Ця знахідка стала довгоочікуваним свідченням існування громади народу піма-хімері після заснування місії в 1687 році, що дозволяє скласти чіткіше уявлення про повсякденне життя в перші роки іспанської колонізації, пише Heritage Daily.

Національний інститут антропології та історії Мексики (INAH) повідомив, що село розташовувалося лише за 100 метрів від історичної місійної церкви в долині Кокоспера, між сучасними містами Імуріс та Кананеа. Ця ділянка залишалася прихованою під гаєм мескітових дерев понад 300 років, попри попередні археологічні роботи в цьому районі.

Розкопки проводилися в рамках проєкту з порятунку залізниці Імуріс–Ногалес під керівництвом археолога Томаса Переса Рейеса разом із фахівцями з різних регіонів Мексики. Археолог Юпітер Мартінес Рамірес пояснив, що поселення датується часом заснування місії отцем Еусебіо Франсіско Кіно у 1687 році.

Під час розкопок на площі близько 800 квадратних метрів було виявлено глинобитні будинки, зведені за іспанськими будівельними технологіями, але з дотриманням традиційного планування, характерного для племені піма-хімері. У кількох будинках були центральні вогнища, а дослідники також виявили сліди більш легких споруд корінних жителів.

У близько 20 відкритих печах були виявлені останки великої рогатої худоби, свиней, овець, оленів, собак, курей, індиків, ослів та коней. Серед рослинних решток — кукурудза, амарант, кактус та їстівна дика зелень, відома як келітес. Мартінес Рамірес зазначив, що знахідки харчових решток свідчать про те, що багато місцевих звичаїв зберігалися й після приходу іспанців. “Іспанці не їли коней, а тут були знайдені залишки приготованих до їжі тварин усіх видів”, — сказав він.

Археологи також виявили численні кам’яні наконечники стріл, що свідчить про те, що традиційні методи полювання зберігалися упродовж усього періоду існування місій. Перес Рейєс зазначив: “Ми знаходили їх усюди. Вони є матеріальним доказом того, що піма-хімері продовжували користуватися ними після того, як єзуїти оселилися в Кокоспера”.

Серед інших знахідок — прикраси з мушель, привезених з Каліфорнійської затоки, християнські хрести та релігійні медалі, що свідчить про співіснування традицій корінних народів із європейськими релігійними звичаями.

Село вціліло, оскільки розташовувалося за межами охоронюваного місійного комплексу й залишалося похованим під землею, порушеною будівельними роботами в середині XX століття. Міністр культури Мексики Клаудія Куріель де Іказа зазначила: “Ця знахідка дозволяє нам зрозуміти повсякденне життя народу хімері та, через їхні простори, предмети й звичаї, усвідомити історію опору, адаптації та культурної спадкоємності”.

Нещодавно виявлене поселення надає дослідникам цінні свідчення того, як корінні громади зберегли багато своїх звичаїв, пристосовуючись до значних соціальних та релігійних змін, що робить знахідку важливою главою в історії північної Мексики.

Інші новини науки

Для рідкісного помаранчевого омара Луїджі просто настав час рости — у буквальному сенсі. Американський омар без шипів (Homarus americanus) нещодавно линяв на очах у відвідувачів та співробітників Нью-Йоркського акваріуму в Брукліні, пише Popular Science.

Варто зазначити, що Луїджі — надзвичайно рідкісний помаранчевий омар. Згідно зі статистикою, такий незвичайний відтінок зустрічається лише в одного з 30 мільйонів американських омарів. За словами директора програм для тварин Нью-Йоркського акваріуму Вільяма Луїджі, одного ранку співробітники акваріуму виявили линьку у вольєрі Луїджі. Після линьки Луїджі продемонстрував яскраве забарвлення, характерне для нещодавно сформованого панцира.

Дослідники зазначають, що линька омарів, як правило, відбувається у вечірні години й може тривати всю ніч. Відомо, що під час линьки ракоподібні поглинають надлишок води — вона тисне на панцир і буквально розколює його. Далі омар витягує решту свого тіла, скидаючи старий зовнішній панцир, після чого з’являється новий блискучий м’який панцир, який слугує омару екзоскелетом.

Цей новий панцир неймовірно м’який і тонкий, наче папір — це робить ракоподібних більш вразливими після линьки. Втім, під час линьки Луїджі перебував сам у акваріумі, а тому йому не було про що турбуватися.

Попередні дослідження показали, що молоді омари, як правило, линяють кілька разів на рік, оскільки ростуть швидше. Однак, досягнувши дорослого віку, омари линяють рідше — лише один раз на рік.

Частота линьки може відрізнятися у омарів, що утримуються в неволі, таких як Луїджі, та у омарів у дикій природі. Справа в тому, що омари, які живуть у неволі, отримують постійне харчування, а тому можуть спрямовувати більше енергії на ріст, а не на пошук їжі чи уникнення хижаків. Втім, одне джерело їжі залишається незмінним, незалежно від середовища проживання омара — скинутий екзоскелет. Така поведінка дозволяє ракоподібним поповнювати запаси кальцію та інших необхідних мінералів для зміцнення нового м’якого панцира.

Зазначимо, що американські омари, як правило, мають темно-синьо-зелений або зеленувато-коричневий колір, але рідкісний помаранчевий відтінок Луїджі зустрічається лише раз на 30 мільйонів випадків. Свій колір він отримав завдяки генетичній мутації, спричиненій нестачею білків, які допомагають зв’язувати пігменти в його панцирі.

Інші новини науки

У ході дослідження, очолюваного Ольгою Загородньою з Британського музею та Гаррієт Вайт із “Great Orme Mines”, було проаналізовано 150 кістяних знарядь, знайдених у мідних копальнях Грейт-Орм у Північному Уельсі. Команда вчених з’ясувала, як саме використовувалися різні кістки під час видобутку міді та переробки руди, пише Arkeonews.

Грейт-Орм, розташований поблизу Лландидно на узбережжі Уельсу, є одним із найбільших доісторичних гірничих об’єктів Європи. Археологи виявили майже 6000 метрів гірничих ходів бронзової доби, що охоплюють площу близько 24000 квадратних метрів і простягаються на глибину приблизно 55 метрів під сучасною поверхнею землі.

Радіовуглецеве датування деревного вугілля та кісткового колагену показало, що видобуток копалин відбувався приблизно між 1700 та 900 роками до н. е., що означає: ці кісткові знаряддя були частиною гірничої традиції, яка тривала століттями.

За десятиліття розкопок у Грейт-Орм було знайдено понад 30 тисяч фрагментів кісток. Хоча попередні дослідження вказували на те, що деякі кістки використовувалися як знаряддя, останнє дослідження надає набагато переконливіші докази їхніх конкретних функцій.

Дослідники виявили, що довгі кістки кінцівок, переважно великої рогатої худоби, були обтесані у форму клинів. Їхні загострені кінці мали сліди значного зносу та відколів, тоді як на протилежних кінцях були помітні сліди від багаторазових ударів молотком. Це свідчить про те, що їх вбивали в м’яку мідноносну породу, щоб розколоти її.

Найбільшу групу знарядь становили реберні кістки. Їхні відполіровані краї та дрібні подряпини вказували на багаторазовий контакт з абразивними матеріалами. На думку дослідників, ці знаряддя, ймовірно, використовувалися для зішкрібання породи, багатої на мінерали, або для перемішування та розрівнювання подрібненої руди під час її обробки.

Лопатки та тазові кістки перетворювали на знаряддя у формі черпаків, які, ймовірно, допомагали переміщувати сипучу руду або дрібно подрібнений матеріал. Команда також виявила кілька кістяних шил. Хоча вони не використовувалися безпосередньо для видобутку корисних копалин, вони, можливо, допомагали лагодити шкіряні мішки, дерев’яні ємності або захисне спорядження, яке використовували гірники під землею.

Одним із головних висновків дослідження є те, що кістка залишалася цінним матеріалом навіть після появи бронзи. У Грейт-Ормі вже знайдено свідчення про наявність кам’яних знарядь, деревного вугілля, що використовувалося для розпалювання вогню, та уламків мідних сплавів, пов’язаних із гірничою справою. Метал не замінив кістку, а став ще одним варіантом у різноманітному наборі знарядь.

Кістка мала кілька переваг. Вона була легкою, її легко було обробляти, а також її можна було легко отримати від домашніх тварин, таких як велика рогата худоба, вівці, кози та свині. Мідні родовища в Грейт-Ормі були виявлені у відносно м’якому вивітреному доломіті, що містив мінерали, зокрема малахіт і гетит. За таких умов кістяні знаряддя добре підходили для робіт, що не вимагали міцності бронзи.

Вапнякова та доломітова геологія Грейт-Орма також сприяла збереженню органічних матеріалів, які зазвичай піддаються розкладу. Завдяки цьому рідкісному збереженню археологи отримали цінні свідчення, яких часто бракує на інших доісторичних гірничих об’єктах, де збереглися лише кам’яні та металеві знаряддя.

Ці знахідки також узгоджуються з даними з інших гірничих об’єктів бронзової доби по всій Європі. Про подібні кістяні знаряддя повідомлялося в Україні, Австрії, Ірландії, Казахстані та Узбекистані. Дослідники зазначили, що кожна гірнича громада адаптувала свої знаряддя до місцевих умов, доступних тварин та типу гірської породи, що видобувалася. Проте повторюване виявлення кістяних клинів, знарядь із ребер та лопаток на такій великій території свідчить про те, що гірники обмінювалися практичними знаннями щодо того, як найкраще використовувати кістку.

Автори зазначили, що дослідження все ще перебуває на початковій стадії. Досліджено лише невелику частину з тисяч знайдених фрагментів кісток, і потрібні подальші експерименти, щоб точно визначити, наскільки ефективними були ці знаряддя.

Крім того, археологи ще не виявили у Грейт-Ормі спеціалізованої ділянки для переробки руди, тому деякі інтерпретації, особливо щодо знарядь із ребер, залишаються попередніми.

Дослідження показує, що технологічний прогрес визначався практичними рішеннями, а не простою заміною одного матеріалу іншим, що дає більш повне уявлення про повсякденне життя доісторичних гірничих спільнот.

Інші новини науки