Як повідомляє кореспондент Укрінформу, експозицію в кулуарах парламенту відкрили Голова Верховної Ради Руслан Стефанчук, тимчасовий повірений у справах США Деніел Бішоф та генеральний директор Укрінформу Сергій Череватий.

До 250-ї річниці незалежності США в Раді відкрили фотовиставку Укрінформу та американського посольства / Фото: Геннадій Мінченко, Укрінформ

1 / 20

«Фотохронологія, яку ми відкриваємо сьогодні, приурочена до ухвалення 250 років тому, а саме 4 липня 1776 року, Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки. Важливо, що ця виставка відкривається біля зали, в якій 35 років тому була проголошена Декларація незалежності України», – відзначив Стефанчук.

Виставка складається зі світлин, що демонструють історію звʼязків між Україною та США, зокрема, звернення президента Джорджа Буша-старшого до Верховної Ради в 1991 році, візит сенатора Джона Маккейна до Києва під час Євромайдану, відкриття першого ресторану «Макдональдс» у 1997 році, американську космічну ракету ANTARES, створену за участю українських інженерів КБ «Південне».

Очільник американської дипмісії підкреслив, що світлини свідчать про те, що звʼязок між двома країнами сягає глибше зустрічей політиків та урядовців – у спільних прагненнях українського й американського народів.

Чорно-білі світлини з фондів Укрінформу повертають до витоків українсько-американських відносин – часу дипломатичного визнання, перших міждержавних контактів, становлення офіційного діалогу, рішень, що визначили нову історичну реальність. Кольорові фотографії, надані посольством США, продовжують розповідь, показуючи, як започатковане партнерство з роками набуває нових форм і змісту.

«Я думаю, що це наш невеличкий внесок в те, щоб відзначити нашого партнера, країну, яка була для нас не тільки економічним, політичним, дипломатичним партнером, але й певним взірцем, на який ми дивилися в цілому, в елементах побудови нашої держави», – додав гендиректор Укрінформу Череватий.

Як повідомляло агентство, 17 червня фотовиставку «США-Україна: лінія довіри», присвячену 250-й річниці незалежності Сполучених Штатів, відкрили у вікнах Укрінформу.

Філософський факультет Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова зник як окремий структурний підрозділ ще десять років тому. Тепер чергова реорганізація університету ставить крапку в історії команди, яка десятиліттями розвивала філософську освіту в Одесі. Де тепер у нашому місті шукати місцевих Сократів та Діогенів? У відвертому інтерв’ю докторка філософських наук, завідувачка кафедри філософії Інна Голубович розповідає про майбутню реорганізацію університету, неминуче прощання зі старими стінами на Новосельського та феномен підпільних філософських гуртків Одеси.

Навіщо транснаціональним корпораціям та ІТ-гігантам дипломовані філософи в епоху розквіту нейромереж? Чому сучасні банкіри шукають кадри на гуманітарних кафедрах, а не на економічних? Науковиця пояснює, як XXI століття розвертає філософську освіту в бік Big Data, з якими цензурними обмеженнями стикається наука в Одесі порівняно з Києвом і чому філософія сьогодні успішно реалізується в галереях, музеях та великому бізнесі.

Яка вона, філософія Одеси?

Філософію Одеси можна розуміти двояко. З одного боку, це саме місто з його унікальним життям, міфами, легендами та образами, що не мають прямого стосунку до професійних філософів. Це феномен, який існує в суспільній свідомості як філософія моди чи філософія спорту.

З іншого боку, це конкретна спільнота людей, які віддали життя або його частину цій професії. Тут я можу судити зі своєї дзвіниці, зокрема як голова Філософського товариства Одеси при Будинку вчених. Товариство — продовження справи, закладеної у ті часи, коли в Будинку вчених реально жила наука. Зараз його, на жаль, поставлено на паузу (рф завдала тяжкого ракетного удару по історичному центру Одеси, внаслідок якого серйозно постраждав Будинок вчених у ніч на 23 липня 2023 року — ред.).

Проте філософія Одеси виживає у вигляді спонтанних проєктів. Наприклад, зараз оформлюється освітній філософський проект “Doctrina Solis” із Оленою Коноваленко, нашою випускницею, яка за професією взагалі ніяк не пов’язана з філософією, але не може без філософії дихати. 

Існують і підпільні, маргінальні філософські гуртки. Мій особистий біль — те, що я довгий час упускала зустрічі з молодою філософією. Але зараз ми з Катею Чалою обов’язково зробимо проєкт, щоб відновити цей живий голос (Катерина Чала – кураторка, мати загиблого 21-річного бійця РДК Тимофія Ануфрієва, сина художника та філософа Сергія Ануфрієва – ред.).

Раніше, в епоху Авеніра Уйомова, до філософів збігалися представники всіх спеціальностей: інженери, економісти, хіміки, математики, філологи. Зараз цього броунівського руху немає, але потреба в ньому не зникла.

Колись виник цілий філософський факультет. Було багато критики, докорів в аматорстві, але зараз ми розуміємо, що це була золота доба. Через різні, ще глибоко не осмислені причини, цей факультет стиснувся, як шагренева шкіра. Сьогодні ми маленька кафедра із семи осіб. Такі собі олов’яні солдатики філософії.

Хто сьогодні в Одесі не просто вчить, а саме філософствує?

Досі живе і збирається системний семінар, який продовжує традиції Авеніра Уйомова та Арнольда Цофнаса. Вони працюють у вузькому колі, не прагнучи публічності, бо публічна філософія часто шкодить самій суті філософствування.

Наш професор Сергій Шевцов останніми роками зосередився на метафізиці та онтології насильства. Крім того, спільно з аспірантом Василем Мацківим (який з перших днів повномасштабної війни пішов на фронт і зараз служить артилеристом) він підготував переклад важливої праці з сучасного західного платонознавства.

Костянтин Райхерт тримає свою умовно епістемологічну нішу, займаючись граматикою логіки.

Сергій Секундант — найпотужніший стовп нашої кафедри. Однією ногою він стоїть у докантівській німецькій філософії, досліджує філософську спадщину Ляйбниця, а іншою — у філософії Сходу. Нещодавно разом із професором Кристофом Лумером (Німеччина-Італія) він підготував переклад українською антології знакових сучасних праць з теорії аргументації.

Щодо мене, то в Україні зараз сформувалася невелика спільнота дослідників, які займаються філософією біографії, біографічним підходом та онтологією біографії.

У нас колись гриміли яскраві філософські школи на все місто, були зустрічі “Одеської гуманітарної традиції” та нашого герменевтичного семінару. Один із ключових його учасників, професор Олексій Роджеро, вийшов із публічності, зосередився на внутрішньому та спілкується у дуже вузькому колі колег. При цьому він став більше публікуватися в нашому журналі “Докса”. В Олексія Миколайовича з’явилися статті, яких не було років тридцять, і кілька років тому вийшла книга “Наближення до Платона” – спочатку російською, потім у перекладі українською.

Тут не можу не згадати Неллі Іванову-Георгієвську. На її честь ми створили щорічний всеукраїнський конкурс наукових робіт молодих дослідників (від бакалаврів до досвідчених дослідників до 35 років). Це унікальний для України проєкт. Конкурс проводиться за тими напрямами, які розвивала Неллі: феноменологія, герменевтика, філософія танцю та філософія сміху.

Обов’язково треба сказати про Андрія Худенка — глибокий філософ вищого пілотажу, який не любить публічності. Він узяв на себе керівництво кафедрою філософії та гуманітарних наук у консерваторії. Його принцип – глибинне занурення в першоджерела, щоденна практика читання в оригіналі та перекладі Геракліта, Платона, Гайдеґґера. І одночасно – прекрасна орієнтація в найновіших філософських трендах. Андрій не займається самопрезентацією. Ви не побачите його на публічних майданчиках, але він чудовий.

Хочу також представити міжнародний філософський англомовний онлайн семінар “Post Scriptum”, створений на нашій кафедрі разом із вже згаданим професором Кристофом Лумером (Університет Сієни), одним із лідерів вкрай популярної сьогодні  аналітичної філософії. Спікерами нашого семінару часто є зірки світової філософії. Останні засідання були присвячені логіці, теорії аргументації, філософії свідомості, нейрофілософії. Світові й вітчизняні зірки філософії зустрічаються з нашими студентами й аспірантами, які можуть ставити свої запитання, брати участь у дискусіях. Це унікальний для України майданчик, недаремно до нас приєднався Інститут філософії Національної академії наук України. 

Повернемося до ситуації з філософським факультетом. Яким чином його розформовуватимуть?

Взагалі філософського факультету немає вже десять років. Дві кафедри, філософії та культурології, що існували на філософському факультеті, були тоді включені до складу історичного факультету, який став факультетом історії та філософії. 

Остання реорганізація – ліквідація факультету історії та філософії. Історики увійшли до складу філологічного факультету, а кафедри філософії і культурології – до складу факультету міжнародних відносин, політології та соціології. З нами цей факультет поповнив колишній факультет журналістики, реклами та видавничої справи. 

Тепер змінилася назва нашої кафедри – філософії та методології науки. І назва нашого нового факультету буде трохи іншою – факультет міжнародних відносин, медіа та соціально-політичних наук. 

Зазначу, що ще десять років тому, коли зникнення філософського факультету стало неминучим, ми хотіли об’єднатися саме з цим структурним підрозділом (тоді – Інститут соціальних наук). Тепер це сталося, але слово “філософія” в назві факультету втрачено. 

Чому так сталося, що все стискається?

По-перше, змінилися умонастрої та орієнтації за межами університетської огорожі. Впав статус не просто філософії, а взагалі інтелектуально-духовної культури у світі. Це глобальна цивілізаційна хвиля.

Свого часу абітурієнти вступали до нас на філософський натовпами. З одним із випускників тих років я дружу досі. З філософії він пішов у бізнес, виїхав до Тибету. Пізніше дзвонив мені: “Інно Володимирівно, я став багатою людиною. Що мені тепер робити: відновитися на філософському чи залишитися у лам?” У результаті обрав лам.

По-друге, наклалися демографічні проблеми, а ближче до війни – організаційні.

Наша перша велика реорганізація відбулася, якщо пам’ять мені не зраджує, у 2016 році. Кількість абітурієнтів упала настільки, що об’єктивна рамка для існування окремого факультету, щонайменше 200 студентів, більше не витримувалася. Ми робили все можливе, щоб якось юридично та науково обґрунтувати необхідність збереження факультету. Намагалися переформатувати його в навчально-науковий інститут. Не вдалося.

Тоді постало питання про об’єднання. Нам запропонували злитися з істфаком. Ми зібрали делегацію, Олена Соболевська, Едуард Мартинюк, Сергій Секундант, і прийшли до тогочасного ректора Ігоря Коваля. Ми прямо сказали: “Ми не монтуємося з істориками. Якщо ви так хочете нас із кимось об’єднати, поверніться до старої ідеї Інституту суспільних наук”.

Через різні причини цього не сталося. Ігор Миколайович тоді навів аргументи, які ми зараз, поклавши руку на серце, оцінюємо як тактичні виправдання, а не стратегічні рішення. Він пояснював це бюрократично: нібито не можна зливати спеціальності з різних галузей (гуманітарні науки та соціальні). Хоча пізніше в університеті відбувалися й більш дивовижні злиття.

У результаті ми потрапили в це коло. Стати єдиним колективом з істориками у нас, зізнатися, не вийшло з багатьох внутрішніх причин. Але суто фактично ситуація проста: факультет перестав набирати заповітні 200 осіб. Тут немає чиєїсь злої волі. І нинішній ректор В’ячеслав Труба, і Ігор Миколайович на своєму етапі робили що могли. Життя факультету продовжували як могли, бо ніхто не хотів брати на себе роль “кілера”.

Ми змушені будемо залишити приміщення на Новосельського. Нас ніхто не виставить прямо завтра за принципом “чемодан, вокзал”, але все до цього йде.

Мені щиро шкода, що на останніх етапах існування факультету нам не вдалося гармонійно вибудувати союз філософії та культурології. А втім, одеська культурологія народилася саме з духу філософії. Коли це був єдиний простір, сенси перетікали один в одного. Можливо, професійна культурологія від цього десь стратегічно страждала, але великої різниці у навчанні не було. До нас заходили найкращі люди міста: директори театрів, музеїв. Вони читали лекції і філософам, і культурологам. Зараз ми зробили все можливе, щоб згадати про наше спільне джерело і триматися разом. Яким буде підсумок – покаже час, крапку в цьому питанні буде поставлено дуже скоро.

Ви очолювали державну екзаменаційну комісію у бакалаврів-філософів у Києво-Могилянській академії. Чи відчувається, що в Києві філософія захищена інституційно краще?

Безумовно, столична філософія захищена в рази краще. За своїми науковими інтересами я ціную Києво-Могилянську академію дуже високо. Там викладають найпотужніші кадри: запрошені професори з КНУ ім. Шевченка, співробітники Інституту філософії НАНУ. Теми дипломних робіт там класні, новаторські, сміливі.

Але є один нюанс, у якому Одеса виграла. У Києві студенти всі ці роки навчалися виключно онлайн. Багато хто з них взагалі ніколи не бачив один одного наживо. У нас же, дякую керівництву ОНУ, через “не хочу” та “не можу” викладачів та студентів змушували виходити в аудиторії. Так, бували моменти, коли хтось застуджений чи сирена, бували спроби контрабандою піти в зум. Але ми провели колосальну кількість часу в живому спілкуванні. І на якості підготовки, на формуванні спільноти це позначається колосально. Середній рівень наших випускників точно не гірший за київський. Доступ до літератури зараз відкритий усім однаково.

Щоправда, я помітила одну дивну нерівноправність між Києвом та Одесою у найгострішому на сьогодні питанні – про використання джерел. У нас в Одесі зараз категорично заборонено цитувати російськомовну літературу. Навіть щоб використати старі праці Авеніра Уйомова, нам доводиться брати спеціальний дозвіл. Цензура жорстка: якщо в дипломній роботі випливе російськомовне джерело, роботу можуть просто повернути.

Коли я розповіла про це колегам у Києві, вони щиро здивувалися. Один дуже шановний професор сказав мені: “Інно Володимирівно, не говоріть так, цього не може бути, це неправда”. Але в нас це правда. Можливо, в Одесі спрацьовує регіональна самоцензура за принципом “як би чого не вийшло” та “давайте не дражнити гусей”.

У Києві ж студенти спокійно працюють із російськомовними джерелами, академічними перекладами і навіть книгами, виданими в москві, якщо це критично необхідно для розкриття теми (наприклад, у перекладах західної класики). Тепер, подивившись на цей досвід, я хоча б знаю академічний механізм, як правильно захистити наших студентів, якщо їм необхідний певний текст.

Куди сьогодні в Україні йти з дипломом філософа зразка 2026 року?

Почну з того, чому я сама нещодавно була свідком у Києво-Могилянській академії. На захисті одна з магістранток представила роботу на стику філософії та Big Data. Авторка мала базову IT-освіту, що зараз трапляється часто-густо. Навколо доповіді розгорнулася потужна дискусія. Випускниця навела світову статистику: найбільші транснаціональні корпорації сьогодні цілеспрямовано наймають дипломованих філософів.

Мотивація проста: сучасні генеративні нейромережі повністю замінили рутинний middle-персонал. Штучний інтелект забрав на себе всю технічну роботу, код та компіляцію. Але ШІ не здатний генерувати проривні, нестандартні ідеї. Виник найжорстокіший дефіцит креативного та концептуального мислення, і на ринку праці виявилися затребуваними саме філософи. XXI століття розвертає спеціальність у бік технологій та аналізу великих даних.

Але для цього філософська освіта має бути повністю переформатована. Потрібен міждисциплінарний союз факультетів. Наші студенти цього прагнуть, а стара система дати поки не може, ми досі затиснуті рамками українського “паспорта спеціальності”, затвердженого ще на межі 1999–2001 років. Це ж архаїка! Хоча навіть у нашому старому функціоналі офіційно прописані такі кваліфікації, як “помічник керівника організації”, “експерт у сфері теле- та радіомовлення”.

Перед повномасштабною у нас в Одесі склався унікальний альянс із Миколою Латушкіним, бізнес-інтегратором, який представляв тут програми MBA Києво-Могилянської академії. Через нашого спільного друга, харківського філософа Олександра Філоненка (якого топові українські менеджери обожнювали та викликали на тренінги читати лекції про Данте), ми з Латушкіним розробили унікальну міждисциплінарну програму “Філософія та бізнес”.

Ми сиділи перед заступницею директора великого українського банку, і вона нам прямим текстом сказала: “Нам радикально не вистачає людей із нестандартним мисленням. Усі, хто приходять до нас із профільною економічною освітою, мислять вузько, шаблонно, стандартно. Нам потрібні філософи”. У мене тоді щелепа відвисла. Програма мала об’єднати економіку, право та філософію. Але бюрократична машина Міністерства освіти, де часто сидять системні кілери, а потім і війна, заморозили цей проєкт.

Проте наші випускники знаходять себе в культурі. Довгий час в Одеському музеї західного та східного мистецтва була наша філософська команда: Катя Міхейцева (моя дисертантка), Настя Фролкова, Катя Галібей. Пізніше вони пішли, але просто зараз наші магістри першого курсу влаштувалися в Художній музей, а тепер їх залучають до наукової діяльності. Я їм на парі, обговорюючи Ніцше, так і сказала: “Будь ласка, проявить волю до філософської влади над культурою!”

Коли мої знайомі кажуть: “Ваші випускники то малюють, то в музеях сидять, то в журналістику пішли, виходить, працюють не за професією?”, я відповідаю: “Ні!” В основу нашого факультету від самого початку було закладено найширший порядок денний. Це не вимушена еміграція зі спеціальності. Це й є її справжнє, сучасне поле реалізації.

Що ви можете сказати про випускників, які зробили гучну кар’єру поза академічними стінами?

Перший – Анатолій Димчук, відомий й в Україні галерист, колекціонер нонконформізму та крупний бізнесмен. Він прийшов на філософський факультет вже дорослою, заможною людиною зі сформованими поглядами та відкрито декларованим масонством. Захотів писати дисертацію під моїм керівництвом на тему “Соціальна доктрина масонства”. На захисті члени комісії від солідності дослідження постійно збивалися й говорили: “У цій докторській дисертації…”, а я їх поправляла: “Ні, колеги, тут захищається кандидат”. Внутрішнє ядро філософії є у всьому, що він робить. Ми й філософські зустрічі планували проводити на базі його галерей, і проєкт виставки нонконформістів обговорювали.

Згадаю нашу випускницю Яну Барінову. Вона паралельно навчалася на двох факультетах, потім поїхала до Парижа. Пізніше повернулася до нас, уже будучи аспіранткою Сорбонни у всесвітньо відомого професора, зірки New Media мистецтва Ольги Кисельової, яка очолює лабораторію Art & Science у Парижі. Яна захотіла захищатися і вдома, і ми вперше в історії ОНУ пробили та реалізували програму подвійного наукового керівництва (Сорбонна – ОНУ). Кар’єра Яни розвивалася стрімко: вона була виконавчою директоркою Меморіального центру “Бабин Яр”, а перед самою війною очолювала Департамент культури Києва.

Яна всюди несла надважливий меседж: якщо в управлінні культурою немає філософії та широкого горизонту, все перетворюється на бюрократичну рутину. Її філософський підхід та масштаб особистості дозволили залучити до проєктів найкращих фахівців, наприклад, нашу професорку Оксану Довгополову, яка увійшла до експертної ради Меморіального центру “Бабин Яр”. З Яною ми планували грандіозний ювілей композитора Валентина Сильвестрова, а також хотіли запустити в Києві міжнародний рух “Філософське кафе” спільно з київською філософінею Мариною Препотенською. Війна перервала ці плани, Яна була змушена виїхати до Відня, але її менеджерський тріумф був зрощений саме філософією.

Ната Чернецька