21 серпня у світі відзначають Міжнародний день пам’яті та вшанування жертв тероризму. Його Генеральна асамблея ООН запровадила у 2017 році, щоб нагадувати не лише про загиблих у терактах, а й про тих, хто вижив і роками живе з їхніми наслідками. Тема 2026 року — “Зцілення через пам’ять“.

За останні десятиліття світ запам’ятав імена тих, хто стояв за найбільш кривавими атаками. Усама бен Ладен став уособленням терактів 11 вересня, Абу Бакр аль-Багдаді проголосив себе “халіфом” і на кілька років перетворив ІДІЛ на фактичну терористичну державу, Андерс Брейвік убив 77 людей у Норвегії, а Карлоса Шакала ще задовго до появи “Аль-Каїди” називали одним із найнебезпечніших терористів світу.

Колись за ними полювали спецслужби, їхні фотографії роками не сходили з телеекранів, а за інформацію про місцеперебування деяких пропонували мільйони доларів. Та минули роки. Одних убили під час спецоперацій, інші отримали довічні терміни, а дехто пережив власну терористичну організацію. Є й зовсім парадоксальні історії — людина, яку ще недавно Вашингтон розшукував як джихадиста, сьогодні приймає іноземні делегації як президент Сирії.

При цьому зникнення лідера далеко не завжди означало кінець створеної ним структури. «Аль-Каїда» пережила і бен Ладена, і його наступника Аймана аз-Завахірі. Територіального “халіфату” ІДІЛ більше немає, але його осередки продовжують діяти в різних країнах. За оцінкою експертів ООН на початку 2026 року, загроза з боку “Аль-Каїди” та ІДІЛ стала ще більш розпорошеною: сьогодні вже неможливо назвати одну країну чи один регіон головним центром глобального джихадистського тероризму.

Фокус згадує, що сталося з людьми, чиї імена свого часу стали синонімами терору, хто з них досі перебуває за ґратами, кого ліквідували після багаторічного полювання і що стало з організаціями, які вони очолювали.

Усама бен Ладен: терориста №1 убили, але “Аль-Каїда” пережила його

Після 11 вересня 2001 року Усама бен Ладен перетворився на найбільш розшукувану людину у світі. Саме очолювану ним “Аль-Каїду” США звинуватили в організації атак на Нью-Йорк і Вашингтон, унаслідок яких загинули майже три тисячі людей. Відтоді пошуки бен Ладена фактично стали окремою війною, яка тривала майже десять років.

Весь цей час його шукали насамперед у важкодоступних районах на кордоні Афганістану та Пакистану. Насправді ж останні роки життя він провів не в печері й не в гірському таборі, а у великому будинку в пакистанському Абботтабаді — місті приблизно за сотню кілометрів від Ісламабада.

У ніч на 2 травня 2011 року туди прилетіли американські спецпризначенці. Операція тривала менше години. Бен Ладена вбили, його тіло забрали американські військові, а згодом поховали в морі. Здавалося, що разом із людиною, яка протягом десятиліття залишалася символом глобальної терористичної загрози, закінчується й ціла епоха.

Але “Аль-Каїда” не зникла.

Після смерті бен Ладена її очолив Айман аз-Завахірі, а сама організація дедалі більше перетворювалася з централізованої структури на мережу регіональних угруповань. Завахірі прожив ще понад десять років і був убитий американським ударом у Кабулі влітку 2022 року. Та й це не стало кінцем “Аль-Каїди”.

За даними експертів Ради Безпеки ООН, на початку 2026 року її керівництво залишалося ізольованим, але зберігало цілісність. Фактичним лідером називали Сейфа аль-Аделя, хоча всередині мережі його авторитет оскаржують. Водночас окремі філії “Аль-Каїди” діють майже самостійно, а найбільшу активність організація та її союзники демонструють уже не там, де колись переховувався бен Ладен, а передусім у країнах Африки, Сахелю та Південної Азії.

Тобто головного символу “Аль-Каїди” немає вже 15 років, але створена ним система виявилася значно живучішою за свого засновника.

Халіфат без халіфа: що залишилося від імперії аль-Багдаді

Якщо Усама бен Ладен став символом глобального тероризму початку 2000-х, то через десятиліття цю роль фактично перебрав на себе Абу Бакр аль-Багдаді. Саме за його керівництва “Ісламська держава” перестала бути лише черговим джихадистським угрупованням і на піку своєї могутності контролювала великі території Сирії та Іраку.

У 2014 році, після захоплення іракського Мосула, аль-Багдаді проголосив створення “халіфату”, а себе — його халіфом. ІДІЛ швидко стала відома не лише бойовими діями, а й показовими стратами, масовими вбивствами, поневоленням людей та добре вибудуваною пропагандою, яка допомагала вербувати прихильників далеко за межами Близького Сходу.

Втім, проєкт “держави” проіснував недовго. До березня 2019 року міжнародна коаліція та її партнери позбавили ІДІЛ останньої території, яку угруповання відкрито контролювало в Сирії та Іраку. За даними Міністерства оборони США, від влади ІДІЛ тоді були звільнені майже 8 мільйонів людей.

Сам аль-Багдаді пережив падіння свого “халіфату” лише на кілька місяців.

26 жовтня 2019 року американські сили спеціальних операцій провели рейд на його схованку в сирійській провінції Ідліб, неподалік турецького кордону. Коли військові загнали аль-Багдаді в тунель під комплексом, він підірвав пояс смертника. Його особу після операції підтвердили за допомогою аналізу ДНК, а останки, як і у випадку з бен Ладеном, поховали в морі.

На той момент фізичного “халіфату” вже не існувало, а його засновник був мертвий. Але навіть американські військові тоді не очікували, що смерть аль-Багдаді поставить крапку в історії ІДІЛ. Командувач Центрального командування США Кеннет Маккензі після операції прямо попереджав: організацію можна дезорганізувати, але вона є насамперед ідеологією і не зникне лише тому, що загинув її лідер.

Через сім років зрозуміло, що цей прогноз справдився.

У серпні 2026 року Рада Безпеки ООН знову окремо розглядала загрозу з боку ІДІЛ. У найсвіжішій доповіді Генерального секретаря ООН зазначається, що ІДІЛ та пов’язані з нею структури продовжують становити стійку загрозу міжнародній безпеці й пристосовуються до постійного тиску з боку держав та спецслужб. Організація більше не контролює території так, як за часів аль-Багдаді, але її мережа стала значно більш розосередженою.

Тож у випадку аль-Багдаді історія вийшла схожою на історію бен Ладена. Людину, навколо якої роками будувався культ і яка уособлювала організацію, зрештою знайшли й ліквідували. Але саму мережу пережити свого лідера це не завадило.

ІДІЛ втратила “халіфа” і територію, однак не припинила існування. Вона просто перестала бути державою на карті й знову стала тим, чим була на початку, — підпільною терористичною мережею, здатною змінювати форму залежно від того, де з’являється можливість для її відродження.

20 років війни — і знову в Кабулі: як “Талібан” повернув собі Афганістан

Історія “Талібану” відрізняється від більшості угруповань у цьому списку хоча б тим, що його не вдалося ані остаточно розгромити, ані витіснити з політики. Після терактів 11 вересня США почали військову операцію в Афганістані, звинувачуючи режим талібів у тому, що він надавав притулок Усамі бен Ладену та “Аль-Каїді”. Уже наприкінці того року таліби втратили владу.

Але зникнути вони не збиралися. Наступні два десятиліття рух вів бойові дії проти афганського уряду та міжнародних сил, поступово повертаючи вплив у різних частинах країни.

Фінал цієї історії настав у серпні 2021 року. Коли США та їхні союзники завершували виведення військ, афганська армія почала буквально розсипатися. Таліби за кілька тижнів захопили один великий населений пункт за іншим, а 15 серпня увійшли до Кабула. Президент Ашраф Гані залишив країну, і через 20 років після повалення “Талібан” знову став фактичною владою Афганістану.

У серпні 2026 року таліби вже святкували п’яту річницю свого повернення. За цей час вони відновили жорсткі обмеження для жінок і дівчат, зокрема фактично закрили для них доступ до середньої та вищої освіти та значної частини роботи. ООН продовжує називати їх владою de facto, а більшість держав світу уряд талібів формально так і не визнали. Єдиною країною, яка зробила це офіційно, у липні 2025 року стала Росія. Не дивно — терористи тримаються своїх.

Тож “Талібан” став, мабуть, найпоказовішим прикладом того, наскільки несподіваним може виявитися фінал багаторічної війни з радикальним рухом. США витратили два десятиліття на війну в Афганістані, але після їхнього відходу ті самі люди, яких у 2001 році усунули від влади, знову зайняли урядові будівлі в Кабулі.

23 роки без вироку: чому організатора 11 вересня досі судять

Халід Шейх Мохаммед — одна з тих постатей, чия історія різко відрізняється від доль бен Ладена, Завахірі чи аль-Багдаді. Його не ліквідували під час спецоперації. Він живий, перебуває під контролем США вже понад два десятиліття — і досі не отримав остаточного вироку.

ФБР називає Мохаммеда операційним організатором терактів 11 вересня. Саме він був одним із ключових людей, які перетворили задум атак із захопленням пасажирських літаків на конкретний план. Унаслідок терактів у Нью-Йорку, Вашингтоні та Пенсильванії загинули майже три тисячі людей.

Його затримали 1 березня 2003 року в Пакистані. На той момент Мохаммед уже вважався одним із найважливіших оперативників “Аль-Каїди”. ФБР пов’язувало його не лише з 11 вересня, а й з іншими терактами та змовами, зокрема з планами атак на американські авіалінії.

Здавалося б, далі мала бути проста для розуміння схема: затримання, суд, вирок. Але саме з Мохаммедом усе пішло набагато складніше.

Після арешту він кілька років перебував у секретних в’язницях ЦРУ, де до нього застосовували так звані посилені методи допиту. Саме ця частина історії згодом стала однією з головних проблем для обвинувачення: захист роками ставить питання, які свідчення можна використовувати в суді, якщо вони були отримані після катувань або під їхнім впливом.

У 2006 році Мохаммеда перевезли до американської військової в’язниці Гуантанамо на Кубі. Там він перебуває й сьогодні.

І ось тут починається одна з найдивніших історій американського правосуддя після 11 вересня. Минуло понад двадцять років після його затримання, а справа все ще проходить через систему військових комісій. Роками сторони сперечаються про допустимість доказів, умови утримання, допити ЦРУ, юридичний статус підсудних і можливість смертного вироку.

У якийсь момент здавалося, що справа нарешті наближається до розв’язки. У 2024 році Мохаммед та ще двоє обвинувачених погодилися укласти угоди з обвинуваченням. Вони мали визнати провину в обмін на те, що прокуратура не вимагатиме для них смертної кари. Однак тодішній міністр оборони США Ллойд Остін скасував ці домовленості, після чого почалася нова судова тяганина навколо того, чи мав він право це робити.

До остаточного розгляду справа не дійшла й у 2026 році. Попередні слухання у справі Мохаммеда та інших обвинувачених продовжували проводити у Гуантанамо.

Карлос Шакал просить свободи: що сталося з головним терористом 1970-х

До появи бен Ладена одним із найвідоміших терористів світу був венесуелець Іліч Рамірес Санчес, більш відомий як Карлос Шакал. У 1970–1980-х його ім’я пов’язували з убивствами, вибухами та нападами в Європі, а сам він роками переховувався від спецслужб.

Французькі агенти затримали Карлоса у Судані в 1994 році та доставили до Франції. Відтоді він перебуває за ґратами. Французькі суди засудили його до довічного ув’язнення за вбивства та серію терактів, а у 2017 році він отримав ще один довічний термін за гранатний напад у Парижі 1974 року, внаслідок якого загинули дві людини і ще 34 були поранені.

Сьогодні Карлосу 76 років, і його історія отримала несподіване продовження. У 2026 році адвокат терориста звернувся до французького суду з проханням про умовне звільнення та призупинення покарання за станом здоров’я. За словами захисту, Карлос страждає на хворобу Альцгеймера та втратив самостійність. Нині він перебуває у тюремній лікарні Френ.

Так людина, яка колись була одним із найбільш розшукуваних терористів планети, через понад 30 років після арешту намагається вийти на свободу вже не через політику чи обмін полоненими, а через старість і хворобу.

77 убивств і нове прохання про свободу: що зараз із Брейвіком

22 липня 2011 року Андерс Брейвік спочатку підірвав бомбу біля урядового кварталу в Осло, а потім вирушив на острів Утойя, де відкрив вогонь по учасниках молодіжного табору Робітничої партії. Загалом він убив 77 людей — вісьмох в Осло і 69 на Утойї.

У 2012 році Брейвіка засудили до 21 року превентивного ув’язнення — найсуворішого покарання в Норвегії. Але ці 21 рік не означають, що після завершення строку він автоматично вийде на свободу. Суд може продовжувати ув’язнення доти, доки вважатиме його небезпечним для суспільства.

Сам Брейвік уже неодноразово намагався домогтися звільнення. У 2022 та 2024 роках суди відмовили йому, вказуючи, що ризик повторного насильства залишається високим. А у квітні 2026 року його адвокат повідомив, що терорист подав нове клопотання про умовно-дострокове звільнення.

Захист стверджує, що небезпека з його боку нібито зменшилася. Тепер це знову має оцінити суд.

Паралельно Брейвік роками судився з норвезькою державою через умови утримання, заявляючи про порушення його прав через ізоляцію. Норвезькі суди зрештою не підтримали ці претензії, а у 2025 році Верховний суд відмовився розглядати чергову апеляцію.

Через 15 років після одного з найстрашніших терактів у сучасній історії Європи Брейвік залишається за ґратами. Але його справа щоразу повертає Норвегію до складного питання: чи може людина, яка свідомо вбила 77 осіб, колись перестати вважатися небезпечною настільки, щоб отримати право на свободу?

Єдиний, хто вижив: де зараз Салах Абдеслам

Салах Абдеслам — єдиний із безпосередніх учасників паризьких терактів 13 листопада 2015 року, хто залишився живим. Тоді група бойовиків атакувала концертний зал Bataclan, ресторани та район стадіону Stade de France. Загинули 130 людей, сотні були поранені.

Після атак Абдеслам утік до Бельгії і кілька місяців переховувався. У березні 2016 року його затримали в Брюсселі, а згодом передали Франції.

У 2022 році суд визнав його винним у тероризмі та вбивствах і призначив найсуворіше можливе у Франції покарання — довічне ув’язнення без можливості дострокового звільнення.

Здавалося б, на цьому його історія мала закінчитися. Але Абдеслам продовжує з’являтися в новинах уже з-за ґрат.

У 2025 році французька антитерористична прокуратура відкрила щодо нього нове розслідування. У його камері виявили USB-накопичувач, на якому, за даними слідства, були матеріали пропаганди ІДІЛ та “Аль-Каїди”. Слідчі встановили, що флешку йому передали під час побачення.

Тож через понад десять років після паризьких атак Абдеслам залишається у французькій в’язниці, а перспектива колись вийти на свободу для нього фактично закрита.

Хтось зник, хтось змінив назву: що сталося з іншими відомими угрупованнями

Не всі відомі терористичні організації закінчили так само, як “Аль-Каїда” чи ІДІЛ. Деякі справді припинили існування, інші пішли в політику або трансформувалися настільки, що сьогодні їхня історія виглядає зовсім інакше.

ЕТА, яка десятиліттями боролася за незалежність Країни Басків і відповідальна за сотні смертей в Іспанії, у 2011 році оголосила про остаточне припинення збройної боротьби. У 2018 році організація заявила про повний саморозпуск.

Схожа, хоча й складніша, історія сталася з Ірландською республіканською армією (IRA). Основна структура Provisional IRA у 2005 році оголосила про завершення збройної кампанії та роззброєння. Водночас від неї відкололися радикальні групи, які не прийняли мирного процесу і продовжили підпільну діяльність.

Зовсім інший шлях пройшла сирійська Hayat Tahrir al-Sham (HTS). Вона виросла з “Джебхат ан-Нусри”, яка була сирійським відділенням “Аль-Каїди”, але згодом розірвала формальні зв’язки з нею. Після падіння режиму Башара Асада колишній лідер HTS Ахмед аш-Шараа очолив Сирію. У 2025 році США та Велика Британія скасували терористичний статус HTS, а її структури почали інтегрувати у нові державні інституції.

ХАМАС, навпаки, нікуди не зник. Після нападу на Ізраїль 7 жовтня 2023 року організація зазнала великих втрат у війні, але продовжує існувати. У 2026 році ЄС не лише зберіг санкційні механізми щодо ХАМАС, а й розширив їх на членів його політичного бюро, які, за оцінкою Ради ЄС, впливають на рішення щодо насильницьких дій.

Не зникла й “Хезболла”. Попри втрати керівництва, удари Ізраїлю та дедалі сильніший міжнародний і внутрішній тиск на її роззброєння, організація залишається важливим військово-політичним гравцем у Лівані. Улітку 2026 року ЄС уже прямо підтримував вимогу, щоб ліванська держава встановила монополію на зброю, а “Хезболла” була роззброєна.

У підсумку універсального сценарію немає. Одні угруповання розпалися, інші пережили своїх засновників, треті змінили назви та перейшли в політику, а деякі навіть повернулися або прийшли до державної влади.

Саме тому ліквідація терориста далеко не завжди означає ліквідацію того, що він створив.

Ще до завершення літа українців почали наполегливо готувати до думки, що наступна зима може стати чи не найважчою за весь час повномасштабної війни. Про ризики говорять представники влади, політики, військові волонтери та енергетичні експерти. Формулювання різняться — від закликів зробити підготовку до опалювального сезону державним пріоритетом до порад уже зараз подумати, де провести зиму і чи не варто тимчасово залишити великі міста.

“Найважча зима” і поради виїжджати: хто та до чого готує українців

На початку серпня про зиму окремо заговорив президент Володимир Зеленський. 3 серпня під час звернення до керівників закордонних дипломатичних установ він назвав підготовку до холодного сезону одним з очевидних пріоритетів держави. Президент нагадав, що Росія продовжує бити по газовій інфраструктурі, та попередив: у Кремлі, за наявною в України інформацією, готуються до нових ударів.

Фактично президентська заява стала ще одним сигналом: влада виходить із того, що Росія може спробувати знову використати холод як зброю, а атаки на енергетику залишаться одним із ключових сценаріїв майбутньої зими.

Однак значно жорсткіше ще в середині липня висловився голова парламентської фракції “Слуга народу” Давид Арахамія. Після зустрічі фракції з керівництвом “Нафтогазу”, де обговорювали підготовку до опалювального сезону, він заявив, що зима 2026–2027 років, ймовірно, стане “найважчою в українській історії”.

І саме це формулювання принципово змінює тон дискусії. Йдеться вже не просто про традиційне для воєнного часу “треба бути готовими до відключень”. Попереду, за словами одного з найближчих до влади парламентських політиків, може бути сезон складніший навіть за зиму 2022–2023 років, коли Росія вперше почала системно намагатися знищити українську енергосистему, і за зиму 2025–2026-го, яку глава МВС Ігор Клименко вже постфактум називав однією з найважчих в історії країни.

Ще тривожніше прозвучала заява керівника фонду “Повернись живим” Тараса Чмута. В інтерв’ю “Українській правді” він закликав українців не чекати осені, а вже в липні вирішувати, де вони житимуть узимку.

За оцінкою Чмута, пошкоджену попередніми російськими атаками енергетичну інфраструктуру неможливо повністю відновити за кілька місяців, тоді як Росія продовжує накопичувати засоби ураження. Тому частині українців, на його думку, варто розглянути переїзд із великих міст — у село, невеликий населений пункт або навіть за кордон.

Саме після цієї заяви в інформаційному просторі й почала активно звучати теза про те, що українцям нібито радять “виїжджати з Києва”.

Без світла, води й з перебоями продуктів: що загрожує великим містам

Особливе місце в цій історії посідає Київ. Столиця минулої зими вже пережила серйозні проблеми з енергопостачанням і теплом, а тепер готується до повторення російських атак. Ще у травні Київрада планувала спрямувати додатково понад 9 млрд грн на підготовку міста до наступної зими та реалізацію плану енергостійкості. У червні Віталій Кличко повідомляв, що в столиці вже встановлено нові когенераційні установки, будуються додаткові потужності, а загалом протягом року Київ розраховує отримати близько 200 МВт додаткової когенерації.

Водночас навколо фінансування підготовки виник публічний конфлікт між міською та центральною владою. Кличко заявляв, що реалізація заходів з енергостійкості столиці потребує близько 30 млрд грн і що попередньо Київ домовлявся з урядом про фінансування за принципом 50 на 50. За словами мера, держава своєї частини домовленостей не виконувала.

Тривожні прогнози щодо майбутньої зими вже не обмежуються лише можливими відключеннями електроенергії чи проблемами з опаленням. Народний депутат від “Слуги народу” Богдан Кицак ще 6 липня заявляв, що Україна входить в останню фазу підготовки до опалювального сезону в умовах критичної ситуації з боргами теплокомуненерго перед “Нафтогазом”, які, за його словами, сягнули 180 млрд грн. Депутат тоді наголошував, що Кабмін має діяти оперативно, аби “не допустити патової ситуації”.

А вже 11 серпня Кицак висловився значно жорсткіше. За його словами, швидкість і якість підготовки міст-мільйонників до опалювального сезону не відповідають реаліям, а мешканцям великих міст варто самим оцінити, чи готові вони в разі нових російських ударів залишитися без базових комунальних послуг.

“Потрібно дивитися на якість і швидкість підготовки до нового опалювального сезону, зокрема в містах-мільйонниках. Відповідно, швидкість і якість підготовки не відповідає реаліям. Це призводить до того, що потрібно буде кожному громадянину або мешканцю того чи іншого міста приймати для себе рішення стосовно того, чи готові вони до умов — без води, без світла, які можуть потенційно з’явитися в будь-який момент”, — заявив депутат.

Кицак також порадив українцям заздалегідь мати альтернативний варіант на випадок тривалих перебоїв.

“Краще бути готовими, мати альтернативні варіанти й таким чином зменшити навантаження в цілому на енергосистему у великих містах, ніж зіткнутися з фактом своєї неготовності”, — сказав він.

До проблем зі світлом, водою та теплом цього літа додався ще один показовий ризик — продовольча логістика. Російські удари по складах і розподільчих центрах уже позначилися на асортименті українських магазинів. Після атак по логістичних потужностях Fozzy Group і NOVUS, а також об’єктах окремих виробників і постачальників у магазинах “Сільпо”, “Фора” та Thrash почали виникати локальні перебої з окремими категоріями товарів. Покупці, зокрема, помічали менший асортимент молочної продукції.

Причина при цьому не в зупинці виробництва: заводи продовжують працювати. Проблема виникає на етапі доставки — після пошкодження великих розподільчих центрів продукція фізично не завжди може своєчасно потрапити з підприємства до магазину. Особливо вразливими є товари з коротким терміном придатності — молочна продукція, охолоджене м’ясо, риба та дитяче харчування, для яких критично важлива безперервна холодильна логістика.

Тому говорити про загальний дефіцит продуктів в Україні наразі немає підстав. Однак удари по складах уже продемонстрували, наскільки швидко руйнування окремих логістичних вузлів може відобразитися безпосередньо на полицях магазинів. В умовах нової масштабної кампанії РФ проти критичної інфраструктури це означає, що проблеми великих міст теоретично можуть не обмежитися лише відключеннями світла чи тепла, а зачепити також воду та стабільність постачання окремих категорій продуктів.

І саме тут виникає питання, якого ще кілька років тому могло б не бути.

П’ятий рік війни: чому Україну знову готують до критичної зими

Україна заходить уже не в першу і навіть не в другу воєнну зиму. Після початку повномасштабного вторгнення минуло понад чотири роки. Росія методично б’є по українській генерації, підстанціях, газових об’єктах і тепловій інфраструктурі ще з 2022 року. Сценарій масованих атак у морози давно не є несподіванкою — навпаки, він став практично базовим сценарієм кожного опалювального сезону.

Тому нинішня майже синхронна хвиля заяв про “найважчу зиму” породжує вже інше запитання: що саме змінилося цього разу?

Якщо держава четвертий рік поспіль знає, куди й навіщо б’є Росія, чому влітку 2026-го суспільству знову пояснюють, що воно має готуватися до надзвичайного сценарію, аж до можливого переїзду з великих міст?

Відповідей може бути щонайменше дві — і обидві потребують перевірки, а не конспірології.

Перша: ситуація в енергетиці справді настільки складна, а темпи відновлення та захисту настільки недостатні, що влада заздалегідь готує суспільство до наслідків — і водночас страхує себе від майбутніх звинувачень у неналежній підготовці. У такому випадку ключове питання полягає не в тому, чи буде Росія бити по енергетиці — це практично не викликає сумнівів, — а що держава встигла зробити за час, який мала після попередньої зими.

Друга версія значно ширша і політично чутливіша. На тлі розмов про переговори, пошуку способів завершення війни та очікування нової російської кампанії взимку постає питання, чи не використовується перспектива надзвичайно важкого опалювального сезону як аргумент, що має психологічно підготувати суспільство до необхідності політичних компромісів із Росією.

Поки що доказів того, що існує саме такий централізований задум, немає. Але сама концентрація попереджень робить питання закономірним: українців готують лише до чергової атаки на енергетику — чи одночасно до значно ширших рішень, які можуть пояснювати необхідністю уникнути ще однієї катастрофічної зими?

Дефіцит продуктів чи паніка: що насправді показали удари по складах

Перше, що варто відділити від загального тривожного фону, — ризик дефіциту продуктів. Економічний експерт Олег Пендзин у коментарі Фокусу переконує: підстав говорити, що через удари по складах українцям може забракнути їжі, немає.

“Україна є великим виробником аграрної продукції, і ми їмо хіба чверть від того, що виробляємо. Тобто дефіциту у нас не буде ні по чому”, — говорить експерт.

За його словами, російські удари справді спричинили логістичні проблеми, однак знищення окремого складу не означає зникнення самого товару. Значна частина продукції, яка знаходиться у великих розподільчих центрах торгівельних мереж, належить виробникам, а вони продовжують працювати. До того ж паралельно функціонують інші торгівельні мережі, склади яких не постраждали.

Саме тому Пендзин не очікує й автоматичного стрибка цін лише через руйнування логістичних центрів. Якщо в однієї мережі виникнуть проблеми або вона спробує суттєво підняти ціни, споживач матиме альтернативу в іншій.

А от питання до самого великого ритейлу, на думку експерта, є. Ще з 2022 року було зрозуміло, що Росія полюватиме на великі інфраструктурні об’єкти, а отже й логістику необхідно було децентралізувати так само як це поступово робили з паливним сектором та енергетикою.

“Було зрозуміло, що ворог почне бити по логістичних центрах. Ну якого біса було продовжувати сидіти в отих величезних складських приміщеннях на околицях міста, чекати, коли почне туди прилітати?” — зауважує Пендзин.

Тобто сама загроза нових ударів цілком реальна. Але, на думку економіста, перетворювати локальні перебої з постачанням на прогноз продовольчої катастрофи — перебільшення.

Ба більше, Пендзин вважає, що навколо продуктів та майбутньої зими змішалися реальні проблеми й свідоме нагнітання страху.

“Давайте ми будемо чітко розрізняти реальний стан справ і вороже ІПСО”, — наголошує він.

“Ми ж вас попереджали”: чи влада заздалегідь страхує себе від провалу

Але якщо дефіцит продуктів експерти не вважають неминучим, із підготовкою міст до зими ситуація складніша.

Політолог Ігор Рейтерович звертає увагу не стільки на самі попередження, скільки на те, як саме влада спілкується з суспільством.

За його словами, нормальна кризова комунікація мала б містити три складові: пояснення загрози, звіт про те, що держава вже зробила для її мінімізації, і конкретні рекомендації громадянам. Натомість зараз українці переважно чують лише першу частину — констатацію того, що буде важко.

“Серйозна комунікація передбачає, що ви щось констатуєте, потім кажете, що ви зробили для того, щоб цього не допустити або мінімізувати негативні наслідки, і потім кажете, чого ви чекаєте від людей. Ми наразі такої комунікації не бачимо, бачимо тільки констатацію”, — говорить Рейтерович Фокусу.

Саме тому він допускає значно прозаїчніше пояснення нинішньої хвилі попереджень: влада може просто заздалегідь створювати для себе лінію захисту на випадок проблем узимку.

“На всякий випадок влада вирішила зробити такі попередження, перекласти десь частину відповідальності потім на самих громадян, якщо щось піде не так, а по факту сказати: “Ну ми ж вас попереджали”, — пояснює політолог.

Рейтерович припускає, що влада краще за сторонніх спостерігачів знає реальний стан виконання планів енергетичної стійкості. І якщо зараз попередження стають настільки жорсткими, це може свідчити про те, що з виконанням цих планів є проблеми.

Схожу логіку бачить і Іван Ус, головний консультант Центру зовнішньополітичних досліджень Національного інституту стратегічних досліджень. На його думку, частина гучних прогнозів може бути звичайним політичним “підстрахуванням”: якщо найгірший сценарій справдиться, завжди можна нагадати, що населення попереджали заздалегідь.

Є й простіше пояснення — політикам вигідніше говорити погані новини.

“Погані новини запам’ятовуються краще, ніж хороші новини”, — зауважує Ус.

На його думку, саме тому найтривожніші прогнози швидко розходяться інформаційним простором, а формулювання нерідко стають жорсткішими за початкову заяву. Як приклад він наводить історію із заявою Роберта “Мадяра” Бровді про прагнення Росії здійснювати залпи до 200 ракет: у публічному просторі, за словами Уса, це перетворилося на твердження про нібито можливість одночасного запуску 200 балістичних ракет, хоча йшлося не про це.

Сам Ус не переконаний, що зима 2026–2027 років обов’язково виявиться складнішою за попередню. Він очікує нових ударів по енергетиці та складах, однак наголошує, що Україна водночас отримує більше можливостей бити по російських засобах і районах запуску.

Водночас політолог Станіслав Желіховський вказує на об’єктивні причини, через які нинішня зима справді викликає занепокоєння. На відміну від минулого року, частина енергетичних потужностей уже знищена, а ситуація із засобами протидії балістичним ракетам залишається складною. Крім того, за його оцінкою, сигнали щодо темпів підготовки уряду до зими поки не надто оптимістичні.

Тому головне питання для нього — скільки інфраструктури вдасться відновити або замінити мобільними потужностями до початку холодів і наскільки Україна зможе посилити протиповітряну оборону.

А от перекласти відповідальність на самих киян порадою “виїжджайте” навряд чи вдасться.

“Куди людям діватися?” — запитує Желіховський.

За його словами, переважна частина жителів столиці просто не має другого будинку, родичів у селі чи фінансової можливості орендувати житло на кілька місяців. Крім того, значна частина киян прив’язана до столиці роботою і не може просто залишити місто на весь опалювальний сезон — людям потрібно продовжувати заробляти. Тому більшість киян, як і минулої зими, залишаться у місті незалежно від попереджень.

Ще гостріше питання про підготовку ставить військово-політичний експерт Дмитро Снєгирьов. Якщо суспільству протягом попередніх років повідомляли про захист об’єктів енергетики та децентралізацію генерації, то, на його думку, нинішні прогнози про можливу непридатність великих міст до життя вимагають відповіді: що саме було зроблено за цей час і наскільки ефективно витрачалися кошти на захист критичної інфраструктури.

Для Снєгирьова це одна з головних суперечностей нинішньої комунікації: якщо раніше влада говорила про захист і децентралізацію, а тепер попереджає про критичний сценарій, суспільство має право запитувати про результат попередньої підготовки.

Пендзин окремо ставить подібні питання до Києва. На його думку, замість відновлення великих і очевидних для противника енергетичних об’єктів столиця мала б активніше переходити до децентралізованої генерації. Як приклад він називає Дарницьку ТЕЦ, по якій, на його переконання, Росія може завдати нового удару.

Водночас попри всю критику столичної влади та реальні ризики відключень, економіст не поділяє апокаліптичних прогнозів.

“Я абсолютно впевнений, що будуть блекаути, абсолютно впевнений, що будуть відключення електрики. Але люди призвичаїлися, люди вже живуть в цьому не перший рік”, — говорить Пендзин.

І додає: він “абсолютно впевнений, що Київ виживе”.

“Прогрів” до компромісів: чи є за страшними прогнозами політична мета

Але є й значно гостріша версія того, чому саме зараз українцям так наполегливо говорять про холод, відсутність світла та можливу непридатність великих міст для життя.

Її прямо озвучують далеко не всі опитані Фокусом експерти.

Пендзин вважає, що частина панічних повідомлень може бути вигідна Росії як інструмент психологічного тиску на українське суспільство.

“Це робиться для того, щоби психологічно тиснути на людей і щоби люди почали тиснути на владу, щоб влада погоджувалася на капітуляцію по відношенню до ворогів”, — говорить економіст.

Саме тому заклики “тікати з Києва” він оцінює вкрай критично і навіть вважає, що походження системного нагнітання паніки мало б цікавити СБУ: чи йдеться про свідому роботу російських агентів, чи про людей, які несвідомо поширюють вигідні противнику тези.

Ще ширше цю версію розглядає Дмитро Снєгирьов. На його думку, нинішній інформаційний фон може мати відразу дві аудиторії.

Для західних партнерів демонстрація можливих катастрофічних наслідків російських ударів може бути аргументом на користь збільшення поставок засобів протиповітряної та протиракетної оборони. Для українського суспільства, припускає експерт, ті самі повідомлення можуть виконувати іншу функцію — поступово готувати громадську думку до можливих компромісів у питанні завершення війни.

Снєгирьов звертає увагу, що попередження про складну зиму з’являються на тлі дискусій про переговори та соціологічних досліджень щодо ставлення українців до можливих компромісів. Саме сукупність цих сигналів він називає можливим “прогрівом суспільства” перед непопулярними рішеннями.

Але з такою інтерпретацією погоджуються не всі.

Рейтерович версію про підготовку українців до капітуляції фактично відкидає. На його думку, за роки повномасштабної війни українці вже неодноразово демонстрували, що тривалі відключення світла, води чи тепла самі по собі не змушують суспільство погоджуватися на російські умови.

Крім того, якби влада справді готувала населення до політичного компромісу, вважає політолог, комунікація мала б бути іншою — наприклад, будуватися навколо необхідності збереження життя людей та аргументів щодо умов припинення війни. Натомість нинішні заяви концентруються переважно на енергетиці та житлово-комунальному господарстві.

Тому Рейтерович бачить значно простіше пояснення: частину підготовки могли не виконати вчасно, а тепер влада готує собі можливість у разі проблем сказати, що про ризики попереджала заздалегідь.

Скептично до версії про підготовку територіальних поступок ставиться й Желіховський. Він не виключає, що тема переговорів знову може повернутися, однак сумнівається, що навіть надзвичайно складна зима автоматично зробить українців готовими погодитися на відмову від територій.

Тож єдиної відповіді на питання, навіщо українців так наполегливо готують до “найважчої зими”, серед експертів немає.

Одні бачать передусім реальні проблеми з пошкодженою енергетикою та недостатніми темпами підготовки. Інші — спробу влади заздалегідь підстрахуватися від майбутніх претензій за принципом “ми вас попереджали”. Найгостріша версія — що страх перед холодом, блекаутами та непридатністю великих міст до життя може використовуватися як елемент психологічного тиску і підготовки суспільства до непопулярних політичних компромісів.

Але навіть серед опитаних Фокусом експертів щодо останньої версії немає згоди.

Днями на YouTube-каналі ексміністра закордонних справ Дмитра Кулеби з’явилося відео з коментарем щодо продовження війни та погіршення ситуації в Україні. Громадський діяч заявив, що на українців чекають перебої з продуктами і що попереду — важкий етап війни.

“У нас починається тотальна війна, і це велика біда. І у нас, і у них буде достатня кількість ракет і дронів, щоб методично підривати економіку один одного. І попереду дуже непрості часи з точки зору банального повсякденного життя”, — пролунало на відео.

За прогнозами Кулеби, тепер почнуться перебої з продуктами, оскільки відбуватимуться пограбування та підпали, все згоратиме.

“Я, звичайно, вірю, що все буде добре, але зараз настає дуже важкий етап”, — заявив колишній міністр.

До суворої зими порадив готуватися й голова фонду “Повернись живим” Тарас Чмут, який рекомендував виїхати в села, невеликі містечка або за кордон. Що тут говорити, якщо сам президент України Володимир Зеленський висловив незадоволення темпами виконання “планів стійкості”, розроблених для підготовки країни до зимового періоду.

Якщо до відключення світла, води та опалення люди більш-менш підготувалися, зробили запаси — від генераторів, портативних зарядних пристроїв та зарядних станцій до газових пальників і запасів води, — то, за рекомендацією Кулеби, потрібно ще запастися продуктами харчування. Наскільки патова може бути ситуація з продуктами цієї зими в аграрній країні — питання, звичайно, цікаве.

Продукти будуть, але за іншою ціною

Після заяв колишнього міністра економісти дійшли однозначного висновку: не всі рекомендації варто дотримуватися й виконувати. І не варто реагувати на кожен гучний заклик блогера. Будь-яку інформацію потрібно фільтрувати, перевіряти, аналізувати, керуючись холодним розумом, а не просто реагувати на гарячі заголовки та гучні слова, які хтось вимовляє з єдиною метою — отримати більше переглядів.

“Хочу заспокоїти: продовольчої кризи в Україні точно не буде. Єдиний період в історії, коли в Україні була продовольча криза, — це штучний масовий голодомор. Якщо не буде штучного голодомору, а ми розуміємо, що його не буде, бо незабаром не буде самого джерела цього голодомору — Росії в її нинішньому вигляді, — то жодної продовольчої кризи в Україні не буде”, — сказав Фокусу економіст Андрій Новак.

За його словами, у нас дуже багато виробників і продавців, усі види продовольчої продукції є у вільному доступі в усіх торговельних мережах України, у будь-яких торговельних точках різного масштабу. Тому всі ці заяви на кшталт “все пропало, тікайте кудись, щось робіть” слід сприймати лише як метод дешевого популістського привернення уваги. Інша справа, що ціни на продукти будуть зростати. Від цього нікуди не дітися, підкреслює економіст.

“Вартість зміниться, оскільки інфляція — це постійний процес. Він відбувається у всіх країнах світу, за винятком рідкісних періодів, коли спостерігається дефляція. Для країни, що перебуває у стані війни, якою досі є Україна, інфляція у нас, відверто кажучи, дуже помірна”, — підкреслює Новак.

Продукти будуть, але ціна буде іншою. І вона буде різною. Зараз, наприклад, у сезон, ціни на багато овочів і фруктів навіть знижуються.

Дефіцит продуктів в Україні: хто хоче — може запасатися на майбутнє

Дефіциту продуктів в Україні не буде, впевнений економіст Олег Пендзин. Але ніхто не забороняє людям робити запаси, і багато хто це робить. До того ж, що б Кулеба не говорив, минулого року українці посіяли багато продовольчих культур і повністю забезпечили себе на всю зиму. Цього року це також сталося.

“Насправді, якщо розібратися, люди бояться не дефіциту, а того, що у них не буде грошей на продукти. Але виробники не будуть задирати ціни до небес, бо це нікому не вигідно — ніхто не купуватиме, а викидати нераціонально”, — каже Фокусу економіст.

Тому, за словами Пендзіна, паніку скасовуємо. Не варто слухати Кулебу — він втручається у сферу, в якій ніколи не розбирався. Хто хоче, той може запасатися продуктами — це ваше право, але робіть це не зі страху, а з особистих звичок чи для зручності.

Але єдина реальна проблема, яка зараз існує в Україні, — за словами економіста, полягає в тому, що країна виробляє набагато більше зерна, ніж споживає, а через блокування портів зерно подешевшає настільки, що аграрії працюватимуть у збиток.

Україні не загрожує голод, оскільки зерно важко вивезти

Загалом цього року Україна збере менше зернових, ніж минулого року, приблизно на 2–3%. Однак якщо щодо пшениці та жита падіння буде суттєвим, то воно буде компенсоване кукурудзою. Тому говорити про голод в Україні не доводиться, стверджує економіст і ексрадник президента Олег Устенко.

“Цього року Україна збере близько 70 млн тонн зерна. Для внутрішнього споживання нам вистачить приблизно 15 млн тонн. Решта призначена для експорту. Проблема не в тому, що нам немає чого їсти, а в тому, що ми можемо не вивезти зерно на світовий ринок. А це критично важливо для 450–500 мільйонів людей у світі, які залежать від нашого зерна”, — підкреслює економіст у розмові з Фокусом.

Раніше ми вивозили зерно через морський коридор — 5–7 мільйонів тонн на місяць. Зараз, за словами Устенка, порти фактично закриті. Альтернатива — залізниця, але через неї ми можемо вивезти максимум 1,5–2 мільйони тонн на місяць. Щоб вивезти весь обсяг, знадобиться близько 25 місяців. Крім того, європейські країни, де у 2027 році відбудуться вибори, можуть обмежити навіть транзит українського зерна. Це створює колосальні ризики для світового ринку.

При цьому в Україні буде надлишок зерна, оскільки його нікуди вивозити, вважає економіст. Це призведе до зниження внутрішніх цін на зерно та, можливо, на м’ясо-молочну продукцію, оскільки тваринники купуватимуть дешеве зерно на корм. Однак вартість збирання врожаю зростає: дорожчає паливо, складно заправляти техніку, багато ризиків через обстріли та дрони. Також можливі проблеми з логістикою та електроенергією, але підприємства харчової промисловості належать до критичної інфраструктури і, найімовірніше, продовжать працювати навіть за песимістичного сценарію.

“Отже, голоду в Україні не буде. Але він може виникнути в тих країнах, які залежать від імпорту зерна. Ціни на світовому ринку зростатимуть, а внутрішні ціни в Україні — падатимуть. Парадокс полягає в тому, що врожай є, але його нічим вивезти”, — зазначив експерт.

Як заявив міністр аграрної політики Тарас Висоцький, станом на 23 липня судна тимчасово припинили заходити в чорноморські порти України через загрозу російських атак. Таке рішення ухвалили самі судновласники, а не українська держава.

Водночас високі ціни на паливо, за яких українські аграрії провели посівну кампанію, можуть призвести до подорожчання продуктів харчування наприкінці літа та восени 2026 року. Найбільше це може позначитися на вартості базових товарів, зокрема цукру та гречки.