Днями на YouTube-каналі ексміністра закордонних справ Дмитра Кулеби з’явилося відео з коментарем щодо продовження війни та погіршення ситуації в Україні. Громадський діяч заявив, що на українців чекають перебої з продуктами і що попереду — важкий етап війни.

“У нас починається тотальна війна, і це велика біда. І у нас, і у них буде достатня кількість ракет і дронів, щоб методично підривати економіку один одного. І попереду дуже непрості часи з точки зору банального повсякденного життя”, — пролунало на відео.

За прогнозами Кулеби, тепер почнуться перебої з продуктами, оскільки відбуватимуться пограбування та підпали, все згоратиме.

“Я, звичайно, вірю, що все буде добре, але зараз настає дуже важкий етап”, — заявив колишній міністр.

До суворої зими порадив готуватися й голова фонду “Повернись живим” Тарас Чмут, який рекомендував виїхати в села, невеликі містечка або за кордон. Що тут говорити, якщо сам президент України Володимир Зеленський висловив незадоволення темпами виконання “планів стійкості”, розроблених для підготовки країни до зимового періоду.

Якщо до відключення світла, води та опалення люди більш-менш підготувалися, зробили запаси — від генераторів, портативних зарядних пристроїв та зарядних станцій до газових пальників і запасів води, — то, за рекомендацією Кулеби, потрібно ще запастися продуктами харчування. Наскільки патова може бути ситуація з продуктами цієї зими в аграрній країні — питання, звичайно, цікаве.

Продукти будуть, але за іншою ціною

Після заяв колишнього міністра економісти дійшли однозначного висновку: не всі рекомендації варто дотримуватися й виконувати. І не варто реагувати на кожен гучний заклик блогера. Будь-яку інформацію потрібно фільтрувати, перевіряти, аналізувати, керуючись холодним розумом, а не просто реагувати на гарячі заголовки та гучні слова, які хтось вимовляє з єдиною метою — отримати більше переглядів.

“Хочу заспокоїти: продовольчої кризи в Україні точно не буде. Єдиний період в історії, коли в Україні була продовольча криза, — це штучний масовий голодомор. Якщо не буде штучного голодомору, а ми розуміємо, що його не буде, бо незабаром не буде самого джерела цього голодомору — Росії в її нинішньому вигляді, — то жодної продовольчої кризи в Україні не буде”, — сказав Фокусу економіст Андрій Новак.

За його словами, у нас дуже багато виробників і продавців, усі види продовольчої продукції є у вільному доступі в усіх торговельних мережах України, у будь-яких торговельних точках різного масштабу. Тому всі ці заяви на кшталт “все пропало, тікайте кудись, щось робіть” слід сприймати лише як метод дешевого популістського привернення уваги. Інша справа, що ціни на продукти будуть зростати. Від цього нікуди не дітися, підкреслює економіст.

“Вартість зміниться, оскільки інфляція — це постійний процес. Він відбувається у всіх країнах світу, за винятком рідкісних періодів, коли спостерігається дефляція. Для країни, що перебуває у стані війни, якою досі є Україна, інфляція у нас, відверто кажучи, дуже помірна”, — підкреслює Новак.

Продукти будуть, але ціна буде іншою. І вона буде різною. Зараз, наприклад, у сезон, ціни на багато овочів і фруктів навіть знижуються.

Дефіцит продуктів в Україні: хто хоче — може запасатися на майбутнє

Дефіциту продуктів в Україні не буде, впевнений економіст Олег Пендзин. Але ніхто не забороняє людям робити запаси, і багато хто це робить. До того ж, що б Кулеба не говорив, минулого року українці посіяли багато продовольчих культур і повністю забезпечили себе на всю зиму. Цього року це також сталося.

“Насправді, якщо розібратися, люди бояться не дефіциту, а того, що у них не буде грошей на продукти. Але виробники не будуть задирати ціни до небес, бо це нікому не вигідно — ніхто не купуватиме, а викидати нераціонально”, — каже Фокусу економіст.

Тому, за словами Пендзіна, паніку скасовуємо. Не варто слухати Кулебу — він втручається у сферу, в якій ніколи не розбирався. Хто хоче, той може запасатися продуктами — це ваше право, але робіть це не зі страху, а з особистих звичок чи для зручності.

Але єдина реальна проблема, яка зараз існує в Україні, — за словами економіста, полягає в тому, що країна виробляє набагато більше зерна, ніж споживає, а через блокування портів зерно подешевшає настільки, що аграрії працюватимуть у збиток.

Україні не загрожує голод, оскільки зерно важко вивезти

Загалом цього року Україна збере менше зернових, ніж минулого року, приблизно на 2–3%. Однак якщо щодо пшениці та жита падіння буде суттєвим, то воно буде компенсоване кукурудзою. Тому говорити про голод в Україні не доводиться, стверджує економіст і ексрадник президента Олег Устенко.

“Цього року Україна збере близько 70 млн тонн зерна. Для внутрішнього споживання нам вистачить приблизно 15 млн тонн. Решта призначена для експорту. Проблема не в тому, що нам немає чого їсти, а в тому, що ми можемо не вивезти зерно на світовий ринок. А це критично важливо для 450–500 мільйонів людей у світі, які залежать від нашого зерна”, — підкреслює економіст у розмові з Фокусом.

Раніше ми вивозили зерно через морський коридор — 5–7 мільйонів тонн на місяць. Зараз, за словами Устенка, порти фактично закриті. Альтернатива — залізниця, але через неї ми можемо вивезти максимум 1,5–2 мільйони тонн на місяць. Щоб вивезти весь обсяг, знадобиться близько 25 місяців. Крім того, європейські країни, де у 2027 році відбудуться вибори, можуть обмежити навіть транзит українського зерна. Це створює колосальні ризики для світового ринку.

При цьому в Україні буде надлишок зерна, оскільки його нікуди вивозити, вважає економіст. Це призведе до зниження внутрішніх цін на зерно та, можливо, на м’ясо-молочну продукцію, оскільки тваринники купуватимуть дешеве зерно на корм. Однак вартість збирання врожаю зростає: дорожчає паливо, складно заправляти техніку, багато ризиків через обстріли та дрони. Також можливі проблеми з логістикою та електроенергією, але підприємства харчової промисловості належать до критичної інфраструктури і, найімовірніше, продовжать працювати навіть за песимістичного сценарію.

“Отже, голоду в Україні не буде. Але він може виникнути в тих країнах, які залежать від імпорту зерна. Ціни на світовому ринку зростатимуть, а внутрішні ціни в Україні — падатимуть. Парадокс полягає в тому, що врожай є, але його нічим вивезти”, — зазначив експерт.

Як заявив міністр аграрної політики Тарас Висоцький, станом на 23 липня судна тимчасово припинили заходити в чорноморські порти України через загрозу російських атак. Таке рішення ухвалили самі судновласники, а не українська держава.

Водночас високі ціни на паливо, за яких українські аграрії провели посівну кампанію, можуть призвести до подорожчання продуктів харчування наприкінці літа та восени 2026 року. Найбільше це може позначитися на вартості базових товарів, зокрема цукру та гречки.

У цей день, 21 червня 1905 року народився французький філософ і письменник Жан-Поль Сартр — людина, якій вдалося сформулювати одну з найвідоміших і водночас найбільш неправильно зрозумілих фраз ХХ століття: “Пекло — це інші”. Минуло понад 80 років від прем’єри п’єси “За зачиненими дверима”, але світ, схоже, лише зараз по-справжньому зіткнувся з тим, про що він попереджав. Соцмережі перетворили кожного на учасника безкінечного публічного спектаклю, де лайки стали оцінками, підписники — суддями, а репутація — валютою. Чому Сартр фактично передбачив епоху Instagram, TikTok і культури скасування та в чому він усе ж таки помилився?

Чому Сартра всі неправильно зрозуміли

Фраза “Пекло — це інші” давно живе власним життям. Її використовують, коли скаржаться на колег, сусідів, родичів або людство загалом. За десятиліття вона перетворилася на універсальний мем про втому від людей і нібито мізантропію її автора. Однак сам Жан-Поль Сартр вкладав у ці слова зовсім інший зміст.

Знаменита репліка звучить у фіналі п’єси “За зачиненими дверима” (Huis Clos), прем’єра якої відбулася в Парижі 1944 року. За сюжетом троє померлих опиняються в кімнаті, яка має стати їхнім пеклом. Там немає ані вогню, ані катів, ані традиційних атрибутів потойбічного покарання. Спочатку герої навіть дивуються: де ж тортури? Лише згодом вони розуміють, що приречені вічно перебувати поруч одне з одним, постійно бачити себе очима інших і більше ніколи не мати можливості втекти від чужих суджень.

Саме тому Сартр не стверджував, що люди за своєю природою є злом. Навпаки, він говорив про небезпеку ситуації, коли особистість починає повністю залежати від того, як її сприймають інші. У своїй головній філософській праці “Буття і ніщо” він описував це через поняття “погляду Іншого”. Коли на нас дивляться, ми перестаємо бути лише собою і водночас стаємо об’єктом чужої оцінки. Інші люди створюють наш образ, який не завжди збігається з тим, ким ми себе вважаємо.

Пізніше Сартр був змушений окремо пояснювати свою знамениту фразу. Він наголошував, що мав на увазі не ненависть до людей, а залежність від їхніх суджень. Якщо стосунки між людьми викривлені, якщо вони побудовані на страху, осуді чи прагненні контролювати одне одного, тоді справді можуть перетворитися на пекло. Але проблема полягає не в самих людях.

У цьому і полягає головний парадокс сартрівської думки. Людина потребує інших, щоб пізнати себе, але водночас ризикує втратити себе, якщо дозволить чужим оцінкам повністю визначати власну цінність. Пеклом стають не люди як такі, а момент, коли ми більше не можемо самостійно відповісти на запитання: хто ми є насправді. Саме ця ідея, сформульована понад вісімдесят років тому, сьогодні звучить напрочуд сучасно.

Соцмережі створили глобальну кімнату Сартра

Коли Сартр писав “За зачиненими дверима”, він навряд чи міг уявити світ, у якому мільярди людей добровільно виставлятимуть своє життя напоказ. У 1944 році його “пекло” складалося лише з трьох людей, замкнених в одній кімнаті. У XXI столітті ця кімната виросла до масштабів планети.

Сьогодні людина майже постійно перебуває під чиїмось поглядом. Соціальні мережі перетворили спостереження за іншими та демонстрацію себе на повсякденну практику. Ми публікуємо фотографії відпочинку, розповідаємо про свої досягнення, ділимося думками й водночас уважно стежимо за реакцією аудиторії. Лайки, коментарі, перегляди та кількість підписників стали своєрідними цифровими маркерами суспільного схвалення.

Саме тому багато сучасних дослідників проводять прямі паралелі між концепцією сартрівського “погляду Іншого” та механікою соціальних мереж. На їхню думку, цифрові платформи створили середовище, де людина майже безперервно оцінює себе через реакцію інших користувачів. У результаті формується не лише реальна особистість, а і її публічна версія — образ, який постійно потребує підтвердження з боку аудиторії.

Американська соціологиня та професорка Шеррі Теркл, яка десятиліттями досліджує вплив технологій на людину, звертає увагу на інший аспект проблеми. У своїх роботах вона пише, що цифрове середовище створює ілюзію постійного зв’язку з іншими людьми, але водночас посилює залежність від зовнішнього схвалення. Люди дедалі частіше конструюють власну ідентичність через реакції аудиторії, а не через внутрішнє розуміння себе.

У цьому сенсі сучасна людина дедалі більше нагадує героїв Сартра. Вона постійно бачить себе очима інших. Чи достатньо успішна її кар’єра? Чи цікаве її життя? Чи правильні її погляди? Відповіді на ці питання дедалі частіше шукаються не всередині себе, а в реакціях оточення.

Парадоксально, але технології, які мали дати людям більше свободи для самовираження, одночасно посилили залежність від чужої думки. Якщо для героїв Сартра джерелом тривоги були двоє співрозмовників у замкненій кімнаті, то сьогодні роль такого “Іншого” можуть виконувати сотні, тисячі або навіть мільйони незнайомців. І саме тут філософія французького екзистенціаліста починає звучати напрочуд сучасно.

Культура скасування як новий різновид пекла

Якщо соцмережі перетворили весь світ на велику кімнату Сартра, то культура скасування стала одним із найяскравіших проявів того, як працює “погляд Іншого” у цифрову епоху.

За життя французького філософа репутація людини також залежала від думки оточення. Однак у XXI столітті будь-яке висловлювання, фотографія чи допис можуть залишатися в інтернеті роками, а іноді й десятиліттями. Помилка, зроблена в минулому, здатна раптово повернутися та вплинути на кар’єру, суспільний статус або особисте життя людини.

Дослідники культури скасування зазначають, що її прихильники часто розглядають публічний осуд як інструмент суспільної відповідальності. Водночас критики наголошують на іншій проблемі: людину нерідко починають визначати через один вчинок або одну фразу, ігноруючи можливість змінитися, переглянути власні погляди чи визнати помилки.

Саме тут і виникає несподіваний зв’язок із філософією Сартра. Однією з центральних ідей екзистенціалізму була свобода людини постійно переосмислювати себе. Сартр вважав, що особистість не є чимось завершеним раз і назавжди. Людина формується через власні рішення та вчинки протягом усього життя.

Проте в цифровому середовищі часто працює інша логіка. Варто одному образу закріпитися в суспільній свідомості, і він починає жити окремо від реальної людини. У такому випадку особистість стає заручником власної репутації — саме того механізму, про який попереджав французький філософ ще в середині минулого століття.

Американський філософ і дослідник цифрової культури Майкл Лінч звертає увагу, що сучасне інформаційне середовище дедалі частіше заохочує людей оцінювати інших через спрощені ярлики та публічні образи, а не через складність їхнього реального досвіду. У результаті суспільна оцінка може виявитися впливовішою за саму людину.

Парадоксально, але технології, які обіцяли дати кожному голос, одночасно створили новий страх — бути неправильно зрозумілим або назавжди зафіксованим у чужому уявленні. Для Сартра це був один із найнебезпечніших сценаріїв втрати свободи. Адже справжнє пекло починається не тоді, коли нас критикують інші, а тоді, коли ми більше не можемо вирватися з образу, який вони для нас створили.

Як алгоритми зробили нас залежними від чужого погляду

У п’єсі Сартра джерелом дискомфорту були інші люди. Саме їхні погляди, оцінки та судження поступово перетворювали співрозмовників на в’язнів власних образів. Проте у XXI столітті між людиною та суспільством з’явився новий посередник — алгоритм.

Щоранку мільярди користувачів відкривають соціальні мережі, але бачать не реальний світ, а його персоналізовану версію. Алгоритми вирішують, які новини з’являться у стрічці, чиї дописи отримають більше уваги, а які залишаться непоміченими. Вони аналізують поведінку користувачів, їхні вподобання та взаємодії, щоб показувати контент, який із найбільшою ймовірністю викличе емоційну реакцію та змусить залишитися на платформі довше.

Саме тому сучасні дослідники дедалі частіше говорять про алгоритмічне підсилення — процес, під час якого цифрові системи не просто відображають інтереси людей, а активно формують їх. Контент, який викликає сильні емоції, обурення або захоплення, отримує додаткову видимість і швидше поширюється серед користувачів.

Ще однією проблемою стали так звані “інформаційні бульбашки” та “ехо-камери”. Дослідження показують, що алгоритми часто підсилюють однорідність контенту, демонструючи людям інформацію, яка відповідає їхнім уже сформованим поглядам. У результаті користувач дедалі рідше стикається з альтернативними думками й починає сприймати власну інформаційну реальність як єдину можливу.

Якщо для Сартра людина ризикувала втратити себе через залежність від чужого погляду, то сьогодні до цього додається ще один фактор. Ми дедалі частіше бачимо себе не лише очима інших людей, а й через призму систем, створених для утримання нашої уваги. Алгоритми визначають, які теми нас хвилюватимуть, кого ми вважатимемо авторитетом і навіть які емоції переживатимемо частіше.

У цьому сенсі цифрова епоха пішла значно далі, ніж міг уявити Сартр. Адже тепер роль “Іншого” виконують не лише люди. Частину цієї влади над нашою увагою та самооцінкою отримали безликі алгоритми, які працюють цілодобово й майже непомітно для тих, на кого вони впливають.

Чому Сартр усе-таки помилявся

Якщо читати Сартра буквально, може скластися враження, що інші люди є головною загрозою для людської свободи. Проте досвід останніх десятиліть показує значно складнішу картину.

Парадокс полягає в тому, що людина не може існувати без інших. Ми вчимося говорити завдяки іншим людям, формуємо особистість у взаємодії з ними та шукаємо підтримку саме тоді, коли стикаємося з найбільшими викликами. Те, що в п’єсі “За зачиненими дверима” виглядало як пастка, у реальному житті часто стає умовою виживання.

Особливо наочно це проявилося під час великих криз останніх років — пандемії COVID-19, природних катастроф і війни в Україні. Мільйони українців пережили окупацію, евакуацію та втрату домівок не завдяки самотності, а завдяки підтримці інших людей. Волонтери, благодійні фонди, сусіди та навіть незнайомці стали частиною мережі взаємодопомоги, яка дозволила багатьом вистояти в найважчі моменти.

Психологи давно звертають увагу, що соціальні зв’язки є одним із ключових факторів психологічної стійкості. За даними досліджень, люди, які мають підтримку родини, друзів або спільноти, значно краще переживають стрес, травматичні події та невизначеність. Соціальна ізоляція, навпаки, пов’язана зі зростанням тривожності, депресії та відчуття безпорадності.

Цю думку розвиває американський психіатр і дослідник травми Бессел ван дер Колк. У своїх роботах він наголошує, що відновлення після важких потрясінь майже завжди пов’язане з поверненням до безпечних людських зв’язків. Саме взаємодія з іншими людьми допомагає відновити відчуття контролю над власним життям і повернути довіру до світу.

Саме тому сьогодні дедалі більше дослідників вважають, що Сартр мав рацію лише частково. Проблема полягає не в інших людях як таких. Проблема виникає тоді, коли ми повністю залежимо від їхніх оцінок і дозволяємо чужій думці визначати нашу цінність. У такому випадку інші справді можуть перетворитися на пекло. Але ті самі люди здатні стати джерелом підтримки, солідарності й навіть порятунку.

Можливо, головна помилка Сартра полягала не в тому, що він переоцінив вплив інших людей, а в тому, що недооцінив їхню здатність допомагати одне одному. Адже історія людства показує: у найтемніші часи нас рятує не втеча від інших, а можливість залишатися разом.

Сартр помилився лише в одному. Пекло — це не інші. Пекло — це життя, у якому людина більше не може відрізнити власні думки від чужих очікувань. І якщо філософія ХХ століття шукала відповідь на це питання в театральній кімнаті без вікон, то XXI століття шукає її в екрані смартфона, який ми щодня тримаємо в руках.

Раніше Фокус розбирався, чому роман Джорджа Орвелла “1984”, написаний понад 75 років тому, продовжує залишатися актуальним у 21 столітті та які сучасні держави нагадують описану автором Океанію.

Також Фокус розповідав про ще одного автора, чиї твори десятиліттями викликали скандали, заборони та суперечки. Французький письменник Маркіз де Сад увійшов в історію як в’язень Бастилії, автор заборонених книг і людина, чиє ім’я дало назву цілому явищу — садизму. Попри століття, що минули після його смерті, його книги й досі викликають гострі дискусії про межі свободи творчості, цензури та впливу літератури на суспільство.

7 червня 1929 року офіційно з’явилася найменша держава світу — Ватикан. За майже століття існування Святий престол став одним із найвпливовіших релігійних центрів планети, але водночас навколо нього накопичилося чимало історичних суперечок. Найгучніші з них пов’язані з подіями Другої світової війни, коли Ватикан звинувачували у надто тісних контактах із фашистськими режимами, мовчанні щодо Голокосту та навіть допомозі окремим нацистам після падіння Третього рейху.

Народження Ватикану: держава, яку створив Муссоліні

7 червня 1929 року офіційно набула чинності угода, яка змінила політичну карту Європи. Саме цього дня з’явилася найменша суверенна держава світу — Ватикан. Проте мало хто згадує, що своєю незалежністю Святий престол значною мірою завдячує людині, яка згодом стане символом італійського фашизму — Беніто Муссоліні.

До цього майже 60 років папи Римські вважали себе “в’язнями Ватикану”. Після захоплення Рима італійськими військами у 1870 році Папська область припинила існування, а конфлікт між Святим престолом і новою італійською державою отримав назву “Римське питання”.

Розв’язати його вдалося лише після приходу до влади Муссоліні. 11 лютого 1929 року представники Святого престолу та фашистського уряду Італії підписали Латеранські угоди. Відповідно до них Італія визнавала повний суверенітет Ватикану, а папство визнавало Королівство Італія зі столицею в Римі. Після ратифікації документів 7 червня Ватикан офіційно став незалежною державою.

Для Муссоліні це була не лише дипломатична перемога. Він отримував підтримку найвпливовішої релігійної інституції країни та мільйонів католиків. Американський історик Девід Кертцер у книзі “Папа і Муссоліні” пише, що угоди 1929 року фактично стали основою нового союзу між Католицькою церквою та фашистським режимом.

Саме цей союз згодом стане одним із головних аргументів критиків Ватикану. Адже коли в Європі почнуть набирати силу нацизм і расова політика Адольфа Гітлера, Святий престол опиниться перед складним вибором: відкрито виступити проти тоталітарних режимів чи зберегти обережний нейтралітет. Дискусії про те, який шлях обрав Ватикан насправді, не вщухають і через майже сто років після його створення.

Угода з Гітлером: навіщо Ватикан домовлявся з нацистами

Якщо створення Ватикану стало результатом домовленостей із Беніто Муссоліні, то вже за кілька років Святий престол уклав одну з найсуперечливіших угод у своїй історії — конкордат із нацистською Німеччиною.

20 липня 1933 року Ватикан і Третій рейх підписали Рейхсконкордат — договір, який гарантував права Католицької церкви в Німеччині. Від Святого престолу документ підписав кардинал Еудженіо Пачеллі, майбутній Папа Пій XII, а від Німеччини — віцеканцлер Франц фон Папен.

Для Гітлера угода стала важливим дипломатичним успіхом. На думку історика Кертцера, вона допомогла новому нацистському режиму здобути міжнародну легітимність і продемонструвати готовність до співпраці зі Святим престолом.

У Ватикані ж пояснювали підписання договору прагненням захистити права мільйонів німецьких католиків. Однак уже невдовзі нацисти почали порушувати умови угоди, обмежуючи діяльність католицьких організацій і посилюючи тиск на духовенство.

Саме Рейхсконкордат і сьогодні залишається одним із головних аргументів критиків Ватикану, які вважають його символом компромісу між Церквою та нацистським режимом. Саме кардинал Пачеллі, який підписував цей документ, через шість років стане Папою Пієм XII — центральною фігурою суперечок про роль Ватикану під час Голокосту.

Папа Пій XII й головне звинувачення: мовчання під час Голокосту

Саме дії Пія XII під час війни вже понад 80 років викликають запеклі дискусії серед істориків, політиків та єврейських організацій. Його прихильники переконані, що понтифік допомагав жертвам нацизму непублічно, тоді як критики вважають, що Святий престол так і не наважився відкрито засудити злочини Третього рейху. Це протистояння оцінок триває й сьогодні, навіть після відкриття ватиканських архівів.

У березні 1939 року, за кілька місяців до початку Другої світової війни, кардинала Еудженіо Пачеллі обрали новим Папою під ім’ям Пій XII. До цього він багато років працював ватиканським дипломатом у Німеччині та добре знав політичну ситуацію в країні, де до влади вже прийшов Адольф Гітлер.

Головне звинувачення на адресу Пія XII полягає в тому, що під час війни він жодного разу публічно не засудив ані самого Гітлера, ані нацистський режим, ані Голокост як явище. У своїх зверненнях Папа говорив про страждання мирного населення, жертв війни та необхідність миру, однак уникав прямого згадування нацистів або переслідування євреїв.

Особливо гостро це питання постало після подій жовтня 1943 року. Тоді німецькі війська окупували Рим і провели масштабну облаву на місцеву єврейську громаду. 16 жовтня нацисти заарештували понад 1200 римських євреїв. Більшість із них невдовзі депортували до концтабору Аушвіц. Після війни додому повернулися лише кілька десятків людей.

Історик Девід Кертцер стверджує, що керівництво Ватикану отримувало детальну інформацію про масові вбивства євреїв у Європі, але побоювалося відкритого конфлікту з нацистською Німеччиною. За його словами, Пій XII вважав, що публічні заяви можуть лише погіршити становище католиків на окупованих територіях і спровокувати ще жорсткіші репресії.

Саме цей аргумент сьогодні використовують захисники Пія XII. Вони наголошують, що Папа свідомо обрав дипломатичну обережність і намагався діяти через закриті канали, а не через гучні політичні заяви. На їхню думку, відкритий конфлікт із Гітлером міг призвести до окупації самого Ватикану та зірвати таємні операції з порятунку людей.

Втім, критики вважають таку позицію моральною помилкою. Американський журналіст і історик Джон Корнвелл стверджував, що мовчання Святого престолу фактично дозволило нацистам уникнути публічного осуду з боку одного з найавторитетніших релігійних лідерів світу.

Суперечки навколо Пія XII настільки гострі, що тривають навіть сьогодні. Коли у 2020 році Ватикан відкрив для дослідників архіви часів його понтифікату, багато істориків сподівалися отримати остаточну відповідь на питання, чи був Пій XII пасивним спостерігачем трагедії Голокосту, чи, навпаки, намагався допомагати жертвам нацизму непублічно. Проте нові документи лише додали аргументів обом сторонам дискусії.

“Щурячі стежки”: як нацисти тікали з Європи через церковні канали

Суперечки навколо Пія XII не завершилися разом із Другою світовою війною. Якщо під час війни критики дорікали понтифіку за відсутність публічного засудження Голокосту, то після 1945 року на адресу Ватикану пролунало ще серйозніше звинувачення — нібито окремі представники Католицької церкви допомагали нацистам уникнути правосуддя.

Після падіння Третього рейху тисячі колишніх членів СС, гестапо та функціонерів нацистського режиму намагалися втекти з Європи. Частина з них опинилася на лаві підсудних у Нюрнберзі, однак багатьом вдалося зникнути. Саме тоді виникла мережа нелегальних маршрутів, яка згодом отримала назву “щурячі стежки” (ratlines). Через них колишні нацисти потрапляли до Аргентини, Парагваю, Бразилії, Сирії та інших країн.

Найчастіше в центрі цієї історії опиняється австрійський єпископ Алоїз Гудаль, який після війни працював у Римі. У своїх спогадах він фактично визнав, що допомагав окремим колишнім нацистам отримувати документи та залишати Європу. Свої дії Гудаль пояснював антикомуністичними переконаннями та бажанням допомогти “переможеним”.

За даними істориків, через ці маршрути пройшли деякі з найвідоміших нацистських злочинців. Серед них — один з організаторів Голокосту Адольф Айхман, комендант табору смерті Треблінка Франц Штангль та лікар Аушвіца Йозеф Менгеле.

“Золото Третього рейху” і Ватиканський банк

Після війни Ватикан опинився в центрі ще одного гучного скандалу, який не вщухає досі. У 1990-х роках після розсекречення американських документів з’явилися звинувачення, що частина скарбів хорватського пронацистського режиму усташів могла пройти через структури Ватикану або навіть потрапити до Ватиканського банку.

У 1946 році американська розвідка повідомляла, що представники режиму усташів вивезли з Югославії значні обсяги золота, коштовностей та інших цінностей, конфіскованих у євреїв, сербів і ромів. В одному з документів Міністерства фінансів США зазначалося, що близько 200 мільйонів швейцарських франків могли опинитися у Ватикані “на зберіганні”.

На підставі цих матеріалів у 1999 році група жертв Голокосту та їхніх нащадків подала позов проти Ватиканського банку. Позивачі стверджували, що частина скарбів усташів була переправлена до Рима за сприяння окремих католицьких священнослужителів, а згодом використовувалася для фінансування втечі воєнних злочинців так званими “щурячими стежками”.

Втім, довести ці звинувачення в суді так і не вдалося. Американські суди зрештою відхилили позов переважно з процесуальних причин та через питання юрисдикції. Жоден суд не визнав факт причетності Ватиканського банку до відмивання нацистських активів, але й остаточно не спростував усіх підозр.

Саме тому історія із “золотом усташів” залишається однією з найбільш суперечливих сторінок в історії Ватикану. Одні дослідники вважають її недоведеною теорією, інші наголошують, що відкриття ватиканських архівів може дати нові відповіді на питання, куди зрештою зникли воєнні скарби одного з найжорстокіших союзників нацистської Німеччини.