Connect with us

Ексклюзиви

як зірвані вибори змінили Україну та створили Майдан

Published

on



3 грудня 2004 року Верховний суд визнав другий тур виборів сфальсифікованим — і країна вперше сказала “ні” пострадянській системі. Помаранчевий Майдан захистив вибір і створив нову модель громадянства. Фокус з’ясував, які уроки 2004 року залишаються визначальними у 2025-му.

У цей день, 3 грудня 2004 року Верховний суд України оголосив: результати другого туру президентських виборів мають бути визнані сфальсифікованими. Рішення стало безпрецедентним — не лише з юридичного погляду, а й з погляду політичної зрілості суспільства. “Справа Ющенка проти ЦВК” стала символом того, що держава перестає бути декорацією, а громадянин — статистом. У цей момент українці вперше за багато років відчули: їхнє право на вибір — не умовність, а реальний механізм впливу.

Але шлях до цього рішення був прокладений тисячами людей на Майдані Незалежності. Площа, що перетворилася на столицю вільної України, стала не просто місцем протесту — а школою громадянства. Саме тут почалося формування того, що ми сьогодні називаємо політичною нацією.

Вибори, що запустили Майдан: Ющенко проти Януковича

Президентська кампанія 2004 року формально виглядала як черговий виборчий цикл, але насправді стала референдумом: “Україна як частина пострадянської імперії” чи “Україна як європейська держава”.

У фіналі зійшлися два символи цих векторів. Віктор Ющенко — колишній прем’єр, лідер опозиційного блоку “Наша Україна”, який говорив про інтеграцію в ЄС і НАТО. І Віктор Янукович — тодішній прем’єр, кандидат від влади Леоніда Кучми, відкрито підтриманий Кремлем. Саме навколо цієї дуелі й розгорнулася криза, що переросла у Помаранчеву революцію.

Перший тур 31 жовтня пройшов з уже помітним адміністративним тиском і порушеннями, але ще без тотального скандалу. Міжнародні спостерігачі тоді констатували, що вибори загалом просунулися у бік демократичних стандартів, але із “серйозними недоліками” — передусім у доступі опозиції до медіа, роботі виборчих комісій та зловживанні адмінресурсом на користь кандидата влади.

Критичною стала друга частина кампанії — перед другим туром 21 листопада. Саме тоді машина фальсифікацій запрацювала на повну. Соціологи й спостерігачі фіксували системний тиск на членів ДВК, масове “надомне голосування”, маніпуляції з відкріплювальними талонами та “каруселі”.

У дослідженні соціолога Володимира Паніотто детально описано, як псувалися списки виборців у “помаранчевих” регіонах, створювалися “мертві душі” та голосування одних і тих самих людей у кількох дільницях.

Розрив між результатами екзитполів і даними, які почала оголошувати ЦВК, став точкою кипіння. Опитування на виході з дільниць — насамперед “Національний екзитпол”, до якого долучалися КМІС, Центр Разумкова й Фонд “Демократичні ініціативи” — показували впевнену перемогу Ющенка. Натомість ЦВК задокументувала перевагу Януковича.

Міжнародні місії не залишили сумнівів у тому, що другий тур не відповідав базовим демократичним стандартам. У спільній заяві Міжнародної місії спостереження, до якої входили OSCE/ODIHR, ПАРЄ, Європарламент та інші структури, йдеться, що вибори “не відповідали низці зобов’язань ОБСЄ та стандартам Ради Європи”. Окрема оцінка повтора другого туру 26 грудня у документі “Presidential Election (Repeat Second Round), Ukraine, 26 December 2004” підкреслює різкий контраст: реванш системи фальсифікацій у листопаді та значно чесніший процес у грудні під тиском суспільства та міжнародної уваги.

Особистою драмою цієї кампанії стало отруєння Віктора Ющенка дioxином восени 2004 року. Його понівечене обличчя стало візуальним символом боротьби не лише з корупцією та авторитаризмом, а й із буквально смертельними методами політичної боротьби.

Коли в ніч після другого туру ЦВК оголосила переможцем Януковича, опозиція фактично вийшла з юридичної площини й перейшла в площину масової мобілізації. Уже вранці 22 листопада люди з усієї країни почали з’їжджатися до Києва.

Важливу роль відіграли й місцеві ради. Кілька обласних центрів — Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль — ухвалили рішення не визнавати офіційні результати й фактично підпорядкувалися “штабу на Майдані”. Київрада також виступила проти оголошених ЦВК даних. Ющенко склав символічну “присягу президента” в залі парламенту, де були присутні тільки депутати опозиційних фракцій, — цей крок не мав юридичної сили, але став політичним сигналом, що поразки він не визнає.

Паралельно йшла юридична війна. Юристи Ющенка оскаржили результати у Верховному Суді, посилаючись на масові порушення: від “каруселей” до тиску на спостерігачів. 3 грудня 2004 року колегія з цивільних справ Верховного Суду оголосила рішення, яке стало історичним прецедентом. Суд визнав неможливим установити результати голосування 21 листопада і скасував протокол ЦВК, ухваливши провести повторне голосування другого туру.

26 грудня відбувся повторний другий тур — уже під пильною увагою внутрішніх і зовнішніх спостерігачів. За даними фінального звіту OSCE/ODIHR та підсумків міжнародних місій, голосування тоді значно ближче відповідало демократичним стандартам, а масштаби порушень суттєво зменшилися. Ющенко здобув приблизно 52–53% голосів, Янукович — 44–45%. Після безуспішних спроб юридично оскаржити реванш, Янукович зрештою визнав поразку.

Помилки революції: романтизм, який дорого коштував

Помаранчева революція стала зразком мирного спротиву, але вона зробила й низку критичних помилок, які Україна сьогодні розуміє ретроспективно. Найбільша — ілюзія, що перемога над фальсифікаціями автоматично означає перемогу над системою. Революція перемогла без єдиного пострілу, але програла в політичних кулуарах. Лідери, які ще вчора разом стояли на сцені Майдану, уже за рік перетворилися на опонентів. Ющенко і Тимошенко — союз, що мав би стати двигуном реформ, — став джерелом нескінченних конфліктів.

Другою помилкою стало недооцінювання російського впливу. Кремль зазнав поразки у боротьбі за Януковича у 2004 році, але не відмовився від реваншу. Україна тоді ще не сприймала втручання РФ як екзистенційну загрозу — і саме це дало змогу Росії за наступні роки відновити позиції, що врешті призвело до подій 2010-го і подальшої деградації державних інститутів.

І третє — невміння оформити революцію в системні зміни. Конституційна реформа 2004 року була поспішною і компромісною, створивши гібридну модель влади, яка стала джерелом конфліктів між президентом і прем’єром на довгі роки.

Правильні рішення: досвід, що врятував країну у 2014 і після 2022 року

Попри помилки, Помаранчева революція дала Україні те, без чого країна могла не вистояти у війні з Росією десятиліття потому. Перше і головне — закріплення в суспільстві ідеї, що влада — це договір, а не наказ. Саме ця ідея створила культуру протесту, яка у 2013–2014 роках перетворилася на Євромайдан. І саме ця культура сьогодні підтримує стійкість країни під час повномасштабного вторгнення.

Друге — зміна політичної ментальності. 2004-й показав суспільству, що бути українцем означає бути суб’єктом, а не об’єктом. У 2022-му цей досвід трансформувався у тотальний спротив: від ЗСУ до волонтерського руху.

Третє — медіа та громадянське суспільство, які народилися на Майдані й стали незалежними гравцями. Саме вони створили систему контролю над владою, яка не дала змоги Україні скотитися до авторитаризму ще до початку війни.

І нарешті — Помаранчева революція зламала міф про “одноманітність” українського суспільства. Вона показала, що Україна може бути різною, але солідарною, і ця солідарність стає ключовою у моменти загрози.

Після Помаранчевої була Революція гідності

Сьогодні, коли Україна переживає найбільшу війну з часів Другої світової, важливо чесно оцінювати спадок Помаранчевої революції. Її головний урок — свобода потребує не лише емоції, а й інституційної роботи. Помаранчева революція змогла зупинити фальсифікацію, але не змогла перебудувати державу. Це зробив Євромайдан — на крові та втраті ілюзій. Проте без 2004-го не було б 2014-го. А без 2014-го Україна не зустріла б 2022-й так, як зустріла — з армією, громадянським суспільством, політично зрілим поколінням.

Помаранчева революція стала першим великим ударом по імперській політиці Кремля — ударом, який Москва пам’ятає досі. І саме тому нинішня війна — не лише за територію, а й за вибір, зроблений того грудня 2004-го.

Її спадок — не в політичних прізвищах, а в культурі відповідальності, що сформувала український спротив. І в усвідомленні: свобода — це процес, а не подія.



Джерело

Ексклюзиви

Найскандальніші президентські дебати в Україні та світі: Ющенко, Янукович, Зеленський, Порошенко

Published

on



Президентські дебати — це не лише політична дискусія, а й справжнє шоу, де трапляються гучні скандали, несподівані заяви та курйозні ситуації. Фокус згадує найяскравіші дебатні протистояння в Україні та світі: від Кравчука і Кучми до Зеленського та Порошенка.

У цей день, 15 листопада 2004 року, за тиждень до дня голосування відбулися теледебати кандидатів у президенти України — лідера опозиційного блоку “Наша Україна” Віктора Ющенка та прем’єр-міністра України Віктора Януковича. Їх переглянули 9,5 мільйона осіб — 55,6% дорослого населення країни.

Якщо говорити точно, дебатів як таких не було. Кандидати, згідно з результатами жеребкування, виголосили промови. Формат не передбачав полеміки, проте Ющенко перелаштовувався на ходу й намагався відповідати опоненту. Янукович не імпровізував, але при цьому виступав без папірця.

У певному сенсі Янукович, який тоді обіймав посаду прем’єр-міністра, переміг уже тим, що просто прийшов до студії. І це попри критику Ющенка на адресу уряду Януковича та його роботи.

Після цього телевізійного виступу, за даними французького соціолога П’єра Бурдьє, який проводив опитування серед українців, 68 % опитаних віддали перевагу Януковичу, а лише 23 % — Ющенку.

При цьому у заключному слові саме Ющенко закликав українців відповісти на запитання, яку Україну вони хочуть бачити в майбутньому: “Ви повинні відповісти на запитання: ви хочете жити за поняттями чи вільно й демократично?”

Він також висловив надію, що 21 листопада “його українська нація” проявить мудрість і захистить свій голос від “банди, якою є українська влада”.

Янукович, у свою чергу, звинуватив опонента в тому, що його кампанія була побудована на суцільній брехні, вигадках, неправді та залякуванні, а також на спробах захопити владу. Крім того, він запитав Ющенка, чому той не розповідає про своїх партнерів, з якими вони нібито переправляли золотовалютні резерви на Кіпр і завдали збитків на суму понад 20 млрд. Янукович заявив, що все це є уособленням тієї частини влади, яка є справді злочинною, згадавши “подругу Тимошенко, яка перебуває в міжнародному розшуку”.

Дебати 2004 року стали одними з найвідоміших в українській політичній історії та дали початок фразам, знайомим багатьом: “Ці руки нічого не крали” та “Вікторе Андрійовичу, будьте чоловіком!”.

Від Ніксона та Кеннеді до українських реалій

Перші телевізійні дебати в історії відбулися у Сполучених Штатах Америки під час президентських виборів 1960 року. Біля екранів телевізорів зібралися майже 70 мільйонів американців, які спостерігали за протистоянням кандидата від Демократичної партії Джона Кеннеді та кандидата від Республіканської партії Річарда Ніксона.

Глядачі та політологи неодноразово відзначали, що Ніксон виглядав невпевнено і блідо порівняно з Кеннеді. Так, республіканець відмовився від телевізійного гриму, не міг знайти вигідну для себе позу, нервував і пітнів.

Водночас Кеннеді виглядав абсолютно спокійним і впевненим. Вважається, що саме ці дебати допомогли демократу Кеннеді здобути перемогу на тих президентських виборах, змінивши думку близько чотирьох мільйонів американців.

Практика президентських дебатів з’явилася в Україні у 1994 році. Порядок проведення дебатів кандидатів на посаду Президента України визначено у Виборчому кодексі України — статті 108 “Процедура та строки проведення передвиборчих теледебатів”.

У ній зазначено, що обов’язкові теледебати проводяться у разі призначення повторного голосування (другого туру). Вони організовуються за рахунок державного бюджету. Організатор — Національна громадська телерадіокомпанія України (“Суспільне”).

Дебати проводяться в останню п’ятницю перед повторним голосуванням, з 19:00 до 22:00. Їхня тривалість — 60 хвилин безперервного ефіру.

Кандидати повинні брати участь особисто. Представники та довірені особи не можуть їх замінити. Якщо один із кандидатів відмовляється від участі, ефірний час надається іншому кандидату для проведення передвиборчої агітації.

Стаття 108 також регулює проведення дебатів за ініціативою телеканалів, які організовують їх самостійно.

Варто зазначити, що законодавство про вибори Президента України не передбачає відповідальності за відмову кандидата брати участь у теледебатах. Іншими словами, жодних санкцій за неучасть не передбачено.

У перших теледебатах в історії України взяли участь тодішній президент Леонід Кравчук та колишній прем’єр-міністр Леонід Кучма. Це сталося у 1994 році. І хоча Кравчука всіляко намагалися відрадити від участі, Леонід Макарович все ж погодився.

Експерти вважають, що дебати не пішли на користь Кравчуку. І хоча він поводився досить впевнено, глядачі сприйняли його поведінку як прояв зарозумілості й віддали свої голоси за “людину з народу” Леоніда Кучму. Можна сказати, що саме дебати допомогли Кучмі здобути президентське крісло.

Дебати — це добровільна справа, тому прийшли не всі

У грудні 2001 року народні депутати ухвалили Закон України “Про обов’язкове проведення передвиборчих теледебатів під час передвиборчих кампаній з виборів Президента України та виборів народних депутатів України”.

Згідно з цим законом, теледебати між кандидатами на посаду Президента України, лідерами партій та виборчих блоків мали проводитися в обов’язковому порядку всіма телеорганізаціями незалежно від форми власності, які володіли ліцензією на право користування загальнонаціональними каналами мовлення або мали відповідну ліцензію та здійснювали трансляцію своїх передач щонайменше на 30% території України.

Однак Леонід Данилович у інтерв’ю журналістам заявив, що ухвалений Верховною Радою закон про теледебати грубо порушує Конституцію України, і не підписав його.

А все тому, що саме Кучма відмовився від теледебатів із лідером комуністів Петром Симоненком. Тоді ходили чутки, що дебати могли зіпсувати його рейтинг: надто багато було до нього питань і претензій. Тому він вирішив не ризикувати. У підсумку народ обрав його на другий президентський термін.

Кучма не підписав закон, який зобов’язував кандидатів брати участь у дебатах напередодні виборів. Цим у 2010 році вже скористався Віктор Янукович: він не прийшов на дебати з Юлією Тимошенко, і лідерка партії “Батьківщина” виступала в ефірі півтори години.

У 2014 році українці також не змогли побачити й почути політичну полеміку між лідерами президентської гонки. Чинний президент пояснив, що не братиме участі в дебатах, оскільки вважає організований Тимошенко захід “комерційним і проплаченим шоу”. Крім того, Тимошенко наполягала на проведенні дебатів перед першим туром, тоді як законодавство передбачало їх проведення перед повторним голосуванням. Водночас Юлія Володимирівна у своїй заяві пояснила, що дискусія стала б найчеснішим способом розповісти виборцям, чим відрізняються два лідери президентської гонки та чому варто чи не варто голосувати за одного з них.

“Якщо кандидат у президенти — такий боягуз, що боїться прямої дискусії з опонентом, то як він діятиме на посаді президента, як відстоюватиме інтереси країни?” — зазначила Тимошенко у своїй заяві.

Зрештою, Петро Порошенко переміг на виборах, набравши 54% голосів виборців у першому турі.

Шоу на стадіоні за участю Зеленського та Порошенка

Але особливо насиченим політичними виступами, зустрічами опонентів та дебатами став 2019 рік. Наприклад, перед першим туром на оголошену телепередачу з кандидатами в президенти Петром Порошенком і Володимиром Зеленським прийшла лише Тимошенко. Вона зайшла до студії, навіть не знявши пальто.

“Я прийшла на дебати, але дебатувати немає з ким”, — сказала вона.

Експерти, які були присутні у студії, запропонували кандидатці залишитися та відповісти на їхні запитання, але Тимошенко, посилаючись на зайнятість, пішла.

А ось дебати кандидатів у президенти Володимира Зеленського та Петра Порошенка стали однією з найпопулярніших тем для обговорення в період між першим і другим турами виборів.

Після того як екзит-поли показали, що до другого туру проходять Зеленський і Порошенко, чинний президент запросив шоумена на дебати. Зеленський погодився, хоча незабаром у його штабі заявили, що дебати нікому не цікаві.

Порошенко записав відеозвернення:

“Не бійтеся, дебати — це не страшно, це нормальна політична традиція… Володимире Олександровичу, не шукайте причин і не висувайте умов. І ніким не прикривайтеся. Це непристойно. Будьте чоловіком. Приходьте на дебати”.

Згодом Зеленський зняв відеоролик, у якому вже сам викликав Порошенка на дебати. Він висунув умову: дискусія має відбутися на стадіоні “Олімпійський”. Крім того, Зеленський наполягав на здачі аналізів, зокрема на наявність в організмі алкоголю та наркотиків.

Порошенко погодився, опублікувавши у відповідь відео зі словами: “Стадіон — це стадіон”.

Крім того, Порошенко запропонував Зеленському разом здати аналізи крові на наркотики та алкоголь у медпункті “Олімпійського”. Однак Зеленський відмовився здавати аналізи на стадіоні й запропонував замість цього пройти тестування в лабораторії Eurolab 5 квітня о 8:00.

Петро Порошенко прибув до НСК “Олімпійський”, а його опонент Володимир Зеленський на захід не прийшов. Замість дебатів президент протягом години відповідав на запитання журналістів.

Пізніше штаби двох кандидатів домовилися про проведення дебатів 19 квітня на НСК “Олімпійський”.

Дебати між Володимиром Зеленським і Петром Порошенком на НСК “Олімпійський” 19 квітня 2019 року мали переважно емоційний, шоуменський характер і відбулися без детального обговорення передвиборчих програм. Захід запам’ятався взаємними звинуваченнями, символічним ставанням кандидатів на коліна перед українцями та відсутністю конкретних відповідей на питання щодо подальшого розвитку країни.

А ще — кілька фраз, які надовго запам’яталися українцям:

“Ви кажете, що вже розпочали курс молодого бійця, але, можливо, варто було почати його трохи раніше, чотири роки тому, коли ви, Володимире, ховалися від повістки?” — Порошенко звинувачує Зеленського в ухиленні від служби в армії.

“Я ні від кого не ховався, я публічна особа. Чого ви брешете, ви ж президент?” — Зеленський про звинувачення в ухиленні від служби в армії.

“Я готовий стати на коліна перед кожною матір’ю, яка не дочекалася дитини з фронту. І перед кожною дитиною, яка не дочекалася батька”, — Зеленський.

“У Петра Олексійовича багато досягнень: томос, мова, безвіз. Але всі ці досягнення він приписує собі, а мені здається, що це ваші досягнення”, — Зеленський про досягнення Порошенка.

“А ви в цей час отримували гроші з російського бюджету і виставляли Україну повією у своїх жартах”, — Порошенко про творчість Зеленського.

“Я тримаю кулаки, щоб ніхто з вашого оточення не потрапив у політику”, — Зеленський про друзів Порошенка.

“Я нічого не зробив, щоб опинитися на допиті у прокурора, а ви, можливо, там опинитеся”, — Зеленський.

“Навіть якщо винним виявиться Коломойський — усі потраплять за ґрати. Але потраплять тоді, коли буде порушено закон”, — Зеленський про те, як боротиметься з корупцією.

“Він талановитий актор, але ціна, яку Україна може заплатити, може виявитися занадто високою”, — Порошенко про те, що буде після перемоги Зеленського.

“Ви називали українців хохлами, а Україну — повією. Ви одного разу образили Кадирова і одразу ж перед ним вибачилися. Коли ви вибачитеся перед українцями?” — Порошенко про творчість і скетчі Зеленського.

Результатом цих дебатів стало те, що Зеленський отримав президентську булаву.

Стілець як аргумент і нецензурна лайка

Не можна сказати, що дебати завжди відбуваються у дружній та невимушеній атмосфері. Кандидати — люди різні.

Ось, наприклад, Дональд Трамп під час дебатів із Джо Байденом постійно перебивав свого опонента. У якийсь момент Байден не витримав і вигукнув: “Will you shut up, man?” (“Та заткнися вже!”). За 90 хвилин дебатів було зафіксовано 128 випадків перебивання з боку Трампа.

Один із найнеймовірніших випадків стався в Бразилії. Під час теледебатів кандидатів на посаду мера Сан-Паулу Жозе Луїс Датена підняв стілець і вдарив ним свого опонента Пабло Марсала.

Ведучий перервав трансляцію, Датена вивели зі студії, а Марсала доправили до лікарні. Після цього інша телекомпанія вирішила прикрутити стільці учасників до підлоги.

А в Південній Кореї кандидат Лі Чжун Сок під час президентських дебатів вжив грубе сексуалізоване висловлювання, чим викликав хвилю критики за неналежну поведінку в ефірі національного телебачення.



Джерело

Continue Reading

Ексклюзиви

що загрожує президенту США після перемоги демократів

Published

on



Десять років тому Дональд Трамп уперше виграв президентські вибори у США, а сьогодні його президентство опинилося перед новими викликами. Після перемоги демократів на проміжних виборах йому загрожують розслідування щодо зв’язків його оточення з Росією, бізнесу родини та навіть третій імпічмент. Чи досидить Трамп до кінця президентського терміну, хто з республіканців може від нього відвернутися та як політична боротьба у Вашингтоні вплине на Україну — в інтерв’ю Фокусу.

8 листопада 2016 року Дональд Трамп здобув свою першу перемогу на президентських виборах у США. Тоді його прихід до Білого дому став однією з найбільших політичних сенсацій десятиліття. Рівно через десять років ситуація для американського президента кардинально змінилася: замість тріумфу — поразка його партії на проміжних виборах, втрата контролю над Конгресом і перспектива нових розслідувань щодо нього та найближчого оточення.

За попередніми підсумками проміжних виборів у США, які відбулися 3 листопада, контроль над обома палатами Конгресу переходить від республіканців до демократів. Демократи вже здобули щонайменше 240 місць у Палаті представників і 54 місця в Сенаті. І хоча підрахунок голосів ще триває, більшість в обох палатах забезпечена Демократичній партії.

Трамп визнав поразку республіканців та погодився, що війна США проти Ірану стала одним із чинників падіння рейтингу його партії. Водночас президент заявив про готовність співпрацювати з новим складом Конгресу, який розпочне роботу в січні 2027 року.

Однак демократична більшість означає для Білого дому не лише складніші політичні переговори. Конгрес отримає можливість посилити контроль за адміністрацією президента, розпочинати розслідування щодо його оточення та порушувати питання про новий імпічмент.

Чи ризикує Трамп втретє опинитися під процедурою імпічменту, які справи можуть стати найнебезпечнішими для його родини, чи почнуть республіканці дистанціюватися від президента та що все це означатиме для України — в ексклюзивному інтерв’ю Фокусу пояснив голова Інституту американістики Владислав Фарапонов.

Російські контакти й бізнес родини: які розслідування можуть відкрити щодо Трампа

Чого варто боятися Трампу після перемоги демократів? Які розслідування можуть розпочатися першими й наскільки вони вже підготовлені?

— Тут може бути багато аспектів. Зокрема, у контексті України — дизельна угода Трампа з Росією, а також діяльність членів його команди, які не проходили процедуру затвердження Сенатом. Вони мають менший імунітет. Йдеться про людей, які не приходили на слухання в Конгресі.

Зокрема, це стосується діяльності Віткоффа і Кушнера, які їздили до Москви та контактували з росіянами, наприклад із Кирилом Дмитрієвим.

Я впевнений, що будуть розслідування бізнес-контактів Кушнера. Тобто йдеться про розслідування, які можуть зачепити родину Трампа.

Бізнес родини Трампа, справа Епштейна, використання Мін’юсту проти політичних опонентів — яка з цих історій потенційно найнебезпечніша для президента і чому?

— Щодо родини — це найбільш репутаційна історія. Ідеться також про політичну спадщину Трампа.

Є думка, що на майбутніх президентських виборах він не підтримуватиме нікого, окрім людини з прізвищем Трамп. Я не вважаю, що це єдиний можливий шлях, але така ймовірність існує.

Якщо Трамп не буде нічого вигадувати з третім терміном і не намагатиметься просувати когось зі своєї родини в політичну кар’єру, то, на мою думку, суттєво боятися йому нічого.

У нього залишилося два роки президентського терміну, а фактично — один.

Що мають виявити розслідування демократів, щоб розпочалася процедура третього імпічменту Трампа? Чи бачите ви вже зараз потенційні підстави?

— Про конкретні підстави важко сказати. Це вже питання до окремих конгресменів. У комітетах є доступ до розвідувальних даних.

Імпічмент оголошує Палата представників Конгресу. Так, це може статися, але це не означає відсторонення президента від посади.

Тобто теоретично така процедура може розпочатися, але навряд чи її буде доведено до кінця. Я не думаю, що Трампа усунуть із посади через імпічмент.

Чи можуть розслідування розкрити, як ухвалювалися рішення щодо України та про що оточення Трампа домовлялося з Росією? Що Конгрес реально здатний з’ясувати й змінити?

— Я не думаю, що ми побачимо щось подібне до того, що було у 2015 році. Тоді це відбувалося за рік до президентських виборів.

Республіканці думають про політичне майбутнє без Трампа

Що може змусити республіканців перестати захищати Трампа? Чи здатна загроза власної політичної поразки розколоти його партію?

— Про розкол партії зараз не йдеться. Радше про дистанціювання частини її представників. Так, спостерігатиметься більша фрагментація, але не розкол.

Усе-таки Трамп — чинний президент. В українських реаліях це називається адміністративним ресурсом. Він очолює виконавчу владу, до нього прикута велика медійна увага. Тому республіканці, навпаки, хочуть скористатися його політичною підтримкою.

З одного боку, вони не хочуть прямої та сильної конфронтації з Трампом. Але з іншого — не надто прагнуть із ним асоціюватися, оскільки його другий президентський термін добігає кінця.

Вони розуміють, що потрібно рухатися далі. Водночас пам’ятають, що саме Трамп значною мірою забезпечив їм перемоги у 2016 та 2024 роках.

Як Трамп відповідатиме на ймовірний політичний тиск з боку нового Конгресу? Чи піде на відкриту конфронтацію з демократами?

— Він буде менше конфронтувати, час від часу висловлюватиме ситуативну підтримку окремим політичним лідерам, які були з ним, але програли вибори.

Загалом за другої каденції Трамп став менш конфліктним. Помітно, що він уже не готовий витрачати свою енергію на демократів.

Він повторює одні й ті самі висловлювання в різних ситуаціях. Навіть його реакція на поразку демонструє, що він розуміє: немає сенсу й аргументів, щоб знову показувати свою непереможність.

Він намагається це робити, але тепер такі заяви сприймаються інакше. Та й сам Трамп уже поводиться по-іншому.

Україна має шанс на більшу підтримку США, але за певних умов

Чи може боротьба за власне політичне виживання підштовхнути Трампа до різкіших рішень щодо Росії та посилення підтримки України?

— Теоретично так, але для цього Путін має зробити йому своєрідний “подарунок”.

Це може бути щось очевидно негативне для Сполучених Штатів і всього світу. Щось таке, після чого Трамп уже не зможе встояти й скаже, що в нього немає іншого вибору, окрім як підтримати Україну.

Він також може вдатися до цього, якщо зміниться його оточення — або кількісно, або ці люди припинять нашіптувати йому різні історії про Зеленського, про необхідність його змінити тощо.

Нагадаємо, раніше Фокус повідомляв, що після поразки Республіканської партії на проміжних виборах віцепрезидент США Джей Ді Венс формує коаліцію республіканців, які не підтримують зовнішню політику Трампа, зокрема його рішення щодо війни з Іраном. Саме бойові дії та інфляцію у США Венс вважає причинами поразки партії на виборах. Його називають одним із головних потенційних кандидатів від республіканців на президентських виборах 2028 року.

Також Фокус писав, що після початку роботи нового складу Конгресу, в якому більшість матимуть демократи, зовнішня політика США може зазнати змін. Одним із пріоритетів може стати підтримка України. Серед інших ключових питань — війна з Іраном, відносини з Ізраїлем, закордонна допомога та політика США щодо Латинської Америки, зокрема Венесуели.



Джерело

Continue Reading

Ексклюзиви

тисяча років історії Рима, про яку ви не знали

Published

on


Рим був столицею Італії задовго до того, як увійшов до її складу восени 1870 року. Молоде італійське королівство називало столицею Рим, поки його уряд розташовувався спочатку у Турині, а потім у Флоренції. Рим же став італійським лише коли Франція програла Пруссії. «Вічне місто» є столицею Італії лише трохи більше півтора століття — і це лише епізод його майже тритисячолітньої історії, більшу частину якої мешканці міста боролися за право ним управляти.

Останні тисячу років перед тим, як стати столицею сучасної Італії, Рим був столицею держави, якою керував папа. Вона була утворена та трималася майже увесь час свого існування на французьких штиках. Тож не дивно, що саме існування сучасної Італії у відомому нам вигляді стало можливим лише після воєнної поразки Франції. За цей час папа двічі робив бунтаря з території колишньої римської Галлії імператором, а сам отримував військову підтримку у боротьбі проти внутрішніх ворогів. Фокус розбирався, як Рим пройшов шлях від першої у світі республіки до абсолютної теократичної монархії.

Антична класика

Вважається, що Рим був заснований приблизно 753 року до нашої ери. Спочатку він управлявся місцевими царями й нічим особливо не виділявся у тогочасному світі. Але приблизно 500 року до н. е. жителі Рима вигнали звідти царя і стали управляти ним самостійно. Турбота про існування та розвиток рідного міста стала для римлян «спільною справою» — Республікою. Міста-держави із громадським самоврядуванням вже існували у Східному Середземномор’ї — це було породженням грецької цивілізації. Деякі з них сотні років успішно функціонували й на території сучасної України. Проте саме римляни змогли знайти необхідний баланс між воєнною дисципліною та особистими свободами громадян, аби не просто вижити у жорстоких реаліях стародавнього світу, а й розширити владу Риму із невеличкого регіону в центрі Апеннінського півострова до значної частини території Європи, африканського узбережжя Середземного моря та Близького сходу.


Важливо

Салат, полководець і просто хороша людина: ким насправді був Юлій Цезар

Спочатку римляни підкорили довколишні міста-держави та племена, що населяли Апенніни. Потім здолали регіонального гегемона — Карфаген, а вже після того просто поступово підкоряли племена і держави, які траплялися їм на шляху.

Спочатку республіка розширювалася в інтересах більшості своїх громадян. Воїни отримували землю на завойованих територіях та рабів. Соціально незахищені верстви отримували соціальне забезпечення. Воєнна здобич розділялася нерівномірно і з часом родини воєначальників суттєво розбагатіли. Багатство та військова влада очікувано спонукали їх до узурпації. Так у першому столітті до н.е. Римська республіка пережила низку диктатур, поки врешті не перетворилася на імперію.



Колізей — амфітеатр, пам’ятка архітектури Стародавнього Риму

Фото: Pexels

У Римі титул царя (рекс) вважався чимось ганебним з часу вже згаданого вигнання останнього монарха. А повернення до царського управління — чимось разюче неприпустимим. Ідея, що жила пів тисячоліття, глибоко вкорінюється у свідомості людей. Тож намагання проголосити себе царем коштувало життя навіть самому Юлієві Цезарю, про що Фокус писав окремо.

Парадокс, що надалі його прізвище саме й стало титулом для багатьох майбутніх поколінь монархів: кайзер, цар, кесар, цісар — це все видозміни цього знаменитого прізвища різними мовами. Мовами народів, які вважали політичний устрій Рима зразком для наслідування. У самому ж Римі воєначальник імператор зазвичай обіймав усі ключові посади, але ставати повноцінним рексом не наважувався. Сакралізувати свою владу наважилися лише пізні правителі Рима й остаточно це було зроблено з упровадженням Християнства, але це вже історія про Східну частину імперії.

Що ми отримали від давнього Риму

Окрім політичного ладу, Рим запам’ятався своїми досягненнями у науці, технологіях, літературі та культурі. Римляни уміли виготовляти надзвичайно якісний для свого часу бетон. Це дало змогу їм розбудувати неймовірну на той час систему доріг (десятки тисяч кілометрів); створити систему водопостачання величезного міста, населення якого у період розквіту, можливо, сягало мільйона осіб; здивувати світ своєю архітектурою. Деякі дороги та віадуки використовуються й досі.

Римський світ — це неймовірне місце, відгороджене від дикого, варварського світу стінами, деколи у прямому сенсі. У Римі була високорозвинена правова система, функціонувала преса (спеціальні дошки оголошень зі щоденними новинами стали прообразом сучасних ЗМІ) та жили і творили визначні митці та науковці того часу.

Водночас у тому ж місті практикували неймовірно розбещені оргії, а також криваві та жорстокі гладіаторські бої. Зараз вчені вважають, що вони виникли із культу вшанування померлих — своєрідна заміна людських жертвоприношень. А в перші роки імперії цей звичай переріс у щось схоже на шоубізнес. Гладіатори рідко проживали довше двадцяти п’яти років, але за життя були справжніми зірками та кумирами для знедолених верств населення.

Рим, столиця Італії, історія Риму, Рим вічне місто, Рим відкрите місто, пам'ятки Риму, ким заснований Рим, Римська республіка, Римський імператор



“Вічне місто” є столицею Італії лише трохи більше півтора століття — і це лише епізод його майже тритисячолітньої історії

Фото: Pexels

Парадокс, але саме таке місто з часом перетворилося у центр релігії, що проповідувала ідею підставити другу щоку, коли тебе вдарили у першу. Християнство у Римі пройшло не менш дивовижний шлях, ніж саме «вічне місто». Від переслідувань та порятунку в міських катакомбах до офіційної та єдиної релігії імперії. Зараз саме римський варіант Християнства є найпоширенішим у світі.

Буремне Середньовіччя

Проте всьому настає кінець. Західна частина Римської імперії впала у кінці V століття. Проте Рим задовго до того перестав бути столицею держави і двічі за століття був розграбований варварами. Наступні віки були справжніми політичними гойдалками: варварські завоювання змінювали періоди відновлення імперського правління (йдеться про Східну Римську імперію — Візантію зі столицею у Константинополі).

У самому місті розгорілася боротьба між впливовими та багатими родинами (патриціями) та папою. Боротьба за світську владу у місті. З часом до цих двох суб’єктів протистояння додався ще й римський міський середній клас.

У VIII столітті папі римському вдалося добитися незалежності від Візантії. Піпін Короткий — узурпатор, який проголосив себе правителем франків, потребував легітимізації своєї влади. Папа римський потребував силової підтримки у боротьбі проти Візантії та римської знаті. Так вони обоє й порозумілися. З часом у 800 році папа Лев III зробив сина Піпіна Карала імператором римлян. Було проголошено нову імперію, правителів якої коронував Папа. Рим остаточно було відділено від Візантії. Але з часом впливати на папу стали намагатися вже західні імператори. Водночас боротьбу не за Церкву, а за владу у вічному місті з папою вели місцеві аристократи.


Важливо

Змінитися або загинути: чому з карти світу зникла Візантія

Ситуація в Римі упродовж IX–XII століть спрощено виглядала так: аристократи билися не на життя, а на смерть, аби самим стати папою, або принаймні просунути на престол своїх родичів чи лояльних людей. Зайнявши омріяний трон, вони уже протистояли волі могутніх імператорів Священної Римської імперії.

Цікаво, що боротьбу з імператорами папи таки виграли і домоглися остаточного визнання незалежності Риму та територій залежних від нього (Папська держава) у 1197 році.

Натомість у самому Римі ситуація загострилася настільки, що ворожі родини поділили його на кілька частин. Самі ж аристократи так боялися один одного, що більшість часу перебували у неприступних фортецях, які вони звели на руїнах давнього Риму. Укріплення, споруджені у час пізньої імперії все ще стояли, а всередині серед них більшість простору становили пустирі, адже невелике середньовічне населення Риму розташувалося поблизу Тибру. Водночас на руїнах давніх пам’яток зводилися замки. Таким став, наприклад, Колізей. Деякі барони робили замки навіть з усипальниць римських вельмож та імператорів.

У Римі двічі проголошували республіку в середині XII та XIV століть. Вдруге це зробив Кола ді Рієнцо під час «Авіньйонського полону» пап — періоду серії інтриг, коли папи перебували за межами Рима у французькому Авіньйоні.


Важливо

Країна як яблучко: легенди, міфи та трохи правди про заснування Швейцарії

Дослідники Риму зауважують невелику кількість культурних пам’яток, які Рим успадкував з цього періоду. Цей час важко назвати розквітом і культура, як завжди, яскраво це демонструє. Це був час побудови внутрішніх міських укріплень у міжусобній боротьбі всіх проти всіх. Укріплення часто будувалися на фундаменті пам’яток античності. Або навіть із матеріалів, які здобули після руйнування цих пам’яток. 

Відродження Риму

А от XV–XVII століття стали справжнім культурним Відродженням. У Римі спорудили найбільший Християнський храм — Собор Святого Петра. Мікеланджело Буонарроті, Рафаель Санті, Донато Браманте. Сикстинська капела, численні новітні замки та церкви у стилі бароко — усе це принесла Риму нова епоха.

Попри розорення Риму німецькими військами імператора Карла Габсбурга та Реформаційні рухи, які похитнули владу папи у Європі, Рим залишався центром Католицизму. Тисячі паломників регулярно відвідували місто, привозячи із собою величезну кількість золота. Рим, який знаходився далеко від класичних торгових шляхів, став чи не першим європейським туристичним центром.

Новий час — нові виклики

Але вічне місто не встояло перед викликами Нового часу. З кінця XVIII століття Європа жила ідеями свободи та рівності. Консервативна теократична монархія не могла повністю задовольнити потреби римлян, навіть коли справді старалася. Папи ХІХ століття намагалися розвивати добробут міста, але це, по-перше, не дуже їм вдавалося, а по-друге, що б не робили папи, міщани все одно хотіли республіки.

Рим, Базиліка Святого Петра, пам'ятка, Ватикан



Рим. Базиліка Святого Петра — знакова пам’ятка у Ватикані

Фото: Pexels

У 1849 році трапився політичний парадокс, який, втім, був цілком передбачуваний: коли в Римі оголосили республіку, папа звернувся за силовою підтримкою до Франції, де при владі саме був Наполеон III, родич того самого Наполеона Бонапарта. Пройшло тисячу років, а ситуація та ж – папа просить Францію про силову підтримку. Врешті Париж прислав вояків, які розігнали республіку в Римі. Парадокс в тому, що сама Франція тоді була республікою, а римські республіканці орієнтувалися саме на революційну Францію. Хоча саме поняття республіки таки виникло в Римі.

Жителі Апеннін хотіли об’єднатися в одну державу. Вперше з часів античності. Джузеппе Гарібальді, Камілло Кавур та король Віктор Емануїл змогли об’єднати майже усі строкаті держави півострова під владою Савойської династії. Осторонь залишився лише… Рим. Папа не бажав приєднуватися до нового королівства. Він хотів очолити Італію сам. Але проти такого виступили навіть підвладні йому провінції, що століттями перебували у складі Папської держави. Вони приєдналися до проголошеного у 1861 році Італійського королівства.

Рим же залишився окремою територією під захистом французьких військ. Італійське королівство проголосило його столицею, а уряд підкреслено тимчасово розташувався спочатку в Турині, а згодом перебрався до Флоренції. Рим пробували штурмувати, зокрема і під керівництвом легендарного Джузеппе Гарібальді, але французький гарнізон дав належну відсіч.


Важливо

Араби, іспанці та відкриття Америки: чого ми не знаємо про Середньовіччя

Об’єднання Італії не було легкою та передбачуваною справою. Цьому протистояли могутні сили у Європі й формування кордонів Італії у тому вигляді, в якому вони існують зараз – це багато в чому воля щасливого випадку, а не історична неминучість. Так, аби приєднати Венецію довелося почекати на поразку монархії Габсбургів від Пруссії у 1866 році. Через чотири роки поразка Франції від тієї ж Пруссії дала змогу Італії нарешті приєднати власну столицю. Восени 1870 року до Риму увійшли італійські військові, а наступного 1871 року Рим став повноцінною столицею королівства.

Фонтан Треві, Рим, архітектурний шедевр



Фонтан Треві в Римі — архітектурний шедевр під сонячним небом

Фото: Pexels

Кордони Італії зазнавали ще певних корекцій у XX столітті. Найсуттєвіша з них — унікальне у своєму роді проголошення на території Рима держави Ватикан. Так Рим став єдиним у світі містом, в межах якого існує окрема суверенна держава. Це сталося з волі фашистського диктатора Італії Беніто Муссоліні у 1929 році. До того з 1870 року п’ять пап римських оголошували себе полоненими папського палацу. Так вони протестували проти позбавлення їх світської влади над Римом. Створення найменшої у світі держави зменшило напруження у відносинах між світським урядом Італії та Католицькою Церквою.

Зараз «вічне місто» є столицею однієї із найвпливовіших та найбагатших країн світу. Італія є членом «Великої сімки» та є однією із найрозвинутіших економік Єврозони. Рим же став відомим туристичним центром. Мільйони людей щороку його відвідують. Різні туристи переслідують різні цілі. Хтось здійснює паломництво до Ватикану, хтось цікавиться мистецькими пам’ятками епохи Ренесансу, а когось приваблює вайб давньої столиці могутньої імперії античності. Але далеко не всі вони знають яку різноманітну, інколи яскраву, а інколи відверту трагічну історію пережило це «вічне місто». 


Важливо

Нью-Йорк — Велике Яблуко і Новий Вавілон — 10 цікавих епiзодiв з історії славетного міста

Нью-Йорк — Велике Яблуко і Новий Вавілон — 10 цікавих епiзодiв з історії славетного міста



Джерело

Continue Reading

Trending

© 2023 Дайджест Одеси. Копіювання і розміщення матеріалів на інших сайтах дозволяється тільки за умови прямого посилання на сайт. Для Інтернет-видань обов'язковим є розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на використаний матеріал не нижче другого абзацу. Матеріали з позначкою «Реклама» публікуються на правах реклами, відповідальність за їхній зміст несе рекламодавець.