Філія Центральноукраїнського обласного краєзнавчого музею – Заповідник-музей І.К. Тобілевича (Карпенка-Карого) «Хутір Надія» – історико-культурна пам’ятка України. Це не лише колиска українського театру: історія цього місця почалася з кохання й родини.

Дорога до садиби проходить між полями. За кілька десятків кілометрів від Кропивницького степ раптом змінюється густою зеленню: за воротами починається парк, де дерева стоять так близько одне до одного, що доріжка губиться в тіні. Тут легко забути, що довкола – поля.

ІВАН І НАДІЯ

– «Хутір Надія» – фантастичне місце, де поєднуються красива природа та історія. Меморіальні дуби, рукотворний ставок, Калинова алея, Чумацька криниця, музей Івана Тобілевича. Поруч можна відвідати унікальну «Батькову хату». Мало де на Кіровоградщині можна знайти хатину, яка була збудована ще в 1871 році, – говорить директор Центральноукраїнського обласного краєзнавчого музею Борис Шевченко.

Доріжка веде повз старі дерева до будинку драматурга. Споруда відновлена: оригінальну зруйнували 1944 року, а 1982-го, до сторіччя заснування українського професійного театру, її відбудували. Сьогодні тут працює меморіальна експозиція, значну частину предметів для якої передали Тобілевичі-Тарковські. Зокрема, можна побачити фотографії братів Тобілевичів: Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського та їхньої сестри Марії Садовської-Барілотті. А ще – особисті речі родини: меблі XIX – початку XX ст., автентичний посуд.

Як розповідає завідувачка філії Тетяна Кравченко, Іван Карпович Тобілевич (Карпенко-Карий) народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівці Бобринецького повіту Херсонської губернії. У 14 років, після закінчення Бобринецького училища, почав працювати канцеляристом.

– Спочатку служив у Малій Висці й Бобринці: у канцелярії станового пристава та повітовому суді. Потім працював у Єлисаветграді секретарем поліцейського управління, певний час – у Херсоні столоначальником повітової поліції, а з 1869 року знову в Єлисаветграді – секретарем міської поліції. Загалом його канцелярська служба тривала майже два десятиліття, – говорить пані Тетяна.

Надія Карлівна Тарковська стала першою дружиною Тобілевича. Вона народилася 13 березня 1852 року в селі Тимофіївці (нині – це Миколаївка Кропивницького району). Походила зі старовинного дворянського роду Тарковських. Із майбутнім чоловіком познайомилася в єлисаветградському театральному гуртку: там готували «Назара Стодолю» Тараса Шевченка, і він мав грати Назара, а вона – Галю.

У спадок Надії дісталася земля, на якій 1871 року постала садиба. Пізніше Іван Тобілевич назве її на честь дружини.

– У перші роки це місце не нагадувало театральну мекку. Родина вела звичайне господарство. Саме відтоді збереглися «Батькова хата», чумацька криниця та рукотворний ставок, – говорить Тетяна Степанівна.

В Івана та Надії було семеро дітей, однак до дорослого віку дожили троє.

Згодом Тобілевич потрапив на заслання. Він був учасником нелегального народницького та українофільського гуртка, де, зокрема, поширювали заборонену літературу. Через це влада визнала його політично «неблагонадійним». Восени 1883 року Тобілевича звільнили з посади секретаря єлисаветградської поліції, а в травні 1884-го вислали на три роки до Новочеркаська під гласний нагляд поліції.

За його відсутності господарство дійшло до повного занепаду, а земля була виставлена на продаж за борги.

«Хутір вразив приїжджих своєю занедбаністю – не огороджений, оббита дошками хата на підвищенні без жодної деревини чи кущика в дворі. Скособочений сарайчик та ще земляний погрібець – ото і все», – ідеться у книжці «Хутір Надія» Миколи Смоленчука.

Лише після повернення Тобілевича з політичного заслання у 1887 році це місце почало змінюватися. Він оселився тут постійно й заходився трудитися – садив дерева, облаштовував територію, водночас працював творчо.

Але Надія цього вже не побачила. Вона померла молодою, у 1882 році після тяжкої хвороби, яку пов’язують із туберкульозом легенів. Для Тобілевича це була не тільки втрата дружини – він залишився батьком родини, яку треба було піднімати самому.

Через кілька років у житті Івана Карповича з’явилася інша жінка – Софія Дітківська, хористка театральної трупи Михайла Старицького. Вони одружилися 1885 року, коли Тобілевич перебував у Новочеркаську. Вона виховувала дітей Івана Карповича від першого шлюбу, у них народилося й двоє своїх.

Софія прожила з Тобілевичем до кінця його життя. Вона працювала актрисою, письменницею, перекладачкою, залишила спогади про Івана Карповича та їхнє театральне середовище.

Дітківська описувала Тобілевича втомленим і зажуреним чоловіком, який пережив смерть першої дружини та доньки Галі. За словами Софії, він дуже кохав Надію.

Тому, коли сьогодні проходиш цією територією, назва садиби звучить трохи інакше. Це не просто географічна назва і не музейний бренд. За нею – жінка та історія кохання.

У ВІДОМИХ П’ЄСАХ – ЖИТТЯ МІСЦЕВИХ СЕЛЯН

Тобілевич відомий нам передусім як Карпенко-Карий. Але «Хутір Надія» нагадує: за цим псевдонімом – не тільки драматург.

У родині Тобілевичів театр був майже родинною справою. Тут бували й жили Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті. На хутір приїздили Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Михайло Старицький та інші діячі української сцени.

А сам господар, Карпенко-Карий, писав тут п’єси, зокрема створив 11 із 18 творів, які увійшли до золотого фонду української класичної драматургії. Серед них – «Сто тисяч», «Хазяїн», «Сава Чалий», «Гандзя». Тобто місце, яке сьогодні є музеєм, свого часу було робочим простором одного з найважливіших українських драматургів. Серед представлених тут музейних експонатів є оригінальні тексти п’єс, а також старі театральні афіші, листи.

Хутір став для Івана Карповича джерелом натхнення у буквальному сенсі. Життя мешканців сусідніх сіл поставало на папері у вигляді безсмертних п’єс. Дружина драматурга згадувала, як народжувався образ знаменитого Герасима Калитки з комедії «Сто тисяч»:

«Ми чули про один випадок, коли якийсь пройдисвіт продав чистий папір замість фальшивих грошей селянинові зі сусіднього села, що було недалеко від станції Шостаківка».

А син Назар розповідав, що батько черпав свої сюжети просто з навколишнього життя:

«Працюючи серед селянства, батько, як губка, що всмоктує в себе воду, фіксував у своєму мозку все, що цікавого траплялося йому чути».

Навіть одіозний Бонавентура з його вічними пошуками скарбів був реальним чоловіком. Його добре запам’ятали діти Карпенка-Карого, коли той під час своїх мандрів Херсонщиною натрапив на хутір. Назар Тобілевич згадував, як цей «копач» зняв із себе якийсь підозрілого кольору балахон і поклав у кухні, але їхні чепурні жінки негайно винесли ту одежу надвір і повісили на тин.

Але життя тут не було лише ідилією, доводилося переживати й важкі удари. Під час гастролей у Сумах на хуторі спалахнула страшна пожежа – в амбарі згоріли всі чернетки його п’єс та численні замітки. Проте драматург не впав у розпач, мовивши дружині:

«Вважай, що ми знову нічого не маємо… Добре, що хоч хата уціліла, – є де дітям жити…»

Він також глибоко переймався бідами своїх сусідів-селян. Під час посухи 1904 року чоловік із розпачем писав синові, що навкруги біда, бо вже немає чим годувати худобу.

Люди з навколишніх сіл працювали на хуторі, і мені вдалося запитати онуку однієї з тодішніх працівниць, чи розповідала їй щось про це бабуся. Вона згадувала, що «хазяїн добрий був: інколи за день можна було на спідницю заробити». Утім, не всі люди ставилися до Тобілевича приязно. За словами тієї ж онуки, люди шепотіли, що кохання до Надії в нього не було. Мовляв, «Іван одружився з багатою жінкою, а потім зі світу її зжив».

ДУБИ, ПРИСВЯЧЕНІ КОРИФЕЯМ

У вересні 1907 року Івана Карпенка-Карого не стало. Поїзд із прахом прибув на станцію Шостаківка, де його зустріли всі мешканці навколишніх сіл. До Карлюженського цвинтаря труну везли на рогатих волах, прикрашених червоними стрічками. Його поховали поруч із батьком Карпом Адамовичем. На хресті висікли слова:

«Люди вмирають – ідеї вічні. Серце твоє, налите правдою і любов’ю до рідного темного люду, полягло помеж ним, а дух величний твій витатиме над ним вовіки. Коли ж незрячі тепер прозріють – тебе в сім’ї своїй вільній, новій спом’януть».

І справді на хуторі все є спомином. Ось – дуби. Вони різні за віком і товщиною, але багато з них мають власні назви. На території заповідника під охороною держави перебуває 95 іменних дубів. Їх садили гості садиби, зокрема Михайло Старицький, Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Максим Рильський. Іван Тобілевич пропонував кожному, хто приїздив на хутір, посадити дерево.

Нині традицію продовжують: саджають нові дерева на честь театральних діячів чи видатних людей, дотичних до театру. І загалом театральна історія тут не закінчилася після життя корифеїв. Щороку на хуторі проходить фестиваль «Вересневі самоцвіти» – свято театрального мистецтва, започатковане 1970-го. З 1988 року воно має статус всеукраїнського. У ці дні музейна територія знову стає театральним майданчиком: сюди приїздять колективи, письменники, митці, глядачі.

Директор Центральноукраїнського обласного краєзнавчого музею зауважує, що тут нині доступний також сучасний музейно-театральний простір. У приміщенні є конференц-зала з інтернетом, технікою – усім необхідним, представлені сучасні змінні виставки та сувенірна продукція.

Сонце повільно схиляється за верхівки столітніх дубів, падає довга вереснева тінь, а в очеретах над ставом оживає вечірнє степове птаство. І попри те, що час невпинно біжить уперед, звідси, із чарівного хутора, не хочеться їхати.

«Скиньте шапку, вшануйте ім’я великого українського драматурга і, коли маєте змогу, – докладіть зусиль, щоб до цієї оселі стежка не заростала бур’янами», – слова Юрія Яновського та Петра Панча, залишені в цій садибі.

Мирослава Липа, Кропивницький

Фото авторки