22 березня 1989 року Ан-225 “Мрія” здійснила політ, який назавжди увійшов в історію світової авіації. За 3 години 45 хвилин у небі літак із вантажем 156,3 тонни встановив 110 світових рекордів за швидкістю, висотою та вантажопідйомністю.

Для світу це був момент тріумфу: в повітря піднялася найбільша транспортна машина планети. Для України — майбутній символ авіаційної могутності.

Але за ефектним образом гіганта, яким захоплювалися мільйони, стояла значно прозаїчніша історія: “Мрію” створювали не як універсальний літак майбутнього, а як вузькоспеціалізовану машину під радянську космічну програму.

Літак під одну задачу

Ан-225 здійснила свій перший політ у грудні 1988 року. Розробляли її в КБ Антонова для транспортування орбітального корабля “Буран” і компонентів ракети-носія “Енергія”. Саме це призначення визначило всю логіку конструкції літака: він мав переносити надважкі та негабаритні вантажі, у тому числі на зовнішніх вузлах кріплення. Фактично “Мрія” стала розвитком іншої легенди — Ан-124 “Руслан”, який уже тоді вважався одним із найуспішніших транспортних літаків у світі.

Авіаційний експерт Костянтин Криволап називає цей момент ключовим для розуміння ролі Ан-225.

Показово, що головним конструктором і Ан-124, і Ан-225 був Віктор Толмачов. Вже сам цей факт багато пояснює: “Мрію” не створювали як окремий новий клас літака, а розвивали як спеціалізовану модифікацію вже існуючої платформи.

“По суті, “Мрія” — це не окрема революція в авіації, а подальший розвиток “Руслана”. Причому розвиток досить вузький — під конкретну задачу. Її створювали для перевезення “Бурану”, і саме з цією функцією вона справлялася ідеально”, — пояснює він.

Саме тут виникає головний парадокс літака: машина, яка згодом стала символом технічного дива, від початку створювалася для дуже обмеженої місії.

За словами експерта, Ан-225 від початку не проєктували під потреби глобального ринку перевезень. Це був літак під одну головну задачу, а всі інші сценарії використання радше з’явилися пізніше — вже як спроба знайти застосування машині, створеній для радянської космічної програми.

Цей висновок добре видно і в конструкції Ан-225. Від “Руслана” вона успадкувала базову ідеологію, але отримала вставку в крила, два додаткові двигуни, посилений фюзеляж і характерне двокільове хвостове оперення.

“Фюзеляж практично той самий, що і в “Руслана”. Додали силові елементи для зовнішнього кріплення вантажу, збільшили центроплан і встановили ще два двигуни. У результаті отримали шість двигунів замість чотирьох”, — пояснює Фокусу Криволап.

“Коли вантаж розміщується зверху, він створює аеродинамічну тінь. Тому стандартне вертикальне оперення не працює ефективно. Саме тому конструкцію розділили на два кіля”.

І все ж у березні 1989 року ця вузькоспеціалізована машина вразила весь світ. 22 березня “Мрія” підняла в повітря 156,3 тонни вантажу й установила одразу 110 рекордів.

“Це був демонстраційний політ, який мав показати можливості літака. І з цієї точки зору результат виглядав дуже ефектно — одразу більше сотні рекордів за один рейс”, — зазначає експерт.

Уже в травні того ж року літак почали використовувати за його головним призначенням — для польотів із “Бураном” на “спині”. А в червні 1989 року Ан-225 продемонстрували разом із “Бураном” на авіасалоні в Ле-Бурже у Франції.

Саме тоді “Мрія” стала більше, ніж літаком — вона стала символом.

Легенда без задачі: чому “Мрія” програвала “Руслану”

Втім, подальша доля літака виявилася значно складнішою, ніж його тріумфальний дебют.

Після розпаду Радянського Союзу Україна отримала один готовий Ан-225 і ще один недобудований борт. Космічна програма, під яку створювали цей літак, фактично зникла.

За словами авіаційного експерта, “Мрія” опинилася в Україні радше як спадок, а не як відповідь на актуальні потреби ринку.

Літак залишився без своєї головної функції, і йому довелося шукати нову роль — уже в комерційних перевезеннях. Після модернізації на початку 2000-х “Мрію” повернули до польотів, і вона почала виконувати надважкі та негабаритні рейси по всьому світу.

Йшлося про справді масштабні операції: перевезення сотень тонн техніки, енергетичного обладнання, найдовших у світі лопатей вітротурбін або гуманітарних вантажів.

Однак саме тут, за оцінкою експерта, проявилася головна проблема літака — його економічна ефективність.

Попри вражаючі можливості, значну частину таких перевезень міг виконувати й Ан-124 “Руслан”. І хоча інколи це вимагало двох рейсів замість одного, у підсумку це було дешевше і значно гнучкіше з точки зору логістики.

Криволап звертає увагу і на ще одну важливу деталь: внутрішній об’єм фюзеляжу “Руслана” і “Мрії” був дуже близьким. Саме тому значна частина комерційних вантажів, які перевозила Ан-225, не вимагала саме цього літака як унікальної платформи. До того ж “Мрія” на зовнішніх вузлах кріплення ніколи не перевозила нічого, окрім “Бурану”, — у багатьох випадках ішлося радше про питання кількості рейсів, а не принципово інших можливостей.

Ключова різниця — у вартості та інтенсивності використання. За оцінками експерта, чартерна ставка Ан-225 становила приблизно 85–120 тисяч доларів за годину польоту, тоді як в Ан-124 “Руслан” — 40–65 тисяч доларів.

Водночас сам “Руслан” використовувався значно інтенсивніше. Якщо “Мрія” в середньому налітала близько 200–250 годин на рік (у кращі роки — до 400), то “Руслани” демонстрували 800–1500 годин щорічного нальоту.

У підсумку, за підрахунками експерта, економічна ефективність Ан-225 виявлялася приблизно втричі нижчою, ніж у серійного транспортника Ан-124 — передусім через високу вартість години польоту і значно меншу завантаженість.

Різницю добре видно і в загальному нальоті: за приблизно два десятиліття активної експлуатації “Мрія” налітала близько 4–5 тисяч годин, тоді як окремі “Руслани” за цей самий період могли досягати 20–30 тисяч годин нальоту.

Показовою є і різниця в ресурсі: за оцінкою експерта, для Ан-225 він становив близько 20 тисяч годин, тоді як в Ан-124 — до 50 тисяч. Це ще раз підкреслює, що “Руслан” із самого початку був значно більш придатним до довготривалої та інтенсивної експлуатації.

Саме ця диспропорція і визначила їхню роль на ринку: один літак став символом і винятком, інший — системним інструментом глобальної логістики.

Це пояснюється не лише характеристиками самих літаків, а й особливостями ринку. Великі інфраструктурні чи промислові проєкти зазвичай одразу проєктуються з урахуванням доступної логістики — тобто під можливості серійних транспортників.

Саме тому Ан-225 залишалася літаком для виняткових випадків — там, де йшлося про унікальні або надгабаритні вантажі.

Ефектним — але не масовим інструментом.

І саме слово “виняткових” тут визначальне.

Чи варто відновлювати “Мрію” після її знищення

Для широкої публіки Ан-225 була і залишається літаком-легендою — символом сили, масштабу і технічної амбіції. Для інженерів — вершиною розвитку радянської школи. Для ринку — дорогою і вузькоспеціалізованою машиною.

А для України — ще й емоційним образом, який давно вийшов за межі своєї початкової функції.

У лютому 2022 року під час боїв за Гостомель “Мрія” була знищена. І майже одразу з’явилася ідея її відновлення.

Але Криволап ставить під сумнів доцільність такого рішення.

“Я не зовсім розумію, навіщо відновлювати літак, який був модернізацією іншого літака, і цій модернізації вже майже 40 років”, — каже він.

За його словами, проблема не лише в складності чи вартості. Йдеться про сенс.

Водночас за його оцінкою, питання не лише в концепції. Відновлення літака такого класу сьогодні виглядає вкрай складним і з технічної, і з фінансової точки зору, особливо якщо йдеться про машину, яка від початку створювалася під уже неіснуючу задачу.

“Це красивий літак, який викликає емоції. Але це не про ефективність і не про майбутнє”.

І формулює головну думку максимально прямо:

“Мрія — вона не в залізі, не в сталі й не у двигунах. Мрія — в нормальній державі, в правильних законах, у відсутності корупції”.

Історія Ан-225 — це історія технічного шедевра, який став символом. Але водночас — це історія машини, створеної для задач, яких більше не існує.

І, можливо, головний висновок у тому, що не кожну легенду потрібно відновлювати. Іноді важливіше — створити нову.

Нагадаємо, раніше Фокус розповідав про АН-22 “Антей” та як він став психологічною репетицією “Руслана”.

Загострення на Близькому Сході вже виходить далеко за межі регіонального конфлікту. Дональд Трамп жорстко висловився щодо союзників США, фактично поставивши питання про їхню готовність підтримати Вашингтон у протистоянні з Іраном. Його риторика викликала напруження всередині західного табору і водночас підняла питання — як нова криза може вплинути на війну Росії проти України.

Фокус розбирався, чому союзники не поспішають підтримувати Вашингтон і які наслідки це може мати для Києва.

Трамп переходить до погроз НАТО

Дональд Трамп різко розкритикував партнерів США за недостатню підтримку у конфлікті з Іраном. За його словами, союзники повинні брати на себе більшу відповідальність і активніше підтримувати американську політику.

У своїх заявах він натякнув, що країни, які не демонструють достатньої лояльності до Вашингтона, можуть зіткнутися з жорсткішою позицією США у питаннях безпеки та військової підтримки.

Трамп також згадав Україну, фактично пов’язавши питання допомоги Києву з поведінкою союзників у інших міжнародних кризах. Така риторика сприймається експертами як спроба змусити партнерів діяти більш активно у підтримці американської стратегії на Близькому Сході.

Попри жорсткі заяви з Вашингтона, реакція союзників виявилася доволі обережною. У багатьох європейських столицях побоюються, що ескалація конфлікту з Іраном може втягнути НАТО у масштабну війну на Близькому Сході.

Деякі країни прямо сигналізують про небажання брати участь у нових військових операціях. Наприклад, Велика Британія вже дала зрозуміти, що не планує відправляти військові кораблі до Ормузької протоки — ключового маршруту світових поставок нафти.

Європейські уряди також усвідомлюють, що значна частина їхніх ресурсів уже спрямована на підтримку України.

Політолог Ігор Рейтерович зазначає, що стримана реакція союзників на заяви Дональда Трампа цілком прогнозована. Йдеться не лише про Велику Британію — подібні сигнали вже пролунали й від інших європейських партнерів. Наприклад, міністр закордонних справ Нідерландів також заявив, що його країна наразі не планує брати участь у подібній операції.

За словами експерта, важливо розуміти, що Трамп фактично не вимагає від союзників прямого вступу у війну з Іраном. Йдеться радше про обмежену військову операцію, пов’язану з контролем безпеки в Ормузькій протоці — одному з ключових маршрутів світової торгівлі нафтою.

“Теоретично участь європейських країн у такій операції можлива. Але лише тоді, коли ризики для їхніх кораблів будуть мінімальними й коли Іран поводитиметься менш агресивно, ніж зараз”, — пояснює Фокусу Рейтерович.

Водночас він звертає увагу на парадоксальність ситуації. Раніше Дональд Трамп неодноразово заявляв Україні, що вона нібито “не має карт на руках” у міжнародній політиці. Однак зараз, за словами політолога, подібна проблема виникла вже у самого Трампа.

“Фактично він втягнувся у війну, яка з військової точки зору виглядає досить успішною. Але з політичної точки зору абсолютно незрозуміло, чим вона закінчиться”, — зазначає експерт.

Саме тому, на його думку, Трамп намагається розширити коло учасників конфлікту і перекласти частину політичної відповідальності на союзників. Оскільки США є членом НАТО, він намагається втягнути у цю історію інші країни Альянсу.

Однак тут виникає ключова проблема. Коли конфлікт з Іраном лише починався, Трамп фактично визнав, що це війна Сполучених Штатів як держави, а не операція НАТО.

“Тому європейці зараз можуть дозволити собі спостерігати за ситуацією збоку. Вони, звичайно, можуть критикувати Трампа за наслідки для нафтових ринків чи економіки, але поспішати вступати у цю історію не будуть”, — каже Рейтерович.

На думку експерта, у Трампа фактично немає реальних механізмів змусити союзників діяти. Його інструменти обмежуються політичними заявами й погрозами.

Зокрема, американський політик натякає, що якщо союзники не допоможуть зараз, то США можуть змінити свою позицію щодо їхньої безпеки у майбутньому. Проте, за словами політолога, ці заяви мають радше політичний характер.

“Європейські країни не збираються виходити з НАТО, і ніхто не планує руйнувати систему колективної безпеки. Для Трампа це радше політична лякалка, яка існує переважно у заявах і соціальних мережах”, — зазначає він.

Розкол у НАТО: майбутні ризики погроз Трампа

Політолог Олег Постернак вважає, що нинішня риторика Дональда Трампа щодо союзників може мати довготривалі наслідки для трансатлантичної єдності. За його словами, навіть якщо зараз ситуація не виглядає критичною, у майбутньому вона може стати серйозним фактором напруження всередині НАТО.

“Сам по собі цей конфлікт і вся риторика навколо нього залишать певний шлейф подразнення у трансатлантичних відносинах. І Трамп, швидше за все, використає цей фактор як аргумент у майбутньому”, — пояснює Фокусу експерт.

Йдеться, зокрема, про питання допомоги союзникам у разі можливого нападу. Постернак припускає, що Трамп може використовувати нинішню ситуацію як підставу для більш стриманої позиції США у випадку потенційної російської агресії проти країн НАТО, наприклад держав Балтії.

“На перший погляд, може здатися, що нічого особливо серйозного не відбувається. Багато хто вже звик до риторики Трампа, до його стилю політичного тиску, який часто виглядає як шантаж або бравада. Але ця ситуація може мати значно серйозніші наслідки у перспективі”, — каже політолог.

За його словами, подібні заяви створюють для Трампа політичний простір, щоб у майбутньому аргументувати небажання допомагати тим європейським країнам, які можуть опинитися під загрозою російської агресії.

“Це дає йому додаткові аргументи, щоб пояснювати, чому Сполучені Штати не повинні автоматично втручатися у конфлікти на європейському континенті. Наприклад, якщо об’єктом російського тиску стануть країни Балтії”, — зазначає експерт.

Крім того, у відносинах між союзниками вже з’являються нові суперечності. Постернак звертає увагу на напруження між США та Великою Британією, зокрема через небажання Лондона надавати свою військову базу для американських операцій.

“Це ще одна лінія суперечностей, яка також не сприяє єдності всередині Альянсу”, — додає він.

На думку політолога, така ситуація не додає Україні впевненості у стабільності західної підтримки.

“Усе це, звісно, не створює відчуття міцної трансатлантичної солідарності у протистоянні з Російською Федерацією”, — говорить Постернак.

Чим може завершитися війна для Трампа

Говорячи про політичні наслідки конфлікту з Іраном для самого Дональда Трампа, експерт зазначає, що жоден сценарій розвитку подій наразі не виглядає для нього однозначною перемогою.

“У Трампа будь-який варіант завершення цієї історії вже не виглядає стовідсотково переможним, як він хотів би це подати”, — пояснює політолог.

Ключова проблема, на його думку, полягає у тому, що без падіння іранського режиму будь-яке оголошення завершення війни виглядатиме як неповна перемога.

Це створює серйозний простір для критики Трампа як всередині США, так і на міжнародній арені.

Крім того, невиконання максималістських цілей США щодо Ірану може мати глобальні наслідки.

“Фактично це може виглядати як демонстрація того, що американці вже не здатні повністю досягати своїх стратегічних цілей навіть у військових кампаніях”, — говорить Постернак.

На його думку, у разі такого розвитку подій Іран може стати для США серйозною репутаційною проблемою — приблизно такою ж, як свого часу виведення американських військ з Афганістану.

“Саме подібні події раніше створили відчуття слабкості США у так званих країнах осі, що підштовхнуло їх до більш активних дій”, — пояснює експерт.

Зокрема, це може вплинути на поведінку Китаю.

“Пекін дуже уважно спостерігає за результатами цієї війни. Якщо США не досягнуть своїх цілей, це може підштовхнути Китай до більш рішучих кроків, наприклад у питанні Тайваню”, — каже Постернак.

Своєю чергою Рейтерович не виключає, що у певний момент Трамп може просто дистанціюватися від цього конфлікту. Він може заявити, що Сполучені Штати досягли перемоги й виконали свої завдання. Але політичний осад від цієї історії все одно залишиться.

За словами політолога, військово США продемонстрували високу ефективність, однак з політичної точки зору операція виглядає недостатньо підготовленою.

“Не до кінця зрозумілі цілі, не прораховані економічні наслідки й немає чіткої стратегії завершення”, — зазначає він.

Це, на думку експерта, може зробити позицію Трампа слабшою на міжнародній арені.

Саме тому від європейських союзників дедалі частіше звучатимуть стримані заяви. Вони менше боятимуться різкої риторики з Вашингтона і не поспішатимуть реагувати на політичні погрози щодо НАТО.

“Сьогодні Трамп говорить одне, а через кілька днів може сказати зовсім інше”, — додає Рейтерович.

Водночас він не виключає, що у майбутньому європейські військові кораблі все ж можуть з’явитися у регіоні. Але станеться це, ймовірно, лише на пізнішому етапі, коли ситуація стане більш стабільною.

“Зараз виглядає дивно вимагати від європейців активної участі, коли самі США не заводять свої кораблі в Ормузьку протоку через ризики атак”, — пояснює експерт.

Американські військові, за його словами, також визнають наявність високих ризиків у регіоні.

Тому, коли ситуація стабілізується, європейці можуть поступово долучитися до операції. А історія про “серйозну кризу всередині НАТО” може зрештою залишитися лише гучною політичною заявою.

РФ — союзник Ірану: чому на це не реагує Трамп

Тим часом Іран заявив про військову співпрацю з Росією та Китаєм на тлі загострення війни з США та Ізраїлем. За словами міністра закордонних справ Ірану Аббаса Арагчі, Москва і Пекін залишаються стратегічними партнерами Тегерана та підтримують його у різних сферах, зокрема у військовій.

Ігор Рейтерович звертає увагу на позицію Трампа щодо Росії. Американський політик, на його думку, недооцінює роль Москви у підтримці Ірану.

“Трамп вважає, що внесок Росії у підтримку Ірану не є суттєвим і не впливає на здатність Тегерана вести війну. Тому він не хоче реагувати на ці факти”, — говорить експерт.

Причина, на його думку, полягає у бажанні Трампа зберегти можливість майбутніх переговорів із Росією та потенційних спільних проєктів.

“Він вважає, що зараз не той момент, коли потрібно тиснути на Росію або звинувачувати її у підтримці режиму Ірану”, — пояснює Рейтерович.

Саме тому європейські союзники отримують додатковий аргумент у дискусії з Вашингтоном. Вони можуть вказувати на те, що США ігнорують певні факти, але водночас вимагають від партнерів активніших дій. У такій ситуації, за словами експерта, позиція Трампа виглядає не дуже сильною. І з часом вона може ще більше послабитися.

На думку Олега Постернака, відсутність жорсткої реакції Трампа на підтримку Ірану з боку Москви пояснюється його власною геополітичною логікою.

“Для Трампа Росія залишається потенційним партнером, якого він хотів би використовувати для стримування Китаю”, — пояснює експерт.

Саме тому американський політик не поспішає відкрито конфліктувати з Кремлем.

“Йому Росія потрібна як партнер на певній дистанції — як країна, яка може бути економічно пов’язана зі Сполученими Штатами й потенційно залучена до реалізації його геополітичних планів”, — вважає Постернак.

Війна Трампа з Іраном: чому у центрі дискусії опинилася Україна

Заяви Трампа, в яких він згадав Україну, викликали окрему дискусію серед дипломатів та експертів. Фактично йдеться про можливість використання теми допомоги Києву як інструменту тиску на союзників.

Ідея проста: якщо партнери не демонструють достатньої підтримки у конфлікті з Іраном, США можуть переглянути власну участь в інших міжнародних питаннях.

Для України це створює дві протилежні тенденції.

З одного боку, загострення на Близькому Сході може відволікати увагу Заходу від війни в Європі. Частина ресурсів і політичної уваги може бути спрямована на нову кризу.

З іншого — війна Росії проти України залишається ключовим питанням безпеки для Європи, і багато союзників США не готові послаблювати підтримку Києва.

На думку Рейтеровича, конфлікт на Близькому Сході вже має певний вплив на Україну.

По-перше, зараз увага Дональда Трампа значною мірою переключилася на Близький Схід. Водночас американський політик періодично повертається до теми можливих мирних переговорів і знову говорить про “угоду, яка вже лежить на столі”.

Для України ця ситуація може розвиватися як у позитивному, так і у негативному сценарії.

Позитивний варіант полягає у тому, що після завершення конфлікту на Близькому Сході Трамп може шукати велику дипломатичну перемогу.

“Найгучнішою такою перемогою могло б стати завершення російсько-української війни. Тоді він може активніше включитися у переговорний процес і навіть визнати, що саме Росія блокує домовленості”, — пояснює Рейтерович.

Однак існує і протилежний сценарій.

Якщо Трамп активно повернеться до теми переговорів, він може почати тиснути саме на Україну.

“У його уявленні Україна є слабшою стороною, а на переговорах, на його думку, потрібно тиснути саме на слабших”, — зазначає експерт.

Саме тому, на думку Рейтеровича, Києву потрібно бути готовим до обох варіантів розвитку подій.

“Коли Трамп знову почне говорити про переговори, Україні важливо показати, що ситуація вже змінилася і що у Києва тепер є значно більше карт, ніж він вважав раніше”, — підсумовує політолог.

Нагадаємо, 14 березня Дональд Трамп раптово опублікував одразу два пости у своїй соцмережі, вимагаючи від низки країн допомоги в Ормузькій протоці. Причому в списку також опинився Китай, який президент США раніше постійно критикував.

Нагадаємо, раніше міністр війни США Піт Гегсет заявив, що насправді Ормузьку протоку не перекрито, просто Іран її бомбить.

Пане Василю, що в історії з Холодним Яром найбільше вразило персонально Вас. Який сюжет Ви вважаєте найактуальнішим для сьогодення?

Готовність боротися до кінця. Навіть уже без надії на перемогу. Заради самої ідеї й вірності гаслу, написаному на чорному бойовому прапорі “Воля України або смерть”. Адже навіть утративши будь-яку перспективу на визволення, когорта найстійкіших не вийшла з лісу. Ще була можливість рятуватися втечею за кордон, конспіруватися з чужими документами й виїжджати в дальші краї, зокрема на той-таки Донбас (багато хто так і робив), а вони, залишенці, зробили інший вибір. Стояти! І залишили по собі легенду для наступних поколінь.

Чи могла б, на Вашу думку, історія розвиватися по-іншому. Що Ви вважаєте «стрижневим моментом» Української революції?

Навряд. Ми ще не мали злютованої нації. Переважала ментальність малороса. Зараз бачимо багато помилок у діях “партійних” вождів, постає безліч “якби, якби, якби”, але правдою є і те, що на той час ще не було “критичної маси” українців, пронизаних ідеєю державної незалежності. Переломним моментом у тій війні вважаю події на початку вересня 1919 року, коли наше об’єднане військо (галичани і наддніпрянці) визволило Київ від більшовиків, а потім згори надійшов безглуздий наказ мирно зустрічати денікінців, які прийшли до міста з лівого берега. Мовляв, білі стануть нашими союзниками у боротьбі з червоними. Яка дика омана! Денікінці підступом роззброїли наших вояків, і так розпочався крах і Української галицької армії, і Дієвої армії УНР.

Важливо

Чи могли самі холодноярські гайдамаки щось змінити, чи вони стали заручниками більш масштабних подій?

Так, був момент восени 1920 року, коли холодноярці самі збиралися йти на Київ. Тоді вони об’єдналися зі Степовою дивізією ще одного видатного повстанського отамана Костя Блакитного. Але надійшла звістка, що більшовики палять села на Криворіжжі, і повстанці Блакитного негайно повернули в рідні місця. На жаль, тоді не було належного зв’язку між головним військовим проводом і партизанами, не було жодної координації спільних дій. Навіть про Другий зимовий похід холодноярці дізналися вже після цієї трагедії. А вони ж так чекали гасла, тобто сигналу про загальне всеукраїнське повстання. Саме ці сподівання і завели холодноярських отаманів у пастку у Звенигородці. Ворог знов-таки підступом скористався їхніми прагненнями.

Чи цікавлять Вас інші сюжети цієї локації? Чи плануєте Ви або планували колись писати, наприклад про Коліївщину або, можливо заглибитися у більш давні часи, адже монастир там існує ще з часів Середньовіччя. Також є версія про певну роль цього урочища в Битві на Синіх водах.

Історія Холодного Яру багата і дивовижна, її ще осягатиме не одне покоління письменників. Одному все те підняти не до снаги.

Який найважливіший висновок для сучасного суспільства можна зробити з історії Холодного Яру?

Холодний Яр справедливо став символом нашої боротьби за свободу. Він сьогодні присутній не лише на шевронах, знаменах чи в назвах збройних сил (досить згадати 93 бригаду Холодний Яр), але — головне — у духовному маєстаті наших героїв. Мені не один боєць казав, що прочитав роман “Чорний Ворон” і пішов на війну. Повірте, це не велика радість для автора — послати людину на війну, тут почуття радше тривожні, однак Холодний Яр кличе. А висновок тут який? Його сьогодні промовляють мільйони: “Україна — понад усе!”.