1 грудня 1991 року понад 90% українців підтримали Акт проголошення незалежності. За вихід із СРСР голосували навіть регіони, які Росія згодом роками намагалася називати “проросійськими” або “неукраїнськими”. Того ж дня Леоніда Кравчука обрали першим президентом України — держави, яка фактично лише починала створювати власні інституції, армію та систему влади.

Ще кілька місяців до цього Кравчук залишався одним із керівників радянської системи, але саме йому довелося приймати рішення в момент, коли Радянський Союз стрімко руйнувався. Пізніше він неодноразово визнавав: у ті дні в Києві серйозно побоювалися реакції Москви та можливого силового сценарію.

Переплетення історії та людського — голос першого президента

Того ж 1 грудня були не лише голосування, а й перші президентські вибори. На них люди обрали Леоніда Кравчука, чинного на той момент очільника Верховної Ради, першим президентом незалежної України.

Леонід Кравчук у 2019 році розповідав, що ідея запровадження президентської посади в Україні спочатку зовсім не мала очевидної підтримки — навіть з його боку.

“Моя первісна позиція була проти — не вводити в структуру української влади посаду президента. Я хотів бачити Україну парламентською державою“, — згадував він.

За словами Кравчука, після обрання Бориса Єльцина президентом Росії українські депутати швидко “поглянули на Москву” й почали вимагати аналогічних змін у Києві. Рішуче це просувала група депутатів із Харківської області, яка й ініціювала закон про президента та призначення виборів.

Водночас Кравчук наполягав, що в тогочасній системі влади повноваження президента не були зрозумілими:

“У Конституції були прем’єри, але не було президентів. І що він має робити — було незрозуміло“.

Після кількох днів дискусій парламент все ж підтримав створення посади, а робота над законом стала терміновою: документ писали менш ніж місяць, щоб встигнути оголосити вибори.

“Поки не визначили, хто такий президент і з якими повноваженнями, — нікого обирати було неможливо”, — пояснював Кравчук.

“Зайшов у порожній кабінет і розгубився”: Кравчук про перший день на посаді президента

Перший президент України зізнавався, що момент, коли країна стала незалежною, не супроводжувався урочистими відчуттями чи тріумфом. Навпаки — був шок і повна невизначеність.

“Прийшов на роботу, сів у крісло й думаю: який документ першим підписувати? Розгубився. Я зайшов в абсолютно порожній кабінет. Навколо — нікого“, — згадував він.

Кравчук наголошував: у 1991-му не існувало ані адміністрації, ані налагоджених процедур, ані досвіду попередників.

“Це сьогодні Зеленський приходить, а там уже все — підлеглі, напрацьовані практики, архіви. А в мене — нічого“, — казав він.

Першим рішенням стало формування структури влади:

“Покликав колег і ми почали думати, з чого починати. Першими указами створили Апарат президента“.

Перемога на виборах не стала приводом до святкувань і вдома.

“Ніякого шампанського. Всі були ошелешені. Сіли за стіл, взялися за голови й думали, як тепер жити й що на нас звалилося”, — пригадував перший президент.

Не було й часу для емоцій: між виборами, інавгурацією та першими дипломатичними візитами минули лічені дні.

Уже наступного дня після інавгурації Кравчук вирушив до Білорусі на підписання Біловезької угоди — документа, який юридично припинив існування СРСР.

Кравчук не приховував — йому було страшно. Але це був не страх за себе.

“Дуже! Залишалося нерозуміння, що станеться завтра. Це не страх за життя — це страх величезної відповідальності. Мільйони сподіваються на тебе, і ти маєш зробити так, щоб вони зажили гідно“.

Що було вирішено у 1991-му і що відгукується зараз у 2025-му

Рішення 1991 року не стало приватною справою політичної еліти — воно належало кожному, хто прийшов на виборчу дільницю.

Однак разом із тріумфом приходили й проблеми, які тоді важко було розгледіти. Держава народжувалася в умовах надзвичайної невизначеності. Інституцій не існувало, система безпеки лишалася радянською, а російська присутність у Криму та на флоті — занадто глибокою, щоб її можна було швидко демонтувати. Україна формально отримала незалежність, але інструменти для її захисту довелося створювати майже з нуля.

1991 рік був часом великих надій і таких само великих компромісів. Швидкість подій — серпневий путч, проголошення незалежності, референдум, Біловезька угода — не дозволяла тодішній політичній еліті зупинитися й продумати довгострокову архітектуру держави. Те, що було ухвалено в ті місяці, часто було вимушеним, ситуативним, інколи — занадто м’яким щодо Москви. Саме тоді залишилися відкритими ті питання, які пізніше стали вразливими точками: статус Криму, присутність російського флоту, економічна залежність, слабкість армії, невизначеність у виборі зовнішньополітичного курсу.

Ці рішення не можна назвати прямими причинами нинішньої війни, але вони стали ґрунтом, на якому Росія десятиліттями будувала свої сценарії впливу. Україна входила в 90-ті без чіткої стратегії безпеки, з економікою, прив’язаною до Росії, та політичною системою, яка ще не встигла відокремитися від радянських практик. Кремль бачив це і працював по цих слабких місцях — інформаційно, політично, фінансово, культурно.

І попри це, саме 1 грудня дало Україні те, що виявилося сильнішим за будь-які прорахунки. Референдум заклав основу, яка не піддалася жодним атакам — основу національної волі. Навіть сьогодні, коли Росія намагається силою переписати кордони й історію, цифра 90% залишається найгучнішим аргументом. Це документ, який не можна скасувати танками. Це воля, яку неможливо стерти пропагандою.

Помилки 1991 року можна аналізувати, коригувати, робити висновки — і це важливо. Але вибір 1991 року не був помилкою. Тоді Україна отримала шанс, який сьогодні виборює в найважчій війні своєї історії. Тридцять чотири роки тому українці проголосували за свободу — і сьогодні вони доводять, що ця свобода була не декларацією, а глибинним рішенням нації.

Новий Цивільний кодекс України мав стати однією з ключових юридичних реформ на шляху до ЄС. Натомість законопроєкт №15150 вже на етапі першого читання перетворився на джерело гучного скандалу: юристи попереджають про ризики для права власності, правозахисники — про загрози для жінок, дітей та ЛГБТ, а критики документу кажуть, що під виглядом “оновлення” держава фактично переписує правила приватного життя українців. Фокус розбирався, чому навколо нового кодексу почався такий конфлікт і які норми викликали найбільше запитань.

Розлучення, дівоче прізвище та тонкощі аліментів

Одразу після того, як у ВР було зареєстровано законопроєкт 15150, найбільше запитань виникло до зміненого сімейного кодексу. Перше, що впало в око і викликало обурення, — це зниження віку вступу в шлюб для дівчат. Замість граничних 16 років (і то за певних обставин) зібралися дозволити шлюб із 14 років. Інші зміни не викликали такого великого резонансу, і до другого читання вік вступу в шлюб вирішили залишити колишнім. Але крім цього пункту там з’явилися ще більш несподівані норми.

Суд зможе примусово “мирити” подружжя, якщо це відповідатиме принципу “добросовісності”, пише народний депутат Інна Совсун. Під цим автори проєкту розуміють “сукупність моральних норм і уявлень про належну поведінку”. Іншими словами, якщо суддя визнає розлучення “неетичним” або таким, що суперечить цим уявленням, подружжя можуть направити на примирення. А це — додаткові місяці судових засідань і витрати на юристів. При цьому для сімей з дітьми процедура примирення стає обов’язковою.

Чоловік зможе через суд вимагати від дружини повернути дівоче прізвище, якщо її поведінку визнають “негідною” — наприклад, у разі зради.

По-новому пропонується виплачувати й аліменти. Якщо дохід платника виявиться нижчим, ніж у одержувача, суд зможе повністю звільнити його від виплат.

За словами Совсун, така норма створює ризик зловживань: батько може офіційно оформити мінімальну зарплату, а решту доходу отримувати неофіційно. У результаті мати, на якій залишається дитина і всі витрати на її утримання, може взагалі позбутися аліментів.

Чинний Сімейний кодекс дозволяє стягнути аліменти за минулий час, якщо позивач доведе, що намагався отримати їх, але не зміг через ухилення відповідача. Суд може присудити їх не більше ніж за десять років. Новий Цивільний кодекс скорочує цей строк з десяти років до одного року.

Захопив — значить володієш: як новий кодекс змінює право власності

Новий кодекс фактично розмиває саме поняття права власності. За їхніми словами, це може створити ризики для власників квартир, землі чи бізнесу, оскільки в окремих випадках майно буде простіше оскаржити або навіть втратити.

При цьому в самому проєкті статті 400 і 401 закріплюють класичне право власності: власник може вільно розпоряджатися своїм майном, робити з ним усе, що не заборонено законом, і захищати його від посягань інших осіб.

Згідно з новими положеннями, для того щоб вважатися власником майна, в окремих випадках уже недостатньо лише документів, договору чи виписки з реєстру. У проєкті йдеться про те, що достатньо встановити “ефективний контроль” над річчю і користуватися нею як своєю. Для нерухомості таким підтвердженням можуть вважатися зайняття ділянки, її огородження або використання, а для рухомого майна — фактичне володіння річчю.

Критики проєкту побоюються, що на практиці це може призвести до ситуацій, коли право володіння намагатимуться підтверджувати не документами, а фактичним контролем над майном.

“Новий кодекс розмиває право власності, дозволяє відбирати майно за розмитими причинами і легалізує захоплення чужого. Це створює ризики для кожного власника квартири, землі або бізнесу”, — зазначає в коментарі Фокусу адвокат Валентин Сєрков.

Однією з найбільш спірних норм стала так звана набувальна давність. Згідно з проєктом, людина, яка “сумлінно заволоділа чужим майном” і відкрито користується ним як своїм, з часом може отримати право власності на це майно.

Простіше кажучи, якщо хтось роками фактично володіє будинком, землею або навіть автомобілем і це не було оскаржено, через 10 років він зможе претендувати на статус законного власника.

У справжнього власника є лише один рік, щоб подати до суду і повернути майно. Якщо він зволікатиме — загарбник отримає право власності.

“Це створює дві паралельні системи: можна володіти майном за документами, а можна — просто за фактом захоплення. Таким чином, можна легко і безкарно узаконити незаконно захоплену ділянку в заповідній або прибережній зоні, приміщення, та що завгодно, наприклад, чужу машину, лише тому, що 10 років на ній їздиш”, — зазначає адвокат.

При цьому за новим проєктом пріоритет у праві володіння віддається не документам, а факту володіння. На початковому етапі суд дивиться тільки на те, хто реально контролював річ і втратив її проти волі. Якщо це підтверджується — володіння відновлюють. А ось питання, хто справжній власник, вирішують окремо.

Для нерухомості враховують дані держреєстрів, але грань між захистом володіння і правом власності залишається розмитою.

Щоб протистояти рейдерському захопленню, вписано норму про те, що захист не працює у випадках насильницького, прихованого або самовільного захоплення. А загарбник не може захищатися проти власника. Але є проблема: власнику все одно доведеться доводити в суді, що захоплення було саме самовільним. А рейдери можуть посилатися на усні домовленості або “згоду” колишнього власника, щоб затягнути процес.

І в новій редакції Цивільного кодексу хочуть закріпити норму про те, що майно не може бути витребуване від добросовісного набувача:

• якщо з моменту проведення державної реєстрації права власності минуло більше 10 років (наразі строк становить 3 роки);
• або якщо з дати передання майна першому власнику в приватну власність минуло понад 10 років (зараз 3 роки), якщо законодавством на той час не було встановлено необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності.

Закон має зворотну силу: він застосовується до справ, де суд ще не виніс рішення про витребування майна. Це дає змогу добросовісним набувачам завершити спір на свою користь.

Якщо суд забирає майно у добросовісного покупця, він зобов’язаний одночасно вирішити питання про компенсацію його вартості. Держава або місцева влада має внести на депозит суду ринкову вартість майна. Однак є ризик суперечок через оцінку.

Будь-яку інформацію про людину можуть стерти

Не менший резонанс викликає стаття 328, яка закріплює так зване “право на забуття”, зазначають юристи. Згідно з нею, фізична особа може вимагати видалити інформацію про себе з пошукових систем і баз даних не тільки якщо вона недостовірна, а й якщо вона просто “втратила суспільний інтерес”.

Тобто колишній фігурант скандалу зможе через суд змусити медіа видалити дані про себе. Це зруйнує прозорість і унеможливить перевірку контрагентів. При цьому право на видалення або знеособлення інформації із загальнодоступних джерел має застосовуватися винятково якщо така інформація обробляється незаконно або є недостовірною (аналогічно до статті 8 Закону України “Про захист персональних даних”).

“Мертві норми” і роки хаосу: що не так із новим кодексом

Проєкт нового кодексу викликав у юристів величезну кількість зауважень. Його автор і одночасно спікер Верховної Ради Руслан Стефанчук визнав, що перше читання — лише початок великої дискусії, а парламент готовий обговорювати зміни до другого читання. Утім, голосування планують уже на 19 травня, і критики сумніваються, що за цей час документ встигнуть якісно доопрацювати.

У ЄС також розкритикували окремі положення проєкту, угледівши в них ризики для прав ЛГБТ, жінок і дітей. А суддя Сергій Бондаренко вважає, що новий кодекс узагалі не варто ухвалювати, оскільки нинішній Цивільний кодекс, на його думку, вже досить ефективний.

“Існує різниця між законодавством і законністю. Закон можна написати як завгодно, але на практиці частина норм може виявитися “мертвою” — тобто такою, яку неможливо повноцінно застосувати або довести в суді. Формально вона існує, але ефективно використовувати її не виходить”, — пояснює Фокусу Сергій Бондаренко.

Перше, на що варто звернути увагу, — якість самого закону. Нині навіть за наявності однієї й тієї самої норми суди можуть ухвалювати протилежні рішення: в одному випадку позов задовольняють, в іншому — відмовляють за практично однакових обставин.

Як зазначає Бондаренко, жоден законодавець не здатний передбачити всі життєві ситуації, тому ключову роль відіграє судова практика, яка з часом “відшліфовує” застосування норм. Однак на формування єдиного підходу у судів йдуть роки, а іноді й десятиліття.

“Нинішній Цивільний кодекс ухвалили ще 2003 року, але навіть для окремих його норм єдина судова практика формувалася майже десятиліття. Наприклад, за статтею про самовільне будівництво Верховному суду знадобилося близько восьми років, щоб виробити єдиний підхід до її застосування. При цьому за деякими статтями досі немає стабільної практики: сьогодні суд трактує норму одним чином, завтра — іншим. У підсумку люди з однаковими ситуаціями можуть отримувати протилежні рішення. А це вже проблема юридичної визначеності та справедливого суду”, — пояснює Бондаренко.

На думку екссудді, нинішній Цивільний кодекс уже має більш-менш сформовану судову практику, тоді як нові норми і поняття різні суди можуть почати трактувати по-своєму.

Він попереджає, що це створить правову невизначеність у питаннях, які стосуються практично кожного — від квартир і землі до побутових і майнових спорів.

Нагадаємо, новий Цивільний кодекс України може заборонити реєстрацію торгових марок на кшталт “Буча Комбуча”, “Бахмут” або “Привид Києва”. Автори проєкту пояснюють це боротьбою з комерціалізацією трагедій і війни.

Окрім цього, новий проєкт Цивільного кодексу нібито передбачає, що шлюб може вважатися недійсним, якщо один із подружжя змінює стать. Загалом, відповідне розпорядження набуває чинності з дня реєстрації зміни статі та не потребує звернення до суду.

Система державних нагород України була сформована вже після проголошення незалежності й поступово розбудовувалась у 1990-х роках. Відправною точкою стало 3 травня 1995 року, коли указом президента Леоніда Кучми було встановлено перший після 1991 року державний орден — Богдана Хмельницького. Саме з цього рішення почалося формування сучасної української нагородної системи. Відтоді перелік відзнак розширювався, охоплюючи як військові, так і цивільні заслуги.

Відповідно до закону “Про державні нагороди України”, ордени є однією з найвищих форм відзнаки держави — поряд із почесними званнями та медалями. Вони присуджуються указами президента — сьогодні це робить Володимир Зеленський — і можуть вручатися як громадянам України, так і іноземцям.

Ключова відмінність орденів — у масштабі заслуг. Якщо медалі часто відзначають конкретний епізод чи подію, то ордени, як правило, — системний внесок або винятковий подвиг. Більшість із них мають кілька ступенів — від третього до першого, де найвищий рівень означає найбільше визнання.

Після 2022 року система фактично перейшла у воєнний режим: кількість нагороджень різко зросла, а серед кавалерів переважають військові. Водночас частина орденів, які раніше вручалися переважно за цивільні заслуги, відійшли на другий план — їх замінили нагороди, пов’язані з обороною країни та особистим героїзмом.

Герой України: хто отримує найвищу нагороду

Найвищою державною відзнакою в Україні є звання “Герой України”, яке супроводжується врученням одного з двох орденів — “Золотої Зірки” або Ордена Держави. Перший присуджується за винятковий героїзм, передусім на полі бою, другий — за визначні трудові та державницькі досягнення.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році кількість таких нагороджень різко зросла. Президент Володимир Зеленський регулярно підписує укази про надання звання військовослужбовцям, часто — посмертно.

Серед найвідоміших прикладів — український пілот Степан Тарабалка, якому звання Героя України з врученням ордена “Золота Зірка” було присвоєно посмертно за участь у бойових діях на початку вторгнення. Також це звання отримували оборонці Маріуполя, зокрема військові полку “Азов”, які тримали оборону заводу “Азовсталь” у надзвичайно складних умовах.

Окрім військових, звання Героя України може присвоюватися й цивільним — за визначний внесок у розвиток держави, економіки чи науки. Утім, у нинішніх умовах абсолютна більшість нагороджених — саме військові, а орден “Золота Зірка” фактично став символом героїзму на фронті.

Водночас це не лише символічна відзнака. Звання передбачає державні пільги та офіційний статус, а також фіксує ім’я людини в історії країни як одного з ключових героїв свого часу.

Орден Держави: друга відзнака Героя України

Поряд із “Золотою Зіркою” у структурі найвищої нагороди існує ще одна відзнака — Орден Держави. Саме ним відзначають тих, хто отримує звання “Герой України” не за бойовий подвиг, а за визначні досягнення у розвитку держави, економіки, науки чи культури.

Якщо “Золота Зірка” сьогодні асоціюється передусім із фронтом і героїзмом на полі бою, то Орден Держави — це нагорода за системний внесок у розбудову країни. До 2022 року саме ця відзнака часто вручалася представникам цивільних професій — ученим, промисловцям, державним діячам.

Серед відомих прикладів — український вчений Борис Патон, якому було присвоєно звання Героя України з врученням Ордена Держави за визначний внесок у розвиток науки та держави. Також цією відзнакою нагороджували діячів науки, культури та інших сфер, які мали стратегічний вплив на розвиток країни.

Після початку повномасштабної війни ця нагорода відійшла на другий план — кількість її присвоєнь суттєво зменшилася на тлі масових нагороджень військових “Золотою Зіркою”. Водночас Орден Держави залишається важливою частиною системи — як відзнака для тих, чий внесок формує фундамент держави поза полем бою.

Орден Богдана Хмельницького: нагорода для командирів і тактичних рішень

Орден Богдана Хмельницького — одна з ключових військових нагород України, яка має три ступені та вручається передусім за успішне командування й проведення бойових операцій. Саме цей орден став першим у сучасній нагородній системі держави: його було запроваджено 3 травня 1995 року указом президента Леоніда Кучми.

Нагороду отримують переважно офіцери — за вдале планування операцій, утримання позицій або успішні наступальні дії. Якщо орден “За мужність” частіше відзначає особистий героїзм, то орден Богдана Хмельницького — це про рівень управління і відповідальність за підрозділ.

Після 2022 року ця нагорода стала однією з найпоширеніших серед командного складу ЗСУ. Указами президента регулярно відзначаються командири бригад, батальйонів і рот, які проявили себе під час боїв на сході та півдні України.

Серед відкритих прикладів — нагородження військових, які брали участь в обороні Київської області, Харківському контрнаступі та боях за Донбас. Частина з них отримує орден посмертно — за операції, які дозволили втримати позиції або врятувати особовий склад.

Фактично цей орден став одним із головних індикаторів ролі командира на війні: його отримують не за один вчинок, а за результат, який вплинув на хід бою.

Орден “За мужність”: нагорода за особистий героїзм

Орден “За мужність” — одна з найпоширеніших державних нагород під час війни. Його вручають за особисту відвагу, самопожертву та дії, пов’язані з ризиком для життя — як на фронті, так і в тилу.

На відміну від ордена Богдана Хмельницького, який здебільшого отримують командири, “За мужність” часто вручають рядовим військовим, сержантам, рятувальникам, поліцейським і навіть цивільним. Це нагорода за конкретний вчинок — бій, евакуацію, порятунок людей або виконання завдання під обстрілами.

Після 2022 року саме цей орден став одним із наймасовіших.

Серед публічно відомих прикладів — нагородження українських захисників, які виводили побратимів з оточення, утримували позиції під інтенсивними обстрілами або рятували цивільних під час бойових дій. Окремо відзначаються рятувальники ДСНС, які працюють на місцях ракетних ударів, розбирають завали та витягують людей з-під уламків.

Цей орден часто називають “найближчим до окопу” — він напряму пов’язаний із реальними історіями війни, де вирішальними стають секунди, рішення і готовність ризикувати життям.

Орден “За заслуги”: нагорода не лише за війну

Одна з найуніверсальніших державних нагород України — орден “За заслуги”. Його вручають за досягнення в різних сферах — від оборони й державної служби до культури, науки та економіки. Орден має три ступені — від третього до першого, причому найвищий зазвичай присуджується за багаторічний і системний внесок.

На відміну від суто бойових нагород, цей орден можуть отримувати як військові, так і цивільні. До 2022 року серед нагороджених часто були чиновники, митці, спортсмени або керівники підприємств. Після початку повномасштабної війни коло кавалерів розширилося — до нього масово додалися волонтери, медики, представники оборонної сфери.

Указами президента регулярно відзначаються як військові, так і цивільні, які забезпечують функціонування держави в умовах війни — від логістики до міжнародної підтримки. Зокрема, 19 січня 2023 року президент Зеленський нагородив президента Європейської ради Шарля Мішеля орденом “За заслуги” I ступеня.

Серед прикладів — нагородження українських волонтерів, лікарів і діячів культури, які працюють на країну під час війни. Зокрема, орденом “За заслуги” були відзначені телеведучий і волонтер Сергій Притула — за масштабні збори коштів на потреби армії, а також кардіохірург Борис Тодуров — за розвиток медицини й роботу в умовах війни. Серед діячів культури — письменник Сергій Жадан, який активно займається волонтерством і представляє Україну за кордоном.

Фактично цей орден став своєрідним “мостом” між фронтом і тилом: він фіксує внесок тих, хто не завжди бере участь у бойових діях, але забезпечує стійкість країни під час війни.

Орден князя Ярослава Мудрого: нагорода для держави й дипломатії

Орден князя Ярослава Мудрого — один із найпрестижніших орденів України, який вручається за визначні заслуги перед державою у сфері політики, дипломатії, економіки та культури. Він має п’ять ступенів і традиційно вважається нагородою “державного рівня”.

На відміну від бойових орденів, його отримують не за конкретний подвиг, а за системний внесок у розвиток країни або зміцнення її позицій на міжнародній арені. Саме тому серед кавалерів — українські політики, дипломати, а також іноземні лідери, які підтримують Україну.

Зокрема, серед відомих прикладів — Джо Байден, якого ще у 2017 році було нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня за внесок у розвиток українсько-американських відносин. Після початку повномасштабної війни цю відзнаку почали активніше вручати міжнародним партнерам: зокрема, президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн отримала орден князя Ярослава Мудрого I ступеня під час візиту до Києва у вересні 2022 року.

Також орден отримують українські державні діячі — за багаторічну службу, реформування інституцій або розвиток стратегічних галузей. У мирний час саме ця нагорода часто була однією з головних для політичної та управлінської еліти.

Фактично орден князя Ярослава Мудрого виконує роль інструмента не лише внутрішнього визнання, а й зовнішньої політики — через нього Україна відзначає тих, хто впливає на її позиції у світі.

Орден Свободи: нагорода за принципи й цінності

Ця нагорода — одна з найвищих, яку вручають за визначні заслуги у зміцненні суверенітету, незалежності та розвитку демократії. На відміну від більшості орденів, він не має ступенів і присуджується за справді винятковий внесок.

Це одна з найменш “масових” нагород: її вручають рідко, і переважно — за політичні або суспільні досягнення, які мають довгострокове значення для держави. Серед кавалерів — як українські діячі, так і іноземні політики, які підтримували Україну у критичні моменти.

Зокрема, орденом Свободи був відзначений президент Польщі Анджей Дуда — за послідовну політичну підтримку України, зокрема на міжнародній арені, та сприяння консолідації партнерів у протидії російській агресії.

Водночас цю нагороду можуть отримувати й українські громадські діячі — за внесок у розвиток демократії, захист прав людини або зміцнення громадянського суспільства. У цьому сенсі орден Свободи більше пов’язаний із принципами та ідеями, ніж із конкретними подіями.

Орден княгині Ольги: відзнака для жінок

Орден княгині Ольги — державна нагорода, яку вручають жінкам за визначні заслуги у державній, громадській, науковій, освітній, культурній та інших сферах. Орден має три ступені й присуджується поступово — від третього до першого.

Це одна з небагатьох нагород в українській системі, яка має чітку гендерну спрямованість. Вона з’явилася ще у 1997 році як спосіб відзначити внесок жінок у розвиток держави — від медицини й освіти до волонтерства і державного управління.

Після 2022 року серед нагороджених значно побільшало жінок, залучених до оборони країни та підтримки армії. Зокрема, орденом княгині Ольги відзначали волонтерок, медикинь і громадських діячок. Серед відомих прикладів — письменниця Оксана Забужко, яку нагородили за внесок у культуру та міжнародне представлення України, а також волонтерки, які займаються забезпеченням фронту.

Водночас ця нагорода залишається важливою і в мирних сферах — її отримують викладачки, лікарки, науковиці та представниці культури, які роками працюють на розвиток країни.

Орден Данила Галицького: нагорода за службу і професіоналізм

Орден Данила Галицького вручають військовослужбовцям Збройних сил України та інших військових формувань за сумлінну службу, професіоналізм і виконання службових обов’язків.

На відміну від орденів, що відзначають героїзм чи бойові операції, ця нагорода більше пов’язана зі стабільною, системною роботою у війську. Її отримують офіцери за організацію служби, підготовку підрозділів, ефективне управління та внесок в обороноздатність.

Після початку повномасштабної війни роль цього ордена лише зросла. Указами президента регулярно нагороджують військових, які забезпечують функціонування армії — від логістики до управління частинами.

Серед нагороджених — офіцери, які організовують оборону на ключових напрямках, координують дії підрозділів або відповідають за підготовку особового складу. Часто це ті, чия робота менш публічна, але критично важлива для результату на фронті.

Цей орден — про “скелет армії”: тих, хто не завжди на передовій у медіа, але тримає систему в робочому стані.

Орден “За оборону України”: нова нагорода воєнного часу

Одна з найновіших державних нагород, запроваджена вже під час повномасштабної війни — орден “За оборону України”. Його вручають за особистий внесок у захист держави, зміцнення обороноздатності та участь у відсічі російської агресії.

На відміну від класичних орденів, які існували ще до 2022 року, ця нагорода стала прямою відповіддю на нові реалії війни. Її отримують не лише військові, а й цивільні — волонтери, медики, представники критичної інфраструктури, які забезпечують функціонування країни в умовах бойових дій.

Указами президента регулярно відзначаються як учасники бойових дій, так і ті, хто працює в тилу — від забезпечення армії до ліквідації наслідків ракетних ударів.

Серед прикладів — нагородження енергетиків, які відновлюють інфраструктуру після обстрілів, працівників транспорту, що забезпечують евакуацію, а також волонтерів, які займаються постачанням для фронту.

Фактично цей орден став символом сучасної війни, де оборона країни — це не лише фронт, а й тил, інфраструктура і суспільство в цілому.

Орден Героїв Небесної Сотні: нагорода, пов’язана з Майданом

Одна з найсимволічніших державних нагород України. Орден Героїв Небесної Сотні було запроваджено після подій Революції Гідності для вшанування громадянської мужності, самопожертви та боротьби за демократичні цінності.

На відміну від більшості орденів, ця нагорода має чітку історичну прив’язку. Її вручали учасникам протестів, активістам, а також тим, хто зробив вагомий внесок у розвиток громадянського суспільства після Майдану.

Серед нагороджених — як українські громадяни, так і іноземці, які підтримували Україну в той період. Частина відзнак була присуджена посмертно — на честь загиблих під час протестів.

У сучасних умовах орден вручається значно рідше, ніж інші нагороди. Водночас він зберігає особливий статус — як відзнака не лише за дії, а й за цінності, які стали основою сучасної української державності.

Це орден пам’яті: він фіксує події, які визначили політичний курс країни й вплинули на її подальший розвиток.

Нагадаємо, раніше Фокус писав, що скелетоніст Владислав Гераскевич отримав орден Свободи за громадянську позицію та представлення України у світі.

Також Фокус писав, що президент України Володимир Зеленський посмертно нагородив актора та воїна Максима Неліпу орденом “За заслуги” III ступеня.