«Він був не народжений для війни. Для чого завгодно, але точно не для цього. Бо я чітко знаю, що свого сина я народжувала не воювати. Підкорювати світ – так, бути вільною людиною – так. Але у 2022 він зробив свій вибір і пішов на фронт добровольцем. Спершу тут, у Вінниці, пішов у військкомат. Його завернули, сказали, що не підходить. І тоді Сергій пішов через Київ. Там на базі тероборони формувався полк «ССО Азов» (пізніше перетворений на Третю штурмову бригаду. – ред.). Він пройшов відбір. Дякуючи йому і таким, як мій син, Україна встояла як держава, і ця російська чума не поглинула нас», – каже мама героя Ірина Жук.

Вона розповідає, що Сергій з дитинства любив читати. Спочатку були дитячі енциклопедії, давньогрецька та давньоримська міфологія, а коли підріс, перейшов на фантастику. Читав Лема, Стругацьких, Желязни, Бредбері, Герберта та Оруела. Він навіть позивний узяв собі з Оруелового роману «1984» – «Прол».

До великої війни вінничанин Сергій Жук жив звичайним життям. Спочатку навчався у школі, потім у технічному ліцеї, а згодом – у Вінницькому технічному коледжі. Вищу освіту здобув у місцевому аграрному університеті. Працював у Вінниці в компанії «BEZBRENDU». У 2022 році планував поїхати на роботу за кордон. Та заледве йому виповнилось 25, як розпочалося повномасштабне вторгнення…

Його фронтова біографія пролягала найгарячішими ділянками, серед яких Херсон, Запоріжжя, Кліщіївка, Бахмут та Андріївка.

«Спершу Сергій був зв’язківцем. І він справді міг бути поближче до штабу, до керівництва. Але цього не захотів. Хотів бути корисним і бути там, де найбільш потрібно. Він взагалі ніколи не відсиджувався і не ховався. А відтак майже до останнього був штурмовиком і кулеметником. Коли через хворобу мені дали інвалідність, я йому казала: «Сину, ти можеш «списатися», у тебе є така можливість». Він відповів: «Не потрібно мене шантажувати хворобою, це нечесно», – ділиться Ірина.

Розповідає, що побратими поважали її сина: «Вони згадують, що коли Сергій уже був сержантом і командував, то вони були певні, що в них все буде добре. Кажуть, що він умів швидко орієнтуватися, добре і правильно оцінював ситуацію, давав зрозумілі накази. Завжди захищав своїх і не боявся керівництва. Він був за хлопців і робив усе для хлопців».

Ще один побратим розповідав їй, що Сергій Жук був професіоналом, який виходив з найгарячіших боїв. Якось загарбники намагалися штурмувати наші позиції, і ті штурми  довелося відбивати 16 разів за ніч! Тоді хлопцями командував Сергій. Як досвідчений воїн він знав, що кому потрібно робити, і тим самим зберігав життя побратимів. А під час перших боїв в Бахмуті він стріляв по ворогах із кулемета, поки не оглух… Також Сергій навчив багато кулеметників, передавав їм досвід і тренувався з ними.

«Один із його перших боїв у 2022 році був у Запорізькій області. Він брав участь у штурмі населеного пункту, і його рота змогла зробити те, що не змогли інші. Після низки штурмів Білецький дозволив їм носити шеврон «ССО Азов».

Взагалі тоді, у 2022 році, підрозділ Сергія стояв проти вагнерівців. У Бахмуті він зі своїм взводом добу відбивав штурм ПВК «Вагнер», і ворог мав сильні втрати», – каже Ірина Жук.

А на початку 2023 року була Кліщіївка. Сергій брав участь у зачистці передових ворожих позицій. Пізніше росіяни взяли цей населений пункт у кільце. Сергій із хлопцями був в оточенні тиждень, потім проривалися з боєм. Трохи згодом він утримував позиції на околицях населеного пункту. А коли поранили командира відділення, взяв командування групою на себе. Після щільного артилерійського обстрілу добовий штурм вагнерівців успішно відбили.

«Сергій був усюди, де була його Третя штурмова, зокрема, в Авдіївці. Один із побратимів згадує, як Сергій із трьома бійцями зайшов на позиції. Тоді стояла задача зайняти оборону й дати можливість вийти дружнім бригадам», – розповідає мама захисника.

Після Авдіївки була Орлівка, і там Сергій Жук отримав серйозне поранення. Не долікувавшись, він повернувся на фронт. За станом здоров’я він міг демобілізуватися. Натомість іще півтора року ходив на бойові завдання.

Один із таких виходів був у жовтні 2024 року у Луганській області. Тоді нашим захисникам довелося тримати оборону опорних пунктів і відбивати сильні атаки ворога. Сергій зміг правильно поставити завдання з оборони і мінування території, а ще – підтримати моральний дух побратимів і забезпечити їх необхідним. Завдяки цьому позиції вони втримали і закріпилися там.

«Більше того, він пізніше особисто розвідував територію віддалік від наших позицій, щоб отримати корисну інформацію. Як результат, зміг принести російські документи і телефон, з якого наші дістали інформацію про маршрути і точки вивантаження орків», – каже Ірина.

Останнім часом він уже не штурмував позиції, адже служив у зенітно-ракетному взводі, займався дронами та БпЛА.

Сергій Жук був гідним воїном і мав багато нагород: «Золотий хрест», Орден «За мужність» ІІІ ступеня, медаль «За поранення». Має кілька бригадних відзнак – «За ближній бій», «За особисту хоробрість в бою» і військові коїни.

Він не розповідав матері, за що його представляли до нагород. Казав, що його головна мета – щоб усі хлопці повертались живими додому. І завжди говорив, що є достойніші цих нагород.

Бригадними нагородами він пишався найбільше – відзнакою, шевронами і коїном, який отримав влітку. Бо найбільш важливим для нього було визнання від тих, з ким він воює.

«Орден «За мужність» у серпні 2023 року Сергію вручав Президент Володимир Зеленський. Тоді його викликали і сказали, що треба їхати, але куди – не сказали. Після нагородження – одразу на нуль, виконувати бойове завдання», – розповідає жінка.

Ще однією життєвою нагородою стало для Сергія Жука його кохання – Вікторія. Вони одружилися у грудні 2022-го, коли Сергій прийшов у відпустку.

«Вони з Вікторією пішли і розписалися. Без святкувань і без білої сукні. У мене тоді аж мурахи по шкірі бігали – ситуація, як в страшному кіно про війну. Цього року Вікторія теж уклала контракт, вона бойовий медик у Силах безпілотних систем», – розповідає мати Сергія.

Вона каже, що її син не був мрійником, бо вважав, що мрії – це щось нездійсненне. У нього замість мрій були плани, бо він вірив, що здійсниться усе, чого він хоче. А хотів він після війни зустрітися з усіма своїми хлопцями, провідати всіх загиблих. Обговорював із дружиною Вікою, що куплять будиночок десь на природі і заведуть собаку. А ще вони хотіли мати спільний бізнес, подорожувати і просто жити звичайним цивільним життям.

Але 27 листопада 2025 р. при виконанні бойового завдання біля села Степове Ізюмського району Харківської області Сергій Жук загинув.

«Наступного дня він мав повертатися з виходу. А того дня я подумала, що щось довго від нього немає звісточки. І написала йому у Вотсап: «Привіт. Як ти?». Але це повідомлення не було доставлене. Я дивилася на ту одну галочку під повідомленням і заспокоювала себе, що він просто не має часу на відповідь. Та в неділю, 30 листопада, прийшли з ТЦК», –  згадує Ірина.

Сергію Жуку назавжди залишилося 28 років. Вінниця прощалася із ним 4 грудня. На похороні його командир поклав на труну ще одну відзнаку – «Хрест хоробрих». А також шеврон із Молитвою українського націоналіста. На ньому напис: «Здобудеш Українську державу». Цю Молитву побратими виголосили на прощанні.

Героя поховали на Алеї Слави Сабарівського кладовища.

Пам’ять і шана Герою!

Світлини з родинного архіву, надані Іриною Жук