Connect with us

Ексклюзиви

як це вплине на НАТО і Україну

Published

on



Погрози Дональда Трампа союзникам через Іран оголили нову тріщину всередині Заходу. Поки європейські країни не поспішають втягуватися у ще одну війну, у Вашингтоні дедалі гучніше звучать натяки на перегляд правил союзницької солідарності. Фокус з‘ясовував, як ця напруга в НАТО може позначитися не лише на Близькому Сході, а й на війні в Україні.

Загострення на Близькому Сході вже виходить далеко за межі регіонального конфлікту. Дональд Трамп жорстко висловився щодо союзників США, фактично поставивши питання про їхню готовність підтримати Вашингтон у протистоянні з Іраном. Його риторика викликала напруження всередині західного табору і водночас підняла питання — як нова криза може вплинути на війну Росії проти України.

Фокус розбирався, чому союзники не поспішають підтримувати Вашингтон і які наслідки це може мати для Києва.

Трамп переходить до погроз НАТО

Дональд Трамп різко розкритикував партнерів США за недостатню підтримку у конфлікті з Іраном. За його словами, союзники повинні брати на себе більшу відповідальність і активніше підтримувати американську політику.

У своїх заявах він натякнув, що країни, які не демонструють достатньої лояльності до Вашингтона, можуть зіткнутися з жорсткішою позицією США у питаннях безпеки та військової підтримки.

Трамп також згадав Україну, фактично пов’язавши питання допомоги Києву з поведінкою союзників у інших міжнародних кризах. Така риторика сприймається експертами як спроба змусити партнерів діяти більш активно у підтримці американської стратегії на Близькому Сході.

Попри жорсткі заяви з Вашингтона, реакція союзників виявилася доволі обережною. У багатьох європейських столицях побоюються, що ескалація конфлікту з Іраном може втягнути НАТО у масштабну війну на Близькому Сході.

Деякі країни прямо сигналізують про небажання брати участь у нових військових операціях. Наприклад, Велика Британія вже дала зрозуміти, що не планує відправляти військові кораблі до Ормузької протоки — ключового маршруту світових поставок нафти.

Європейські уряди також усвідомлюють, що значна частина їхніх ресурсів уже спрямована на підтримку України.

Політолог Ігор Рейтерович зазначає, що стримана реакція союзників на заяви Дональда Трампа цілком прогнозована. Йдеться не лише про Велику Британію — подібні сигнали вже пролунали й від інших європейських партнерів. Наприклад, міністр закордонних справ Нідерландів також заявив, що його країна наразі не планує брати участь у подібній операції.

За словами експерта, важливо розуміти, що Трамп фактично не вимагає від союзників прямого вступу у війну з Іраном. Йдеться радше про обмежену військову операцію, пов’язану з контролем безпеки в Ормузькій протоці — одному з ключових маршрутів світової торгівлі нафтою.

“Теоретично участь європейських країн у такій операції можлива. Але лише тоді, коли ризики для їхніх кораблів будуть мінімальними й коли Іран поводитиметься менш агресивно, ніж зараз”, — пояснює Фокусу Рейтерович.

Водночас він звертає увагу на парадоксальність ситуації. Раніше Дональд Трамп неодноразово заявляв Україні, що вона нібито “не має карт на руках” у міжнародній політиці. Однак зараз, за словами політолога, подібна проблема виникла вже у самого Трампа.

“Фактично він втягнувся у війну, яка з військової точки зору виглядає досить успішною. Але з політичної точки зору абсолютно незрозуміло, чим вона закінчиться”, — зазначає експерт.

Саме тому, на його думку, Трамп намагається розширити коло учасників конфлікту і перекласти частину політичної відповідальності на союзників. Оскільки США є членом НАТО, він намагається втягнути у цю історію інші країни Альянсу.

Однак тут виникає ключова проблема. Коли конфлікт з Іраном лише починався, Трамп фактично визнав, що це війна Сполучених Штатів як держави, а не операція НАТО.

“Тому європейці зараз можуть дозволити собі спостерігати за ситуацією збоку. Вони, звичайно, можуть критикувати Трампа за наслідки для нафтових ринків чи економіки, але поспішати вступати у цю історію не будуть”, — каже Рейтерович.

На думку експерта, у Трампа фактично немає реальних механізмів змусити союзників діяти. Його інструменти обмежуються політичними заявами й погрозами.

Зокрема, американський політик натякає, що якщо союзники не допоможуть зараз, то США можуть змінити свою позицію щодо їхньої безпеки у майбутньому. Проте, за словами політолога, ці заяви мають радше політичний характер.

“Європейські країни не збираються виходити з НАТО, і ніхто не планує руйнувати систему колективної безпеки. Для Трампа це радше політична лякалка, яка існує переважно у заявах і соціальних мережах”, — зазначає він.

Розкол у НАТО: майбутні ризики погроз Трампа

Політолог Олег Постернак вважає, що нинішня риторика Дональда Трампа щодо союзників може мати довготривалі наслідки для трансатлантичної єдності. За його словами, навіть якщо зараз ситуація не виглядає критичною, у майбутньому вона може стати серйозним фактором напруження всередині НАТО.

“Сам по собі цей конфлікт і вся риторика навколо нього залишать певний шлейф подразнення у трансатлантичних відносинах. І Трамп, швидше за все, використає цей фактор як аргумент у майбутньому”, — пояснює Фокусу експерт.

Йдеться, зокрема, про питання допомоги союзникам у разі можливого нападу. Постернак припускає, що Трамп може використовувати нинішню ситуацію як підставу для більш стриманої позиції США у випадку потенційної російської агресії проти країн НАТО, наприклад держав Балтії.

“На перший погляд, може здатися, що нічого особливо серйозного не відбувається. Багато хто вже звик до риторики Трампа, до його стилю політичного тиску, який часто виглядає як шантаж або бравада. Але ця ситуація може мати значно серйозніші наслідки у перспективі”, — каже політолог.

За його словами, подібні заяви створюють для Трампа політичний простір, щоб у майбутньому аргументувати небажання допомагати тим європейським країнам, які можуть опинитися під загрозою російської агресії.

“Це дає йому додаткові аргументи, щоб пояснювати, чому Сполучені Штати не повинні автоматично втручатися у конфлікти на європейському континенті. Наприклад, якщо об’єктом російського тиску стануть країни Балтії”, — зазначає експерт.

Крім того, у відносинах між союзниками вже з’являються нові суперечності. Постернак звертає увагу на напруження між США та Великою Британією, зокрема через небажання Лондона надавати свою військову базу для американських операцій.

“Це ще одна лінія суперечностей, яка також не сприяє єдності всередині Альянсу”, — додає він.

На думку політолога, така ситуація не додає Україні впевненості у стабільності західної підтримки.

“Усе це, звісно, не створює відчуття міцної трансатлантичної солідарності у протистоянні з Російською Федерацією”, — говорить Постернак.

Чим може завершитися війна для Трампа

Говорячи про політичні наслідки конфлікту з Іраном для самого Дональда Трампа, експерт зазначає, що жоден сценарій розвитку подій наразі не виглядає для нього однозначною перемогою.

“У Трампа будь-який варіант завершення цієї історії вже не виглядає стовідсотково переможним, як він хотів би це подати”, — пояснює політолог.

Ключова проблема, на його думку, полягає у тому, що без падіння іранського режиму будь-яке оголошення завершення війни виглядатиме як неповна перемога.

Це створює серйозний простір для критики Трампа як всередині США, так і на міжнародній арені.

Крім того, невиконання максималістських цілей США щодо Ірану може мати глобальні наслідки.

“Фактично це може виглядати як демонстрація того, що американці вже не здатні повністю досягати своїх стратегічних цілей навіть у військових кампаніях”, — говорить Постернак.

На його думку, у разі такого розвитку подій Іран може стати для США серйозною репутаційною проблемою — приблизно такою ж, як свого часу виведення американських військ з Афганістану.

“Саме подібні події раніше створили відчуття слабкості США у так званих країнах осі, що підштовхнуло їх до більш активних дій”, — пояснює експерт.

Зокрема, це може вплинути на поведінку Китаю.

“Пекін дуже уважно спостерігає за результатами цієї війни. Якщо США не досягнуть своїх цілей, це може підштовхнути Китай до більш рішучих кроків, наприклад у питанні Тайваню”, — каже Постернак.

Своєю чергою Рейтерович не виключає, що у певний момент Трамп може просто дистанціюватися від цього конфлікту. Він може заявити, що Сполучені Штати досягли перемоги й виконали свої завдання. Але політичний осад від цієї історії все одно залишиться.

За словами політолога, військово США продемонстрували високу ефективність, однак з політичної точки зору операція виглядає недостатньо підготовленою.

“Не до кінця зрозумілі цілі, не прораховані економічні наслідки й немає чіткої стратегії завершення”, — зазначає він.

Це, на думку експерта, може зробити позицію Трампа слабшою на міжнародній арені.

Саме тому від європейських союзників дедалі частіше звучатимуть стримані заяви. Вони менше боятимуться різкої риторики з Вашингтона і не поспішатимуть реагувати на політичні погрози щодо НАТО.

“Сьогодні Трамп говорить одне, а через кілька днів може сказати зовсім інше”, — додає Рейтерович.

Водночас він не виключає, що у майбутньому європейські військові кораблі все ж можуть з’явитися у регіоні. Але станеться це, ймовірно, лише на пізнішому етапі, коли ситуація стане більш стабільною.

“Зараз виглядає дивно вимагати від європейців активної участі, коли самі США не заводять свої кораблі в Ормузьку протоку через ризики атак”, — пояснює експерт.

Американські військові, за його словами, також визнають наявність високих ризиків у регіоні.

Тому, коли ситуація стабілізується, європейці можуть поступово долучитися до операції. А історія про “серйозну кризу всередині НАТО” може зрештою залишитися лише гучною політичною заявою.

РФ — союзник Ірану: чому на це не реагує Трамп

Тим часом Іран заявив про військову співпрацю з Росією та Китаєм на тлі загострення війни з США та Ізраїлем. За словами міністра закордонних справ Ірану Аббаса Арагчі, Москва і Пекін залишаються стратегічними партнерами Тегерана та підтримують його у різних сферах, зокрема у військовій.

Ігор Рейтерович звертає увагу на позицію Трампа щодо Росії. Американський політик, на його думку, недооцінює роль Москви у підтримці Ірану.

“Трамп вважає, що внесок Росії у підтримку Ірану не є суттєвим і не впливає на здатність Тегерана вести війну. Тому він не хоче реагувати на ці факти”, — говорить експерт.

Причина, на його думку, полягає у бажанні Трампа зберегти можливість майбутніх переговорів із Росією та потенційних спільних проєктів.

“Він вважає, що зараз не той момент, коли потрібно тиснути на Росію або звинувачувати її у підтримці режиму Ірану”, — пояснює Рейтерович.

Саме тому європейські союзники отримують додатковий аргумент у дискусії з Вашингтоном. Вони можуть вказувати на те, що США ігнорують певні факти, але водночас вимагають від партнерів активніших дій. У такій ситуації, за словами експерта, позиція Трампа виглядає не дуже сильною. І з часом вона може ще більше послабитися.

На думку Олега Постернака, відсутність жорсткої реакції Трампа на підтримку Ірану з боку Москви пояснюється його власною геополітичною логікою.

“Для Трампа Росія залишається потенційним партнером, якого він хотів би використовувати для стримування Китаю”, — пояснює експерт.

Саме тому американський політик не поспішає відкрито конфліктувати з Кремлем.

“Йому Росія потрібна як партнер на певній дистанції — як країна, яка може бути економічно пов’язана зі Сполученими Штатами й потенційно залучена до реалізації його геополітичних планів”, — вважає Постернак.

Війна Трампа з Іраном: чому у центрі дискусії опинилася Україна

Заяви Трампа, в яких він згадав Україну, викликали окрему дискусію серед дипломатів та експертів. Фактично йдеться про можливість використання теми допомоги Києву як інструменту тиску на союзників.

Ідея проста: якщо партнери не демонструють достатньої підтримки у конфлікті з Іраном, США можуть переглянути власну участь в інших міжнародних питаннях.

Для України це створює дві протилежні тенденції.

З одного боку, загострення на Близькому Сході може відволікати увагу Заходу від війни в Європі. Частина ресурсів і політичної уваги може бути спрямована на нову кризу.

З іншого — війна Росії проти України залишається ключовим питанням безпеки для Європи, і багато союзників США не готові послаблювати підтримку Києва.

На думку Рейтеровича, конфлікт на Близькому Сході вже має певний вплив на Україну.

По-перше, зараз увага Дональда Трампа значною мірою переключилася на Близький Схід. Водночас американський політик періодично повертається до теми можливих мирних переговорів і знову говорить про “угоду, яка вже лежить на столі”.

Для України ця ситуація може розвиватися як у позитивному, так і у негативному сценарії.

Позитивний варіант полягає у тому, що після завершення конфлікту на Близькому Сході Трамп може шукати велику дипломатичну перемогу.

“Найгучнішою такою перемогою могло б стати завершення російсько-української війни. Тоді він може активніше включитися у переговорний процес і навіть визнати, що саме Росія блокує домовленості”, — пояснює Рейтерович.

Однак існує і протилежний сценарій.

Якщо Трамп активно повернеться до теми переговорів, він може почати тиснути саме на Україну.

“У його уявленні Україна є слабшою стороною, а на переговорах, на його думку, потрібно тиснути саме на слабших”, — зазначає експерт.

Саме тому, на думку Рейтеровича, Києву потрібно бути готовим до обох варіантів розвитку подій.

“Коли Трамп знову почне говорити про переговори, Україні важливо показати, що ситуація вже змінилася і що у Києва тепер є значно більше карт, ніж він вважав раніше”, — підсумовує політолог.

Нагадаємо, 14 березня Дональд Трамп раптово опублікував одразу два пости у своїй соцмережі, вимагаючи від низки країн допомоги в Ормузькій протоці. Причому в списку також опинився Китай, який президент США раніше постійно критикував.

Нагадаємо, раніше міністр війни США Піт Гегсет заявив, що насправді Ормузьку протоку не перекрито, просто Іран її бомбить.



Джерело

Ексклюзиви

де будуть посухи, паводки та аномальна спека

Published

on



Поки українці дістають теплі куртки наприкінці квітня, кліматологи вже говорять про один із найспекотніших років в історії. Сильний вітер, різке похолодання та зливи — це вже не просто примхи весни, а реальні наслідки зміни клімату. Фокус з’ясував, які регіони України ризикують перетворитися на зону посух, а які стануть територією буревіїв, паводків і штормів.

Весняні буревії, різкі температурні “гойдалки”, зливи після майже літнього тепла й раптове похолодання — така погода для України дедалі менше схожа на виняток і дедалі більше нагадує нову кліматичну норму. Сильний вітер, який накрив країну наприкінці квітня, знову змусив говорити не лише про негоду, а й про глибші зміни в атмосфері. Фокус з’ясував, звідки беруться такі шквали, чому вони стають небезпечнішими та до чого українцям варто готуватися вже найближчими роками.

Сильний вітер в Україні: звідки дує

Наближення холодного атмосферного фронту, стрибки атмосферного тиску, холодна погода та сильний вітер — головні інгредієнти, які підготували Україну до входження у період різкої весняної нестабільності, коли погода змінюється буквально щогодини: від сильних дощів та штормового вітру до різкого похолодання та навіть граду.

Як пояснює Марина Цимбалюк, фахівчиня з питань зміни клімату ГО “Екодія”, сподіватися на стабілізацію ситуації в найближчий час не варто, про це свідчать і прогнози.

“Останні квітневі дні можуть нам запропонувати лише черговий раунд температурних “гойдалок”, — каже Фокусу фахівчиня.

Сильні вітри та зростання їх кількості належать до небезпечних та стихійних погодних явищ. Йдеться не лише про повалені дерева чи пошкоджені дахи. Під загрозою опиняються енергетична інфраструктура, будівлі, транспорт, ліси, а також об’єкти культурної спадщини.

Крім того, сильні пориви вітру значно ускладнюють підготовку до стихійних лих і реагування на них, особливо коли йдеться про масштабні погодні катаклізми.

Чим небезпечні сильні шквали

Кліматологи попереджають: ризики підвищення середньої швидкості вітру та збільшення сили поривів зростатимуть у найближчі роки, якщо світ і надалі рухатиметься за сценарієм business as usual — без скорочення викидів парникових газів та без адаптації до вже наявних кліматичних змін.

За словами Цимбалюк, у такому випадку екстремальні погодні явища стане ще складніше передбачити, а їхній руйнівний вплив лише посилиться.

Йдеться не лише про буревії, а й про інші прояви кліматичної нестабільності — посухи, підтоплення, локальні смерчі та хвилі аномальної спеки.

Фактично Україна поступово входить у період, коли погодні аномалії стають регулярними, а не винятковими явищами.

Зміна клімату — це не лише про потепління

Сильні вітри та весняне похолодання добре нагадують про те, що зміна клімату — це не лише про спеку. Хоча саме глобальне потепління підсилює решту кліматичних змін і робить погодні явища більш різкими та менш передбачуваними.

Згідно з оцінкою Ukrainian Climate Office, до кінця століття Україна зіткнеться не лише з підвищенням середньорічної температури, а й зі зростанням кількості екстремальних погодних явищ — від буревіїв і хвиль спеки до підтоплень, паводків і тривалих посух.

Найбільш вразливими до дефіциту вологи залишаються південні області — зокрема Одеська, Херсонська, Миколаївська та Запорізька. Через підвищення температури, зменшення стабільних опадів і виснаження водних ресурсів саме тут посухи ставатимуть дедалі відчутнішою проблемою. Це напряму впливатиме на аграрний сектор, врожайність і продовольчу безпеку країни.

Водночас захід України — насамперед Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська та Чернівецька області — дедалі частіше стикається з ризиками інтенсивних злив, паводків і підтоплень. Особливо вразливими залишаються райони поблизу Карпат, де сильні опади можуть швидко спричиняти локальні надзвичайні ситуації.

Окремо фахівці виділяють хвилі екстремальної спеки, які найбільше торкатимуться сходу та півдня країни. Йдеться не лише про дискомфорт у містах, а й про серйозні ризики для здоров’я, зростання навантаження на енергосистему та підвищення пожежної небезпеки.

Ще один важливий фактор — сильні вітри та шквали. Найбільш відчутними вони можуть бути в районах поблизу Українських Карпат та на морському узбережжі, однак і для центральної України такі явища стають дедалі менш рідкісними. Пориви вітру створюють додаткові ризики для енергетичної інфраструктури, транспорту, лісів і житлового фонду.

Показовим є і поступове зміщення кліматичних зон. Наприклад, клімат Києва вже дедалі більше нагадує той, який раніше був характерний для Одеси чи навіть Херсона. За останні десятиліття середня температура в столиці стабільно зростає, а сезонні межі стають менш чіткими.

Зима також змінюється: снігу загалом стає менше, однак самі снігопади можуть бути коротшими, але значно інтенсивнішими. Це створює додаткове навантаження на транспорт, комунальні служби та міську інфраструктуру.

Крім того, дедалі частіше в Україні фіксуються локальні смерчі, раптові підтоплення та різкі паводки — явища, які ще кілька років тому сприймалися як нетипові. Саме така нестабільність і є одним із головних проявів сучасної кліматичної кризи: не просто тепліше, а різкіше, сильніше й небезпечніше.

2026 рік може стати одним із найтепліших в історії

Попри нинішнє весняне похолодання, 2026 рік має всі шанси увійти до числа найтепліших за всю історію метеоспостережень. Причина — не лише загальне посилення глобального потепління, а й можливе повернення потужного Ель-Ніньйо — кліматичного явища, яке суттєво впливає на температуру планети.

Згідно з новими дослідженнями, вчені прогнозують формування сильного Ель-Ніньйо вже до кінця 2026 року. За попередніми оцінками, температура поверхні води в екваторіальній частині східного Тихого океану може перевищити норму більш ніж на 2 градуси, що відповідає дуже сильному або навіть “супер-Ель-Ніньйо”.

Саме такі явища в минулому часто ставали каталізаторами глобальних температурних рекордів. Наприклад, схожі сценарії спостерігалися у 1998, 2016 та 2024 роках, коли планета фіксувала одні з найспекотніших періодів за всю історію спостережень.

Перші три місяці 2026 року вже стали четвертими за температурними показниками за весь період спостережень, навіть попри слабку Ла-Нінью, яка зазвичай навпаки стримує потепління. Це означає, що базовий рівень глобального нагрівання вже настільки високий, що навіть охолоджувальні природні фактори не здатні суттєво його компенсувати.

Окреме занепокоєння викликає стан Арктики. На початку 2026 року вчені зафіксували рекордно низький рівень морського льоду, а зимовий максимум арктичного льодового покриву став одним із найменших за весь період супутникових спостережень. Це ще один сигнал того, що глобальна кліматична система входить у фазу дедалі більшої нестабільності.

Кліматологи пояснюють: короткочасне похолодання, сильний вітер чи навіть пізній сніг не спростовують глобального потепління. Навпаки — саме така погодна нестабільність є одним із його проявів. Зміна клімату означає не просто “тепліше”, а різкіші контрасти, сильніші буревії, триваліші посухи, інтенсивніші зливи та більш непередбачувані сезони.

Для України це означає не лише погодний дискомфорт, а й прямі ризики для енергетики, агросектору, водних ресурсів, інфраструктури та здоров’я людей. І питання вже не в тому, чи буде нова хвиля кліматичних аномалій, а в тому, наскільки країна готова до життя в новій погодній реальності.

Нагадаємо, дослідники виявили, що течії Атлантичного океану можуть ослабнути приблизно вдвічі вже в цьому столітті — це значно змінить європейський клімат.

Також Фокус писав, що у водоймах України стрімко поширюються чужорідні види, які витісняють місцеву фауну й ламають природний баланс. Екологи говорять про “біологічну окупацію”, що може мати незворотні наслідки. 



Джерело

Continue Reading

Ексклюзиви

операція Red Dawn, двійники та «павуча нора»

Published

on



Людина, яку роками боявся весь Ірак, могла виявитися не однією, а кількома. Легенди про двійників Саддама Хусейна десятиліттями підживлювали його культ і страх навколо імені, а після падіння Багдада перетворили пошуки диктатора на справжнє полювання на привида. Фокус розповідає, як проходила операція із затримання Хусейна і чому світ до останнього сумнівався, що на шибениці опинився саме він.

У цей день, 28 квітня 1937 року в невеликому селі Аль-Ауджа поблизу Тікріта народився хлопчик, який за кілька десятиліть стане одним із найвідоміших і найстрашніших диктаторів 20 століття — Саддам Хусейн. Його правління перетворило Ірак на державу страху, а самого Саддама — на символ жорстокої влади, війни та культу особи. Але навіть після падіння Багдада у 2003 році світ не був упевнений, кого саме шукає: самого диктатора чи одного з його численних двійників.

Історії про “кількох Саддамів” роками обростали міфами. Одні стверджували, що президент Іраку десятиліттями ховався за людьми зі схожою зовнішністю, інші — що це була лише частина пропаганди та страху, який працював краще за будь-яку армію. Коли США почали масштабне полювання на поваленого лідера, саме легенда про двійників стала однією з причин хаосу: ніхто не міг точно сказати, де справжній Саддам, а де лише його тінь.

Режим Хусейна запам’ятався війною з Іраном, вторгненням у Кувейт, репресіями проти власного населення та абсолютною параноєю щодо змов і замахів. Саме ця параноя і породила одну з найстійкіших легенд Близького Сходу: що насправді Саддамів було значно більше, ніж один.

Фокус розповідає, чи справді іракський диктатор користувався двійниками, як американські спецслужби полювали на “справжнього” Саддама після падіння режиму і чому навіть його арешт не переконав багатьох, що історія нарешті закінчилася.

Імперія страху: навіщо Хусейну були потрібні двійники

Влада Саддама Хусейна трималася не лише на армії, спецслужбах і нафтових грошах. Вона трималася на страху. У країні, де за необережне слово можна було зникнути без сліду, а змови народжувалися не лише в реальності, а й у голові самого правителя, питання особистої безпеки ставало майже релігією.

Хусейн добре пам’ятав, як приходять до влади і як її втрачають на Близькому Сході. Замахи, перевороти, зради найближчого оточення — усе це було звичною частиною політичного життя регіону. Ще в молодості він сам брав участь у замаху на прем’єр-міністра Іраку Абдель-Каріма Касема у 1959 році, після чого змушений був тікати з країни. Людина, яка одного разу сама намагалася усунути владу силою, добре розуміла, як це може працювати проти неї.

Після того як у 1979 році він офіційно став президентом Іраку, система безпеки навколо нього перетворилася на окрему державу. За даними дослідників, він постійно змінював маршрути пересування, ночував у різних резиденціях, майже ніколи не повідомляв заздалегідь про свої поїздки, а доступ до нього контролювали кілька паралельних служб безпеки, які стежили навіть одна за одною. Усе це було частиною політики виживання, а не просто розкішшю диктатора.

Саме в цей період почали активно з’являтися історії про двійників. Колишні охоронці, перебіжчики та західні журналісти роками розповідали, що на офіційних заходах, у телевізійних зверненнях і навіть під час поїздок країною замість президента могли з’являтися інші люди. За деякими версіями, таких двійників було кілька, за іншими — десятки. Їм нібито змінювали зовнішність, манеру рухів і навіть стиль мовлення.

Особливо активно цю тему підживила книга латвійського хірурга Ейгена Цнітіса, який стверджував, що брав участь у пластичних операціях для людей, схожих на Саддама. Щоправда, документальних підтверджень цим заявам так і не з’явилося, а багато істориків ставляться до таких свідчень скептично. Частина дослідників вважає, що легенда про двійників була вигідна самому режиму: навіть якщо їх не існувало у великій кількості, страх перед невидимим і невловимим правителем працював бездоганно.

Колишній офіцер ЦРУ Джон Ніксон, який пізніше допитував уже затриманого Саддама, зазначав, що культ особи навколо нього був настільки сильним, що межа між реальністю і спеціально створеним міфом давно стерлася. Люди вірили, що диктатор всюди, що він бачить усе і що втекти від нього неможливо. Іноді для цього навіть не потрібні були справжні двійники — достатньо було самої віри в їхнє існування.

На вулицях Багдада його портрети висіли всюди: на школах, магазинах, адміністративних будівлях, у кабінетах чиновників і навіть у приватних будинках. Саддам не просто керував державою — він мав бути присутнім фізично, візуально, психологічно. Ідея, що він може одночасно бути всюди, чудово вписувалася в цю систему.

Саме тому після падіння режиму у 2003 році американці зіткнулися не лише з військовою задачею, а й із проблемою майже містичного масштабу: знайти людину, яка роками перетворювала себе на привид.

Полювання століття: як США шукали “справжнього” Хусейна

9 квітня 2003 року на площі Фірдос у Багдаді впала статуя Саддама Хусейна — кадри, які облетіли весь світ і стали символом кінця його режиму. Американські війська вже контролювали столицю, адміністрація розсипалася, а сам президент Іраку зник. Для Вашингтона війна офіційно ще не завершилася: головною ціллю залишалася одна людина.

Ще до падіння Багдада Пентагон і Центральне командування США готували окрему операцію з пошуку керівництва режиму. Найвідомішим її символом стала колода карт із 55 найбільш розшукуваними представниками іракської влади. На тузі пік був сам Саддам Хусейн, а поруч — його сини Удей і Кусай, найближчі генерали, керівники спецслужб і партійна верхівка Баас. Ці картки роздавали американським військовим як інструмент швидкого впізнавання цілей на місцях.

Але з перших тижнів стало зрозуміло: знайти Саддама буде значно складніше, ніж захопити Багдад. Він не залишив публічного сліду, не записав звернення, не намагався вести відкриту політичну гру. Натомість по країні почали ширитися чутки. Одні стверджували, що він утік до Сирії. Інші були переконані, що його давно вбили під час бомбардувань ще в березні 2003 року. З’являлися навіть версії про таємний виїзд до Росії або до одного з арабських союзників.

Ситуацію ускладнювала стара легенда про двійників. Якщо протягом десятиліть люди вірили, що на публіці замість Саддама могли з’являтися інші люди, то тепер ця ж легенда працювала проти американців. Кожне повідомлення про те, що “його бачили”, викликало сумніви: йдеться про самого диктатора чи лише про людину, схожу на нього. Частина військових аналітиків визнавала, що саме міф про двійників серйозно ускладнював психологічну сторону пошуків.

Колишній глава Центрального командування США генерал Томмі Френкс пізніше згадував, що в перші місяці після падіння режиму надходили десятки суперечливих повідомлень із різних регіонів країни. Саддам ніби одночасно перебував усюди: у Тікріті, Мосулі, Фаллуджі, біля сирійського кордону. Інформація часто виявлялася хибною, але кожна така зачіпка запускала нові рейди та затримання.

Особливо болючим ударом для США стала історія із синами Саддама. У липні 2003 року американські сили вбили Удея та Кусая Хусейнів у Мосулі після масштабного штурму будинку, де вони переховувалися. Вашингтон сподівався, що це зламає систему лояльності навколо батька і допоможе швидше вийти на нього. Але сам Саддам залишався невидимим.

Полювання поступово перетворювалося не лише на військову, а й на символічну місію. Для адміністрації Джорджа Буша-молодшого було критично важливо довести: головний ворог не просто втратив владу, а справді знайдений, принижений і позбавлений свого образу недосяжного правителя.

Проблема була в тому, що сам Саддам усе життя будував себе як привид — людину, яку всі бояться, але майже ніхто не може побачити справжньою. І тепер американцям довелося шукати не просто диктатора, а міф, який він сам створив навколо свого імені.

Операція Red Dawn: як знайшли людину з “павучої нори”

До грудня 2003 року полювання на Саддама Хусейна тривало вже понад вісім місяців. Падіння Багдада не означало завершення війни — навпаки, для США пошук колишнього президента став питанням не лише безпеки, а й репутації. Джордж Буш-молодший потребував символічної перемоги: світ мав побачити, що людина, яка десятиліттями тримала Ірак у страху, більше не недосяжна.

13 грудня американські військові отримали інформацію про можливе місце переховування Саддама поблизу його рідного Тікріта, неподалік села ад-Давр. Саме там розпочалася операція Red Dawn. Участь у рейді брали сили 4-ї піхотної дивізії та спецпризначенці Task Force 121.

Американці перевіряли фермерську ділянку, яка зовні виглядала абсолютно непримітно: невеликий будинок, кілька господарських споруд, пальмові насадження. Саме там під землею знаходилася маленька схованка, яка пізніше стала відомою на весь світ як spider hole — “павуча нора”.

Це була вузька підземна камера приблизно два метри завглибшки, замаскована цеглою та землею. Усередині — мінімум простору, вентиляційна труба, трохи їжі, зброя та сам Саддам Хусейн. Коли американські солдати відкрили сховок, він не чинив серйозного опору. За офіційною версією, у нього був пістолет Glock і автомат АК-47, а також близько 750 тисяч доларів готівкою.

Фраза, яку йому часто приписують під час затримання — “I am Saddam Hussein, President of Iraq, and I want to negotiate” (“Я — Саддам Хусейн, президент Іраку, і я хочу вести переговори”) — швидко стала частиною медійної історії, хоча пізніше різні учасники операції по-різному передавали цей момент. Американська сторона робила акцент не на словах, а на самому символі: людина, яка роками будувала образ всемогутнього правителя, була знайдена в брудній ямі під землею.

Але навіть після арешту сумніви не зникли. Перші кадри шокували світ: замість звичного образу суворого диктатора — виснажений чоловік із довгою сивою бородою, розпатланим волоссям і втомленим поглядом. Багато хто просто не хотів вірити, що це справді він.

І тут знову повернулася стара історія про двійників. Частина прихильників Саддама, а також прихильники теорій змови почали стверджувати, що американці затримали не справжнього президента, а одну з його копій. Версії були різні: від підміни під час арешту до постановочного затримання для телевізійної картинки.

Щоб зняти ці сумніви, США провели ДНК-експертизу. Особу підтвердили також за стоматологічними даними та впізнанням з боку людей із найближчого оточення. Для Вашингтона це було критично важливо: потрібно було не просто заявити про перемогу, а довести її без можливості сумнівів.

Так завершилося полювання на людину, яка десятиліттями створювала навколо себе образ невловимого правителя. Але навіть коли Саддама витягли із “павучої нори”, його міф виявився значно живучішим за сам режим.

Після арешту: чому легенда про двійників не зникла

Затримання Саддама Хусейна мало поставити крапку в цій історії. Для США — стати символом перемоги, для Іраку — завершенням епохи страху. Але сталося навпаки: арешт лише запустив нову хвилю сумнівів і теорій змови.

Після затримання Саддама передали під суд. Головною справою стали події 1982 року в шиїтському місті Дуджейль, де після замаху на його кортеж режим провів масштабну каральну операцію. За даними слідства, тоді було вбито 148 шиїтів, сотні людей заарештовано, а цілі родини зазнали переслідувань. Саме цей епізод став основою обвинувачення.

Під час суду Саддам поводився не як підсудний, а як чинний президент: сперечався із суддями, відмовлявся визнавати трибунал і називав процес політичною виставою. 5 листопада 2006 року його визнали винним у злочинах проти людяності та засудили до страти через повішення. Уже 30 грудня вирок виконали.

Саме після страти стара історія про двійників повернулася з новою силою. Частина прихильників Саддама почала стверджувати, що стратили не його, а одну з копій. Обговорювали зовнішність, голос, риси обличчя, навіть форму вух. З’явилися версії, що справжній диктатор давно втік, а США потрібна була лише показова фінальна сцена.

Жодних доказів цьому не було. ДНК-експертиза, свідчення родичів і найближчого оточення підтверджували: арештований і страчений чоловік був саме Саддамом Хусейном. Але для багатьох логіка вже не мала значення.

Культ особи працює інакше: людина, яка роками будувала образ всемогутнього правителя, не може просто закінчити життя на шибениці. Саме тому після таких фігур залишаються не лише архіви й вироки, а й легенди.

Так було зі Сталіним, Гітлером, Каддафі. Так сталося і з Саддамом. Його знайшли, судили й стратили, але міф про нього виявився значно живучішим за сам режим. Для частини світу він так і залишився не людиною, а привидом, якого нібито неможливо зловити остаточно.



Джерело

Continue Reading

Ексклюзиви

Штучний інтелект на фронті — як ШІ допомагає виявляти ворога — Віктор Павлов

Published

on



Штучний інтелект уже починає змінювати правила ведення бойових дій та допомагає військовим виявляти загрози, які людина може не помітити в реальному часі. Зокрема, нові технології здатні не лише підвищити ефективність операторів, а й частково перебрати на себе функції ухвалення рішень на полі бою.

Як розповів засновник школи НРК 3-го армійського корпусу (АК) Віктор Павлов в інтерв’ю Фокусу, впровадження ШІ вже дає практичні результати у виявленні ворожих цілей і може суттєво вплинути на майбутнє війни.

Інтерв’ю з Віктором Павловим на YouTube-каналі Фокусу

За його словами, сьогодні технології штучного інтелекту перебувають на етапі активного розвитку, але вже демонструють значний потенціал. Наразі вони здатні не просто полегшити роботу операторів безпілотних і наземних роботизованих комплексів, а й аналізувати обстановку, допомагати з навігацією та навіть частково компенсувати проблеми зі зв’язком.

Так, одним із ключових напрямів є системи автоматичного розпізнавання об’єктів. До прикладу, як пояснив офіцер, під час руху наземного роботизованого комплексу система фіксує потенційну загрозу й позначає її для оператора, навіть якщо той не звертає на неї уваги.

“Тобто приймати рішення за нього, базуючись на якихось даних, зібраних раніше. Але спочатку це буде як помічник: задаємо питання або він сам аналізує і підказує: “Он, дивись, обережно, там стоїть ворожий дрон. Ти його не бачиш, але він отам у кущах, а я його вже побачив””, — розповів фахівець.

Ба більше, на його думку, у разі належного застосування подібних рішень військові можуть заздалегідь виявляти небезпеку, змінювати маршрут, уникати засідок і ухвалювати більш ефективні тактичні рішення.В цілому, ШІ виступає як “помічник”, який аналізує дані та підказує оператору, на що варто звернути увагу.

“Зробили систему детекції об’єктів: НРК рухається з камерою, і комп’ютер позначає потенційну ціль — умовно зеленим квадратиком, що там щось є. Оператор продовжує рух, думаючи, що це може бути камінь чи інша перешкода. А це виявляється “ждун”, який злітає і атакує НРК. Якщо ж заздалегідь бачити такі загрози й відпрацювати тактику, можна було б вчасно зреагувати — здати назад, об’їхати або виконати інші дії. У такому випадку система допомагає з об’їздом перешкод, аналізом загроз, ухваленням рішень і подальшими діями, тому це необхідно”, — навів приклад засновник школи НРК 3-го АК.

Та все ж Віктор Павлов наголосив, що повна автономність таких систем — питання майбутнього. На початковому етапі штучний інтелект виконуватиме роль асистента, однак у перспективі може частково замінити людину в ухваленні рішень на основі накопичених даних.

Окремо він згадав про розвиток гуманоїдних роботів, які наразі залишаються “сирими”, але в майбутньому можуть виконувати складніші завдання, ніж колісні чи гусеничні платформи. Проте для цього необхідні значні обчислювальні ресурси, розвинена інфраструктура зберігання даних і вдосконалений штучний інтелект.

“Коли вони стануть повноцінно робочими, то зможуть виконувати функції більш гнучко, ніж колісні чи гусеничні дрони, і фактично замінювати людей. Але для цього їм потрібен достатньо розвинений “мозок” — тобто штучний інтелект, здатний ухвалювати рішення. Водночас це потребує значних ресурсів: обробки даних, потужностей і місць для їх зберігання. Тому ера справді цікава — головне, щоб усе не дійшло до умовного SkyNet і роботи не заполонили світ”, — зауважив співрозмовник Фокусу.

Павлов також звернув увагу на те, що інтерес до Miltech-сектору зростає, а вихід профільних компаній на фондові ринки свідчить про перспективність напряму. Водночас він підкреслив, що Україна наразі має перевагу в швидкості впровадження інновацій, однак поступається у масштабуванні виробництва.

За його словами, Росія також активно розвиває цей напрям і може швидко налагоджувати масове виробництво обраних технологій після їх тестування. Саме тому для України ключовим завданням залишається збереження технологічного лідерства через ефективну взаємодію між військовими, виробниками, державою та міжнародними партнерами.

“Все впливає. Є можливість — питання лише в тому, чи скористаємося ми нею”, — заявив Віктор Павлов.

Нагадаємо, що український наземний роботизований комплекс TerMIT оснащено новим модулем для безпечної евакуації поранених, який мінімізує ризик для військових. Система включає броньований корпус, стабілізаційні технології та засоби зв’язку, що дають змогу вивозити бійців навіть із найнебезпечніших ділянок фронту.

Раніше командир батальйону наземних роботизованих комплексів “AlterEgo” 93-ї окремої механізованої бригади Олександр із позивним “Електрик” розповідав, що Збройні сили України поступово впроваджують концепцію роботизованої оборони, де ключову роль на передньому краї відіграють наземні дрони, автоматизовані турелі та автономні опорні пункти.



Джерело

Continue Reading

Trending

© 2023 Дайджест Одеси. Копіювання і розміщення матеріалів на інших сайтах дозволяється тільки за умови прямого посилання на сайт. Для Інтернет-видань обов'язковим є розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на використаний матеріал не нижче другого абзацу. Матеріали з позначкою «Реклама» публікуються на правах реклами, відповідальність за їхній зміст несе рекламодавець.