Київ фактично перейшов у новий режим повітряної війни. Якщо раніше масована атака означала кілька важких нічних годин, після яких місто поверталося до звичного життя, то тепер повітряна тривога може тягнутися годинами, стихати ненадовго і починатися знову. Росія запускає ударні дрони невеликими групами протягом усієї доби, а реактивні “Шахеди” можуть з’являтися на підступах до столиці з інтервалом у пів години — годину.

Росія перейшла від переважно нічних атак до запусків дронів фактично цілодобово. Особливо серйозною проблемою стали реактивні БПЛА: вони здатні йти на висотах 4–7 км і залишають мобільним вогневим групам значно менше часу на реакцію. За словами начальника управління комунікацій командування Повітряних сил Юрія Ігната, Україна нині перехоплює близько 60% реактивних дронів, тоді як ефективність проти старих типів “Шахедів” перевищувала 90%.

Масштаб загрози також стрімко зростає. Лише за перші три тижні вересня Росія, за даними української влади, запустила близько 2100 реактивних ударних БПЛА та 136 ракет. Ще в серпні кількість таких дронів перевищила 2800. Фактично за кілька місяців Росія перетворила реактивні БПЛА з відносно нової загрози на масовий засіб удару, причому одним із головних напрямків залишається Київ.

Змінилася й сама логіка атак. Замість того щоб зібрати сотні дронів в одну велику нічну хвилю, РФ може розтягувати їх у часі. Для ППО це означає необхідність залишатися в постійній готовності, а для міста — тривалі тривоги, зупинку роботи частини установ, перебої з транспортом і ситуацію, коли мільйони людей фактично не розуміють, коли атака справді завершилася. Один із військовослужбовців мобільної групи ППО, яка прикриває Київщину, прямо говорив Reuters, що така тактика виснажує розрахунки: дрони можуть іти протягом усього дня, а люди на бойовому чергуванні фактично залишаються без нормального сну.

При цьому удари навколо столиці далеко не завжди можна пояснити виключно спробами вразити військові об’єкти. За OSINT-аналізом французького аналітика Клемана Молена, протягом вересня у Києві та області під атаками опинилися 168 різних об’єктів, і лише сім із них — близько 4% — були віднесені до військових. Найбільша частка припала на цивільні логістичні об’єкти — 72 випадки, або 43%. Ще 16 ударів припали на житлові багатоповерхівки, фіксувалися також ураження АЗС, дата-центрів, промислових об’єктів, залізниці, школи та медичного закладу. Сам Молен зауважив, що частина об’єктів може мати подвійне призначення, однак у великому місті навіть удар по промисловій чи інфраструктурній цілі неминуче створює ризик для цивільних.

Україна відповідь шукає. 17 вересня президент Володимир Зеленський повідомив, що вже є українські перехоплювачі, здатні знищувати реактивні “Шахеди”, і наступним завданням назвав їх масштабування. Ще раніше Міноборони повідомляло про кілька перспективних моделей, які пройшли польові випробування. Reuters із посиланням на заступника командувача Повітряних сил Юрія Череватенка також писав, що Україна наблизилася до появи цілої лінійки відносно дешевих серійних засобів протидії реактивним БПЛА.

Але між “перехоплювач уже збиває” і “перехоплювачів достатньо, щоб системно прикривати велике місто” — велика дистанція. Нові системи потрібно не лише довести технічно, а й виробляти у великих кількостях, передавати бойовим підрозділам, інтегрувати в систему виявлення й управління та навчати операторів. Саме тому успішні випробування ще не означають, що безперервні атаки припиняться найближчими днями.

При цьому ефект нон-стоп створює не лише кількість дронів, а й характер їхнього руху. Якщо звичайні БПЛА здебільшого йдуть довшими прямими відрізками з кількома змінами курсу, то реактивні дрони заходять на Київ із різних напрямків, маневрують і можуть неодноразово змінювати траєкторію. Такі маршрути утворюють щільний вузол над південно-західною частиною столиці, а петлі та повторні розвороти можуть безпосередньо подовжувати повітряну тривогу.

Місяць-два до відповіді

Ще 11 вересня військовослужбовець 413-го полку Сил безпілотних систем “Рейд” та експерт з озброєнь Defense Express Іван Киричевський прогнозував, що ефективніша протидія реактивним “Шахедам” може з’явитися вже протягом кількох тижнів.

“Якщо йдеться про збиття реактивних “Шахедів”, то це питання кількох тижнів”, — говорив він. А на прохання конкретизувати термін відповів: “Давайте місяць. Ну можете написати два”.

Йшлося не про один універсальний засіб, після появи якого проблема зникне. Уже тоді, за словами Киричевського, в Україні випробовували кілька типів реактивних перехоплювачів і паралельно працювали над іншими засобами малої ППО. Головним слабким місцем він називав масштабування: технології є, але швидко виробити їх у кількості, достатній для масованого застосування, значно складніше.

Через понад два тижні після цього прогнозу проблему ще гостріше окреслив офіцер командування штурмових військ ЗСУ Денис Ярославський. За його словами, сьогодні Україна не має стовідсоткової протидії новим поколінням “Гераней” та “Бандеролям”, а в цьому технологічному циклі росіяни поки випереджають.

“Понад 10 українських компаній уже працюють над рішеннями, здатними протистояти цим атакам. Але жодне з них поки не вийшло на завершальну стадію”, — зазначив Фокусу Ярославський.

На його думку, Україні терміново потрібен гібрид дешевого ракетного засобу та дрона. Інженери, здатні створити таке рішення, є, однак головною перепоною залишається фінансування.

При цьому Ярославський називає вже зовсім інший часовий горизонт — 8–9 місяців. Саме стільки, за його інформацією, може знадобитися для створення виробу, який буде не просто збивати нинішні російські дрони, а випереджатиме їх на кілька технологічних циклів.

Ці оцінки не обов’язково суперечать одна одній. Киричевський говорить про появу й масштабування засобів, які дозволять ефективніше протидіяти реактивним дронам уже найближчими тижнями та місяцями. Ярославський — про наступний етап: створення принципово сильнішої системи, здатної забезпечити технологічну перевагу, а не лише наздогнати нинішню російську загрозу.

Саме тому проблема найближчих місяців полягає не лише в тому, коли Україна отримає достатню кількість нових перехоплювачів. Поки технологічна відповідь масштабується, Росія продовжує використовувати реактивні дрони як постійний інструмент тиску — не лише на систему ППО, а й на економіку, інфраструктуру та цивільне населення.

Навіщо Росії атаки нон-стоп і як їм протидіяти

Політичний експерт і військовослужбовець ЗСУ Олександр Мусієнко вважає, що постійні атаки реактивними дронами мають одразу кілька цілей. Одна з головних — послабити економічний потенціал України, завдаючи ударів по виробництвах, складських приміщеннях, промислових об’єктах, бізнесу та офісних центрах.

Водночас це, за його словами, і терор проти цивільного населення — спроба посіяти паніку, деморалізацію, апатію та недовіру до державних інституцій.

“Це на сьогоднішній день є мета, яку переслідує ворог із тим терором, який не припиняється”, — говорить Фокусу Мусієнко.

При цьому, наголошує він, Збройні сили намагаються протидіяти новій тактиці вже наявними засобами. Насамперед, на думку експерта, необхідно посилювати Повітряні сили — збільшувати кількість авіації та ракет класу “повітря — повітря”, а також пришвидшувати ремонт і заміну авіаційних гармат.

За словами Мусієнка, саме F-16 зараз збивають значну кількість реактивних дронів авіаційними гарматами, тому навантаження на ці системи постійно зростає.

Другий напрямок — перегляд роботи мобільних вогневих груп. Їх, на його думку, потрібно дооснащувати переносними зенітно-ракетними комплексами та збільшувати кількість таких розрахунків.

Але навіть найкраща ППО не може гарантувати, що всі запущені по Україні дрони будуть знищені. Тому третя складова — удари безпосередньо по інфраструктурі, яка дозволяє Росії виробляти, зберігати та запускати БПЛА.

Мусієнко звертає увагу, що Сили оборони вже б’ють по пунктах зберігання, підготовки та запуску реактивних “Гераней”, а також по підприємствах, які виробляють компоненти для безпілотників.

“Без ударів по об’єктах виробництва на території Росії, навіть за умов найкращого ППО, все одно будуть десь влучання, буде падіння уламків, будуть певні руйнування”, — наголошує військовослужбовець.

Саме тому, на його думку, кампанія має охоплювати не лише пускові майданчики, а й підприємства російського ВПК та ланцюжки постачання компонентів. Найамбітнішою ціллю в цьому контексті Мусієнко називає завод в “Алабузі” в Татарстані, де Росія розгорнула масштабне виробництво ударних безпілотників.

“Поки ми не знищимо або щонайменше суттєво не пошкодимо цей завод і не пошкодимо ланцюжки поставок на цей завод, на жаль, вони будуть продовжувати виробництво”, — говорить він.

Тим часом 28 вересня Росія вдарила реактивним дроном по бізнес-центру в Дніпрі. Унаслідок атаки загинули троє людей, ще 12 дістали поранення, а рятувальники евакуювали з охопленої вогнем будівлі 47 осіб. Пошкоджень зазнав і офіс сервісу “Опендатабот”.

Також російські удари вже створюють ризики для цифрової інфраструктури. Як писав Фокус, після атак на дата-центри та телекомунікаційні об’єкти уряд почав готуватися до найгірших сценаріїв — частину обладнання планують розміщувати під землею, дані дублювати у хмарних сховищах і за кордоном. Прем’єр Сергій Корецький наголошував, що загроза для такої інфраструктури зберігатиметься до завершення війни.

Сьогодні, 20 вересня Джорджу Мартіну виповнюється 78 років. Майбутній автор “Пісні льоду й полум’я” народився 1948 року в Бейонні, штат Нью-Джерсі, а згодом створив одну з найвідоміших фентезійних саг сучасності. Але для його читачів є ще одна дата, яка давно стала майже символічною, — 12 липня 2011 року. Саме тоді вийшов “Танець з драконами”, п’ятий роман циклу. Відтоді минуло понад 15 років, а шосту книгу — “Вітри зими” — світ досі не побачив.

За цей час телевізійна “Гра престолів” встигла стати глобальним феноменом, завершитися і показати власну версію фіналу. Здавалося б, головні відповіді вже відомі: ми знаємо, що сталося з Джоном Сноу, Дейнеріс, Браном, Тіріоном та іншими героями. Проте книжкова історія перебуває зовсім в іншій точці.

Сам Мартін писав, що в міру роботи над “Вітрами зими” його сюжет дедалі більше віддаляється від телесеріалу. Частина подій HBO з’явиться і в романах, хоча, можливо, в іншій формі, але багато чого буде зовсім інакше. Причина проста: книжковий світ значно більший, у ньому залишаються персонажі й цілі сюжетні гілки, яких серіал узагалі не використовував.

Письменник не раз порівнював свій метод роботи з садівництвом. На відміну від “архітектора”, який заздалегідь має готовий план будівлі, “садівник” знає загальний напрямок, але дозволяє історії змінюватися в процесі. Мартін визнавав, що переписує, перебудовує й інколи взагалі відмовляється від уже придуманих рішень. Він знає великі сюжетні точки та фінальні напрямки, але шлях до них може змінюватися прямо під час роботи. Саме тому телевізійна кінцівка не є готовим спойлером до книжкової.

Щоб зрозуміти, чому “Вітри зими” перетворилися на 15-річний довгобуд, достатньо подивитися, скільки історій Мартін залишив незавершеними. Одні герої в книжках не дійшли навіть до подій шостого сезону “Гри престолів”. Інших серіал повністю прибрав. А деякі сюжетні лінії настільки відрізняються від телевізійних, що привести їх буквально до того самого фіналу вже практично неможливо.

Джон Сноу: серіал його воскресив, Мартін залишив помирати

Найочевидніший приклад — Джон Сноу. Глядачі серіалу давно знають всю його подальшу історію: воскресіння, війну з Болтонами, зустріч із Дейнеріс, боротьбу з мертвими, таємницю походження і те, де герой опинився після фіналу.

У книжках нічого цього поки що не сталося.

В “Танці з драконами” Джон усе ще командує Нічною вартою. Видавець у описі роману нагадує, що на Півночі він одночасно стикається з істотами за Стіною та небезпечними противниками всередині самої Варти.

Його остання глава закінчується заколотом: браття Нічної варти кілька разів ранять Джона ножами, після чого він падає у сніг. На цьому книжкова історія героя обривається.

Тобто перш ніж говорити про Короля Півночі, Дейнеріс чи спадщину Таргарієнів, Мартін має відповісти на значно простіше питання: що взагалі сталося з Джоном після нападу.

Важливо

Навіть якщо частина подальших подій повторить телевізійну версію, шлях до них буде іншим. У романах діють герої, яких HBO прибрав, політичний розклад на Півночі відрізняється, а сам Мартін попереджав: деякі персонажі, які вижили у серіалі, можуть не пережити книжки — і навпаки.

Саме Джон найкраще показує дивний часовий розрив між двома Вестеросами: телевізійний герой давно прожив свою історію до кінця, а книжковий уже понад 15 років лежить у снігу біля Стіни.

Ейгон Таргарієн: претендент на трон, якого в серіалі взагалі не було

Якщо з Джоном Сноу серіал просто пішов далеко вперед, то з Ейгоном Таргарієном ситуація інша: HBO фактично викреслив із “Гри престолів” одного з головних претендентів на Залізний трон.

У “Танці з драконами” Тіріон знайомиться з юнаком на прізвисько Молодий Гриф і поступово розуміє, що перед ним нібито Ейгон Таргарієн — син Рейгара Таргарієна та Елії Мартелл, якого всі вважали вбитим немовлям під час захоплення Королівської Гавані. За версією його оточення, Варіс свого часу підмінив дитину і врятував спадкоємця. Сам Мартін залишає достатньо простору для сумнівів, тому питання, чи справді Молодий Гриф є сином Рейгара, досі не має остаточної відповіді.

Але для сюжету важливіше інше: Ейгон не просто ховається десь у вигнанні. Наприкінці п’ятої книги він разом із Джоном Коннінгтоном та Золотою компанією висаджується у Вестеросі й починає власну кампанію. Спочатку план передбачав зустріч із Дейнеріс, однак після її затримки в Мієрині Ейгон вирішує не чекати й самому рушити по корону.

У вже опублікованому Мартіном уривку з “Вітрів зими” ця лінія продовжується: Аріанна Мартелл вирушає з’ясувати, ким насправді є новий претендент, а Золота компанія просувається Штормовими землями. Там прямо обговорюється Ейгон як син Рейгара та Елії і можливий союз із Дорном.

І саме тут різниця із серіалом стає принциповою. Телевізійна Дейнеріс повертається до Вестеросу, де її головним політичним суперником залишається Серсея. У книжках на момент її потенційного повернення частину країни вже може контролювати інший Таргарієн — або людина, яку всі вважають Таргарієном.

Це повністю змінює конфлікт. Дейнеріс може прибути не як єдина спадкоємиця своєї династії, а як ще одна претендентка, причому з драконами, проти молодого короля, який уже воює у Вестеросі й може отримати підтримку місцевих домів.

Тому Мартіну ще треба відповісти щонайменше на три питання: хто насправді Молодий Гриф, чи зможе він завоювати значну частину Вестеросу і що станеться, коли його шлях перетнеться з Дейнеріс.

Серіал цього конфлікту не розв’язав. Він його просто прибрав. І саме через такі лінії книжковий фінал уже не може бути простим повторенням того, що HBO показав на екрані.

Леді Кам’яне Серце: воскресла Кейтілін, якої серіал позбувся

Ще одна лінія, якої глядачі HBO взагалі не побачили, — доля Кейтілін Старк після Червоного весілля. У книжках її історія не закінчується смертю. Берік Дондарріон віддає їй свою “іскру життя”, і Кейтілін повертається вже як Леді Кам’яне Серце — понівечена, майже нездатна говорити і одержима помстою Фреям, Болтонам та всім, кого вважає причетними до загибелі своєї родини.

Під її керівництвом Братство без знамен із захисників простих людей поступово перетворюється на значно жорстокішу силу. В “Бенкеті круків” Леді Кам’яне Серце судить Брієнну, вважаючи, що та зрадила дану Кейтілін клятву знайти Сансу й Ар’ю та перейшла на бік Ланністерів. Вона ставить їй ультиматум: убити Джеймі Ланністера або померти. Коли Брієнна відмовляється, її разом із Подріком та сером Гайлом починають вішати.

Важливо

На цьому Мартін також залишає читача без відповіді. Уже в “Танці з драконами” Брієнна знову з’являється перед Джеймі й просить його поїхати з нею нібито заради порятунку Санси. Насправді ж за цією зустріччю стоїть Леді Кам’яне Серце. Джеймі вирушає з Брієнною — і далі їхня історія обривається.

У серіалі цього вузла просто немає. Кейтілін після Червоного весілля не повертається, Брієнна та Джеймі отримують зовсім інший розвиток, а сам Джеймі зрештою повертається до Серсеї.

У книжках Мартіну ще потрібно вирішити, що зробить Леді Кам’яне Серце з Джеймі, чи зможе Брієнна врятувати його та себе і чим узагалі завершиться помста Кейтілін. Це не другорядний епізод: ця лінія може радикально змінити долю двох важливих героїв ще до того, як вони дістануться подій, знайомих за останніми сезонами HBO.

І це вже другий великий приклад після Ейгона, коли серіал не дав іншої відповіді на книжкову загадку — він просто видалив саму загадку.

Станніс ще живий, а Північ — зовсім не там, де її залишив серіал

У серіалі історія Станніса Баратеона закінчується швидко й однозначно: його армію розбивають Болтони, а самого Станніса вбиває Брієнна. У книжках ця лінія досі відкрита.

Наприкінці “Танцю з драконами” Станніс ще готується до битви за Північ. Він стоїть із військом неподалік Вінтерфелла, тоді як Болтони контролюють замок, але їхнє становище далеко не стабільне. Усередині Півночі діють кілька сил, частина місцевих домів лише формально підтримує Болтонів, а навколо самого Вінтерфелла накопичуються конфлікти, які серіал значно спростив.

До цього додається доля Теона і Аші Грейджой, які опиняються біля Станніса, а також окрема лінія Давоса Сіворта. У книжках його відправляють шукати Рікона Старка — ще одного спадкоємця Вінтерфелла, якого серіал використав зовсім інакше.

Тобто книжкова боротьба за Північ ще навіть не дійшла до тієї точки, з якої серіал почав швидко рухатися до “Битви бастардів”. Мартіну ще потрібно вирішити, що станеться зі Станнісом, хто реально контролюватиме Вінтерфелл, яку роль відіграють північні доми і чи повернеться Рікон у велику політику.

Ця різниця важлива ще й тому, що Північ — не ізольована лінія. Саме тут сходяться історії Джона Сноу, Болтонів, Старків, Станніса й загрози з-за Стіни. Якщо хоча б одна з них піде не так, як у серіалі, автоматично зміниться і весь подальший шлях до фіналу.

Дейнеріс: у серіалі вона дісталася трону, у книжках — ще навіть не Вестеросу

Найбільший розрив між книжками та серіалом, мабуть, саме тут. Телевізійна Дейнеріс встигла повернутися до Вестеросу, вступити у війну за Залізний трон, воювати з армією мертвих, захопити Королівську Гавань і загинути. У книжках вона до Вестеросу ще навіть не дісталася.

Наприкінці “Танцю з драконами” Дейнеріс після втечі на Дрогоні опиняється далеко від Мієрина, у Дотракійському морі, де її знаходить кхаласар. Тим часом у самому Мієрині назріває битва, а її союзники й супротивники продовжують боротьбу без неї.

Тобто перед Мартіном ще величезний шматок шляху. Дейнеріс потрібно розібратися з дотракійцями, повернути контроль над своєю армією, завершити мієринську історію, а вже потім рушити на Захід. І навіть після цього на неї чекатиме Вестерос, який у книжках виглядає зовсім не так, як у серіалі: там уже діє Ейгон, триває боротьба за Північ, а політичні союзи значно складніші.

Сам Мартін писав, що в “Вітрах зими” частина персонажів піде шляхами, які серіал узагалі не показував. Це особливо важливо для Дейнеріс, бо її телевізійний фінал часто сприймають як майже готову відповідь на книжковий. Насправді ж Мартіну ще треба пояснити, як вона дістанеться Вестеросу, кого зустріне там і чому її боротьба за владу взагалі набуде того чи іншого фіналу.

І саме тут добре видно масштаб “Вітрів зими”: одна з центральних героїнь саги в п’ятій книзі все ще перебуває за морем, тоді як серіал уже провів її через майже весь фінальний акт історії. Щоб книжки хоча б наблизилися до тієї самої точки, Мартіну потрібно не просто продовжити її сюжет, а перебудувати половину шахівниці Вестеросу навколо її повернення.

Інші та Бран: головна загадка саги досі без відповіді

У серіалі загрозу з Півночі зрештою звели до Короля Ночі, його армії мерців і вирішальної битви за Вінтерфелл. У книжках усе значно туманніше. Інші залишаються майже незрозумілою силою: Мартін досі не пояснив їхню справжню мету, походження чи те, чому вони повернулися саме тепер.

Не завершена і лінія Брана. Наприкінці “Танцю з драконами” він лише починає навчання у Триокого Ворона та опановує здатність бачити минуле через мережу віродерев. До тієї ролі, яку Бран отримав у фіналі HBO, книжкова історія ще навіть близько не підійшла.

Тому Мартіну ще треба пояснити не лише, хто переможе у війні з Іншими, а й навіщо ця війна взагалі була потрібна історії, яку роль у ній відіграє Бран і як магічна частина саги пов’язана з боротьбою за трон.

Фінал серіалу — ще не фінал Мартіна

“Гра престолів” створила дивну ситуацію: мільйони глядачів уже знають, хто наприкінці опинився на Залізному троні, що сталося з Дейнеріс і куди вирушив Джон Сноу, але читачі “Пісні льоду й полум’я” досі не знають, чи приведе Мартін своїх героїв до тих самих точок.

І що далі просуваються книжки, то більше між двома версіями Вестеросу розбіжностей. У романах живі персонажі, яких серіал давно вбив, існують претенденти на престол, яких HBO взагалі не показав, а головна загроза з-за Стіни досі залишається загадкою.

Тому через 15 років після “Танцю з драконами” інтрига “Вітрів зими” полягає вже не лише в тому, чим усе закінчиться. Не менш цікаво — скільки від знайомого глядачам фіналу взагалі залишиться, коли свою версію історії нарешті розповість сам Джордж Мартін.

День Державного прапора України щорічно відзначається 23 серпня. Сучасний державний прапор України — це двоколірне полотно з синіх і жовтих горизонтальних смуг. Однак шлях цього символу до офіційного статусу був непростим і скандальним, оскільки його кольори та порядок розташування не раз ставали предметом суперечок.

Український жовто-блакитний прапор має давню історію. Вперше поєднання синього та жовтого кольорів з’явилося на гербі Львова: Данило Галицький подарував місту, заснованому в 1256 році, герб із зображенням жовтого лева на блакитному тлі.

Жовто-синій прапор згадується в історії як герб Львівської землі. Під ним у Грюнвальдській битві 1410 року об’єднані сили слов’ян і прибалтійських народів розгромили німецьких лицарів. Польський історик Ян Длугош писав, що хоругва Львівської землі “мала на прапорі жовтого лева, який піднімався на скелю на блакитному тлі”.

У героїчну козацьку епоху широкого застосування набули саме хоругви. У “Історії запорізьких козаків” Дмитро Яворницький пише, що “прапором або стягом називався шовковий прапор червоного кольору із зображеним у центрі білим орлом, коли запорожці були на боці польського короля, або двоголовим орлом, коли запорожці перейшли на бік московського царя”. А починаючи з XVIII століття прапори козаків Запорізької Січі часто мали поєднання синьо-жовтого кольорів. Як правило, на прапорі був зображений козак у одязі золотого або червоного кольорів.

З ліквідацією Запорізької Січі зникають військові, територіальні та інші прапори. На українських землях, що входили до складу царської Росії, можна було використовувати лише біло-синьо-червоні прапори імперії. Тому поява українського національного прапора тісно пов’язана з революційними подіями 1848 року в Австро-Угорщині, коли в Галичині активізувався український національний рух. 16 травня 1848 року створена у Львові Головна Руська Рада — орган національного самоврядування — отримала листа з питанням: що слід вважати “руською кокардою, кольорами та гербом”?

Для вирішення цього питання було створено комісію, яка вирішила взяти за основу герб Львівської землі та Руського воєводства у складі Польщі. Уже 18 травня було ухвалено історичне рішення: вважати “прапором руської землі — лева, а кольорами — жовтий і синій”.

Того ж року почали формуватися загони Російської Національної гвардії. Їхні прапори мали мати складне зображення: з одного боку — золотого лева на синьому тлі, з іншого — покровителя міської церкви. Однак через складність дизайну та велику кількість замовлень широкого поширення набули прості прапори з двох горизонтальних смуг — синьої та жовтої. При цьому порядок розміщення смуг спочатку не регламентувався.

Синьо-жовтий чи жовто-синій?

До кінця 1848 року синій і жовтий кольори вже активно використовувалися як національні. Відомо, наприклад, що 19 жовтня 1848 року на засіданні Собору російських вчених зал був прикрашений синьо-жовтими прапорами. А в травні 1849 року Головна Руська Рада офіційно звернулася до австрійської влади з проханням дозволити вивісити над львівською ратушею український прапор поряд з австрійським.

Примітно, що австрійські та німецькі енциклопедії того часу, наводячи офіційні “земельні кольори” Королівства Галиції та Лодомерії (синьо-червоні, червоно-сині або синьо-червоно-жовті), робили застереження: русини неофіційно використовують синьо-жовті прапори.

Існують також інші, менш достовірні версії походження українського прапора. Одна з них пов’язує синій та жовтий кольори зі шведським прапором, який нібито був подарований козакам шведським королем за перехід на його бік. Інша гіпотеза намагається пов’язати ці кольори з часами Київської Русі й зводиться до того, що ці поєднання кольорів виникли завдяки татарам. Жодна з цих версій не має документальних підтверджень.

Жовто-блакитний колір було офіційно затверджено на початку 20 століття

Офіційне затвердження кольорів прапора на загальноукраїнському рівні відбулося після Лютневої революції 1917 року. Перший законодавчий акт, який закріпив синьо-жовті кольори прапора, був ухвалений 27 (14 за старим стилем) січня 1918 року. Тоді Центральна Рада на засіданні під головуванням Михайла Грушевського ухвалила тимчасовий закон про флот УНР, у якому визначалися прапори для торгового та військового флотів.

Гетьман Петро Скоропадський, за правління якого в обігу залишалися банкноти з написом “Українська Народна Республіка” та герб, затверджений Центральною Радою, не вносив жодних “кардинальних змін” щодо прапора. Такий самий порядок кольорів на прапорі зберігся і за правління Директорії, ЗУНР, і в проектах Конституції України 1920 року.

За радянських часів прапор Української РСР був червоним, із серпом, молотом і зіркою, а також із блакитною смугою вздовж нижнього краю. Ця блакитна смуга, за офіційною версією, символізувала “колір прапорів Богдана Хмельницького”.

Справжнє відродження національного прапора розпочалося наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років. Спочатку в націоналістичних колах, а потім і повсюдно, почав поширюватися жовто-блакитний прапор. Однак офіційно Україна не поспішала змінювати символіку, і лише 4 вересня 1991 року над будівлею Верховної Ради було піднято синьо-жовтий прапор. Державний прапор України в його нинішньому вигляді був офіційно затверджений постановою Верховної Ради 28 січня 1992 року.

Офіційного пояснення кольорів прапора, як і в багатьох інших країнах, немає. Однак традиційно синій колір символізує чисте небо, а жовтий — безкрайні пшеничні поля України.

А що тут до цього має фен-шуй і що показують чорно-білі фотографії

Під час дискусій щодо державних символів України у 1989–1991 роках питання про порядок кольорів на прапорі взагалі не порушувалося; його завжди визначали як синьо-жовтий. Про це писав доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України Андрій Гречило.

“Що стосується законів геральдики, то справді існує правило, згідно з яким кольори прапора визначаються за гербом, починаючи з гербової фігури й закінчуючи полем. Наприклад, національний прапор Польщі — біло-червоний — нібито вказує на те, що на державному гербі срібний орел лежить на червоному полі. Але де сказано, що це правило має перевагу над традицією чи державними актами? Наприклад, символіка українських територій під габсбурзькою короною (ми ж не збираємося звинувачувати герольдів імператорів Священної Римської імперії в незнанні правил?): у гербах є і чорний, і золотий, і порядок інший, а “територіальні кольори” на прапорах суперечать “правилам геральдики”! Хіба мало цих порушень?”, — зазначав історик.

Саме Гречило розвінчував міф про те, що синьо-жовтий прапор України нібито “неправильний” з точки зору фен-шуй, а якщо поміняти кольори місцями, вийде сприятлива китайська гексаграма. Суть наступного міфу: синьо-жовтий прапор не відповідає фен-шуй. Згідно з книгою “І-цзин”, воно утворює гексаграму “Пі”, на якій “вода заливає вогонь” і уособлює занепад. У зворотному вигляді це буде гексаграма “Тай”, що означає розквіт. Фахівець з геральдики та вексилології стверджує, що фен-шуй взагалі не має жодного стосунку до створення прапорів, оскільки це система китайських вірувань у цілісність Всесвіту.

По-перше, підкреслює Гречило, ані китайські вірування, ані конфуціанство не мають жодного стосунку до українських традицій. По-друге, фен-шуй не має жодного стосунку до вексилології та принципів створення прапорів. Зрештою, навіть китайський прапор створено не за принципами фен-шуй, а на ідеологічній комуністичній основі, — такий висновок робить фахівець з геральдики та вексилології.

І все ж суперечки щодо того, яким має бути прапор — жовто-синім чи синьо-жовтим — час від часу виникають, підкреслює Андрій Гречило. При цьому активно використовувалися різні чорно-білі кінохроніки та фотодокументи, на підставі яких намагалися знайти додаткові “аргументи”. Однак, як видно з окремих публікацій та різних “наукоподібних” дискусій, реальні кольори на чорно-білих зображеннях початку ХХ століття не завжди визначаються правильно.

А саме, чорно-білі фотографії початку XX століття не можна використовувати як однозначний доказ розташування синьої та жовтої смуг прапора. Через особливості тогочасних фотоматеріалів синій колір часто передавався світлим, а жовтий — темним. Тому для достовірного визначення колірної гами необхідно зіставляти фотографії зі збереженими оригіналами, кольоровими зображеннями, документами та іншими історичними джерелами.