Океан покриває більшу частину поверхні планети, але ми досі точно не знаємо, наскільки він глибокий. Незважаючи на те, що люди вже побували в Безодні Челленджера — найглибшій точці океану — її точна глибина досі залишається загадкою, пише IFLScience.

Незважаючи на те, що вимірювання глибини найглибшої точки океану проводилися щонайменше чотири рази, вчені досі не можуть дійти єдиної думки. Проблема в тому, що результати вимірювань залежать від того, кого запитати, які методи використовувалися та як того дня поводився океан.

Безодня Челленджера розташована в південній частині Маріанської западини і вважається місцем, де знаходиться найглибша відома точка морського дна. Це місце також часто називають океанічним аналогом Великого каньйону на дні західної частини Тихого океану.

За словами вчених, Безда Челленджера являє собою систему з трьох взаємопов’язаних западин: центральна — наймілкіша, за нею йде західна, а найглибшою вважається східна. Існує думка, що глибина Безодні Челленджера становить близько 10 935 метрів — ця цифра, ймовірно, взята з дослідження океанографів NOAA, проведеного у 2021 році. Ці дані не обов’язково є правильними, як вважають експерти, однак вони не відображають повної картини — справа в тому, що навіть високоточні вимірювання у 21 столітті можуть давати результати, які відрізняються на дивно велику величину.

Зазначимо, що вчені вимірюють глибину Безодні Челленджера з 1950-х років, використовуючи два різні методи, які вдосконалювалися та відточувалися протягом десятиліть. Один із них ґрунтується на вимірюванні тиску води, хоча для цього необхідно опустити датчик безпосередньо в ту точку, глибину якої потрібно визначити.

Відомо, що вперше люди досягли улоговини Безодні Челенджера за допомогою глибоководного апарата у 1960 році. Втім, цей спосіб не вважається найзручнішим, якщо мета полягає у вимірюванні висоти, а не у дослідженні великих незвіданих куточків планети. Проте до цього британські та науково-дослідні судна покладалися на метод акустичної батиметрії: звукові хвилі надсилалися до дна, а потім фіксувався час їхнього повернення після відбиття. Оскільки швидкість поширення звуку в морській воді відома, час проходження сигналу туди й назад можна перевести у показник глибини.

З того часу технологія вдосконалилася, і вона досі залишається основним способом визначення глибини океану. Дані показують, що в районі Безодні Челленджера звуковому сигналу потрібно близько 15 секунд, щоб пройти шлях від судна до дна і назад. Однак відомо, що на швидкість цього процесу можуть незначно впливати температура води, солоність, тиск та інші фактори.

У новому дослідженні японські вчені продемонстрували, як ці фактори можуть вплинути на результат. Команда розробила п’ять моделей, що враховують різні океанографічні умови, та внесла в них дані акустичних вимірювань глибини. Результати показали, що відмінності в умовах можуть суттєво змінювати оцінки глибини для східної улоговини Безодні Челленджера: результати коливалися від 10 914 до 10 932 метрів.

Інші новини про океан

Печера розташована на схилі пагорба в північно-східній частині Сьєрра-де-Махалка, приблизно за 59 кілометрів на північ від міста Чіуауа. Це найбільша печера в усій групі, пише Heritage Daily.

Усередині Куева-де-лас-Монас збереглися накладені один на одного малюнки, що датуються періодом від приблизно 300 року до н. е. до XIX століття. За даними INAH, ця пам’ятка відображає кілька періодів історії корінних народів та колоніального періоду.

Археолог Енріке Чакон Сорія, який очолює археологічний проєкт “Куева-де-лас-Монас”, визначив щонайменше три основні етапи створення наскальних малюнків. Найдавніший пов’язаний із пізньоархаїчним перехідним періодом, приблизно 300 р. до н. е., коли печера, ймовірно, використовувалася громадами мисливців, збирачів та рибалок.

Пізніший етап пов’язаний з народом тараумара і включає зображення, пов’язані з пейотом, а також символи, пов’язані з католицизмом у XVII та XVIII століттях. Третій етап, що датується XIX століттям, включає зображення, які приписують групам апачів.

Наскельні малюнки збереглися упродовж століть, але скеля, на якій вони знаходяться, ставала дедалі крихкішою через вивітрювання та плин часу. Людська діяльність стала ще однією загрозою.

За словами фахівця з реставрації Сандри Крус Флорес, відвідувачі, які заходили без дотримання правил, залишали на стінах графіті, нанесені аерозолем, вугіллям та олівцями. Фахівці також зафіксували подряпини, зроблені гострими предметами, та сліди від рідин, які були вилиті на розмальовані поверхні.

Команда консерваторів провела очищення, зміцнення та документацію, зосередившись на ділянках, де малюнки зазнавали високого ризику втрати. Ділянки, уражені графіті та іншими пошкодженнями, були оброблені для покращення їхньої розбірливості. У попередні сезони також проводилися спеціалізовані дослідження для вивчення малюнків та екологічних факторів, що впливають на їхній стан.

Завершення проєкту не означає закінчення консерваційних робіт у печері Куева-де-лас-Монас. INAH зазначило, що результати роботи становлять основу для довгострокового захисту, тоді як його Управління експлуатації об’єктів розробляє пропозицію щодо інфраструктури печери.

Об’єкт офіційно не відкритий для відвідувачів, і представники відомства заявили, що метою не є його підготовка до масового туризму. У майбутньому можна буде розглянути можливість контрольованих відвідувань, але головним пріоритетом залишається захист пам’ятки.

Інші новини науки

Епішельфове озеро у фіорді Мілн — останнє велике водоймище такого типу, що збереглося в канадській Арктиці. Принаймні, так було донедавна. Однак, як і багато великих льодовиків та коралових рифів Землі, воно перестало існувати, пише IFLScience.

Зазначимо, що епішельфові озера — це прісноводні водойми, що утворюються біля гирл фіордів завдяки плавучим шельфовим льодовикам, які фактично слугують бар’єром, що відокремлює прісну воду від холодної морської води ззовні. Замість того, щоб одразу потрапляти в море, прісна вода, що стікає з суші та льодовиків, накопичується в таких озерах.

За словами вчених, важливість таких водойм полягає в тому, що вони можуть стати домівкою для унікальних екосистем, а для гляціологів вони є цінним джерелом інформації про світ, що постійно змінюється.

У минулому епішельфове озеро у фіорді Мілн було особливим об’єктом. Водойма розташована на півночі острова Елсмір і вважається останнім великим озером такого типу в канадській Арктиці — принаймні, так було донедавна.

Місцевою мовою інуктітут назва цього регіону означає “місце, де лід ніколи не тане”. Він розташований у межах так званої “Зони останнього льоду” (Last Ice Area) — частини територій Канади та Гренландії, де, згідно з прогнозами, морський лід збережеться довше, ніж будь-де ще в Північній півкулі. Але тепер у цьому унікальному середовищі почали з’являтися тріщини.

За словами дослідників, протягом десятиліть цей регіон зазнавав впливу потепління, яке призвело до зменшення площі гігантського шельфового льодовика Мілна, що утримував води озера. Шість років тому, у 2020 році, ситуація досягла критичної точки: шельфовий льодовик зруйнувався, втративши 45 % своєї площі. Всього за кілька місяців вода з озера у фіорді Мілн витекла в навколишній Північний Льодовитий океан.

Тепер у новому дослідженні канадські вчені зафіксували зникнення арктичного озера, використовуючи дані щорічних вимірювань характеристик води, супутникові знімки та результати польових спостережень. Відомо, що багато найцінніших відомостей вчені отримали вже після 2020 року. Дані також показали, що до липня 2022 року солонувата вода повністю витіснила прісну воду, характерну для цього озера.

За словами співавтора дослідження, доктора Ендрю Гамільтона, такі озера є унікальними тим, що прісноводна екосистема розташована безпосередньо над морською, відокремлена від неї лише тонкою межею між прісною та солоною водою. Коли шельфовий льодовик зруйнувався, ця унікальна екологічна структура зникла.

Ще більш тривожним видається те, що надії на відновлення майже немає, оскільки прісна вода, що надходила до фіорду Мілн, мала пряме сполучення з Північним Льодовитим океаном. Якщо шельфовий льодовик не відновиться — а це вкрай малоймовірно в найближчому майбутньому — з унікальним озером можна попрощатися.

Інші новини науки