Точно визначити розмір і структуру Чумацького Шляху дуже складно. Справа в тому, що Земля знаходиться глибоко всередині нашої галактики. Тому астрономи не мають повної фотографії Чумацького Шляху — її неможливо зробити. Це було б можливо, якби якийсь космічний апарат вилетів за межі нашої галактики. Проте завдяки попереднім даним космічного телескопа Gaia астрономи з’ясували, що наша спіральна галактика має не два, а чотири головні спіральні рукави. Тепер же нові дані рентгенівських телескопів Чандра та XMM-Newton допомогли уточнити відстань до зовнішніх рукавів Чумацького Шляху. Виявилося, що вони розташовані далі, ніж очікувалося. Дослідження опубліковано в журналі Astronomy & Astrophysics, пише IFLScience.

Космічні телескопи виявили наслідки трьох найпотужніших космічних вибухів, які називаються гамма-спалахами, у зовнішніх спіральних рукавах нашої галактики. Ці величезні викиди енергії після вибухів наднових (так вмирають масивні зірки) виникли не в Чумацькому Шляху, а в більш віддалених галактиках.

Однак гамма-спалахи породили рентгенівське випромінювання, яке відбилося та розсіялося частинками пилу у величезних пилових хмарах у спіральних рукавах Чумацького Шляху. Астрономи виявили концентричні кільця розсіяного випромінювання, і за їх допомогою їм вдалося виміряти відстань до зовнішніх рукавів нашої галактики.

По-перше, астрономи підтвердили відстань між нашим спіральним рукавом Оріона, де розташована Сонячна система, та наступним за ним рукавом Персея. По-друге, астрономи з’ясували, що два найвіддаленіші спіральні рукави — Зовнішній рукав і рукав Центавра — розташовані на 10 % далі, ніж передбачалося раніше. Виявилося, що ці рукави розташовані на відстані 62 000 світлових років від Землі. Для порівняння: діаметр нашої спіральної галактики раніше оцінювався приблизно в 100 000 світлових років. Це означає, що тепер її розмір, ймовірно, становить 110 000 світлових років.

За словами вчених, вони продовжать вивчати дані космічних телескопів, які, можливо, допоможуть ще точніше визначити розмір і структуру нашої галактики.

Звідки ж астрономи знають, що Чумацький Шлях — спіральна галактика і виглядає саме так, якщо вони не можуть подивитися на неї з боку? Вчені зібрали величезний каталог спіральних галактик, які знаходяться в близькій до нас частині космосу. Вони зібрали характеристики цих галактик, і вони значною мірою збігаються з відомими характеристиками Чумацького Шляху. Крім того, численні спостереження за рухом зірок і розташуванням структурних елементів Чумацького Шляху дають змогу з упевненістю стверджувати, що ми живемо у величезній спіральній галактиці. Вважається, що через кілька мільярдів років вона зіткнеться з сусідньою галактикою Андромеди, в результаті чого протягом мільйонів років утвориться справжній галактичний гігант.

Інші новини науки

Поховання виявили під час розкопок у Адріанополі, поблизу сучасного міста Ескіпазар у провінції Карабюк, пише Heritage Daily.

Великі глиняні глечики, відомі як піфоси, широко використовувалися в античності для зберігання та транспортування зерна, оливок, вина та інших продуктів. У деяких частинах античного світу ці глечики згодом використовували як похоронні ємності, хоча такі знахідки залишаються рідкісними в цій частині Туреччини.

Усередині глечика археологи виявили людські останки разом із кількома похоронними дарами. Поховання містило сім глиняних посудин, масляну лампу, ніж, дві кістяні шпильки для волосся та бронзову монету. Монета була викарбувана за часів правління римського імператора Пробуса, який правив у 276–282 роках н. е., що дозволило дослідникам датувати поховання кінцем III століття.

Дві кістяні шпильки можуть свідчити про те, що похованою була жінка, але дослідники наголосили, що для підтвердження статі та віку особи необхідне подальше дослідження останків.

Професор Ерсін Челікбаш, керівник розкопок у Адріанополі, наголосив на важливості цієї знахідки. “Це перше задокументоване поховання у піфосі, виявлене в Адріанополі та у внутрішній західній частині Чорноморського регіону”, — сказав він. “Це надає цінні свідчення для розуміння місцевих похоронних звичаїв у римський період”.

Серед знайдених предметів були зразки “Понтійської сигілати” — характерного типу римської кераміки з червоною глазур’ю, що широко використовувалася в регіоні Чорного моря. Подібні артефакти раніше вже знаходили на території Адріанополя, що свідчить про те, що місто підтримувало міцні зв’язки з сусідніми регіонами за часів Римської імперії.

Історія Адріанополя налічує понад 3000 років. Поселення було засноване хеттами близько 1300 року до н. е., а згодом стало важливим римським центром, отримавши назву Адріан у II столітті н. е. Його розташування вздовж головного торгового шляху, що з’єднував узбережжя Чорного моря з центральною Анатолією та Егейським морем, допомогло місту перетворитися на важливий торгівельний і культурний центр.

Поховання в піфосах частіше зустрічалися в прибережних районах східного Середземномор’я та Егейського моря, що робить цей приклад у глибині материка особливо важливим. Стародавні громади іноді обирали великі глечики для поховань, оскільки вони були легкодоступними та слугували практичним посудом для похоронних обрядів.

Нещодавно виявлене поховання додає ще одну сторінку до довгої історії Адріанополя та дає чіткіше уявлення про римські похоронні звичаї в північній Анатолії. У міру продовження розкопок дослідники очікують, що нові знахідки допоможуть краще зрозуміти минуле міста.

Інші новини науки

На острові Росса в морі Росса, глибокій бухті в Антарктиді, розташований вулкан Еребус, який вивергається приблизно за 1350 кілометрів від географічного Південного полюса. По суті, Еребус — найпівденніший діючий вулкан у світі, який постійно вирує озером палаючої лави, пише Science Alert.

Ще у 1991 році вчені проаналізували газ, що постійно вивергається з вулкана, і виявили в ньому мікроскопічні частинки кристалічного елементарного золота. Дані свідчать про те, що щодня Еребус вивергає близько 80 грамів мікроскопічного золотого пилу, розсіюючи його на відстань до 1000 кілометрів, а можливо, й далі.

Вчені зазначають, що Еребус — єдиний у світі вулкан, який вивергає кристалічні частинки елементарного золота. Однак справжня загадка полягає в тому, як золото взагалі виходить із магми. За словами вчених, насправді золото у вулканічних викидах не є чимось незвичайним: раніше сліди золота були виявлені хімічними методами у зразках з Кілауеа на Гаваях, Етни в Італії, Августіна на Алясці та Ель-Чічона в Мексиці.

Пізніші теоретичні дослідження припускають, що золото, ймовірно, може переноситися гарячими вулканічними флюїдами, а також, ймовірно, газами. Зазначимо, що це цілком логічно: вулкан — по суті, є отвором у земній корі, через який розплавлений матеріал із глибоких надр землі піднімається нагору.

Багато елементів, таких як мідь, срібло, ртуть, миш’як, селен і сірка, а також золото, змішуються у своєрідному плавильному котлі, де вони можуть з’єднуватися з іншими елементами, утворюючи сполуки. Звідти золото не випаровується, оскільки температура кипіння чистого золота набагато вища за температуру вулканічних газів. Вважається, що золото насправді переміщується разом із летючими сполуками, що містять хлор або сірку, які можуть існувати в гарячих вулканічних газах.

У дослідженні під керівництвом геохіміка Кімберлі Мікер із Нью-Мексиканського інституту гірничої справи та технологій у США вчені виявили, що золото з Еребуса поводиться так, як раніше не спостерігалося.

У ході дослідження вчені дослідили зразки снігу навколо вулканічного кратера, газового шлейфу, що виходить із лавового озера, та антарктичної тропосфери на відстані до 1000 кілометрів від вулкана. У всіх трьох наборах зразків було виявлено мікроскопічні частинки чистого золота. Цікаво, що деякі з цих частинок досягали приблизно 60 мікрометрів у діаметрі.

Вчені вважають, що щодня вулкан Еребус, ймовірно, викидає близько 80 грамів золота, що насправді трохи менше, ніж інші вулкани планети. На основі наявних на той момент вимірювань Кілауеа викидав від 500 до 800 грамів золота на день, тоді як оцінки для Етни сягали 2,4 кілограма.

Однак у вулкані Еребус все ж є щось унікальне, що дозволяє золоту відокремлюватися від сполук, які утримували його у вулканічних викидах. Втім, за останні понад 30 років вчені так і не змогли знайти відповідь на це питання.

Інші новини науки