Суспільство
Анатомія влади: чому на Одещині майже немає жінок-мерів Анонси
Шлях України до демократичної консолідації, що триває вже понад 30 років, незмінно супроводжується дискусіями про якість політичного представництва та ступінь відповідності влади демографічному портрету суспільства. Коли мова заходить про гендерну рівність, часто апелюють до кількості жінок у складі Верховної Ради чи депутатських корпусах місцевих рад, створюючи ілюзію поступового прогресу завдяки запровадженню квот.
Однак існує рівень влади, де патріархальні структури та кланові моделі виявилися напрочуд стійкими, а соціальні ліфти для жінок майже не функціонують. Йдеться про посади міських голів – ключові позиції у системі місцевого самоврядування, що передбачають прямий контроль над виконавчими органами, бюджетними потоками та ресурсами громади.
Одеський регіон з його специфічною політичною культурою, потужними регіональними елітами та стратегічним значенням є показовим кейсом для дослідження цих процесів, адже саме тут гендерний дисбаланс у виконавчій владі сягнув критичних меж. Аналіз даних за період незалежності приголомшує своєю однозначністю: за понад тридцять років у дев’ятнадцяти містах Одеської області посаду міського голови обіймала лише одна жінка. Цей факт є не статистичною аномалією, а радше симптомом глибоко вкоріненої системи, що потребує не просто констатації, а ретельного аналізу тих неформальних “правил гри” та інституційних бар’єрів, які фактично заблокували жінкам доступ до мерських крісел у цьому ключовому регіоні.
Гендерність у політології
Зазначимо, що місцеве самоврядування традиційно визначається як гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення, проте ключовим аспектом є не лише формальне право обирати та бути обраним, а саме “реальна здатність” здобувати владні повноваження, яка, як свідчить практика, розподілена вкрай нерівномірно. У політологічній науці гендерне представництво розглядається у двох вимірах. Перший – дескриптивний або описовий – фіксує кількісну присутність жінок в органах влади, відповідаючи на питання “скільки”. Другий – субстантивний або змістовний – є якісним показником і аналізує, чи діють обрані представниці в інтересах жінок та чи просувають політики, що відповідають специфічним гендерно-обумовленим потребам. Сучасні дослідження підкреслюють, що просте збільшення кількості жінок у політиці не гарантує автоматичного переходу до субстантивного представництва, оскільки жінки часто змушені асимілюватися та приймати усталені “маскулінні” правила гри, щоб вижити у висококонкурентному та часто ворожому політичному середовищі. Це розмежування є принципово важливим для розуміння того, чому навіть поодинокі випадки обрання жінок на керівні посади не завжди призводять до системних змін у підходах до управління.
Гендерність в місцевому самоврядуванні Одещини: масштаб проблеми
Щоб оцінити масштаб проблеми в Одеському регіоні, необхідно розглянути її в загальнонаціональному контексті, який демонструє повільну, але все ж помітну еволюцію гендерного балансу, досягнуту переважно завдяки примусовим механізмам. Українська політика перших десятиліть незалежності була глибоко андроцентричною, що яскраво ілюструє динаміка представництва жінок у Верховній Раді. Це представництво до 2012 року жодного разу не сягало навіть 10%.
Жінки функціонували переважно на нижчих щаблях управління, а політичні партії не виявляли зацікавленості у просуванні гендерної рівності. Ситуація почала змінюватися лише під тиском громадянського суспільства та міжнародних зобов’язань. Фундаментальні зміни приніс Виборчий кодекс 2020 року, який запровадив обов’язкову квоту 40/60 у партійних списках, що стало умовою їхньої реєстрації. Результати місцевих виборів 2020 року одразу виявили так званий “парадокс квот”. Там, де квота діяла – на виборах до рад за партійними списками – вона дала відчутний результат, підвищивши представництво жінок до безпрецедентних 27–41% залежно від типу ради. Однак посади голів громад обираються за мажоритарною системою, на яку квоти не поширюються. В результаті жінки масово зайшли до законодавчих органів місцевого рівня, але виконавча влада – позиції мерів – залишилася майже повністю чоловічою. Загальнонаціональний показник жінок на чолі громад після 2020 року склав лише 16,6%. Ця цифра є критично важливим бенчмарком для оцінки ситуації в окремих регіонах.
На тлі цього загальноукраїнського бенчмарку ситуація в Одеській області виглядає як кричуща регіональна аномалія. Комплексний аналіз даних про міських голів дев’ятнадцяти міст регіону – від Одеси до Вилкового та від Кодими до Рені – за період з 1991 року дозволяє зробити однозначні висновки. За цей час відбулося понад сто мерських каденцій, і лише в одному випадку перемогу здобула жінка – Алла Гінак, яка очолювала Білгород-Дністровський у 2015–2019 роках. Кількісний показник представництва жінок серед мерів за каденціями становить менше одного відсотка. Ще більш показовими є результати останніх місцевих виборів 2020 року – нуль відсотків жінок серед обраних міських голів Одещини проти 16,6% у середньому по Україні. Це свідчить про те, що в регіоні сформувалася стійка тенденція до повного виключення жінок з боротьби за найвищі посади у виконавчій владі громад. Ця регіональна аномалія ставить питання про специфіку місцевої політичної культури та механізми формування еліт, які виявилися значно більш резистентними до загальнонаціональних трендів гендерної егалітаризації, ніж в інших областях України.
Унікальність випадку перемоги жінки на Одещині
Враховуючи унікальність випадку Алли Гінак, він заслуговує на поглиблений аналіз, адже саме винятки часто найкраще висвітлюють природу системи, що їх породжує. Що зробило можливим це обрання і чи свідчить воно про подолання гендерних бар’єрів? Алла Гінак була обрана міським головою у 2015 році як кандидатка від партії “Блок Петра Порошенка “Солідарність”. Цей факт є визначальним, оскільки 2015 рік був періодом максимального впливу президентської політичної сили. Її перемога не була результатом низового жіночого руху чи успіхом незалежної кандидатки, що кинула виклик системі – це був класичний випадок партійної кооптації. Шлях Гінак до влади пояснюється двома ключовими факторами – потужністю бренду загальнонаціональної “партії влади” та наявністю значних власних ресурсів, адже до приходу в політику вона була відомою власницею великого бізнесу. Її кейс свідчить не про руйнацію патріархальних структур, а про успішну інтеграцію в них за умови наявності достатнього фінансового та політичного капіталу. Аналіз її каденції показує, що вона діяла в рамках існуючої маскулінної системи, зосередившись на традиційних “господарських” питаннях та реалізації партійної лінії. Немає доказів того, що вона просувала специфічний “жіночий” порядок денний, що підтверджує відсутність субстантивного представництва та ілюструє так звану “пастку лояльності”, коли політик змушений грати за встановленими правилами, щоб не виглядати слабким.

Подальший аналіз кар’єри Алли Гінак відкриває глибші пласти функціонування місцевих еліт в Одеському регіоні, де політична діяльність часто є продовженням бізнес-інтересів, що створює специфічне середовище кланового управління. Фундаментом її впливу є взуттєва фабрика “Белста” – одне з найбільших підприємств Білгорода-Дністровського, де Гінак обіймала посаду генеральної директорки до обрання мером. Поєднання ролей очільниці міста та фактичної власниці ключового бюджетоутворюючого підприємства створює класичну модель бізнес-політика, для якої доступ до адміністративних важелів та бюджетних ресурсів є не менш важливим, ніж виробничі потужності. Така модель управління, де державна посада використовується як інструмент захисту власних економічних інтересів, створює ґрунт для хронічних корупційних ризиків та конфлікту інтересів. Після завершення мерської каденції та поразки на виборах 2020 року вона продовжила політичну кар’єру, ставши депутаткою Одеської обласної ради від партії “За майбутнє”, що свідчить про послідовний пошук політичної “парасольки” для захисту власних активів та збереження впливу на регіональному рівні.

Ілюстрацією такої системи може слугувати ситуація навколо фінансування робіт в Аккерманській фортеці за часів каденції Гінак, коли мільйонні бюджетні підряди потрапляли в зону ризику через тісне переплетення родинного бізнесу та виконавчої влади. Хоча юридично вина конкретної особи у цих справах не встановлена судом, сам факт того, що Національне агентство з питань запобігання корупції ухвалювало рішення про повну перевірку її декларацій, свідчить про наявність суспільно важливих запитань щодо ефективності використання бюджетних коштів. Майновий портрет Алли Гінак, сформований на основі аналізу її офіційних декларацій, підтверджує її статус представниці великої регіональної бізнес-еліти. За даними Центру публічних розслідувань, у 2022 році вона задекларувала понад 23 мільйони гривень доходу, переважно від підприємницької діяльності, що вивело її до п’ятірки найбагатших депутатів обласної ради. Масштаби її нерухомості, зокрема дачний будинок під Одесою площею понад тисячу квадратних метрів, а також значні грошові активи в іноземній валюті, формують картину класичних “латифундистів” регіонального масштабу, які конвертують свій економічний капітал у політичний вплив і навпаки. Таким чином, єдиний приклад жінки-мера на Одещині є не історією про гендерний прорив, а радше ілюстрацією того, як жінка може досягти успіху в політиці лише за умови інтеграції в існуючу патріархальну та кланову систему, прийнявши її правила гри та володіючи значними фінансовими ресурсами.
Бар’єри на шляху до влади жінок Одещини
Аналіз причин, що блокують жінкам шлях до мерських посад в Одеській області, дозволяє виокремити кілька рівнів бар’єрів, які утворюють багатошарову систему ексклюзії. На інституційному рівні головною проблемою є відсутність гендерних квот на мажоритарних виборах міських голів. Ця законодавча прогалина дозволяє партіям висувати переважно чоловіків, не несучи за це жодної відповідальності. До цього додається система фінансування виборчих кампаній, яка вимагає залучення величезних фінансових ресурсів, доступ до яких у жінок традиційно є значно меншим через структурну економічну нерівність. Вибори мера великого міста – це надзвичайно дорога кампанія, яку можуть собі дозволити або представники великого бізнесу, або кандидати, що спираються на потужні фінансово-промислові групи.

На політико-культурному рівні домінують закриті патронажні мережі. Одеський регіон відомий своєю клановою політичною культурою, що базується на тісному переплетенні бізнесових, кримінальних та регіональних еліт. Ці мережі є глибоко патріархальними та функціонують за принципом “чоловічих клубів”, де рішення ухвалюються кулуарно, а лояльність базується на особистих зв’язках та спільних економічних інтересах. Для жінки, яка не є частиною цих мереж або не має потужного патрона, проникнути в таку систему майже неможливо. Політичні партії на регіональному рівні часто виступають у ролі “воротарів” (gatekeepers), які контролюють доступ до політичних посад і надають перевагу кандидатам-чоловікам, яких вважають більш передбачуваними та договороздатними.
На соціокультурному рівні продовжують діяти стійкі гендерні стереотипи як серед еліт, так і серед виборців. Виконавча влада, управління міським господарством та здатність до жорсткого керівництва несвідомо асоціюються з маскулінністю. Образ “міцного господарника”, що домінує в українській місцевій політиці, є глибоко гендерованим. Водночас жінки в політиці стикаються з вищим “особистим костом” через тягар подвійної зайнятості – необхідність балансувати кар’єру та сімейні обов’язки, що часто стає додатковим стримуючим фактором. Нарешті, не варто недооцінювати медійні та безпекові бар’єри. Жінки-політики значно частіше стикаються з онлайн-насильством, сексистськими коментарями, атаками на їхню зовнішність та приватне життя, а не на професійні якості чи політичну програму. Це створює токсичне середовище, яке відлякує багатьох потенційних кандидаток від участі у публічній політиці. Навіть у випадку Алли Гінак медійне висвітлення її діяльності часом зміщувалося з управлінських рішень на особисті обставини, як-от інцидент з ДТП, що створює додатковий психологічний тиск.
Чи можна подалати гендерний дисбаланс на Одещині
Чи існують фактори, що сприяють залученню жінок до місцевої політики в регіоні? Парадоксально, але головним каталізатором є водночас і головною пасткою – це партійна підтримка. Як доводить кейс Гінак, єдиним працюючим соціальним ліфтом є висування від потужної загальнонаціональної партії, що володіє необхідними ресурсами. Однак це створює “пастку лояльності” – партія обирає не лідерку, що просуватиме гендерну рівність, а лояльного кандидата, який випадково є жінкою. Іншим позитивним фактором є робота міжнародних організацій, таких як NDI чи IRI, які проводять лідерські тренінги та освітні програми для жінок. Проте ці програми дають необхідні навички, але не забезпечують головного – доступу до закритих патронажних мереж та багатомільйонних виборчих бюджетів, які є вирішальними у боротьбі за мерське крісло. Вони створюють якісний кадровий резерв, який, однак, залишається незатребуваним на рівні виконавчої влади.

В умовах повномасштабної війни та гібридної агресії гендерний дисбаланс та кланова модель управління в стратегічному регіоні перетворюються з питання соціальної справедливості на питання національної безпеки. Одеська область, особливо її південна частина – Буджак, неодноразово розглядалася як територія потенційної дестабілізації. У цьому контексті домінування закритих бізнес-груп, які контролюють великі підприємства, мають значний медіавплив та поєднують політичні посади з економічними інтересами, створює додаткові ризики. Окремий блок ризиків пов’язаний з активами та бізнес-зв’язками за межами підконтрольної території України. У відкритих корпоративних реєстрах фіксується участь Алли Гінак як бенефіціарки в компаніях, пов’язаних з адресами в Ялті, що в Автономній Республіці Крим. Факт наявності бізнес-інтересів на тимчасово окупованій території, хоч і не означає автоматично співпраці з окупаційною владою, створює потенційну вразливість та можливий важіль впливу з боку зовнішніх гравців. Це не твердження про співпрацю конкретної особи з ворогом, а холодний аналіз ризиків, притаманних системі, де публічна влада та великий бізнес переплетені настільки щільно, що будь-яка криза перетворює такий “клан” на потенційний канал зовнішнього впливу.
Таким чином, Одеський регіон є унікальною зоною відчуження для жінок у сфері місцевого самоврядування, де “скляна стеля” виявилася фактично непробивною. Аналіз продемонстрував майже нульове дескриптивне представництво жінок на посадах міських голів за весь період незалежності, що є значно гіршим показником порівняно із загальнонаціональним рівнем. Ця ситуація зумовлена не стільки відсутністю кваліфікованих кандидаток, скільки глибоко вкоріненою клановою політичною культурою та домінуванням закритих патріархальних патронажних мереж. Єдиний успішний кейс став можливим не завдяки подоланню системи, а внаслідок кооптації в неї через механізми “партії влади” та залучення значного особистого капіталу, що лише підтверджує домінування бізнес-орієнтованої моделі формування місцевих еліт. Дослідження також чітко підтвердило “національний парадокс квот” – обов’язкові квоти у партійних списках призвели до зростання кількості жінок у місцевих радах, але жодним чином не вплинули на вибори мерів, які відбуваються за мажоритарною системою. Це доводить, що наявні механізми є абсолютно недостатніми для досягнення гендерного паритету у виконавчій владі. Без системних змін, що включатимуть розширення квот на мажоритарні посади, реформування системи фінансування виборчих кампаній та демонтажу кланових структур, ситуація в Одеському регіоні навряд чи зміниться, а виконавча влада й надалі матиме виключно чоловіче обличчя, що створює не лише корупційні ризики, а й загрози національній безпеці.
Тегран Ахмедов
Суспільство
Керівника Ужгородського ТЦК засудили за перешкоджання діяльності омбудсмана
Керівника Ужгородського РТЦК та СП, який приховував кричущі порушення, що можуть мати ознаки нелюдського поводження з громадянами, засудили за перешкоджання діяльності Омбудсмана України.
Про це 25 квітня повідомив уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець у Фейсбуці, передає Укрінформ.
«Ужгородський міськрайонний суд визнав керівника Ужгородського РТЦК та СП винним у перешкоджанні діяльності мого Представника. Важливо розуміти, що саме тут за цим блокуванням намагалися приховати кричущі порушення — можливе незаконне утримання людей, застосування металевих кайданок та інші дії, які можуть мати ознаки нелюдського поводження», – написав Лубінець.
Він зазначив, що не лише були зафіксовані ці факти під час перевірки, а й було доведено, що спроби обмежити доступ і приховати інформацію від Офісу Омбудсмана України є протиправними.
За словами Лубінця, це чіткий сигнал — парламентський контроль не може блокуватися, а такі дії мають правові наслідки. Водночас ці матеріали вже перебувають у роботі правоохоронних органів.
«На майбутнє тримаю на особистому контролі кожен випадок перешкоджання моїй діяльності як Уповноваженого або моїх Представників. Усі такі ситуації отримуватимуть юридичну оцінку», – підсумував уповноважений Верховної Ради з прав людини.
Він додав, що нині послідовно доводяться ці справи до результату — і вже є приклади, коли це підтверджується судовими рішеннями.
«Це про просту і принципову річ: закон має працювати для всіх однаково», – підкреслив Лубінець та наголосив, що існує системна проблема — у різних регіонах продовжуються випадки, коли регіональним представникам перешкоджають у роботі під час моніторингових візитів.
Як повідомлялося, у територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки у Кривому Розі Дніпропетровської області через серцеву недостатність помер військовозобов’язаний.
Суспільство
Одеські нардепи задекларували шуби, діаманти та нерухомість за кордоном Анонси
Традиційний сезон декларування доходів знову підсвітив фінансове життя народних обранців. Аналіз оновлених звітів обранців у Верховній Раді від Одеської області за 2025 рік демонструє не лише стабільність статків, а і їхнє відчутне зростання. При чому більшість одеських депутатів продовжують нарощувати капітали, часто завдяки успішному бізнесу своїх дружин та валютним заощадженням.
Центр публічних розслідувань разом з Інтент зібрали докупи дані про доходи, нерухомість, землю та предмети розкоші, щоб побачити повну картину депутатського добробуту.
Мільйонні статки та родинні активи
Добробут депутатських родин продовжує зростати, а дружини політиків залишаються основними “годувальниками”. Порівняння з даними за 2024 рік свідчить про певні рокіровки в рейтингу, хоча лідери залишаються незмінними.
Лідером рейтингу незмінно залишається Олексій Гончаренко. У 2025 році сукупний дохід його родини зріс до 10,7 млн грн (проти 9,5 млн у 2024-му). Власний дохід депутата також продемонстрував невеликий ріст – з 3 млн до 3,2 млн грн. Варто нагадати, що у 2023 році родина отримувала 9,7 млн грн, тож після незначного просідання у 2024-му, доходи Гончаренків знову пішли вгору.
На другому місці впевнено тримається Анатолій Урбанський. Його сімейний бюджет за рік збільшився з 6,6 млн до 6,9 млн грн. Проте особистий дохід політика дещо знизився: якщо у 2024 році він декларував майже 596 тис. грн, то у 2025-му ця цифра впала до 500 тис. грн. Як і раніше, фінансову стабільність родини забезпечує бізнес дружини.
Суттєвий ривок зробив Степан Чернявський, який піднявся на третю сходинку рейтингу. Якщо у 2024 році родинний дохід складав 2,7 млн грн, то у 2025-му він сягнув 3,3 млн грн. Цікаво, що особистий дохід депутата при цьому скоротився: з 1,8 млн грн у 2024-му до 0,8 млн грн у 2025-му, що вказує на різке зростання доходів членів його сім’ї.
Сергій Колебошин у 2025 році задекларував 3,1 млн грн сукупного доходу, з яких майже все – 3 млн грн – його власний заробіток. Це дозволило йому закріпитися у п’ятірці лідерів.
Натомість Іван Шинкаренко, який у 2024 році посідав третє місце з доходом 3,7 млн грн, у 2025-му дещо втратив позиції, задекларувавши сукупно 2,9 млн грн. Його особистий внесок склав 0,7 млн грн (проти 1,1 млн грн роком раніше).
Цього року до топу не потрапив Микола Скорик. Якщо у 2024 році його родина задекларувала 3,6 млн грн, що забезпечило йому місце в п’ятірці, то дані 2025 року не дозволили йому конкурувати з більш заможними колегами.
Також продовжує перебувати поза межами рейтингу Олександр Горенюк. Після 2023 року, коли він зник з топу через відсутність у декларації даних про майно дружини, ситуація не змінилася: його особистий дохід не дозволяє йому повернутися у лідери за фінансовими показниками.
Нагадаємо, що рейтинг назавжди залишила Тетяна Плачкова (достроково склала повноваження у 2023 році), чий партнер раніше встановлював недосяжні для нинішніх фігурантів рекорди (понад 42 млн грн у 2022 році).
Кеш у сейфах та “взаємодопомога” родичів
Грошові активи одеських нардепів у 2025 році демонструють не лише фінансову стабільність, а й певну недовіру до банківської системи – більшість лідерів рейтингу продовжують віддавати перевагу готівці.
Абсолютну першість утримує Антон Кіссе. Його родинні заощадження сягнули 53,7 млн грн. При цьому сам депутат особисто володіє сумою у 33,2 млн грн. Як бачимо, зростання статків Кіссе є “тихим, але впевненим”: від 47,7 млн грн у 2022 році до нинішніх рекордних показників.
На другу сходинку з великим відривом увірвалася родина Олексій Гончаренко. Сукупні активи сім’ї зросли з 34,7 млн грн у 2024 році до вражаючих 51,7 млн грн у 2025-му. Проте левова частка цих коштів – це капітал дружини. Сам нардеп задекларував лише 2,5 млн грн особистих заощаджень (що майже вдвічі менше, ніж роком раніше, коли він мав 4,8 млн). Це свідчить про те, що фінансове ядро родини остаточно змістилося в бік бізнес-активів партнерки.
Третє місце знову за Степаном Чернявським. Його родинні активи практично не змінилися: 23,6 млн грн у 2025 році проти 22,8 млн у 2024-му. Депутат залишається “охоронцем” сімейного капіталу – йому особисто належать 21,5 млн грн, більшість з яких традиційно зберігається у готівці.
На четвертій позиції – Юлія Діденко із сукупним показником 17,5 млн грн. Особисто депутатка володіє 7 млн грн. Варто зауважити, що фінансова історія подружжя Діденків (її чоловік – голова облради Григорій Діденко) залишається під пильною увагою правоохоронців. Після обшуків НАБУ та справ про “незаконне збагачення”, родина продовжує декларувати значні суми кешем, хоча ще у 2022 році офіційно не мала валюти на рахунках.
П’ятірку замикає Іван Шинкаренко, родина якого задекларувала 8 млн грн. Власні кошти обранця становлять 5 млн грн.
Цьогоріч у топі не зафіксовано Анатолія Урбанського. Якщо у 2024 році він замикав п’ятірку з 9,1 млн грн (і це були виключно особисті кошти, оскільки заощадження дружини раптово “зникли” з декларації), то у 2025-му його показники у 3,2 млн грн не дозволили йому конкурувати з іншими мільйонерами.
Також варто згадати про “тінь” минулих років – Тетяну Плачкову. Її рекорди у 89 млн грн (2023 рік) залишаються недосяжними для нинішнього складу одеського представництва в Раді.
Болгарські апартаменти та дачні “маєтки”
Якщо в доходах та заощадженнях ми бачили певну динаміку, то в питанні нерухомості одеські обранці демонструють завидну стабільність або ж поступове розширення життєвого простору.
Незмінним “королем нерухомості” залишається Антон Кіссе. У 2025 році площа житла його родини склала 1465 кв. м. Особисто депутату належить 989 квадратів. Нагадаємо, географія власності Кіссе вражає: це справжній десант у Болгарії (п’ять квартир), а також об’єкти в Києві та Одесі. Схоже, теза про те, що “житла багато не буває”, стала життєвим кредо політика.

Другу сходинку впевнено посідає Микола Скорик. Його родинний актив залишився незмінним – 862 кв. м. Левова частка цієї площі припадає на будинок у Дальнику (629 кв. м), який за масштабами більше нагадує маєток, ніж звичайну дачу. Сам депутат офіційно володіє лише 172 квадратами, решта традиційно записана на дружину.
Несподівано високу позицію у 2025 році посів Олександр Горенюк із показником 579 кв. м. Це суттєвий стрибок, враховуючи, що особисто йому належать лише 112 кв. м. Родинний фонд нерухомості депутата у 2025 році поповнився будинком під Києвом площею 451,5 кв. м. Торік нардеп вказував, що лише має право користуватись цим будинком, а власницею житла є Катерина Солоненко. Однак на зараз власником Горенюк декларує сина Дмитра.
Далі за списком йдуть депутати, чиї показники майже не змінилися:
- Анатолій Урбанський: родина володіє 347 кв. м. Цікаво, що сам нардеп офіційно має 0 квадратів – уся нерухомість (будинок і пів квартири в Одесі) перебуває у власності дружини.
- Олексій Гончаренко: сукупна площа житла зросла до 344 кв. м (проти 343 кв. м у 2024-му). Депутат є власником більшої частини цього майна – 264 кв. м.
- Степан Чернявський: родинні 311 кв. м практично дублюють минулорічний звіт. Сам обранець володіє 221 квадратом.
Варто згадати, що раніше рейтинг прикрашали Олексій Леонов, проте після того, як він перестав вказувати дружину в декларації, з його звітності зникли сотні квадратних метрів. Що стосується “безхатченків” за власним бажанням, то нардеп-втікач Артем Дмитрук та його колега Олександр Ткаченко продовжують офіційно жити “на валізах”, декларуючи лише орендоване майно.
Бізнес-активи, латифундії та автопарки
Статус головного аграрія Одещини третій рік поспіль утримує Степан Чернявський. Його земельний банк залишається незмінним – 19 га, більшість з яких розташовані на Херсонщині. Стабільність у 190 тисяч кв. м депутат демонструє ще з 2022 року.
На другій позиції – Антон Кіссе. Його родина у 2025 році продовжує володіти 15,5 га землі. Для порівняння, решта депутатів виглядають значно скромніше: наприклад, Микола Скорик роками не змінює свої “кримські” та одеські 0,2 га, а Юлія Діденко так само стабільно володіє 0,1 га в Угорщині.
У розділі нежитлової нерухомості лідери теж не здають позицій:
- Степан Чернявський: у 2025 році задекларував 593 кв. м (проти 576 кв. м у 2024-му). В його активі – магазини в Одесі та Чорноморську, а також пташник у Подільському районі.
- Антон Кіссе: родинна площа нежитлових об’єктів склала 365 кв. м у 2025 році. Проте сам обранець тепер особисто володіє більшою частиною активів – 316 квадратами.
- Іван Шинкаренко: задекларував 159 кв. м (проти 158 кв. м роком раніше).
У 2025 році звання “автокороля” підтверджує Антон Кіссе. В його родині 4 транспортні засоби: у нардепа – Porsche Cayenne та катер, у дружини – Renault Kadjar та вантажівка Toyota.
Родина Чернявських має 2 одиниці транспорту (особисто у депутата – 0), що є скороченням порівняно з минулим роком. У Анатолія Урбанського у родині 2 автівки, оформлені на дружину: Bentley Bentayga та Mercedes-Benz G 63 AMG.
Велика група депутатів (Гончаренко, Колебошин, Скорик, Діденко) офіційно не має власного транспорту, користуючись елітними іномарками (Audi SQ8, Mercedes-Benz GLE тощо) на правах безоплатного користування.
Коштовності та “приємні дрібниці”
Найрозкішнішим набором коштовностей третій рік поспіль може похвалитися родина Анатолія Урбанського. У 2024–2025 роках нардеп стабільно декларує п’ять годинників люксових брендів: Rolex, Breguet та Patek Philippe. Його дружина володіє ювелірними гарнітурами від Damiani, Chaumet та Boucheron, чотирма шубами та трьома дизайнерськими сумками (Hermes та Fendi).
Не відстає у питаннях статусу і Юлія Діденко. У 2024–2025 роках вона декларує італійські ювелірні гарнітури з діамантами та рожевими перлинами, Rolex та хутряне пальто з норки з коміром із соболя. Чоловік нардепки має чотири годинники, один із яких оцінюється майже в пів мільйона гривень.
Інші фігуранти рейтингу також не зраджують своїм звичкам:
- Антон Кіссе декларує швейцарські годинники Breguet та Zenit Elite, а його дружина – Franck Muller.
- Артем Дмитрук продовжує триматися власного стилю: три ікони, золотий годинник “Poljot de luxe” та ВАЗ 1976 року випуску.
- Микола Скорик стабільно вказує наявність одного цінного наручного годинника.
Ротації майна та фінансові зобов’язання
Аналіз декларацій одеських обранців за 2025 рік також виявив суттєві зміни у структурі власності:
- Сергій Колебошин продав квартиру в Овідіополі, натомість придбав два будинки вартістю понад мільйон гривень та земельну ділянку. Його дружина також придбала землю та магазин.
- Степан Чернявський продав вантажівку MAN L 2000 та легковик Volkswagen Polo.
- Микола Скорик та Олександр Ткаченко мають значні борги: у Скорика – 3 млн грн перед депутатом Одеської міськради Олександром Едельманом, у Ткаченка – кредит понад 4,15 млн грн. При цьому брат нардепа Андрій позичив дружині обранця Анні 5,1 млн грн.
- Олексій Гончаренко на одному з його банківських рахунків зберігає символічний 1 фунт стерлінгів.
Що ж “сімейний підряд” залишається головною стратегією добробуту одеських політиків. Поки самі обранці працюють на державу за офіційну зарплату, їхні активи зростають завдяки дивідендам дружин та курсовій різниці на валютні заощадження. Стабільна любов до люксових брендів, швейцарських годинників та накопичення готівки залишаються незмінними рисами політичної еліти регіону.
Суспільство
В Одесі велика потреба у донорах крові на 2 квітня
В Одесі велика потреба у донорах крові на 2 квітня
Джерело
-
Одеса1 тиждень agoОборона Одеси 2026 року: дрони, флот і нова тактика протистояння
-
Події1 тиждень agoМаріупольський драмтеатр, релокований в Ужгород, співпрацюватиме з Одеською кіностудією
-
Одеса1 тиждень agoНічні удари по Одещині: дані про наслідки та руйнування
-
Суспільство1 тиждень agoВ Одеській області продовжують роботу понад чотириста пунктів незламності
-
Війна1 тиждень agoПлетенчук розповів про комбінований удар РФ по Одесі
-
Політика1 тиждень agoРадбез ООН збереться 20 квітня через атаки Росії по цивільних в Україні
-
Авто1 тиждень agoПозашляховий електробайк Egera представили в Італії — фото
-
Події1 тиждень agoУ Києві відбувся закритий показ фільму «Сліди» про жінок, які пережили насильство під час війни
