Вимерлий вид людей, відомий як денисівська людина, або просто денисівці, мешкав в Азії в період приблизно від 300 000 до 45 000 років тому. Але цей вид залишається загадкою для вчених, адже з моменту його виявлення у 2010 році про цих родичів сучасної людини відомо дуже мало. Тепер же вчені провели повторний аналіз знайдених раніше скам’янілих решток, як передбачалося, невідомого вимерлого виду людей, і виявилося, що вони належать денисовцям. Дослідники змогли з’ясувати, як виглядали денисівці та де вони насправді жили. Дослідження опубліковано в журналі Nature, пише IFLScience.

Наприкінці 1970-х років на півночі Китаю вчені виявили фрагменти черепа, щелепи та зуби, а також інші кістки невідомого вимерлого виду людей. Як показав аналіз, вік кісток становить від 138 000 до 199 000 років. У 2024 році антропологи припустили, що це можуть бути останки нового виду під назвою Homo juluensis. Але виявилося, що це не так.

Китайські вчені провели аналіз білків із скам’янілих решток і виявили специфічну мутацію, яка вказує на те, що ці кістки належать денисівцю. Ключовим доказом став специфічний варіант колагену COL1A2-996K, який зустрічається у денисівців, але відсутній у неандертальців і сучасних людей.

Також вчені використали знайдені фрагменти черепа та щелепи, а також кістки й зуби, щоб відтворити обличчя денисівця. Спочатку вони створили 3D-моделі черепа, а потім порівняли їх із характеристиками черепів неандертальців, інших вимерлих видів та сучасних людей.

Це дозволило відтворити детальне зображення обличчя денисівця. Вчені дійшли висновку, що для цього вимерлого виду були характерні низький, сплющений череп, масивні надбрівні дуги та щелепа, яка не надто сильно виступає вперед. Також представники вимерлого виду мали низьке чоло, плоскі щоки та плоский перенісся.

За словами вчених, фізичні особливості денисівців є поєднанням рис як неандертальців, так і пізніших видів людей.

Ще одним важливим досягненням вчених стало те, що їм вдалося отримати інформацію про ареал проживання денисівців. Згідно з дослідженням, цей вимерлий вид мешкав, як і передбачалося, далеко за межами Сибіру та Тибету, де виявлено багато скам’янілостей цього виду, а саме по всій Східній Азії.

Інші новини науки

“Очі — дзеркало душі” — ймовірно, у цьому вислові більше правди, ніж ми могли б припустити. У недавньому дослідженні японські вчені виявили, що наші очі дійсно можуть видавати наші думки. Втім, через це не варто хвилюватися, пише Popular Science.

Команда вчених з Університету Цукуба вважає, що ледь помітні зміни в очах можуть надати нейробіологам набагато більше інформації, ніж допит. Результати дослідження свідчать про те, що вивчення відмінностей у фізіологічних реакціях під час “внутрішнього” та “зовнішнього” мовлення допомагає краще зрозуміти найрізноманітніші процеси: від розвитку мовних навичок у дітей до ефективності мисленних установок, спрямованих на самомотивацію.

Щоб розібратися в цьому питанні, вчені спостерігали за добровольцями, які виконували серію простих вправ, пов’язаних із лічбою. Спочатку дослідники зафіксували стан учасників у стані спокою, а потім попросили їх рахувати вголос або про себе: просто по порядку, у поєднанні з іменниками або з певним кроком. Зазначимо, що кожне завдання учасники виконували вголос і подумки. На всіх етапах вчені уважно стежили за зміною розміру зіниць випробовуваних.

Результати виявилися досить цікавими: під час промовляння слів уголос зіниці учасників розширювалися, а під час рахування подумки реакція залежала від типу завдання. Під час мисленного лічби по порядку зіниці звужувалися, під час лічби з кроком — розширювалися, а під час лічби в поєднанні з іменниками — залишалися незмінними. Водночас під час лічби в умі зміни розміру зіниць були менш вираженими, ніж під час мовлення вголос.

Автори зазначають, що їхня нова робота спростовує попередню думку про те, що внутрішнє та зовнішнє мовлення викликають однакові зміни зіниць. У всіх трьох експериментах мова вголос незмінно призводила до розширення зіниць, тоді як внутрішня мова — ні.

Отже, результати свідчать про те, що внутрішнє мовлення — це не просто невербальний аналог розмови вголос. Ймовірно, це особлива форма комунікації, що сприяє зниженню рівня збудження людського мозку. Якщо це так, вчені вважають, що вимірювання розміру зіниць може стати цінним інструментом для оцінки внутрішніх мовних процесів і мислення. Вважається, що це може бути корисним для вивчення розвитку мовлення у дітей та немовлят, які ще не здатні розповісти дорослим про свої переживання.

Інші новини науки

Обсерваторія розташована в стародавньому поселенні Тетелес-де-Авіла-Кастільо, також відомому як Тетеліхтік, у горах Сьєрра-Норте. Національний інститут антропології та історії Мексики (INAH) оголосив про цю знахідку 13 жовтня 2026 року, пише Heritage Daily.

Дослідники вважають, що комплекс датується періодом Середнього докласичного часу, приблизно між 1000 і 600 роками до н. е. Його конструкція нагадує споруди, відомі як комплекси групи Е, які традиційно асоціюються з цивілізацією мая.

Комплекс розташований на схід від Великої площі поселення. Він складається з чотирикутного внутрішнього двору, оточеного двома платформами. Східна платформа має розміри приблизно 90 метрів з півночі на південь і 40 метрів зі сходу на захід. Західна платформа менша — 46 на 27 метрів — і, ймовірно, слугувала спостережним пунктом.

Планування нагадує комплекс групи Е в Уашактуні на території сучасної Гватемали. Альберто Дієс Барросо Репізо, директор археологічного проєкту “Тетелес-де-Авіла-Кастільо”, зазначив, що ці подібності можуть свідчити про спільну традицію астрономічних спостережень та церемоніальної архітектури. Обидві споруди датуються одним і тим самим періодом, хоча комплекс в Уашактуні приблизно вдвічі більший.

Дослідники вважають, що обсерваторія, ймовірно, допомагала дотримуватися сільськогосподарського календаря. Її видовжена платформа могла позначати початок доіспанського календаря в лютому та сезон збору врожаю в жовтні. Ці дати були важливими для сільськогосподарських громад, які планували свою роботу, орієнтуючись на сезонні зміни.

Спостереження також свідчать про те, що східна платформа виконувала функцію сонячного календаря. Відстежуючи схід Сонця, мешканці, ймовірно, визначали ключові моменти його річного циклу, зокрема рівнодення та сонцестояння. Це свідчить про те, що астрономічні знання відігравали важливу роль у сільському господарстві, релігійних обрядах та організації обрядових просторів.

Ця знахідка також може допомогти дослідникам вивчити культурні зв’язки між стародавніми народами Мезоамерики. Дієс Барросо вважає, що це місце може надати підказки щодо ранніх контактів між народами, що розмовляли мовою мая, та громадами на території сучасної Пуебли. Дослідники також вивчають можливі зв’язки з народом хуастеків, мова якого належить до маянської мовної сім’ї, або цивілізацією тотонаків.

Інша гіпотеза пов’язує головну споруду поселення з Нантеуіц — богинею народу науа, ім’я якої перекладається як “наша мати півдня”. Ця інтерпретація ґрунтується на орієнтації споруди на Канопус — другу за яскравістю зірку на нічному небі. Однак ці культурні та релігійні зв’язки залишаються непідтвердженими.

Археологічні дані свідчать, що Тетеліхтік був заселений приблизно з 900 року до н. е. до близько 100 року н. е. Хоча поселення було частково покинуте у міру розвитку таких великих центрів, як Кантона, Чолула та Теотіуакан, воно зберігало релігійне значення.

Жертвоприношення, знайдені навколо церемоніального комплексу, датуються приблизно 100–600 роками н. е. Ще одне жертвоприношення, яке приписують тотонакам і яке датується періодом між 600 і 900 роками н. е., виявили на одній із платформ. Ці знахідки свідчать про те, що люди продовжували відвідувати це місце для проведення ритуалів упродовж століть після того, як його покинули.

Дієс Барросо висловив припущення, що ранні мешканці поселення, ймовірно, були предками тотонацьких спільнот, які згодом оселилися в Йоуалічані в Пуеблі та Ель-Тахіні в сусідньому Веракрусі. Обидва ці міста стали важливими центрами тотонацької культури.

Ця знахідка демонструє, як стародавні громади використовували спостереження за світом для організації сільського господарства, релігійних обрядів та будівництва церемоніальних споруд. Вчені планують подальші дослідження, щоб з’ясувати, як саме функціонувала обсерваторія та чи можна підтвердити культурні зв’язки, про які говорять археологи.

Інші новини науки