Події
Андрюс Блажевічюс, литовський режисер
Останній художній фільм литовського режисера Андрюса Блажевічюса «Як розлучитися під час війни» досліджує тему страху війни в балтійській країні, психологічного та морального розлому в суспільстві, емоції батьків і їх доньки-школярки, нюанси комунікації з українськими біженцями і втому від власної ситуативної емпатії.
Дія фільму відбувається у Вільнюсі напередодні та в перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році. Подружжя Марія та Вітас розлучаються за день до початку повномасштабної російської агресії, але подальші події змушують їх по-іншому подивитися на деякі речі, свої вчинки та ухвалити для себе рішення, які ще донедавна вони вважали неприйнятними.
Андрюс Блажевічюс представив свою роботу на міжнародному кінофестивалі в чеських Карлових Варах. Укрінформ поговорив із ним про стан литовського суспільства сьогодні, про «сірі зони» життя, бажання повернутися до нормальності та комфорту, відношення до українських шукачів притулку та багато іншого.
КРАЇНИ, ЯКІ НЕ БУЛИ У СКЛАДІ СРСР, МАЮТЬ ІНШЕ СПРИЙНЯТТЯ СЕБЕ І РОСІЇ
– Андрюсе, ваша стрічка раніше цього року отримала нагороду за режисуру на фестивалі Sundance, де відбулася її прем’єра. На Карловському фестивалі фільм узяв участь у секції «Горизонти». Чи побачили ви різницю у сприйнятті стрічки в США та в Центральній Європі, яка набагато ближче до війни?
– Для мене великою радістю було представити мій фільм тут. Досі у мене не було досвіду показів у цьому регіоні. Був Sundance, був Гонконг, Іспанія. Я дуже чекаю на покази в Польщі, Литві та особливо Естонії – країнах, які найближче до конфлікту.
Знаєте, у мене було таке переконання, що країни, які не були в Радянському Союзі, мали інше сприйняття себе і Росії, аніж ті країни, які були в СРСР, як-от Україна і Латвія, Литва та Естонія. Наприклад, колишня Чехословаччина протягом багатьох років була сателітом, але все одно це була незалежна країна. А Україна, Литва, Латвія та Естонія протягом 50 років мали іншу історію.
Тож я дійсно із нетерпінням чекав і трохи боявся. Але реакція була дуже добра. Люди зрозуміли. Я щасливий, що в залі були люди з України і їм сподобалось.
– Ваші герої, Марія та Вітас (Жигіманте Елена Якштайте і Маріус Репшис), починають своє розлучення буквально за один день до початку повномасштабної російської агресії. Чому для вас було важливо зіштовхнути дуже особистий розрив із масивним геополітичним контекстом?
У російській меншині у нас про війну думають так, у литовській сім’ї – інакше. І не тільки про війну. Це розділ
– По-перше, я вважаю, що головна тема фільму – про комфорт, про те, як тебе та твої вчинки сприйматимуть інші.
Водночас мене дійсно цікавили розділи. Бо що таке розлучення? Це, по суті, розділ двох сторін. Я думаю, що на даний момент існує дуже багато розділів і конфліктів, воєн, як у метафоричному сенсі, так і в реальному, на жаль. Розділи у суспільстві. Наприклад, у російській меншині у нас про війну думають так, у литовській сім’ї – інакше. І не тільки про війну. Це розділ, який зараз дуже очевидний у західній частині світу і не тільки там.
Тобто розлучення – це хороша основа для всіх цих тем, тому що вони розлучаються, і суспільство розколюється, і сам світ, здається, розпадається.
– Ваші герої в ситуації, в якій вони опинилися, прагнуть відновити втрачений комфорт, нормальність. Ми бачимо конформізм у їхніх діях, готовність поступитися принципами під тиском обставин. Чи це тренд насправді, наскільки втомилися люди у вашій країні від війни?
– Це важка тема, але це правда. Люди втомилися, вони дійсно хочуть, щоб ця війна закінчилася. Але в Литві, я думаю, більшість людей, 80-90%, напевно, хочуть перемоги України. Це точно. І підтримка дуже справжня. Втомилися всі, але ми не можемо скаржитися, тому що ми не у війні.
Що мене дійсно зацікавило, так це те, що було багато людей, які йшли разом із цією хвилею підтримки, але частина людей були «перформативними». Вони просто демонструють, що підтримують, показують, що їм не байдуже, але рівно до моменту, поки це не торкається їхньої кишені, їхнього життя, поки це не досягає певного дискомфортного рівня. І тоді вся ця підтримка зупиняється. Для мене було важливо показати таку литовську пару, яка, думаю, представляє багатьох у Європі. І це дуже розчаровує.
Я не міг зрозуміти людей, наприклад, німців, з якими мав розмови і які говорили: «Мир – це найважливіше, ми повинні зупинити війну, кожен у ній є жертвою». Але це не так. Тож я хотів якось зачепити і показати цей тип людей, які просто, по суті, роблять щось на показ, а коли стає занадто важко, вони ідуть геть, повертаються до звичного життя.
ЗНАЧНА БІЛЬШІСТЬ ЛИТОВЦІВ ПІДТРИМУЮТЬ УКРАЇНУ
– Тож ми можемо говорити про певну психологічну бульбашку в європейських суспільствах, бажання дистанціюватися, можливо, щоб захиститися психологічно?
Багато людей навіть досі не знають, що є така країна, Литва, вони думають, що ми є частиною Росії або що ми дуже близькі до Росії
– У тому-то й річ. Дистанція є. Єдиний спосіб, на мою думку, щоб дійсно не відчувати цієї дистанції та не мати почуття провини, – це просто піти і воювати за Україну. Але ж ми не можемо цього зробити: ми або боїмося, або просто не можемо з якоїсь причини. Я не кажу, що кожен повинен іти і воювати. Але ця атмосфера якоїсь провини за те, що ти у безпеці, а зовсім поруч із тобою точиться ця величезна війна – це було дуже помітно.
Я все ще вважаю, що Литва має дуже унікальний досвід із цією війною, тому що ми так близько. Протягом багатьох-багатьох років ми, литовські політики, говорили про Росію, про російську загрозу, і це було ще до 2008 року, коли вони вторглися у Грузію. Але ніхто не слухав. Нас вважали русофобами, трохи божевільними і, можливо, занадто націоналістичними. А тепер усі бачать і розуміють, усе змінилося.
Литовці за своєю ментальністю набагато ближчі до Швеції або Фінляндії, навіть до Німеччини, але точно не до Росії
Якщо чесно, наше сприйняття цієї війни відрізняється навіть від того, як це сприймають поляки, тому що ми були окуповані. Протягом 50 років ми були не країною-сателітом, а частиною Радянського Союзу. Проблема в тому, що багато людей навіть досі не знають, що є така країна, Литва, вони думають, що ми є частиною Росії або що ми дуже близькі до Росії. Хоча я думаю, що ми за своєю ментальністю набагато ближчі до Швеції або Фінляндії, навіть до Німеччини, але точно не до Росії.
– Ваш герой Вітас після розлучення змушений повернутися до батьків. І що ми там бачимо? Старша литовська пара дивиться російське пропагандистське ТБ і ретранслює меседжі цієї пропаганди. Це про розділ між поколіннями? Наскільки він сильний у вашій країні? Мені здавалося, що суспільство більше розколоте між литовцями та росіянами, яких багато живе у країнах Балтії…
– Гм, цей розділ існує. Я не думаю, що він дуже сильний, як-от 50 на 50, але є якась частина суспільства, яка вірить російській пропаганді, особливо в російській меншині, хоча вона й не така велика, як в Естонії чи Латвії.
До речі, у нас також є польська меншина. Я і сам етнічний поляк, але часто у тій польській меншині розмовляють російською краще, ніж польською, споживають російську телевізійну пропаганду і таке інше.
Литовське старше покоління часто розмовляє російською через те, що раніше мусили розмовляти. Але це також випливає із культурної політики Литви протягом понад 30 років: літні люди споживали російське телебачення, російську поп-культуру і пропаганду, тому що якість виробництва у них була кращою. Литовці не мали можливості робити такі хороші телешоу, тому що, не в останню чергу, не було грошей на це. Я вважаю це великою помилкою.
Тож я думаю, що таких людей, як батьки Вітаса, досить багато, але більшість, значна більшість, – проти Путіна, можливо, не проти Росії, але проти путінського режиму. І вони підтримують Україну.
УКРАЇНСЬКІ БІЖЕНЦІ – НОРМАЛЬНІ ЛЮДИ, А НЕ ЯНГОЛИ
– Велика сюжетна лінія у вашому фільмі стосується того, що Марія приймає українських біженців лише з тим, щоб після цього визнати, що вона не може з ними жити. Європейський кінематограф намагається уникати теми «втоми» від українських біженців. Та й навіть у сюжетах новин це часто табу. Європейцям ніби трохи соромно говорити про це. Чому для вас було важливо чесно зобразити це тертя?
– По-перше, я чув багато подібних історій. Я знаю людей, які мали цей досвід, бо це дуже природно. Коли зустрічаються дві сім’ї, і вони не знають одна одну, можливо, навіть не поділяють ті самі цінності в житті, – якісь дрібниці на кшталт прибирання і таке інше можуть викликати непорозуміння. Наприклад, я мию тарілки щойно поїм, але для інших звично помити їх через день. І це цілком нормально, але для мене було б досить важко жити з такою людиною. Так сталося і з Марією, тарілки стали останньою краплею. Це, звісно, дуже маленька деталь, але це трагедія, знову ж таки, перш за все Марії. Це біль, що ти не можеш допомогти, що ти просто не можеш цього зробити, і ти почуваєшся погано через це.
Це мій третій фільм, і я щоразу намагаюся просто показати, що відбувається в суспільстві у Литві. Я не хочу брехати. Я вважаю себе литовським режисером, який намагається зафіксувати час, у якому я живу, і я хочу це зберегти для майбутніх поколінь. Думаю, це найкраща якість кіно. Проблема в тому, що дуже часто люди схильні показувати щось у красивих кольорах, особливо щодо незручних тем. Я вважаю, що мистецтво призначене для розмов про незручні речі, і нам потрібно це робити, а не просто розфарбовувати все у найкрасивіші кольори.
Україна – це країна героїв, справді. Але водночас, коли ти переходиш на індивідуальний рівень, це просто люди, і вони, особливо підлітки, подекуди бувають неохайними, вони мають свої погляди, звички.
Знаєте, я був справді розчарований і збентежений, коли одна українка, глядачка – не пам’ятаю, чи це було у Словаччині, чи на Sundance – була розлючена, що я показав, що українці бувають неохайними. При цьому в фільмі немає сцен, де українці щось там засмічують, чи що Марія через них живе у смітті. Річ у тім, що вони нормальні люди. Просто люди бувають складними, і я не хотів показувати їх як якихось янголів із крилами, ідеальних людей.
– Цікаво, що коли Марія, яка сама запросила до себе матір із двома хлопцями-підлітками, згодом починає говорити про те, що вона не може жити з українцями, тому що вони «занадто милі», а завершується тим, що її бісять непомиті тарілки. Тож факт у тому, що вони її дратували так чи інак.
– Саме так. Тож це – про неї, а не про них. Це головний момент. Вона сама в безладі, у неї справді великі проблеми. Її світ, по суті, руйнується, її ідеали, її цінності руйнуються. Марія починає багато що розуміти про себе, про те, ким вона є, і це, можливо, навіть ще більший жах для неї. Я думаю, це дуже велика особиста трагедія, коли ти розумієш, що ти набагато гірша людина, ніж ти думаєш про себе, коли цей образ самого себе у твоїй голові руйнується. Я думаю, що це також дуже європейська тема, знаєте.
ВПЛИВ ВІЙНИ НА ДОРОСЛИХ І ДІТЕЙ – УНІВЕРСАЛЬНА ТЕМА
– Міжнародні критики називають ваш фільм «сатирою на демонстрування доброчесності та перформативну емпатію». Це й було вашою метою?
– Так. Для мене найважливіші теми у фільмі – це цей конформізм у певному сенсі і ця перформативність, демонстративність підтримки, бажання справити враження, навіть на себе самого. Це хизування викликає у мене особисто багато запитань, я дуже часто не розумію, наскільки якісь доброчинні вчинки є щирими. Я вірю, що більшість людей щирі, але іноді це справді просто заради гарної наклейки на фото профілю у Facebook.
Я дійсно хочу, щоб люди придивилися ближче до цієї частини фільму, бо коли ви подумаєте про це трохи уважніше, то зможете побачити чітку лінію, що цей фільм саме про це, а не просто про історію розлучення. На них, на дитину війна справляє величезний вплив, і це дуже універсальна тема.
– Ви знімали фільм деякий час тому. Зараз ми знаходимося в дещо іншій геополітичній ситуації. Дедалі частіше говорять про небезпеку масових провокацій із боку Росії по відношенню до країн Балтії. На початку фільму, коли починається вторгнення в Україну, герої намагаються заспокоїти себе і кажуть: «Ми члени НАТО, з нами нічого не трапиться». Як ви думаєте, чи приверне нинішня ситуація більше уваги до вашого фільму, представить його у трохи іншому, більш яскравому світлі?
Ця війна має вплив на литовців і на ціле покоління
– Якщо бути чесним, я сподіваюся, що не буде ніяких масових провокацій, бо це може дійсно змінити по-справжньому світ. Я просто думаю, що цей фільм буде актуальним незалежно ні від чого і через 10 років, бо про цю війну люди будуть знімати фільми багато-багато років. Подивіться на балканські країни, вони досі знімають, і досі це велика травма.
Ця війна має вплив на литовців і на ціле покоління. Я не вигадав те, що є у фільмі: дійсно були панічні атаки у людей, дехто виїхав із країни, бо боїться, що Литва буде наступною. Я впевнений, наслідки цієї війни триватимуть дійсно довго для цього регіону. Звичайно, ми колись забудемо, але в нашій свідомості, підсвідомості це залишиться. І це жахливо.
Ольга Танасійчук, Прага
Фото авторки
Події
Мінкульт готує пакет рішень для підтримки книжкової сфери
«Міністерство культури провело спільну нараду за участю Міністерства економіки та довкілля, народних депутатів, Українського інституту книги, Державного комітету телебачення і радіомовлення, видавництв, друкарень, книгарень, що зазнали втрат унаслідок російських атак. Це вже друга внутрішньоурядова нарада, на якій учасники зафіксували, які інструменти доступні книжковій сфері сьогодні і які зміни потрібні, щоб підтримка дійшла до видавців, друкарень і книгорозповсюджувачів», – ідеться в повідомленні.
Як підкреслила заступниця міністра культури Богдана Лаюк: «Коли Росія системно нищить українську книжку, держава відповідає системними інструментами».
Так, за дорученням Прем’єр-міністра Сергія Корецького Міністерство культури готує запуск компенсації частини вартості оренди для книгарень і відновлення програми поповнення бібліотечних фондів.
Крім того, Верховна Рада найближчим часом має розглянути законопроєкт, який розширить програму «єКнига» на батьків новонароджених. Цим же актом планують внести правку, що дозволить запустити субвенцію з державного бюджету на оренду приміщень для книгарень з урахуванням сучасних систем реєстраторів розрахункових операцій.
У Мінкульті зауважили, що наступного року на книжкову сферу планують поширити державну ініціативу підтримки української культури «Тисячовесна».
«Пакет рішень для підтримки книжкової сфери підтримує профільний урядовий комітет з питань гуманітарної та інформаційної політики. Міністерство культури розраховує на конструктивну співпрацю з Міністерством фінансів щодо фінансування програм підтримки книгарень і відновлення державних закупівель у бібліотеки», – підкреслили у відомстві.
Міністерство економіки та довкілля представило інструменти політики «Зроблено в Україні»: гранти на відновлення виробництва, доступні кредити 5–7–9%, компенсацію воєнних ризиків і страхових премій. Ці механізми охоплюють основні засоби – будівлі, приміщення, обладнання, тоді як для видавництв і книгарень основним активом є книжки.
«Процес виробництва книжки й її доставка до читача влаштовані так, що видання, друк і розповсюдження переважно розділені між різними гравцями, що важливо враховувати при визначенні потерпілих сторін, це впливає на наявні інструменти підтримки постраждалих субʼєктів господарювання, які пропонує держава. Мінекономіки опрацює поширення страхування і компенсації воєнних ризиків на товари в обороті та готову продукцію», – додали у міністерстві.
Крім того, Міністерство культури створює постійно діючу робочу групу з підтримки книжкової сфери за участю учасників ринку.
Як повідомляв Укрінформ, міністерка культури Тетяна Бережна заявила, що національна культурна ініціатива «Тисячовесна» у 2027 році буде проведена з оновленими правилами.
Події
Богдан Горинь, дисидент, політв’язень, народний депутат двох скликань
Із Богданом Горинем ми зустрілися в Києві, в Музеї шістдесятництва. Дисидент, політв’язень радянської Москви – один із тих українців, хто все життя відстоює державність нашої країни. 90-річний старійшина діяв поруч із В’ячеславом Чорноволом, Левком Лук’яненком, Ігорем Юхновським та іншими достойниками: зокрема, організовував живий ланцюг Злуки й ухвалював Акт незалежності України.
Свого часу за Богдана Гориня проголосувало 77 відсотків виборців, коли обирали з п’ятьох кандидатів. Поміж активною політичною і громадською діяльністю написав 14 книг.
Укрінформ говорить із паном Богданом про історичні події, результатом яких стало проголошення незалежності України, таборове життя політв’язня в російській зоні зразка кінця 1960-х і воєнну сучасність.
ЧОМУ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ Є ЗНАКОВОЮ ПОДІЄЮ СВІТОВОГО МАСШТАБУ
— Пане Богдане, як старійшина відновлення незалежності України, з якими думками наближаєтесь до 35-річчя ухвалення Акта проголошення самостійної незалежної держави?
Роздумую над великою ціною, яку заплатив український народ на довгому і складному шляху до незалежності
— Роздумую над великою ціною, яку заплатив український народ на довгому і складному шляху до незалежності. Після поразки визвольних змагань Україна з 1921 року і до 24 серпня 1991 року — впродовж сімдесяти років — була окупована комуністичною Росією. В усі роки окупації, яку російська пропаганда називала «добровільним союзом вільних народів», Росія знищувала Україну голодоморами, депортаціями, репресіями української інтелігенції, знищенням бібліотек, музеїв, історичних, культурних і релігійних споруд. Яскравий приклад: на початку у 1920-х у Києві налічувалося до 200 храмів, усі їх пограбували, а вже до середини 1930-х три чвертини фізично знищили або по-варварськи перетворили на склади, спортзали тощо.
Коли в жовтні 1966 року в результаті «палацового» перевороту генеральним секретарем Комуністичної партії СССР став Леонід Брежнєв, на повну силу був запущений маховик русифікації українського народу, розпочатий ще за Сталіна у 1930-ті роки, й великий наш український етнос опинився на грані зникнення.
Ось чому ухвалений 24 серпня 1991 року Акт проголошення незалежності України треба розцінювати як епохальну подію не лише нашої історії, а й як знакову подію світового масштабу. Акт проголошення незалежності засвідчив усьому світові, що наша країна звільняється від російської окупації і стає на шлях будівництва незалежної самостійної демократичної держави.
Незважаючи на катастрофічні наслідки для своєї країни, нинішній правитель Росії Владімір Путін вирішив відновити окупацію України — пішов проти нас 24 лютого 2022 року авантюрною повномасштабною війною. Нею він вирішив помститися Україні за вихід із-під окупації 1991 року і за здобуття статусу суб’єкта міжнародного права.
— Якими деталями Вам запам’яталася доба 24 серпня 1991 року?
— То була доба неймовірно високої напруги інтелектуальних і емоційних сил переважної більшості народних депутатів, які усвідомили свою історичну місію в новітній історії країни. Велика напруга була зумовлена почуттям відповідальності за виконання доручення віч, які напередодні — з вимогою проголосити повну незалежність України — відбулися у багатьох містах.
Я особисто відчував цю напругу, коли у ніч із 23 на 24 серпня їхав до Києва на позачергову сесію парламенту й переживав, чи знайдеться у нас 226 голосів, необхідних для проголошення незалежності. На щастя, не лише мої переживання були безпідставними. Із 363 народних депутатів, які 24-го серпня 1991 року прибули на позачергову сесію парламенту, — 346 проголосували «за».
Голосував «проти» уродженець Росії Альберт Корнєєв. Два депутати утрималися. Після такого результату голосування духовне піднесення того історичного для України дня досягло найвищого рівня. Радість вибухала патріотичними піснями.
— Якими політичними подіями були наповнені наступні дні після 24 серпня 1991 року?
— Надання парламентом українському народові конституційного права самостійного розвитку неабияк стривожило шовіністичну Росію. 26 серпня 1991 року до Києва прилетіла російська парламентська делегація, у складі якої були депутати, що грали роль демократів (Собчак та інші) з ультимативною вимогою скасувати Акт про незалежність. Однак тоді економіка СССР була в катастрофічному стані й у Росії не було можливостей силою змусити Україну скасувати Акт проголошення незалежності України.
ПРОГОЛОШЕННЮ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ПЕРЕДУВАВ ЖИВИЙ ЛАНЦЮГ ЗЛУКИ
— Ви були одним із головних натхненників та організаторів Живого ланцюга 21 січня 1990-го в день 71-річчя Злуки УНР і ЗУНР. Як вдалося організувати людей?
— Комуністична влада робила все можливе, щоб стерти з пам’яті українського народу величну подію — об’єднання повсталої на руїнах Австро-Угорської імперії Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР) з повсталою після розпаду царської Росії Українською народною республікою (УНР), яка з’явилася на карті світу після так званої «октябрьской» революції в Росії. Історичний Акт Соборності українських земель було проголошено 22 січня 1919 року в Києві на заповненій народом Софійській площі.
На противагу величній події Соборності, у вересні 1939-го совєтські війська разом із органами НКВС вдерлися до Львова, організували фіктивні Народні збори, які проголосили входження Західних областей України до складу СССР. Того ж року і в наступні роки окупанти вчиняли масові арешти української інтелігенції, а також людей, запідозрених у негативному ставленні до совєтської окупаційної влади.
Для нагадування про цю сумну дату, за моєю ініціативою як голови Львівської обласної організації Української Гельсінської спілки було організовано вечір туги, який відбувся 17 вересня 1989 року. Активісти УГС роздали людям тиражоване на друкарських машинках звернення про те, що виповнюється «50 років від дня, коли польська окупація західних областей України була замінена ще страшнішою — радянською».
У призначений день і годину львів’яни зі свічками в руках ущерть заповнили центральні вулиці Львова. Міліція мовчки спостерігала за разючим дійством, але не втручалася.
Після успішного проведення «Живого ланцюга» скорботи я почав роздумувати над проведенням громадської акції загальноукраїнського масштабу.
— Чи мали кого за приклад в організації масштабних подій?
— Мої друзі з Прибалтики, тоді ще дисиденти, а після парламентських виборів 1990-го — знакові політики, розповідали мені, що «Балтійський шлях» мобілізував громадянську активність населення Литви, Латвії та Естонії. Я був глибоко переконаний, що в Україні активна участь народу у відзначенні найважливішої події української історії першої половини XX століття — Акта злуки українських земель, — активізує патріотичний дух народу.
— Хто ще був серед найактивніших організаторів «Живого ланцюга»?
— Про успішне проведення Живого ланцюга скорботи і про ідею проведення «Живого ланцюга» загальноукраїнського масштабу я розповів братові Михайлу. Він у Києві очолював секретаріат НРУ і саме навідався на кілька днів до Львова. Ми дійшли спільної думки, що після вдалого проведення скорботного заходу необхідно провести акцію радості. Ця подія увійшла до новітньої історії України під назвами «Ланцюг злуки» та «Українська хвиля» для відзначення великої історичної дати — Дня Соборності України.
— Хто далі підтримав ідею? Чому не втручався КГБ?
— Повернувшись зі Львова до Києва, брат Михайло провів консультації з кількома авторитетними політичними й культурними діячами. Ідею проведення «Української хвилі» тоді гаряче підтримав письменник Олесь Гончар, народний депутат СССР кількох скликань.
Не заперечив ідеї проведення «Живого ланцюга» головний ідеолог ЦК КПУ Леонід Кравчук, висунувши єдину умову, щоб акція була мирною. Таке узгодження було однією з головних причин, що глибоко просякнутий холуйським «духом» Щербицького КГБ не наважився піти на провокацію, щоб зірвати «Українську хвилю».
Комуністична преса лякала народ, що в Україні готується небезпечний, «екстремістський» захід. Ось чому ніхто з причетних до підготовки цього історичного дійства до ранку 21 січня 1990 року не міг дати ґарантії, що компартійно-імперські органи на чолі з КГБ не підуть на якусь провокацію, щоб зірвати «Живий ланцюг злуки».
Відповідальними за проведення цього історичного заходу на відтинку траси «Львів – Житомир» було призначено мене, Богдана Гориня, а Михайла Гориня — на відтинку траси «Київ – Житомир». Загальну координацію підготовки на другій сесії Великої Ради Народного Руху заочно було покладено на народного депутата СССР Дмитра Павличка. Найперше, необхідно було закупити сувої синьої і жовтої матерії для пошиття прапорів, домовитися з відповідними організаціями про виділення автобусів для перевезення людей на заплановану ділянку траси.
ДЕПОРТАЦІЯ МАМИНОЇ РОДИНИ В КАЗАХСТАН
— У Львові 26 серпня 1965 року Вас заарештували за антирадянську, тобто виразно проукраїнську діяльність. Коли вона для Вас розпочалася?
— У день, коли сконав тиран Сталін, директор Ходорівської середньої школи № 1, в якій я навчався, дав наказ керівникам класів вивести учнів «на лінійку» — на площу, де проводилися заняття з фізкультури. Після повідомлення про смерть «вождя світового пролетаріату» серед учителів було чути ридання. У зв’язку з оголошеним в СССР трауром директор школи заявив, що навчання не буде.
Коли я прийшов до хати і розповів про смерть Сталіна, мати злісно промовила: «Здох, і слава Богу. А ти (до мене) готуйся до наступних занять».
Тоді я навчався в дев’ятому класі. Я сів за стіл, витяг товстий зошит-щоденник, щоб записати те, що почув у школі. Задумався над злочинами, які вчинив сталінський режим нашій родині. У 1940-му маминих батьків, двох її сестер і брата вивезли на залізничний вокзал у Ходорові, запхали в переповнений людьми товарний вагон для депортації в казахстанські степи.
Дідусь під час довгої дороги тяжко захворів і його, ще живого, охорона викинула з вагона. Бабуся не витримала горя й спеки — померла.
Роздумуючи про злочини Сталіна, про люті сталінські роки, мені спали на думку слова з вірша російського поета Ніколая Некрасова, творчість якого я вивчав у дев’ятому класі. Слова Некрасова дуже підходили до характеристики Сталіна, і я записав їх у щоденник:
И сойдешь ты в могилу герой,
Втихомолку проклятый отчизною,
Возвеличенный громкой хвалой!
Записи в щоденнику, згодом вилученому чекістами під час мого арешту, були початком мого політичного осмислення часу, а після завершення навчання у Львівському університеті імені Івана Франка – початком самвидавчої діяльності — виготовлення й поширення антисовєтських матеріалів.
— Одним із Ваших друзів став художник, дисидент і політв’язень Опанас Заливаха. Як зав’язалося це спілкування? Як разом відбували покарання за антирадянську діяльність?
— Із 1962-го і до моменту арешту, 26 серпня 1965 року, я працював у Львівському музеї українського мистецтва. Крім проведення екскурсій, у мій обов’язок входила праця над затвердженою науковою темою, участь в організації виставок образотворчого мистецтва.
На вересень 1964-го була запланована міжобласна виставка, приурочена до 25-річчя так званого возз’єднання західних областей України з Українською РСР, фактично насильного приєднання західних областей України до СССР. Серед тих, хто запропонував на цю виставку свої твори, був мистець з Івано-Франківська — Опанас Заливаха.
Вручена мені для виставки картина мала назву «Полтавчанка». То був образ неймовірної краси української дівчини. Він зачарував мене, своє враження від твору я висловив авторові. Знайомство з мистцем великого таланту стало початком міцної дружби.
Опанас запросив мене до Івано-Франківська, познайомив зі своєю творчістю. Я склав список його творів із наміром написати про талановитого майстра розгорнуту статтю. Мою працю перервала вчинена кагебістами за вказівкою Москви репресивна хвиля, що захопила кілька міст — Львів, Київ, Івано-Франківськ, Тернопіль. Моя дружба з Опанасом Заливахою продовжилася, коли ми опинилися в російському концтаборі № 11, розміщеному в мордовському селі Явас. До дня народження видатного мистця я написав есей «Вибір шляху».
— Табір № 11 у мордовському селі Явас був місцем відбування покарання для Івана Геля, Левка Лук’яненка, Івана Кандиби, інших українців. Як вас там зустрічали?
— Після суду моя дорога до призначеного місця відбуття покарання була довгою й тяжкою. До розміщеного в мордовських лісах концтабору № 11 мене привезли на початку 1967 року. В’язні-українці, які прибули раніше, зустріли мене з великою радістю, мовляв, наші сили зміцнюються.
СВЯТКУВАННЯ ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
— Ви були організатором святкування дня народження Тараса Шевченка в таборі у 1967 році. Розкажіть про це.
Разом з однодумцями в ув’язненні ми планували й відзначали релігійні та національні свята
— Разом з однодумцями в ув’язненні ми планували й відзначали релігійні та національні свята. З наближенням шевченківських днів, за моєю пропозицією, вирішили організувати присвячений Тарасові Шевченку вечір.
Єдине приміщення, де можна було зібрати людей, — велика альтанка, в якій знаходили відпочинок хворі в’язні. До тієї альтанки не заглядали лагерні наглядачі — чи то з боязні підхопити якусь хворобу, чи з переконання, що альтанка з хворими в’язнями не була загрозою для концтабірного порядку.
Хтось із кмітливих співрозмовників, з якими планували підготовку вшанування дня народження Тараса Шевченка, запропонував подарувати хворим в’язням по упаковці кави і чаю та домовитися з ними, щоб вони на якусь годину-дві звільнили альтанку. Варто зазначити, що кава й чай були найдорожчими продуктами в таборі.
Варто зазначити, що кава й чай були найдорожчими продуктами в таборі
— Тобто за місце відзначення, куди не потикали носів охоронці, Ви, можна вважати, розрахувалися з хворими в’язнями чаєм і кавою?
— Міцна заварка чаю, чефір, відривала в’язня від похмурого життя, забезпечувала на цілий день життєвим тонусом і добрим настроєм, вірою в життя. Тому в концтаборі відбувалися певного штибу церемонії пиття чефіру.
Спочатку в’язні в окремій посудині (кварті) заварювали, залежно від кількості учасників, цілу або половину упаковки чаю. Потім кварту пускали по колу: кожен учасник випивав лише ковток напою і передавав сусідові. Така церемонія тривала доти, поки не залишалося ні краплі чефіру. А продовженням церемонії ставали дискусії, спогади, пісні.
Не дивно, що хворі в’язні, отримавши цінні подарунки, пообіцяли в призначений день і призначену годину звільнити альтанку. Отже, питання приміщення для вшанування дня народження Тараса Шевченка вдалося вирішити.
— Хто ще разом із Вами долучився до створення вечора?
— Опанас Заливаха погодився виготовити плакат із зображенням Тараса Шевченка. Цю роботу згодом мені вдалося перевезти в Україну. Тепер портрет експонується в Музеї шістдесятників у Києві.
Я дав згоду підготувати на вечір вшанування пам’яті Тараса Шевченка вступну доповідь. Іван Гель погодився позичити у в’язнів прислані їм із дому вишивані рушники, щоб урочисто прикрасити альтанку.
Михайло Осадчий мав доручення запросити на вечір представників від литовської, грузинської, латиської і російскої груп. Два учасники організації вечора погодилися стежити, чи не наближаються до альтанки наглядачі. У разі чого, вони мали вчасно повідомити про це учасників вечора.
— Як відбулося святкування 153-річчя Тараса Шевченка в російському таборі, розміщеному за понад півтори тисячі кілометрів від України?
— У призначений день організатори вечора й запрошені представники від різних національних мінігромад табору заповнили альтанку. Всі уважно слухали мою доповідь «Світло генія», яку нагородили оплесками.
Михайло Осадчий прочитав свій вірш, присвячений Тарасові Шевченку. А Опанас Заливаха в короткому виступі розповів, як поезія Шевченка пробудила в його душі національну свідомість. Вечір завершився співом пісні «Ой у лузі червона калина».
— Що говорили про цей український вечір політв’язні інших національних груп?
— Представник російської групи в концтаборі Андрій Синявський не міг надивуватися, що українцям вдалося так урочисто вшанувати нашого генія. «Нашей русской группе это не под силу», — з гіркотою в голосі сказав мені.
А захоплений проведеним ушануванням Тараса Шевченка представник латиської громади Кнут Скуєнієкс запевнив, що досконало вивчить українську мову, щоб перекладати поезію українських класиків. Дотримав слова, переклав на латиську мову вірші Лесі Українки. Цю працю розпочав ще в контаборі.
ОЦІНКА НИНІШНІХ НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ ТА ВІРА В ПЕРЕМОГУ
— Після повернення з табору і восьми років непрофільної роботи (зокрема, малярем і кочегаром) Ви понад десятиліття були у Львові музейником. Це вже була робота за покликанням чи вибір місця, де можна було влаштуватися людині, яку засудили за антирадянську діяльність?
— Після відбуття мого покарання органи КГБ у різний спосіб перешкоджали мені влаштуватися на роботу в якомусь із львівських музеїв. Сталося так, що в той час, коли я працював кочегаром, із Москви до Львова навідалися відомі активісти російської правозахисної Гельсінської групи — спершу Юрій Орлов, а через якийсь час — Валентин Турчинов та Олександр Гінзбург. Я знайомив їх із видатними архітектурними, культурними та історичними пам’ятками Львова. Вони дивувалися, що, крім фізичної, влада не дозволяла мені влаштуватися на якусь іншу, близьку до мого фаху, працю. А після від’їзду зі Львова московські правозахисники розповіли про мене закордонним журналістам.
Коли львівському управлінню КГБ стало відомо, що на Заході оприлюднена інформація про переслідування в Україні людей після відбуття покарання, мене терміново викликали до львівського Управління культури. Там повідомили, що у Львівській картинній галереї є вільна посада, і я можу влаштуватися науковим працівником.У такий спосіб тоді завдяки московським правозахисникам, я з кочегарки опинився в одному з кабінетів Картинної галереї (тепер це Львівська національна галерея мистецтв імені Бориса Возницького).
— Чи вдоволені Ви були працею у Львівській картинній галереї?
— Працюючи в Картинній галереї, я сподівався, що зможу публікувати в газетах і журналах статті про видатних українських мистців, написати монографії. То були наївні сподівання, бо за тринадцять років праці в Картинній галереї мені не вдалося опублікувати жодної із написаних статей. Жодної, тому що обліт (прихована назва цензури) не допускав до друку авторів, які значилися у списку заборонених для оприлюднення.
То який смисл, подумав я, продовжувати працю в галереї, де я не можу реалізувати своїх творчих планів? Тому я вирішив добровільно звільнитися й віддати свої сили, свою енергію розбудові Львівської обласної організації УГС, головою якої був обраний. Моя праця дала результат: Львівська обласна організація УГС, порівняно з іншими обласними організаціями, була найчисленнішою й найактивнішою політичною структурою, організувала десятки багатотисячних мітингів, на яких промовці викривали злочинну діяльність окупаційної влади, закликали надати маріонетковому утворенню, яким була УРСР, статус незалежної держави, суб’єкта міжнародного права.
— З якими показниками голосувань виборців увійшли у Верховну Раду?
— Я успішно провів свою передвиборну кампанію, виборці віддали мені 77 % голосів. Я двічі був обраний народним депутатом України. Згодом і перший Президент України Леонід Кравчук, і тодішній Голова Верховної Ради Іван Плющ казали мені, що були шоковані моєю відвертою постановкою політичних питань у ті складні часи, зокрема публікацією передвиборного інтерв’ю «Від імперії — до суверенних республік».
Усі вісім років мого депутатства я віддавав сили й енергію для утвердження й змінення Української незалежної демократичної держави. Нині як громадський діяч, як письменник-документаліст непохитно вірю в перемогу України над споконвічним ворогом — російським імперським шовінізмом.
— Як оцінюєте роботу нинішніх парламентарів у період повномасштабної російсько-української війни?
— Чимало нинішніх парламентарів — особи, які, будучи членами президентської партії «Слуга народу», випадково стали народними депутатами України. Серед них дуже мало осіб, підготовлених до парламентської діяльності, до ухвалення в час війни необхідних законів і постанов.
— Поки діє воєнний стан, законодавство, передовсім Конституція України забороняють змінювати Основний Закон та проводити вибори Президента, Верховної Ради чи місцеві вибори. Як Ви бачите найближчий виборчий процес?
— Завдяки мужнім і досвідченим Збройним Силам України авантюра путінської Росії підкорити Україну силовим способом — повномасштабною війною — приречена на поразку. На моє переконання, Росія, невпинно вичерпуючи запаси своїх матеріальних, технічних і людських ресурсів, вимушена буде припинити так звану «СВО» й підписати мирну угоду на українських умовах. Одразу тоді можна буде, не порушуючи Конституцію, провести вибори Президента, Верховної Ради і вибори місцевих рад.
— Чи вистачить нам, українцям, сил здолати ще п’ять років для остаточного позбавлення від залишків радянсько-московського «рабства»? Чи сподіваєтеся, що режим Путіна відповідатиме перед міжнародним судом?
— Президент Росії Путін і його прихильники не вгавають твердити, що український народ і створена ним Українська держава «повинні бути знищені, стерті з лиця землі», оскільки, на їхню хвору голову, «існування України — це загроза для існування Росії». Ось чому путінська Росія нищить український етнос, стирає з лиця землі наші міста й села, намагаючись перетворити Україну в непридатну для життя пустелю. Факти свідчать, що Путін не має наміру відмовитися від поставленої мети, планує завдяки новій мобілізації збільшити армію РФ на 500 тисяч солдат, щоб залити кров’ю Україну.
Враховуючи складну економічну ситуацію в Росії, щораз більше невдоволення простих російських громадян, російської еліти і російської армії політикою Путіна — винуватця всіх бід російського народу, правління кривавого деспота наближається до завершення: він буде усунутий від влади в результаті традиційного для Росії «двірцевого» перевороту або буде вбитий розчарованими його політикою прихильниками. Малоймовірно, що Путін за свої злочини постане перед міжнародним трибуналом, оскільки його надійно охороняють довірені йому чекісти, яких він призначив на відповідальні посади й матеріально забезпечив. Вони бояться, що боязливий та мстивий Путін може перед міжнародним судом «засвітити» їхню причетність до злочинів, які путінська кримінальна Росія нині коїть у всьому світі.
Вірю, що Україна напередодні великої, епохальної перемоги над рашизмом
Незалежно від того, яка доля чекає на кривавого деспота, Україна, вірю, зміцнить свої Збройні сили, оснастить їх найновішою, українського виробництва зброєю і поверне до нового життя тимчасово окуповані території, відновить свої державні кордони станом на 1991 рік.
Вірю, що Україна напередодні великої, епохальної перемоги над рашизмом.
Валентина Самченко, м. Київ
Фото Павла Багмута та з особистого архіву Богдана Гориня
Події
В Україні 11 військових РФ отримали підозру за фактами руйнування та знищення культурних цінностей
Про це повідомив Офіс генерального прокурора, передає Укрінформ.
Дії фігурантів кваліфіковані за ст. 438 Кримінального кодексу України – воєнні злочини.
Згідно з даними відомства, на сьогодні в Україні зафіксоване пошкодження або знищення 1990 пам’яток культурної спадщини унаслідок неправомірних дій представників збройних сил Російської Федерації.
Окремо документуються злочини проти культурної спадщини на тимчасово захоплених Росією територіях, де країна-агресорка не лише пошкоджує пам’ятки, а й вилучає та привласнює культурні цінності. Один із таких фактів встановлений у тимчасово окупованому Криму.
За інформацією ОГП, після захоплення півострова російські археологи проводили незаконні розкопки на території пам’ятки національного значення «Городище середньовічного Солхату» у Старому Криму. Роботи здійснювали без дозволів України. Через розкопки культурний шар пам’ятки XIII-XIV століть зазнав часткового руйнування. Під час цих робіт вилучали археологічні цінності – елементи давньої водопровідної системи, полив’яні чаші та фрагменти керамічного посуду. Частину знайдених предметів один з учасників експедицій передав до російського Ермітажу. Надалі РФ включила їх до Державного каталогу власного музейного фонду.
Таким чином пам’ятка на окупованій території України зазнала руйнування, а вилучені з неї артефакти Росія фактично оформила як частину власної музейної спадщини. Слідство встановило, що до цього причетні науковий співробітник Ермітажу та представник так званого «Інституту археології Криму російської академії наук». Їм оголосили підозру за ч. 2 ст. 28, ч. 1 ст. 438 ККУ – вчинення воєнних злочинів за попередньою змовою групою осіб.
Як повідомляв Укрінформ, на початку серпня Міністерство культури заявляло, що через російські атаки повністю зруйновані 47 об’єктів культурної спадщини, з яких один – національного значення. Ще 1943 об’єкти зазнали пошкоджень.
-
Події1 тиждень agoАвстралійський гурт Breathe використав світлини з концерту в Києві для обкладинки альбому
-
Події1 тиждень agoМіністр культури Литви побував на знищеному Росією книжковому складі у Харкові
-
Усі новини6 днів agoДженна Ортега сильно схудла – нові кадри акторки вражають
-
Одеса1 тиждень agoТарифи на комунальні послуги в Одесі у серпні 2026 року
-
Одеса1 тиждень agoРосія змінила тактику атак по Україні: ставка на дрони
-
Суспільство1 тиждень agoНа Одещині через атаку РФ тимчасово обмежили рух до пунктів пропуску на кордоні з Молдовою
-
Війна1 тиждень agoкомпанія Fire Point показала «спільну мрію українців»
-
Війна1 тиждень agoКрим без світла та води — ситуація на півострові
