Люди почали виготовляти посуд із глини ще в часи неоліту. Завдяки унікальним розписам на гончарних виробах можна упізнати не тільки країну їх походження, а й прослідкувати корені аж до конкретного села та майстра, який їх виготовив.

Однією з таких перлин народного мистецтва є бубнівська кераміка. Майоліка з триколірним розписом і багатим рослинним візерунком, яку здавна виготовляли на Вінниччині – у Бубнівці та Новоселівці Гайсинського району, – має неповторну і розмаїту декоративну красу, вишуканість і багатство графічних форм.

У чому полягає її самобутність, Укрінформу розповіли майстриня декоративного розпису, дослідниця бубнівської кераміки, викладачка Тульчинського фахового коледжу культури Наталя Лавренюк та заслужена майстриня народної творчості України Тетяна Шпак.

РЕМЕСЛО, ЩО СТАЛО МИСТЕЦТВОМ

Щоб належно оцінити бубнівський розпис, щонайменше треба на власні очі побачити процес оздоблення посуду, а ще краще – спробувати розписати власноруч, каже Наталя Лавренюк.

– Як майстриня, я починала з петриківського розпису, тому бубнівський мені здавався чимсь зовсім простим і примітивним. Словом, як зазвичай трапляється: те, що наше і близьке, ми не сприймаємо як щось важливе. І щоб осягнути всю красу і велич тієї «бубнівки», до цього треба дорости. У мене цей шлях тривав багато років.

Лавренюк розповідає, що вони із чоловіком були серед учасників ІІ Всеукраїнського симпозіуму-практикуму з бубнівського гончарства.

– Уже тепер, коли пройшов час, я розумію, що тоді на базі Бубнівки зібралися найкращі гончарі зі всієї України. І коли поважні члени комісії з Києва ходили і робили певні критичні зауваження щодо форми чи розміру елементів виробів, мені усе те здавалося таким дивним. Бо форма тих горщиків, глечиків і мисок була для мене чимсь пересічним, бубнівські миски здавалися одноманітними, а розписи – подібними. Аж поки не почула, як фахівці про це розповідають, не побачила, як ті вчені завмирають біля робіт народної майстрині Тетяни Шпак, – згадує майстриня.

Каже: зрозуміла, що час згадати про свою мистецьку освіту і проаналізувати це явище.

– Тоді я почала дивитися на бубнівську кераміку по-іншому. А ще коли сама спробувала відтворити начебто прості й легкі елементи письма, а в мене не виходило… Розуміла, як це треба робити, а в руках немає потрібних навиків. З’явився азарт: я ж повинна це зробити! Ось із цього й почалося моє захоплення бубнівкою, – каже Наталя Іллівна.

ЗА ПАНСЬКИМ ВЕЛІННЯМ

Дослідниця розповідає, що бубнівська кераміка має добре впізнавані риси і певний «канон», стиль, який місцеві майстри сформували упродовж століть. Адже перших гончарів з Умані сюди привіз один із панів Потоцьких, який володів цими землями.

– Він як людина прагматична дізнався, що тут є гончарна глина, а гончарів – немає. Вирішив, що на цьому можна заробити, і привіз сюди близько трьох десятків родин гончарів. Причому завіз не у Бубнівку, а в сусіднє село, розташоване через річку Соб. Його тоді назвали Гончарівкою, а нині це Новоселівка. Я читала, що майстри спочатку розробляли місцеві гончарні глини, а потім сировини забракло і вони почали шукати її вже за річкою. І хоч переважна більшість гончарів жили у Новоселівці, кераміка називається бубнівською. Найімовірніше, ця назва пішла вже від науковців та етнографів, які її досліджували на початку минулого століття, – вважає Наталя Лавренюк.

Вона каже, що особливістю бубнівської кераміки є й те, що можна прослідкувати поіменний ланцюжок майстрів та їхніх учнів, яким безперервно передавалася орнаментальна традиція. Її добре описали дослідники – і елементи орнаментів, і її історію.

Зокрема, етнографи зафіксували, що першими бубнівськими майстрами були Арехта Гончар і його син Семен. Але «батьком» бубнівського гончарного мистецтва вважають онука Арехти – Андрія Гончара, який юнаком утік від поміщика в Гайсин і в тамтешнього гончаря Сили Жерденівського опанував технологію підполив’яного розпису. Вона вразила місцевих майстрів красою візерунка і переливами кольорів.

Наступні покоління майстрів вносили свої новації, а остаточно традиція орнаментального розпису бубнівської кераміки сформувалася в середині ХІХ століття. Зокрема, завдяки гончарю Агафонові Герасименку та його синам Якиму та Якову. Власне, брати стали найвідомішими гончарями Бубнівки за всю її історію. А 1935 року їх навіть запросили до Києво-Печерської лаври, де була створена творча майстерня. Унікальні роботи Якима та Якова у 1930-х роках експонувалися на Першій республіканській виставці в Києві, а потім мандрували світом: Монреаль, Париж, Лондон, Нью-Йорк, Токіо.

МАЙСТРИ НОВОГО УКРАЇНСЬКОГО СТИЛЮ

– Раніше я не задумувалася над цим, але за європейським успіхом сільських гончарів стоїть величезна праця тогочасної української інтелігенції, етнографів, етнологів, мистецтвознавців: Юрія Александровича, Костя Широцького, Лідії Шульгіної, Євгенії Спаської, Володимира Гаґенмейстра та багатьох інших. Вони переймалися не лише збереженням давніх зразків, а й проблемами формування нового мистецтва з українськими рисами. Володимир Гаґенмейстер, очоливши «Лаврську школу майстрів», не тільки збагатив тих, кому пощастило потрапити на навчання, знаннями з основ композиції, орнаменту й мистецтва загалом. Він також робив корективи і спрямування народних майстрів – але дуже тонко, щоб не зіпсувати автентику і при цьому спонукати створювати нові форми. Праця, яка за два роки була з ними пророблена, – разюча. Це добре видно на прикладі трансформації асортименту Герасименків: від поставців на кутю чи вазок на вареники – до чайних наборів та столових сервізів, здатних задовольнити найвибагливіші смаки міських споживачів. Це було формування нового українського стилю, що підносив сільське ремесло до рівня високого мистецтва. Але за всіх цих змін збережено традиції й характер бубнівської кераміки, – каже дослідниця.

То в чому ж особливість бубнівського розпису, чим він вирізняється з-поміж інших? Наталя Лавренюк стверджує, що технологія, подібна до цієї, побутувала в Європі, і, можливо, через ремісничі цехи великих міст поступово поширилася й у малі містечка та села.

– Це триколірний розпис, що виконується ангобами (гончарними фарбами на основі рідкої глини, – ред.): білий колір – біла глина, чорний – глина з додаванням окису заліза, зелений – глина з окисом міді. Умовна назва цієї техніки – сільська, або триколірна, майоліка, – пояснює Наталя Іллівна.

ЧОРНИМ, БІЛИМ І ЗЕЛЕНИМ ПО ЧЕРВОНІЙ ГЛИНІ

Вона каже, що технологія диктувала появу нових інструментів. Якщо для простої описки вистачало квачика з ганчір’я, жмута трави чи пір’їни, то для підполив’яного розпису фарба мала литися струменем, товстим шаром. Майстри почали малювати «ріжками» – коров’ячим рогом, у який вставляли трубочку з пір’їнки.

Щоб отримати окис міді для зеленого кольору, перепалювали дроти і ґудзики, отримані ошурки перемелювали в жорнах і додавали в білу глину. Що ж до чорного, то для нього використовувалася, зокрема, особлива глина.

– Українська дослідниця етнографії та керамології Лідія Шульгіна писала, що бубнівські майстри копали її таємно десь біля річечки в селі Собачівка. Місцеві тепер навіть не знають, що це було за село. Але чорної глини там було мало, тому змушені були йти в кузню, брати окалину заліза і додавати в гончарну глину, щоб отримати чорний барвник, – розповідає мистецтвознавиця.

Такий складний технологічний процес був під силу простим сільським гончарям. Основні орнаментальні мотиви бубнівці запозичили у сусідів – у Гайсині, Жерденівці, Кібличі гончарі використовували такі ж прийоми та елементи розпису. Утім, бубнівські майстри не просто повторили технологію, а розробили свій власний стиль, який вирізняється багатством і вишуканістю художніх елементів і витонченим рослинним малюнком орнаменту. Це часто відзначали у своїх працях дослідники. Під час його нанесення також застосовували допоміжні підручні інструменти. Наприклад, тоненьким дротом або колючкою з акції розтягували смуги чи краплі сирої фарби, утворюючи «фляндрівку».

Ця робота потребувала вправних рук, позаяк малюнок наносився швидко, на мокру основу.

– Дивіться, технологія така: зробив гончар миску, вона стужавіла. На другий день вона вже не така «жива», як із гончарного круга, але ще й не суха. Її зачищають, щоб була придатна для розпису. А потім майстер черпачком поливає її ріденькою, як сметанка, червоною глиною. І поки оце все ще мокре, не застигло, треба бігом розписувати. Елементи візерунка наносяться по мокрому: лінії, крапочки, оці всі «пускавочки». Останні, до речі, і раніше не всі вміли робити, а тепер на пальцях можна перерахувати майстрів, які можуть їх повторити.

Якщо уявити форму миски, то її верхня частина, сантиметри на 2–3, була майже вертикальна, ледь похила. Саме по цьому вертикальному бочку проводили спочатку біленькі смужечки, які чергувалися із червоним тлом глини. А потім крапали зверху крапельки чорною фарбою. Вона залишає перпендикулярний стік через горизонтальні білі смуги й зупиняється унизу на невеличкому «бордюрчику» – пружку. Виходить така конічна крапля, яка сходить на крапочку. Поміж чорними пускавками робили ще й зелені. Ці стікаючі чорні та зелені краплі тягли за собою фарбу з білих смужок і плавно формували по краю миски специфічний орнамент – так звані стовпчики, – пояснює Наталя Іллівна.

ВИЛОГИ ТА НЕЧЕСАНІ ПАННОЧКИ

За її словами, основною особливістю бубнівської кераміки є рослинний орнамент і його композиція та сталість елементів. Завдяки Лідії Шульгіній ці орнаменти описані, назви усіх елементів зафіксовані. І хоча ці прості рослинні форми використовували і в інших подільських гончарних осередках, але, як писала етнографиня Євгенія Спаська, бубнівські гончарі – мов квітководи, які з того самого сорту насіння виводять щоразу нові квіти.

– Тобто набір елементів був сталий: крапки, рисочки і концентричні лінії, косиці, сосонка та ягідні грона, виноград. А найкрутіший – це вилоги: ліроподібна квітка, схожа на тюльпан з різними варіантами середини – листочком, ягодами чи квіткою. А ще в них була квітка проста. Це коли ставили крапочки кольорові й потім колючкою зверху робили «каракулі». Квітка кучерява виходила, мов нечесана панночка, як писала етнологиня Євгенія Спаська.

Ці квіточки, звісно, не тільки в Бубнівці малювали. Але настільки вишукано, художньо і складно, як тутешні майстри їх поєднували і «закручували» в орнамент, інші не робили.

Тобто, якщо майстер володіє бубнівським розписом, то повторити будь-який інший з подільських осередків для нього неважко, бо в Бубнівці він найскладніший, – упевнена дослідниця.

Бубнівські гончарі традиційно виготовляли горщики, гладущики, великі горшки й миски, а також керамічні іграшки та декоративні фігурки тварин, птахів і навіть ліхтарі. Та найбільш відомими були бубнівські поливані миски й тарелі, прикрашені квітковими орнаментами з гронами винограду.

ВІД МАЙСТРА ДО МАЙСТРА

Найбільшого розквіту гончарство в Бубнівці та Новоселівці досягло у 20–30 роки минулого століття. А 1938 року тут навіть створили гончарну школу та артіль імені Комінтерну, яку очолили брати Герасименки. У 1969–1989 роках у селі діяли експериментальний гончарний цех і школа.

Попрацювати в них довелося і спадкоємиці гончарної традиції братів Герасименків Фросині Іванівні Міщенко. Вона жила і творила бубнівську кераміку до 95 років! Уславлена майстриня мала чимало учнів, яким передала ремесло. Найвідданіші – Валентина Живко, Тетяна Дмитренко і Тетяна Шпак, заслужена майстриня народної творчості України. Наразі вона єдина з носіїв цієї традиції, яка й донині живе і працює в Бубнівці. Її роботи експонуються у Вінниці та на столичних виставках, на народних святах та мистецьких фестивалях.

Тетяна Шпак каже, що Фросина Міщенко до занять керамікою її заохотила ще 19-річною дівчиною.

– Якось вона зайшла в магазин, де я тоді працювала, і каже: «Таню, покидай цей магазин, я тебе навчу кераміку робити». Вона мене зацікавила, трошки показала, розказала. Я спробувала, почало виходити, – розповідає Шпак.

Потім, щоправда, була в неї велика перерва у занятті гончарством. За цей час вивчилася на фельдшера, одружилася, довго жила за межами області. А коли з дітьми повернулася в Бубнівку, гончарство прийшло в її життя вдруге, коли вже зрілою людиною була. Якийсь час працювала в цеху художньої кераміки. Там не лише виготовляли продукцію, а й навчали гончарів.

Каже, не з якихось митецьких поривів узялася за цю справу – просто потрібна була робота. Мистецької вона освіти не має. Але навчання Фросини Міщенко і природний хист, який, як виявилось, мала Тетяна, привели до того, що свою імениту наставницю вона в майстерності навіть перевершила. Принаймні Фросина Іванівна не раз про це казала.

БУБНІВСЬКА «АЗБУКА» ТЕТЯНИ ШПАК

В якийсь момент Тетяна Шпак зрозуміла, що їй краще працювати самостійно.

– Чоловік Фросини Іванівни тоді зробив мені круга, я встановила його на горищі й там працювала. З бабою Франею ходили, шукали глину, аж у Жерденівку. І так я почала дома робити кераміку. Потім зробили мені піч. За спеціальними плитами для неї я їздила аж у Бучу, в інститут скловолокна. Добилася трифазної лінії і зробила дома собі майстерню, – ділиться Тетяна Іванівна.

Майстриня каже, що характер у неї чоловічий, для гончарства – саме те, бо це тяжке ремесло, яке потребує і сили в руках, і впертості, і наполегливості.

– Коли щось робиш, а воно не виходить, то склав глину на купу, перемісив і знову починай. А ще треба розвиватися. Не тільки весь час те саме повторювати, а щось додавати, щоб воно мало прогресію.

Я малюю медичною грушею, використовую бубнівський орнамент, як азбуку. А тоді починаю працювати і спочатку щось одне добавляти, тоді щось ще, і ще. І так бубнівські елементи в різних ракурсах малюю. Я не планую чогось заздалегідь, не роблю ескізів. Що від душі йде, те й іде, що придумала – те й намалювала. І виходить гарно, – ділиться Шпак.

ШЕДЕВРИ У ГЛУШИНІ

Свого часу Тетяна Іванівна викладала кераміку в Ладижині в міжшкільному центрі «Спадщина». І дотепер проводить майстер-класи в Музеї гончарного мистецтва (Музеї-садибі братів Герасименків) у с. Новоселівка, який вона очолює. Розповідає, що цей музей невеликий, розташований у хатині, завбільшки п’ять на вісім метрів, де колись жив Яким Герасименко.

На роботу Тетяна Іванівна приходить «за викликом», коли екскурсії приїжджають. Задля цього у свої 79 років їй доводиться іти пішки цілу годину в один бік. Бо із Новоселівкою, де нині мешкає заледве 80 людей, ніякого регулярного сполучення немає. Але не полишає цю справу, бо там зібрані унікальні роботи братів Герасименків, Фросини Міщенко, її власні та й інших майстрів, які залишали їх після пленерів та симпозіумів.

– У мене в музеї були вже і німці, і швейцарці, і поляки, не кажучи вже за Київ, за всі наші міста. Коли іноземці приїжджають, то особливо дивуються, що в такій глушині є музей і в ньому такі шедеври! – ділиться майстриня.

Нещодавно солом’яний дах музею перекрили, і під час цих робіт відкрилося непривабливе піддашшя.

– Я посиділа на лавці, подивилась і кажу: «Не подобається мені, як перекритий цей музей. Він якийсь такий, ніби багато сорочок у жінки видно з-під спідниці! Щось туди вчепити треба». Тоді Наталя Лавренюк зі своїм чоловіком, зі своїми студентами, сказали мені: «А що, ми спробуємо!». І почіпляли дипломні роботи студентів Тульчинського фахового коледжу культури – «плакетки» із бубнівським розписом. Вийшло дуже гарно, – радіє Тетяна Іванівна.

Так традиція бубнівського розпису трансформувалася в нову форму, яку знайшло нове покоління.

Традицію орнаментального розпису бубнівської кераміки включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України 2018 року. Вона жива, а знані майстри-керамісти мають своїх послідовників. Це і вже відомі митці, і студенти та школярі, які відвідують гуртки на Гайсинщині, Літинщині та у Вінниці.

А сама бубнівська кераміка залишається актуальною й досі, і як елемент декору, і як уживаний предмет побуту в родинах, що цінують екологічність і природні матеріали.

Довідково. У 2008 році Україна ратифікувала ст.12 Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини.

Укрінформ веде власне дослідження нашого спільного надбання – об’єктів Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Першими, ще у 2012 році, до нього були внесені такі традиційні ремесла, як створення косівської мальованої кераміки, кролевецьке переборне ткацтво, опішнянська кераміка та петриківський розпис. Відтоді до них додалися притаманні різним регіонам нашої країни обряди, пісні й танці, музичні інструменти, страви і напої, звичаї святкувань і поминань… Національний перелік постійно поповнюється — у січні 2026 р. до нього входило вже 120 елементів.

Збереження культурної спадщини є дуже важливим, особливо тепер, коли території її поширення подекуди окупували російські війська, а носії змушені шукати прихистку в інших регіонах чи навіть за кордоном.

Антоніна Мніх, Вінниця

Світлини з фондів Вінницького обласного центру народної творчості й ті, що надала Наталія Лавренюк