Ужгород, 18-та вечора. Друзі, знайомі та читачі Андрія Любки збираються в найбільшому залі Закарпатської обласної бібліотеки імені Федора Потушняка. Цікаво, що саме тут 10 років тому Любка презентував свій перший роман – історію про закарпатських контрабандистів «Карбід», яка досі найбільше продається серед його книжок. Доти він був відомим переважно як поет. Від його вірша «Жінко прекрасна», стилізованим під «Отче наш», українські панянки й пані більш поважного віку умлівали.

Утім, і зараз місця в залі зайняло здебільшого жіноцтво. Пані, що сідає поруч мене, каже, мов, цікаво у вас тут: якщо написано на 18-ту, значить, подія починається саме о цій годині, а не як бувало у великому місті – аж коли дістануться люди. Усе ж вона трохи не має рації, бо письменника біля входу таки затримують прихильниці, які вже купили книжку й хочуть першими отримати автограф. Пані з іншого міста, можливо, також уже знає, що «порішати» щось без черги – ще одна типова закарпатська риса.

Урешті, письменник таки дістається чільного місця. Ті, хто прийшов цього вечора до Любки, щоб послухати, про що його новий роман, а також спитати, що цікавить одного з найвідоміших українських письменників, мають нагоду це зробити.

ОДИН ЖАРТ Й ОДНЕ ОДКРОВЕННЯ

– Це книжка, яка починається на околицях Ужгорода, але має назву іншого міста. Ну бо якби я назвав її, скажімо, «Вечір у Баранинцях» (околиця Ужгорода, – ред.) чи у Великому Березному, менше людей зацікавилося б та захотіло її прочитати. Тому – «Вечір у Стамбулі», – жартома пояснює назву свого нового шпигунського роману письменник.

Андрій зізнається своїй ужгородській публіці, що не любить презентувати книжки в рідному місті.

– Чому? – пояснює вже згодом, коли я перепитую. – Бо тут на презентацію приходить багато людей, яких я знаю особисто, моїх друзів, і це створює якусь таку особливу інтимну атмосферу – з одного боку, і трохи напружену – з іншого. Я ж звик спілкуватися із широкою аудиторією, з людьми, яких переважно не знаю. Вони приходять на мої презентації та зустрічі у різних містах, країнах. А в Ужгороді ти говориш із людьми, які тебе знають з юності й бачать тебе у цій перспективі. Щоразу іншого тебе, того, який змінюється. Це завжди такий момент, коли ти не можеш сфальшивити.

Додає, що є ще один аспект.

– Ужгород для мене – база: не лише життєва – бо це місто, де я живу, – але й творча. У тому сенсі, що багатьох героїв, архетипів, психотипів я беру з людей, яких добре знаю. Вони в той чи інший спосіб стають героями моїх книжок. Тому я би хотів залишити Ужгород містом для життя, а не для презентацій. І бути тут просто людиною, яка водить дитину в садок та ходить на базар, а не письменником, – говорить Андрій Любка.

РОСІЙСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ ІЗ КНИГИ – РЕАЛЬНИЙ

Власне, новий роман Любки починається з того, що український письменник отримує перед поїздкою на творчий вечір у Стамбулі завдання від української спецслужби. Його просять зробити певну послугу і заселяють в один готель із російським військовим. Останній – реальна людина, полковник космічних військ ЗС РФ Роман Сєргєєвіч Семенюк. Це ідентифікований нашим Головним управлінням розвідки воєнний злочинець, який фактично віддає накази на обстріли українських цивільних міст. Задокументовано, що він, зокрема, був на чергуванні 14 липня 2022 року, коли росіяни завдали ракетного удару по будинку офіцерів у центрі Вінниці, унаслідок чого загинуло 29 людей, серед них – троє дітей.

Любка каже, що роман написав минулого року, коли зламав ногу та деякий час був знерухомлений. Тоді самому хотілося читати щось легке, цікаве, тож і книжка вийшла такою. Зауважує, що це – «книжка в поїзд». І додає, що волів, аби люди, які її в поїзді прочитали, лишали на полиці для наступних пасажирів.  

ДВІ ВЕЛИКІ МЕТИ АНДРІЯ ЛЮБКИ

Утім, як зізнається письменник, його нова легка книжка на один вечір має дві великі приватні мети.

– Перша, – каже Андрій Любка, – у ній багато краси, дорогих речей, парфумів, ресторанів, готелів й авто. Я робив це навмисне, щоб вона була притягальною саме для людей, які живуть серед руїн. Мені хотілося, щоб герої були красивими, щоб вони їздили в Стамбулі, – так, не в Ужгороді чи Великому Березному. Щоб це був серпень, Босфор, золотились мінарети… Щоби ми, живучи в такий складний час, мали можливість бодай уявити, як воно десь може бути інакше… Література завжди працює так, що на тій чи іншій сторінці, у тому чи іншому розділі в якийсь момент ми починаємо себе ототожнювати з героями. Ми ніби перевтілюємося в них, і ми от ніби також проживаємо ці моменти в красивому місті серед красивих людей і речей. Я хотів цього для своїх українських читачів.

Друга річ, як каже письменник, що його мотивувала і про яку він чітко знав із самого початку процесу написання книжки, навіть доки не розумів, як розгортатиметься сюжет та чим закінчиться роман, це те, що головний герой має вийти вкінці переможцем.

– 10 років тому, презентуючи тут «Карбід», я написав роман, в якому головний герой – ідеаліст, який бореться за Україну, за її європейське майбутнє, програє, бо його ошукують мерзотники. Тобто прагматики використовують ідеаліста, і фінал «Карбіда» досить сумний. Тут я чітко розумів: хочу, щоби ця книжка закінчилася добрим фіналом. Що хочу happy end. Щоб головний герой, який потрапляє в якісь незрозумілі пригоди, проходить через небезпеки, вийшов, зрештою, переможцем. Для мене це було важливо з двох аспектів. По-перше, тепер хочеться більше таких історій. А по-друге, це дуже важливо також із точки зору культурних патернів, щодо того, як ми формуємо свою картинку світу, – ділиться він.

Додає, що українцям важливо перестати сприймати себе як жертв.

– Нам важливо перестати думати про Україну, як про щось, заради чого можна чимось пожертвувати. А потрібно культивувати образ героя, який перемагає, переможної нації, людини, яка виходить переможцем зі складної ситуації. Як в американських фільмах, знаєте? Коли ми бачимо приклад того, що добро перемагає. Коли, умовно, є поліцейський, і це – не продажний мєнт з усім багажем постсоветської безнадьоги, а людина, яка буде боротися за добро, і вона переможе вкінці. Цей happy end – щось таке, що має стати частиною нашого життя, – каже Любка.

ТА САМА КРАСА З КНИГИ ДЛЯ ЛЮДЕЙ ПОСЕРЕД ВІЙНИ

Урешті, настає той момент вечора, коли письменник читає уривок із книги. Андрій Любка обирає саме той, де про красу героїв та ситуації. Письменник міняє інтонацію з розмовної на якусь більш урочисту й починає читати:

«У повітрі щось змінилося, і над столиками пронісся ледь вловимий легіт від розвертання голів і шарудіння скатертин, серветок і одягу. Стих дзенькіт столового начиння. Усі погляди спрямувалися в точку, де автоматично роз’їхалися двері ресторану. За мить до того, як побачити, я вже відчув: увійшла Анна. Лише вона могла виграти конкуренцію в Босфору і золотоверхих мінаретів, своєю вродою притягуючи всі доступні очі.

Їй ще треба було пройти 70 метрів до нашого столика, але я підвівся і машинально застебнув верхній ґудзик піджака, (…) бо таку жінку треба зустрічати лише стоячи. Легким кроком вона йшла до мене, розпросторюючи навколо гіпнотичні хвилі. Анна була вбрана в легку чорну сукню з довгим декольте й елегантним вирізом, що на кожному другому кроці випускав уперед гострокутне колінце. Хвилясте світле волосся контрастувало з чорною тканиною, дозволяючи шкірі світитися. Навколо шиї виблискувало діамантове кольє, щоб уже точно ніхто не дивився на мінарети.

Анна рухалася впевнено, плавно, похитуючись стегнами і роблячи кроки у відкритих босоніжках на високих шпильках, і цокіт цих підборів зводив з розуму (…).

Червона рана напомаджених губ довершувала образ цієї приголомшливої жінки. Вона підійшла, простягаючи праву руку, і я схилив голову, промовляючи: “Моя королево”. А тоді взяв її руку в свою і торкнувся пальців губами. Я вклав у цей жест усю свою ніжність і захват (…)

Анна сіла і виставила на стіл свої голі прекрасні руки. І тоді на стілець опустився і я, розщіпуючи ґудзик піджака. Присунувся до столу і глянув їй в очі. Офіціант наливав вино в келихи, але ми смакували миттю, не помічаючи його. І саме в цю мить, мов на замовлення, почало сідати сонце, і Золотий Ріг своїми хвилями осяяв повітря над вічним містом між Європою та Азією.

Ми сиділи на європейському боці, але насправді – ніби за межею реальності, десь у позачассі, де немає наших життів та історій. Мовби герої картини якогось модного художника, застиглі на віки в фарбах, закохані, привабливі, сонцесяйні».

Треба зізнатися, що цей уривок з уст письменника дійсно справляє лікувальний ефект на людей з реальності, де править війна. Ти чітко уявляєш всю цю красу в деталях. Моментами навіть хочеться прищурити очі від променів вечірнього стамбульського сонця, що сідає над містом.

«ВИ Ж ФІЛОЛОГ – НАВІЩО ПОПЛИВЛИ ЧЕРЕЗ БОСФОР?!»

Але в нашій реальності настає час для питань із зали. Той, хто бував на презентаціях, знає, що серед них обов’язково будуть шедевральні, з яких сміятимуться усі. І з такими не забарилися. Перший читач питає, як Андрій Любка – автор кількох романів, документалістики та публіцистики, зрештою, відомий волонтер – «дописався» до шпигунського роману. Андрій сміється й щиро відповідає, що йому було приємно докотитися до цього.

Ще одній читачці було цікаво дізнатися про досвід Любки щодо перепливання Босфору в Стамбулі (письменник  переплив протоку в серпні, для цього понад рік займався плаванням в ужгородському басейні). Звучало  питання приблизно так: «Андрію, ви ж філолог, а не спортсмен – навіщо ви попливли через Босфор?!». Сміємось.

Ну й, звісно, питають у Любки про його найкращу книжку й ту, що найліпше продається.

– «Кімната для печалі» – найкраща книжка, яку я написав, бо я її не писав як книжку. Це історії, які я створював для себе, а вже потім зібрав у книжку. Ну і як влучно каже моя мама: «Це єдина твоя книжка без матюків». Так, певно, і є. Ще є «Саудаде», але там, мабуть, таки є якийсь матюк, – жартує письменник.

Каже, що найкраще продається роман «Карбід», що також найбільше перекладається.

– От тепер презентуємо італійський «Карбід», у наступному році нарешті вийде в перекладі в Німеччині. Це вже буде 13 мова, на яку ця книжка перекладена. Це мені дещо дивно, бо здається, що у мене є кращі книжки, ніж «Карбід». Але що ж, це факт. Там є поєднання гумору, кримінальної історії і водночас певного політичного контексту, – додає Любка.

ПРО ВЕЛИКИЙ УКРАЇНСЬКИЙ РОМАН

Цікавляться в Андрія Любки, який кілька років тому написав МУР – малий український роман (як каже сам письменник, дещо порнографічний текст, який, утім, є найбільш популярним з його доробку серед військових),  коли вже він нарешті створить свій великий український роман.

Віджартовується, що, певно, уже на пенсії. Утім, така задумка в письменника справді є, і для неї навіть з’явився головний герой. Це письменник, військовий Михайло Чайковський.

– Я собі це уявляю, як таку грубу книжку. Але щоб її нарешті написати, треба мати якесь, напевно, інше життя. Зараз мені здається, що це неможливо з багатьох причин – працювати з такими довгими текстами.

Ми живемо в час, коли треба ставити собі короткі цілі й досягати їх. Так і психологічно легше жити, тому що ти ставиш собі менш амбітну, простішу мету, але досягаєш її та відчуваєш сатисфакцію вже, зараз, а не колись, за років 20. Маємо вчитися жити в цьому моменті, розуміючи, що наступного може не бути, – ділиться Андрій. 

УКРАЇНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК ЧИ ЦЕНТРАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКИЙ?

Питання із зали письменнику ставлять і заслужені художники й навіть популярні співаки. Зокрема, Ірина Янцо («Анця») питає Андрія про важливість закарпатського коріння та спокусу бути громадянином світу: «Ти закарпатський письменник чи український, родом із Закарпаття?».

– Не маю якоїсь прямої відповіді на це питання. Якщо говорити про творчість, то «Карбід» – це закарпатський роман. Власне, такий антизакарпатський роман, бо він розгортається на Закарпатті, але герої такі собі не дуже приємні люди, проте справжні закарпатці. Там про речі, які мене тривожать у нашому регіоні і в менталітеті місцевого населення. Водночас Закарпаття – регіон, в який я повернувся жити. Щось мене сюди притягує. Умовно кажучи, коли мені було 20, я більше хотів бути громадянином світу, це правда, і намагався так жити і мислити, що важливо! Мислити, як громадянин світу, передусім.

А зараз мені важливий локальний контекст, ті речі, що ми маємо, які я десь-інде ностальгую. Якось спитали, мов, от ви були в Лос-Анджелесі – як вам було в Лос-Анджелесі? А я був в Лос-Анджелесі один день, у мене був бодун, я ходив і єдине, чого хотів, – випити «Поляни Квасової». Це стосується багатьох таких речей та багатьох рівнів, які ми, можливо, не помічаємо, але вони суперважливі, які десь у тобі відкриваються. Але свідомість та ідентичність –  багатоповерхова, тому я, безумовно, закарпатський – і це щось таке маленьке. Є щось більше – я український письменник. І ще я відчуваю себе громадянином цього регіону, цього певного культурного ареалу Центральної Європи. Тому я центральноєвропейський, безумовно. Я європейський письменник. Ось так воно складається в моїй голові й більш-менш тримається купи, – каже Андрій Любка.

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото авторки