Як передає Укрінформ, про це повідомляє Читомо.

До збірки увійшли вибрані вірші Лози, у яких переплітаються мотиви мови та пам’яті, самотності й провини з образами продавчинь і таксистів: Вергілій веде останню маршрутку на Вишгород, а Кʼєркегор, Гоголь і дядько Коля сперечаються на пасажирських сидіннях про дух трагедії. Останні тексти книжки поет написав уже на фронті, де й загинув.

“Воєнний час породив новий жанр поетичної журналістики – поезію миттєвого відгуку на трагічні події. Ці вірші не потребують ані інтелектуальної, ані формальної обробки. Це сирий, первинний матеріал. Поетика Лози – не така. Саме це вирізняє її з потоку актуальної поезії”, – написав у передмові до книжки поет Борис Херсонський.

Він зазначив, що ці тексти читатимуть і через багато років після завершення війни, адже справжня поезія залишається “як пам’ять про час, який випало пережити авторові, і як пам’ять того, хто цього часу не пережив”.

Тексти Лози до видавництва подали Влад Лукащук і Юлія Татарчук. За словами Лукащука, 19 вересня 2025 року вони надіслали видавництву кілька творів поета, не сподіваючись на відповідь, однак видавництво відповіло, і почалася робота над книжкою.

Найскладнішим, за словами Лукащука, було визначитися з оформленням і назвою збірки, оскільки про побажання автора можна було лише здогадуватися. “Юля каже, що Влад був би задоволений результатом”, – пише Лукащук.

Книжку видали українською мовою у видавництві “Дух і Літера”.

Лоза народився 1999 року у Вишгороді. Вивчав міжнародне право в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, богослов’я в Київській православній богословській академії та культурологію в Національному педагогічному університеті імені Михайла Драгоманова.

Публікувався у виданнях “Дзвін”, “Література та життя”, “Склянка Часу “Zeitglas””, а також в інтернет-виданнях і друкованих альманахах. 2018 року здобув допреміальну відзнаку літературного конкурсу “Смолоскип”. У листопаді 2023 року добровільно долучився до Збройних сил у складі морської піхоти. Загинув у травні 2024 року під Кринками.

Як повідомляв Укрінформ, Укрінформ презентував книгу “Командири перемоги” на BookForum у Львові.

Фото: Читомо

Про це Український інститут книги повідомив у Фейсбуці, передає Укрінформ.

Свої книги на заході представлять 44 вітчизняні видавництва, зокрема «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», «АДЕФ-Україна», «АРТБУКС», «АССА», «Астролябія», «АТЕНА», «Білка, Богдан», «БУКШЕФ», «Весна», «Віват», «Віхола», «Видавництво Старого Лева», «Гельблау», «Горобець», «Дах Magazine», «Книголав», «Ковила Паблішинг», «Лабораторія», літературні агенції «літ ґрунт» та «OVO», «Літературна брама», «Маміно», «МІСОН», «Моя книжкова полиця», «Наш Формат», «Орландо», «Основи», «Ранок», «САФРАН», «Стилет і стилос», «Укрaїner», «Українська Картографічна Група», «Уроборос», «Фоліо», «Час змін інформ», «Час майстрів», «Читаріум», «Чорні вівці», «ШКОЛА», «Юрінком» «Інтер», Creative Publishing, Creative Women Publishing, Dach Magazine та ist publishing.

Мета цьогорічної фокусної теми України на ярмарку – привернути увагу до втрат, завданих війною, зокрема втрат, яких зазнало українське книговидання.

Організатором національного стенда є Український інститут книги. Виконувачка обов’язків директора установи Олександра Коваль наголосила, що участь у Франкфуртському ярмарку – це «можливість говорити про українську літературу зі світом, представляти українських авторів і видавців та відчувати підтримку наших іноземних партнерів і друзів».

Кожна представлена у світі українська книжка, за її словами, є «доказом того, що наша культура жива і сильніша за війну».

«Українські видавці продовжують працювати в надзвичайно складних умовах, коли через російську агресію знищено мільйони книжок. Саме тому ми мусимо постійно перебувати в міжнародному культурному просторі», – акцентувала Коваль.

Як зазначається, національний стенд України буде розташований у павільйоні 3.1 С13. Він стане майданчиком для презентації сучасного українського книговидання, знайомства з письменниками й налагодження міжнародних професійних зв’язків, презентації сучасної та класичної української літератури, а також для заходів культурної дипломатії.

Упродовж п’яти днів українські автори, перекладачі, журналісти, інтелектуали та громадські діячі виступатимуть на національному стенді й кількох інших сценах у міжнародних дискусіях.

Програма участі міститиме, зокрема, презентації нових видань, значна частина яких є перекладами української літератури німецькою мовою. Також програма передбачає зустрічі з українськими письменниками, професійні дискусії та переговори з видавцями й літературними агентами з усього світу. Повний розклад доступний на сайті Goethe-Institut.

Як повідомлялося, Франкфуртський книжковий ярмарок є найбільшою літературною подією у світі. Проводять його щорічно в німецькому місті Франкфурт-на-Майні.

Цьогоріч захід триватиме з 7 до 11 жовтня.

Фото архівне, Тетяна Петренко, Український інститут книги

За останні дванадцять років українська сцена пережила справжній «Енеїдобум», і Укрінформ спільно з театральною спільнотою проводив велике дослідження цього феномену. Від Полтави до Ужгорода, від опери до театру ляльок і театру ветеранів – режисери знову й знову звертаються до твору Івана Котляревського. І щоразу знаходять у ньому щось своє – те, що говорить із конкретним часом і конкретним поколінням.

На Національному «Схід Опера Фест – 2026», що триває у Харкові за підтримки Українського культурного фонду, глядачам показали дві «Енеїди» – харківську оперу та франківську феєрію-бурлеск. Це особливо промовисте сусідство: Харків і Івано-Франківськ, Схід і Захід, опера і драматичний театр, 2014-й і повномасштабна війна.

Про те, що побачили в «Енеїді» режисери у різні моменти російсько-української війни, куди сьогодні прямує український «корабель», чому Котляревський продовжує говорити з нами понад два століття потому і що здатні об’єднати театр та музика, Укрінформ поговорив із режисеркою-постановницею Харківського національного академічного театру опери та балету імені Миколи Лисенка Жанною Чепелою та генеральним директором-художнім керівником Івано-Франківського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Ростиславом Держипільським.

ЧЕПЕЛА: «ЕНЕЇДА» – ЦЕ ВСЕСВІТ, У ЯКОМУ ЗАКЛАДЕНІ ВСІ УКРАЇНСЬКІ АРХЕТИПИ

– «Енеїда» Івана Котляревського щоразу відкривається по-новому – залежно від того, коли до неї звертаються. Що ви побачили в цьому творі в момент, коли вирішили його поставити, і чому саме «Енеїда» виявилася для вас актуальною розмовою про Україну сьогодні?

Жанна Чепела:

– Сьогодні «Енеїда» – це і про Україну, і про українців, про всіх нас, хто живе у цей непростий для нашої країни час. «Енеїда» була моєю давньою мрією. Саме тому той рух до відродження українського, який ми зараз переживаємо, до його усвідомлення, мені внутрішньо дуже близький. Тож багато вистав, які я ставлю сьогодні, – на українському матеріалі й про Україну. 

Сама «Енеїда» – це всесвіт, у якому закладені всі українські архетипи. І через взаємодію з цим твором ми можемо пізнати себе: якими ми є, які маємо вади характеру, а що в нас є доброго. У Котляревського все це викладено так, що, мені здається, «Енеїда» буде актуальною завжди.

Ростислав Держипільський:

– Прем’єра нашої «Енеїди» відбулася у 2014 році. Це було після того, як ми з Олексієм Гнатковським, який є співавтором інсценізації, були на Майдані під час Революції Гідності. Ми були там саме в той день, коли на Інститутській відбулися перші розстріли. Це абсолютно перевернуло світ. Ти раптом розумієш: зараз убили цю чи ту людину, а це міг бути ти. Це була страшна річ.

Коли я повернувся до Франківська і думав, що ставити після того, що побачив і що пережила наша нація, – у відпустці почав читати «Енеїду» Котляревського. І коли дійшов до розділу «Війна» – чесно кажучи, я навіть не пам’ятав його зі школи, – був неймовірно вражений.

Те, що Котляревський писав у 1798 році, абсолютно один в один збігалося з тим, що за кілька місяців до того пережила наша нація. Це було про Майдан: про те, як українці швидко згуртувалися, як почали приносити їжу, збіжжя, як усі організувалися по полках.

Було таке враження, що українська нація просто існує, діє за певним ментальним генетичним кодом, який у неї завжди був.

Мене це дуже вразило. Але водночас стало страшно: доки нація ходитиме цим колом, втрачаючи своїх найкращих синів і доньок? Невже цього разу ми знову не відбудемося як держава, як нація?

Тому основним пунктом для мене була саме війна. Але до неї треба було дійти – так само, як ми дійшли до неї у своєму часі. Ми не могли подумати, що таке може статися з державою, з нацією.

Власне, про це і наша вистава: про те, як Еней – представник нації, яка живе, кайфує, гуляє, п’є, мандрує, – раптом опиняється у війні і як кожен нормальний хлопець чи дівчина, кожен українець мусить стати оборонцем своєї нації, усвідомити це, подорослішати, стати відповідальним. Про те, що навіть у XXI столітті може точитися одна з найбільших кровопролитних війн. І це може спіткати кожного.

ДЕРЖИПІЛЬСЬКИЙ: НАША МАНДРІВКА – ЦЕ ПОВЕРНЕННЯ В ЄВРОПУ

– У вашій постановці Еней вирушає в шлях, який можна сприймати не лише як шлях героя, а й як шлях цілої нації. Куди, на вашу думку, рухається цей український корабель? Що є тим берегом, до якого ми прагнемо дістатися?

Жанна Чепела:

– Мені здається, що це усвідомлення себе українцями, усвідомлення того, хто ми є, нашої сили, нашого благородства, самопожертви – і водночас тих тіньових сторін, які війна виявляє в людині. Українськість і Україна – це і є той внутрішній берег, до якого ми всі йдемо.

Ростислав Держипільський:

– Ви нагадали мені ще про одну дуже важливу річ – про те, від чого, власне, почалася Революція Гідності: коли Янукович сказав: «Ні, ми не вступаємо до Євросоюзу». І, власне, про це писав Котляревський.

Коли Еней вирішує одружитися з Лавинією, там уже є цар рутульців Турн (місцевий правитель, воїн і володар власного війська – авт.), який претендує на неї. Котляревський усе зашифрував, але водночас дуже чітко показав це протистояння України, що перебуває між Сходом і Заходом. На той час ми були в Московській імперії, але водночас – із Європою. І сьогодні я хочу сказати одне: ми повертаємося. Наша мандрівка – це повернення в Європу.

Мені здається, що за цим сумував і Котляревський. Ми чудово знаємо, що козацька еліта, українська еліта того часу навчалася за кордоном, у Європі, виписувала європейські газети.

Тобто це повернення додому.

Сьогодні наш курс єдиний – відстояти своє право бути в європейській сім’ї, а не в диктаторському світі з тими моральними цінностями, які Москва намагається нав’язати і нам, і цивілізованому світу.

ЧЕПЕЛА: «ЕНЕЇДА» – ЦЕ І ВЕСЕЛИЙ, І ТРАГІЧНИЙ, І САТИРИЧНИЙ ТВІР, У ЯКОМУ МИ БАЧИМО СЕБЕ ЯК У ДЗЕРКАЛІ

– Обидві ваші «Енеїди» народилися в різні моменти російсько-української війни: одна – після Майдану і початку війни у 2014 році, друга – в умовах повномасштабного вторгнення. Якщо уявити, що між цими двома виставами лежить понад десять років українського досвіду, що за цей час змінилося в нашому прочитанні «Енеїди» – і що, навпаки, залишилося незмінним?

Жанна Чепела:

– «Енеїда» як твір, який я хочу поставити, з’явилася в моєму житті ще у 2010 році. І тоді вона виглядала для мене зовсім інакше. Було вже відчуття, що наш корабель під назвою «Україна» пливе у безодню війни. І ця безодня дуже страшна: невідомо, чим усе закінчиться. Тому тогочасна «Енеїда» закінчувалася трагічно.

Минуло багато років. Ми пережили стільки всього і стільки всього усвідомили. І сьогодні «Енеїда» для мене – це і веселий, і сльозний, і трагічний, і сатиричний твір, у якому ми бачимо себе як у дзеркалі.

Тепер у мене зовсім інше відчуття фіналу. Разом із моїми колегами – Костянтином Пономарьовим, художником-постановником, і Костянтином Томільченком, хореографом-постановником, – ми вирішили переписати його.

У нас з’явився Бог Микита, якого немає ні у Котляревського, ні у Лисенка. Ми його вигадали. Він з’явився зсередини нашого відчуття майбутнього. Він, як і належить Богові, переписує фінал: робить усіх живими і світить своїм ліхтарем, указуючи нам шлях, куди ми всі пливемо.

Тож наш човен під назвою «Україна» на чолі з Богом, який нам допомагає. Бог із нами, тому ми перевершимо все, що потрібно.

Ростислав Держипільський:

– Моя принципова позиція – ми майже не змінюємо виставу. Якщо вона створена, то вона такою і залишається. Якщо постановка перестала бути актуальною або суперечить тому, що відбувається сьогодні, її краще зняти.

Змінюється ставлення глядачів і, звичайно, акторів. Якісь речі з часом загострюються.

Після 2022 року ми нічого принципово не змінювали, але збільшився інтерес. І це, як на мене, своєрідне надолуження з боку українців, які раптом зрозуміли, що мова, культура, література – це обереги нації. Це те, за чим нас ідентифікують, те, що нас захищає. Напевно, нація раптом зрозуміла, що століттями, десятиліттями ми чогось не знали – і тепер хочемо це знати. Тому такий інтерес до української літератури, драматургії, класики. Акценти змінилися у глядацькій залі.

ДЕРЖИПІЛЬСЬКИЙ: ТАКІ ПОДІЇ, ЯК «СХІД ОПЕРА ФЕСТ», ДУЖЕ ПОТРІБНІ. БО МИСТЕЦТВО – УНІВЕРСАЛЬНА МОВА

– «Схід Опера Фест» цього року об’єднує ваші вистави темою «Простір, що єднає». Що, на вашу думку, сьогодні може об’єднати українців із різних міст, поколінь і досвідів – і яку роль у цьому можуть відігравати театр та культура загалом?

Жанна Чепела:

– Українців єднає любов до України. Це головне. А підґрунтям, на якому ця любов проявляється найщиріше і найнаочніше, мені здається, є мистецтво: театр і музика. Адже вони підтримують і розвивають той культурний код, який є в нас усередині, розкривають його й показують як нам самим, так і всім, хто стає дотичним до нашої культури. Тому музика і театр – це той простір, який єднає через любов.

Ростислав Держипільський:

– Нас єднає – і це, напевно, звучить дуже страшно, але, повірте, – інстинкт виживання.

Сьогодні у нас є єдиний спільний ворог. І незалежно від того, чи ми тут, у Харкові, де він ближче, чи там, у Франківську, – ми переживаємо й відчуваємо те, чим щодня живуть українці на півдні, сході, півночі, у цих жахливих реаліях. Це нас єднає. Це інстинкт самозбереження – вижити і перемогти ту орду.

А мистецтво загалом і театр зокрема – один із найуніверсальніших способів достукатися до кожного українця не лише через розум, раціо, а й через душу, серце, емоцію. І допомогти йому раптом збагнути, що ми – одна нація.

Ми мали такі приклади з українськими народними, автентичними піснями: люди, які ніколи їх не співали, раптом починали плакати. І казали: «Я не знаю, що зі мною відбувається. Це щось таке моє рідне, моє близьке». Це працює на якомусь генному, ментальному рівні – людина раптом відчуває себе українцем. І це може зробити театр, це може зробити музика, мистецтво загалом.

Тому такі події, як «Схід Опера Фест», дуже потрібні. Бо мистецтво – універсальна мова, яка говорить із душею, із серцем. І саме тому воно сьогодні таке важливе.

Любов Базів. Київ

Фото Тетяни Юрченко

На першій фото вистава «Енеїда» Івано-Франківського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка