У цей день, 28 квітня 1937 року в невеликому селі Аль-Ауджа поблизу Тікріта народився хлопчик, який за кілька десятиліть стане одним із найвідоміших і найстрашніших диктаторів 20 століття — Саддам Хусейн. Його правління перетворило Ірак на державу страху, а самого Саддама — на символ жорстокої влади, війни та культу особи. Але навіть після падіння Багдада у 2003 році світ не був упевнений, кого саме шукає: самого диктатора чи одного з його численних двійників.

Історії про “кількох Саддамів” роками обростали міфами. Одні стверджували, що президент Іраку десятиліттями ховався за людьми зі схожою зовнішністю, інші — що це була лише частина пропаганди та страху, який працював краще за будь-яку армію. Коли США почали масштабне полювання на поваленого лідера, саме легенда про двійників стала однією з причин хаосу: ніхто не міг точно сказати, де справжній Саддам, а де лише його тінь.

Режим Хусейна запам’ятався війною з Іраном, вторгненням у Кувейт, репресіями проти власного населення та абсолютною параноєю щодо змов і замахів. Саме ця параноя і породила одну з найстійкіших легенд Близького Сходу: що насправді Саддамів було значно більше, ніж один.

Фокус розповідає, чи справді іракський диктатор користувався двійниками, як американські спецслужби полювали на “справжнього” Саддама після падіння режиму і чому навіть його арешт не переконав багатьох, що історія нарешті закінчилася.

Імперія страху: навіщо Хусейну були потрібні двійники

Влада Саддама Хусейна трималася не лише на армії, спецслужбах і нафтових грошах. Вона трималася на страху. У країні, де за необережне слово можна було зникнути без сліду, а змови народжувалися не лише в реальності, а й у голові самого правителя, питання особистої безпеки ставало майже релігією.

Хусейн добре пам’ятав, як приходять до влади і як її втрачають на Близькому Сході. Замахи, перевороти, зради найближчого оточення — усе це було звичною частиною політичного життя регіону. Ще в молодості він сам брав участь у замаху на прем’єр-міністра Іраку Абдель-Каріма Касема у 1959 році, після чого змушений був тікати з країни. Людина, яка одного разу сама намагалася усунути владу силою, добре розуміла, як це може працювати проти неї.

Після того як у 1979 році він офіційно став президентом Іраку, система безпеки навколо нього перетворилася на окрему державу. За даними дослідників, він постійно змінював маршрути пересування, ночував у різних резиденціях, майже ніколи не повідомляв заздалегідь про свої поїздки, а доступ до нього контролювали кілька паралельних служб безпеки, які стежили навіть одна за одною. Усе це було частиною політики виживання, а не просто розкішшю диктатора.

Саме в цей період почали активно з’являтися історії про двійників. Колишні охоронці, перебіжчики та західні журналісти роками розповідали, що на офіційних заходах, у телевізійних зверненнях і навіть під час поїздок країною замість президента могли з’являтися інші люди. За деякими версіями, таких двійників було кілька, за іншими — десятки. Їм нібито змінювали зовнішність, манеру рухів і навіть стиль мовлення.

Особливо активно цю тему підживила книга латвійського хірурга Ейгена Цнітіса, який стверджував, що брав участь у пластичних операціях для людей, схожих на Саддама. Щоправда, документальних підтверджень цим заявам так і не з’явилося, а багато істориків ставляться до таких свідчень скептично. Частина дослідників вважає, що легенда про двійників була вигідна самому режиму: навіть якщо їх не існувало у великій кількості, страх перед невидимим і невловимим правителем працював бездоганно.

Колишній офіцер ЦРУ Джон Ніксон, який пізніше допитував уже затриманого Саддама, зазначав, що культ особи навколо нього був настільки сильним, що межа між реальністю і спеціально створеним міфом давно стерлася. Люди вірили, що диктатор всюди, що він бачить усе і що втекти від нього неможливо. Іноді для цього навіть не потрібні були справжні двійники — достатньо було самої віри в їхнє існування.

На вулицях Багдада його портрети висіли всюди: на школах, магазинах, адміністративних будівлях, у кабінетах чиновників і навіть у приватних будинках. Саддам не просто керував державою — він мав бути присутнім фізично, візуально, психологічно. Ідея, що він може одночасно бути всюди, чудово вписувалася в цю систему.

Саме тому після падіння режиму у 2003 році американці зіткнулися не лише з військовою задачею, а й із проблемою майже містичного масштабу: знайти людину, яка роками перетворювала себе на привид.

Полювання століття: як США шукали “справжнього” Хусейна

9 квітня 2003 року на площі Фірдос у Багдаді впала статуя Саддама Хусейна — кадри, які облетіли весь світ і стали символом кінця його режиму. Американські війська вже контролювали столицю, адміністрація розсипалася, а сам президент Іраку зник. Для Вашингтона війна офіційно ще не завершилася: головною ціллю залишалася одна людина.

Ще до падіння Багдада Пентагон і Центральне командування США готували окрему операцію з пошуку керівництва режиму. Найвідомішим її символом стала колода карт із 55 найбільш розшукуваними представниками іракської влади. На тузі пік був сам Саддам Хусейн, а поруч — його сини Удей і Кусай, найближчі генерали, керівники спецслужб і партійна верхівка Баас. Ці картки роздавали американським військовим як інструмент швидкого впізнавання цілей на місцях.

Але з перших тижнів стало зрозуміло: знайти Саддама буде значно складніше, ніж захопити Багдад. Він не залишив публічного сліду, не записав звернення, не намагався вести відкриту політичну гру. Натомість по країні почали ширитися чутки. Одні стверджували, що він утік до Сирії. Інші були переконані, що його давно вбили під час бомбардувань ще в березні 2003 року. З’являлися навіть версії про таємний виїзд до Росії або до одного з арабських союзників.

Ситуацію ускладнювала стара легенда про двійників. Якщо протягом десятиліть люди вірили, що на публіці замість Саддама могли з’являтися інші люди, то тепер ця ж легенда працювала проти американців. Кожне повідомлення про те, що “його бачили”, викликало сумніви: йдеться про самого диктатора чи лише про людину, схожу на нього. Частина військових аналітиків визнавала, що саме міф про двійників серйозно ускладнював психологічну сторону пошуків.

Колишній глава Центрального командування США генерал Томмі Френкс пізніше згадував, що в перші місяці після падіння режиму надходили десятки суперечливих повідомлень із різних регіонів країни. Саддам ніби одночасно перебував усюди: у Тікріті, Мосулі, Фаллуджі, біля сирійського кордону. Інформація часто виявлялася хибною, але кожна така зачіпка запускала нові рейди та затримання.

Особливо болючим ударом для США стала історія із синами Саддама. У липні 2003 року американські сили вбили Удея та Кусая Хусейнів у Мосулі після масштабного штурму будинку, де вони переховувалися. Вашингтон сподівався, що це зламає систему лояльності навколо батька і допоможе швидше вийти на нього. Але сам Саддам залишався невидимим.

Полювання поступово перетворювалося не лише на військову, а й на символічну місію. Для адміністрації Джорджа Буша-молодшого було критично важливо довести: головний ворог не просто втратив владу, а справді знайдений, принижений і позбавлений свого образу недосяжного правителя.

Проблема була в тому, що сам Саддам усе життя будував себе як привид — людину, яку всі бояться, але майже ніхто не може побачити справжньою. І тепер американцям довелося шукати не просто диктатора, а міф, який він сам створив навколо свого імені.

Операція Red Dawn: як знайшли людину з “павучої нори”

До грудня 2003 року полювання на Саддама Хусейна тривало вже понад вісім місяців. Падіння Багдада не означало завершення війни — навпаки, для США пошук колишнього президента став питанням не лише безпеки, а й репутації. Джордж Буш-молодший потребував символічної перемоги: світ мав побачити, що людина, яка десятиліттями тримала Ірак у страху, більше не недосяжна.

13 грудня американські військові отримали інформацію про можливе місце переховування Саддама поблизу його рідного Тікріта, неподалік села ад-Давр. Саме там розпочалася операція Red Dawn. Участь у рейді брали сили 4-ї піхотної дивізії та спецпризначенці Task Force 121.

Американці перевіряли фермерську ділянку, яка зовні виглядала абсолютно непримітно: невеликий будинок, кілька господарських споруд, пальмові насадження. Саме там під землею знаходилася маленька схованка, яка пізніше стала відомою на весь світ як spider hole — “павуча нора”.

Це була вузька підземна камера приблизно два метри завглибшки, замаскована цеглою та землею. Усередині — мінімум простору, вентиляційна труба, трохи їжі, зброя та сам Саддам Хусейн. Коли американські солдати відкрили сховок, він не чинив серйозного опору. За офіційною версією, у нього був пістолет Glock і автомат АК-47, а також близько 750 тисяч доларів готівкою.

Фраза, яку йому часто приписують під час затримання — “I am Saddam Hussein, President of Iraq, and I want to negotiate” (“Я — Саддам Хусейн, президент Іраку, і я хочу вести переговори”) — швидко стала частиною медійної історії, хоча пізніше різні учасники операції по-різному передавали цей момент. Американська сторона робила акцент не на словах, а на самому символі: людина, яка роками будувала образ всемогутнього правителя, була знайдена в брудній ямі під землею.

Але навіть після арешту сумніви не зникли. Перші кадри шокували світ: замість звичного образу суворого диктатора — виснажений чоловік із довгою сивою бородою, розпатланим волоссям і втомленим поглядом. Багато хто просто не хотів вірити, що це справді він.

І тут знову повернулася стара історія про двійників. Частина прихильників Саддама, а також прихильники теорій змови почали стверджувати, що американці затримали не справжнього президента, а одну з його копій. Версії були різні: від підміни під час арешту до постановочного затримання для телевізійної картинки.

Щоб зняти ці сумніви, США провели ДНК-експертизу. Особу підтвердили також за стоматологічними даними та впізнанням з боку людей із найближчого оточення. Для Вашингтона це було критично важливо: потрібно було не просто заявити про перемогу, а довести її без можливості сумнівів.

Так завершилося полювання на людину, яка десятиліттями створювала навколо себе образ невловимого правителя. Але навіть коли Саддама витягли із “павучої нори”, його міф виявився значно живучішим за сам режим.

Після арешту: чому легенда про двійників не зникла

Затримання Саддама Хусейна мало поставити крапку в цій історії. Для США — стати символом перемоги, для Іраку — завершенням епохи страху. Але сталося навпаки: арешт лише запустив нову хвилю сумнівів і теорій змови.

Після затримання Саддама передали під суд. Головною справою стали події 1982 року в шиїтському місті Дуджейль, де після замаху на його кортеж режим провів масштабну каральну операцію. За даними слідства, тоді було вбито 148 шиїтів, сотні людей заарештовано, а цілі родини зазнали переслідувань. Саме цей епізод став основою обвинувачення.

Під час суду Саддам поводився не як підсудний, а як чинний президент: сперечався із суддями, відмовлявся визнавати трибунал і називав процес політичною виставою. 5 листопада 2006 року його визнали винним у злочинах проти людяності та засудили до страти через повішення. Уже 30 грудня вирок виконали.

Саме після страти стара історія про двійників повернулася з новою силою. Частина прихильників Саддама почала стверджувати, що стратили не його, а одну з копій. Обговорювали зовнішність, голос, риси обличчя, навіть форму вух. З’явилися версії, що справжній диктатор давно втік, а США потрібна була лише показова фінальна сцена.

Жодних доказів цьому не було. ДНК-експертиза, свідчення родичів і найближчого оточення підтверджували: арештований і страчений чоловік був саме Саддамом Хусейном. Але для багатьох логіка вже не мала значення.

Культ особи працює інакше: людина, яка роками будувала образ всемогутнього правителя, не може просто закінчити життя на шибениці. Саме тому після таких фігур залишаються не лише архіви й вироки, а й легенди.

Так було зі Сталіним, Гітлером, Каддафі. Так сталося і з Саддамом. Його знайшли, судили й стратили, але міф про нього виявився значно живучішим за сам режим. Для частини світу він так і залишився не людиною, а привидом, якого нібито неможливо зловити остаточно.

Як розповів засновник школи НРК 3-го армійського корпусу (АК) Віктор Павлов в інтерв’ю Фокусу, впровадження ШІ вже дає практичні результати у виявленні ворожих цілей і може суттєво вплинути на майбутнє війни.

За його словами, сьогодні технології штучного інтелекту перебувають на етапі активного розвитку, але вже демонструють значний потенціал. Наразі вони здатні не просто полегшити роботу операторів безпілотних і наземних роботизованих комплексів, а й аналізувати обстановку, допомагати з навігацією та навіть частково компенсувати проблеми зі зв’язком.

Так, одним із ключових напрямів є системи автоматичного розпізнавання об’єктів. До прикладу, як пояснив офіцер, під час руху наземного роботизованого комплексу система фіксує потенційну загрозу й позначає її для оператора, навіть якщо той не звертає на неї уваги.

“Тобто приймати рішення за нього, базуючись на якихось даних, зібраних раніше. Але спочатку це буде як помічник: задаємо питання або він сам аналізує і підказує: “Он, дивись, обережно, там стоїть ворожий дрон. Ти його не бачиш, але він отам у кущах, а я його вже побачив””, — розповів фахівець.

Ба більше, на його думку, у разі належного застосування подібних рішень військові можуть заздалегідь виявляти небезпеку, змінювати маршрут, уникати засідок і ухвалювати більш ефективні тактичні рішення.В цілому, ШІ виступає як “помічник”, який аналізує дані та підказує оператору, на що варто звернути увагу.

“Зробили систему детекції об’єктів: НРК рухається з камерою, і комп’ютер позначає потенційну ціль — умовно зеленим квадратиком, що там щось є. Оператор продовжує рух, думаючи, що це може бути камінь чи інша перешкода. А це виявляється “ждун”, який злітає і атакує НРК. Якщо ж заздалегідь бачити такі загрози й відпрацювати тактику, можна було б вчасно зреагувати — здати назад, об’їхати або виконати інші дії. У такому випадку система допомагає з об’їздом перешкод, аналізом загроз, ухваленням рішень і подальшими діями, тому це необхідно”, — навів приклад засновник школи НРК 3-го АК.

Та все ж Віктор Павлов наголосив, що повна автономність таких систем — питання майбутнього. На початковому етапі штучний інтелект виконуватиме роль асистента, однак у перспективі може частково замінити людину в ухваленні рішень на основі накопичених даних.

Окремо він згадав про розвиток гуманоїдних роботів, які наразі залишаються “сирими”, але в майбутньому можуть виконувати складніші завдання, ніж колісні чи гусеничні платформи. Проте для цього необхідні значні обчислювальні ресурси, розвинена інфраструктура зберігання даних і вдосконалений штучний інтелект.

“Коли вони стануть повноцінно робочими, то зможуть виконувати функції більш гнучко, ніж колісні чи гусеничні дрони, і фактично замінювати людей. Але для цього їм потрібен достатньо розвинений “мозок” — тобто штучний інтелект, здатний ухвалювати рішення. Водночас це потребує значних ресурсів: обробки даних, потужностей і місць для їх зберігання. Тому ера справді цікава — головне, щоб усе не дійшло до умовного SkyNet і роботи не заполонили світ”, — зауважив співрозмовник Фокусу.

Павлов також звернув увагу на те, що інтерес до Miltech-сектору зростає, а вихід профільних компаній на фондові ринки свідчить про перспективність напряму. Водночас він підкреслив, що Україна наразі має перевагу в швидкості впровадження інновацій, однак поступається у масштабуванні виробництва.

За його словами, Росія також активно розвиває цей напрям і може швидко налагоджувати масове виробництво обраних технологій після їх тестування. Саме тому для України ключовим завданням залишається збереження технологічного лідерства через ефективну взаємодію між військовими, виробниками, державою та міжнародними партнерами.

“Все впливає. Є можливість — питання лише в тому, чи скористаємося ми нею”, — заявив Віктор Павлов.

Нагадаємо, що український наземний роботизований комплекс TerMIT оснащено новим модулем для безпечної евакуації поранених, який мінімізує ризик для військових. Система включає броньований корпус, стабілізаційні технології та засоби зв’язку, що дають змогу вивозити бійців навіть із найнебезпечніших ділянок фронту.

Раніше командир батальйону наземних роботизованих комплексів “AlterEgo” 93-ї окремої механізованої бригади Олександр із позивним “Електрик” розповідав, що Збройні сили України поступово впроваджують концепцію роботизованої оборони, де ключову роль на передньому краї відіграють наземні дрони, автоматизовані турелі та автономні опорні пункти.

В інтерв’ю Фокусу офіцер пояснив, що середня вартість українських наземних дронів наразі становить близько 15–20 тисяч доларів, і це значно дешевше за європейські аналоги, які коштують від 150 тисяч євро. Зокрема, раніше середня ціна дрона була близько 10 тисяч доларів, проте сучасні модифікації обладнані цифровим зв’язком, бронею, підвісними системами та камерами.

“Українські дрони значно дешевші за європейські варіанти, хоча їх у нас уже набагато більше, і існує велика кількість різних моделей наземних дронів. Рік тому середня ціна становила близько десяти тисяч доларів, бо переважно використовувалися середні моделі. Нині, враховуючи наявність цифрового зв’язку, бронювання, змінних підвісок і додаткових камер, середня ціна дрона досягає приблизно п’ятнадцяти-двадцяти тисяч доларів. Раніше ми ще допрацьовували дрони в майстернях, купували метал, камери, переробляли під цифровий зв’язок, що створювало додаткові витрати часу і ресурсів. У порівнянні з європейськими аналогами їхня ціна сягає приблизно 150 тисяч євро”, — сказав засновник школи НРК 3-го АК.

Водночас Павлов зазначив, що середній термін служби наземного дрона на фронті становить приблизно два тижні. Він також пояснив, що втрати дронів відбуваються щодня і залежать від інтенсивності використання підрозділами. Та попри це, їхня ефективність та швидкість виконання завдань роблять їх більш безпечними для людей у порівнянні з пікапами, які не можуть наближатися до фронтових позицій без значного ризику для екіпажу.

“Наземні дрони регулярно втрачаються, і в кожному підрозділі ситуація різна — усе залежить від інтенсивності використання. У середньому йдеться про кілька втрачених дронів щодня, водночас їх застосовують дуже активно. Є випадки, коли дрон виходить з ладу одразу після виїзду, а є й такі, що проходять сотні кілометрів і виконують багато завдань. Якщо говорити про середній показник, термін служби дрона становить приблизно два тижні”, — додав він.

У розмові з Фокусом, офіцер підкреслив, що для ефективного використання дронів необхідна наявність майстерень, обладнаних під ремонт складної техніки, а також спеціалістів з механіки, електрики, радіотехніки та мережевих налаштувань. Що важливо, дрони потребують адаптації до бойових умов і доопрацювання підрозділами за власні кошти, оскільки “з коробки” вони не готові до роботи на фронті.

Крім того, Павлов розповів, що наразі наземні дрони підпадають під сплату ПДВ, і зрештою це збільшує їхню ціну приблизно на 20%. На його думку, подібні податкові обмеження створюють додаткове навантаження на благодійні фонди та військових, які купують обладнання, адже дрони залишаються критично необхідними для фронту.

Попри це, засновник школи НРК 3-го АК наголосив, що перевага українських підрозділів у темпі та швидкості адаптації до змін. В цілому, наші військові оперативно аналізують нові загрози та швидко ухвалюють рішення. Лише завдяки оперативності бійці ЗСУ можуть ефективно використовувати наземні дрони навіть у складних умовах бойових дій. Разом із тим офіцер зазначив, що масштабування і покращення інфраструктури для обслуговування техніки залишаються пріоритетними завданнями для підвищення бойової ефективності.

“На зміну новим загрозам ми реагуємо швидко: знаходимо рішення, адаптуємося та одразу впроваджуємо їх у роботу. У цьому полягає наша перевага, однак нам поки що не вистачає масштабування”, — розповів він в інтерв’ю.

Нагадаємо, що частка втрат від ударів дронів зросла з менш ніж 10% у 2022 році до близько 80% торік. Ба більше, за словами експертів, безпілотники змінили характер бойових дій і суттєво ускладнили пересування техніки та евакуацію на фронті.

Також Фокус писав, що Україна працює над створенням роїв дронів-перехоплювачів для боротьби з “Шахедами”, які діятимуть майже автономно та потребуватимуть мінімального втручання людини. Найближчим до впровадження є сценарій, за якого один оператор зможе керувати одразу кількома дронами.