В інтерв’ю Інтенту письменник Антон Санченко пояснює, чому історія російської імперії значно менш “російська”, ніж здається. Від мореплавців, науковців, лікарів до міністрів українці формували її інституції, але залишалися в ній “анекдотичними персонажами”. У розмові – про кумівство як стратегію виживання в імперській системі, крах ринку електронних книжок через піратство, популярність фентезі під час війни як втечі від реальності. А також про те, чому тексти штучного інтелекту легко впізнати за нудьгою. І трохи про Одесу – місто з власним характером.
Довідка
Антон Санченко (народився 29 липня 1966 року, Херсон) – український письменник-мариніст, перекладач, засновник першого українського електронного видавництва “Електрокнига”. У 1986 році закінчив Херсонське мореходне училище. Працював начальником радіостанції в Керчі, Херсоні, Одесі, Стамбулі та Піреї. У 2005 році Санченко закінчив філологічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Перша збірка під назвою “Вызывной канал” вийшла 2003 року. У 2010 році вийшла книга оповідань “Нариси бурси” – одна з перших електронних книг в українській літературі. У 2011 році вона увійшла до п’ятірки фіналістів конкурсу “Книга року BBC-2011”. Серед інших книг автора: “Баркароли” (2008), “Весілля з Європою” (2008), “Самовчитель графомана” (2012), “Левантійські канікули” (2014), “Земля Георгія” (2016), “Юрій Лисянський: навколосвітня подорож на шлюпі “Нева” (1803-1806)” (2019), “Круз та Лис. Напередодні” (2020), “На чорноморській хвилі: 33 століття копаного моря” (2024).
Антон Санченко. СКРІНШОТ: youtube Інтента
Пане Антоне, через невимушену інтелектуально-саркастичну форму в книгах “Круз та Лис”, “Красуні обирають Лисянського” вам вдається лагідна деколонізація. Ви показуєте, як першою російською навколосвітньою експедицією керували наш український науковець та мореплавець з Ніжина Юрій Лисянський та німець Крузенштерн. А як ви ставитеся до деколонізації, яку роблять у кабінетах наші чиновники?
Я це слово вперше почув в Одесі. Я якось інакше для себе це називав. Але повернення на батьківщину українських героїв, яких по світах багато, – це одна з першочергових задач. Бо іноді дивуєшся, хто насправді розвивав, скажімо, медицину в російській імперії: дві третини лікарів у XVIII столітті – українці.
З моряками те ж: 80% викладачів Морського кадетського корпусу за часів Лисянського були випускниками Києво-Могилянської академії. Коли дивишся на це під іншим кутом, бачиш величезний і часто визначальний внесок українців.
Наприклад, Платон Гамалія, викладач і командир роти Морського кадетського корпусу, написав усі російські підручники з морської справи: навігацію, теорію кораблебудування, метеорологію, астрономію. Одна людина. Росіяни називали його “флотським Ломоносовим”.
Чому імперська історіографія системно стирала українське походження таких постатей, як Лисянський, і чи був у нього шанс за життя уникнути цього привласнення?
Історіографія стирала, а мемуари, навпаки, підкреслювали. У вихідців з України постійно відзначали акцент, “малоросійський стиль”. Книжку Лисянського шість разів завертали, не хотіли друкувати.
Українців часто перетворювали на анекдотичних персонажів. Наприклад, канцлер Безбородько – освічена людина, яка знала чотири мови й вела переговори з європейськими монархами – отримував претензії лише за “малоросійський акцент”.
Чи можна вважати, що без організаційного та фінансового хисту Лисянського перша російська навколосвітня експедиція не відбулася б?
Можна – і не тільки без Лисянського. Був ще такий ніжинець, Євстратій Деларов, – грецький купець. Саме він запропонував ідею плавання на Аляску для доставки товарів і вивезення хутра. Без канцлера Безбородька, який продавив експедицію документально, теж нічого б не було. Тобто походження цієї експедиції – значною мірою українське і грецьке.
Як ви балансуєте між історичною точністю й художньою свободою?
Чим добре бути белетристом: там, де історик зупиняється через відсутність доказів, ти можеш рухатися далі.
Наприклад, є запис, що хрещеним батьком сестри Лисянського, Анни, був “князь Олександр”. Історик не може довести, що це Безбородько. Белетрист – може припустити.
І далі ця логіка підтверджується поведінкою: Безбородько допомагав родині Лисянських. Таке кумівство XVIII століття – це наш спосіб у ворожому імперському світі якось виживати. І коли з цим починають боротися в нашій Верховній Раді, я сміюсь, бо перемогти це неможливо.
Як ви ставитеся до питання, що нащадок ніжинських козаків Юрій Лисянський був російським колонізатором?
Він дійсно воював з індіанцями – це факт. Але водночас виступав як ревізор того, що робили росіяни в Америці.
Його записи не збігаються з офіційною історією. Наприклад, він пише про експлуатацію алеутів. Чоловіки постійно були на промислі, родини залишались без засобів до існування. Лисянський писав, що жінок і дітей нема чим годувати, бо всі чоловіки на полюванні. Там є епізод, коли він ділиться своїми запасами з жінками.
Тобто картина складніша: він і учасник системи, і її критик. Одним словом, нам треба з’їздити на Аляску й на місці розібратися, колонізатор Лисянський чи навпаки. Але це завдання наступної книги.
Для кого ви пишете свої книжки?
Для людей, яким цікаві морські пригоди й історія. Часто це дорослі читачі, іноді колишні моряки. На жаль, не молодь. Їх цікавить зараз трошки інше.
Ідеальний читач – людина, яка хотіла стати моряком, але не змогла, і тепер проживає цю мрію через книжки.
Антон Санченко на зустрічі з читачами. ФОТО: Наталя Довбиш
Що не так із електронними книжками і чому повертається мода на паперові?
Мода повернулася з однієї простої причини: у нас усі електронні книжки читають на шару. А для того, щоб навіть перекласти книжку (не те що написати, а просто відсканувати й зробити цифрову копію), потрібні гроші. Ті, хто читає електронні книжки, платити не люблять.
У мене було видавництво “Електрокнига”, я пробував усілякі методи. Книжка вільно розповсюджувалася, а після прочитання можна було заплатити автору. Платив хіба кожен сотий. Був би кожен п’ятдесятий – уже можна було б про щось говорити. Я думав, що з часом це зміниться. Але ні. Коли закрили “Чтиво”, я побачив, скільки насправді нас – любителів халяви, любителів контрабасу. Зробити з цим нічого не можна.
Тому єдиний метод – не полегшувати піратам життя: не робити електронних версій, а випускати паперові. Наклади впали. Було вісім тисяч, стало тисяча, але це все одно наклад, який окупає книжку. З цим можна працювати. Ось тому й повернення до паперових.
Який ваш гонорар як письменника?
Мені важко сказати, тому що я ніколи не обмежувався гонораром. Я продавав свої книжки й заробляв загалом більше, ніж отримував від видавництва. Тобто я завжди прописую в угоді, що мені дають значну знижку на книжки, і продаю їх сам. У середньому я можу отримати близько двох тисяч доларів з книги.
Колись я гордо назвав цю цифру херсонським школярам – і вони миттєво втратили інтерес до професії письменника. Сказали, що будуть митниками або контрабандистами.
Ваша думка з приводу висловлювань блогерки Еми Антонюк?
Слухайте, в нас часто ображаються на правду. “Російськомовна щелепа” – це вже відомий мем із часів окупації Криму. Всі ним користуються, ніхто не ображається, а тут образилися й вимагають від неї вибачень. За що? Антонюк назвала щось таке, чого не існує в природі? Це нормальна ситуація: люди відмовляються вчити українську, бо їм важко, вони непристосовані. Науково це називається артикуляційна база, і вона справді різна в різних народів. Я не фахівець, щоб пояснювати, у чому саме різниця, але так: українську фонетику засвоїти непросто.
Антон Санченко. ФОТО: Наталя Довбиш
Що читати під час війни?
Люди обирають фентезі, романтичну літературу як спосіб втекти в інший світ. Я не раджу і таке не читаю, але бачу цей тренд.
Чого бракує сучасній українській літературі?
Нічого. Вона стрімко розвивається. Ще кілька десятиліть тому було кілька сотень книжок, зараз – десятки тисяч назв. Скаржитися не випадає.
Ясно, що є, куди розвиватися, але ми працюємо для соціуму: що соціум вимагає – те література й пропонує.
Як ви оцінюєте вплив штучного інтелекту на літературу?
Я не користуюся штучним інтелектом, тому й не знаю. Іноді читаю дописи людей, які ним користуються. Коли до середини тексту мені стає нудно, я розумію, що його писав ШІ.
Ось Кокотюха написав понад сто книжок без жодного штучного інтелекту. Тобто наскільки в нього автоматизована процедура письма, працелюбність. Зараз це нікого б не здивувало, але він зробив це за тридцять років до появи ШІ. Так, є Дюма, теж плідний автор, але за нього писала фабрика.
Я пишу сам. Мені швидше написати самому, ніж пояснювати, чого я хочу, а потім вичитувати марення ШІ, коли він вигадує якісь факти.
Ви нещодавно переїхали з Києва до Одеси. Дайте позитивне і негативне враження.
Позитивне – мало самокатників, і вони обережні. Негативне – відсутність уваги до зелених зон. Після Києва це дуже помітно: парки занедбані, бракує системного догляду.
Ната Чернецька
