Упродовж останніх п’яти років в Україні вибудовується принципово нова система роботи з дітьми, які постраждали від насильства або стали свідками злочинів. Йдеться про центри Барнахус – простір, де дитина може пройти через слідчі дії та отримати психологічну, соціальну, правничу й медичну допомогу в одному безпечному місці, не переживаючи свою травму знову й знову в десятках кабінетів. За час упровадження моделі через ці центри пройшли понад 3,3 тисячі дітей. Україна сьогодні має одну з найбільших мереж Барнахус у Європі – 17 центрів – і нещодавно долучилася до європейської професійної мережі Barnahus Network. Це вже не експеримент, а робоча практика, ефективність якої підтвердила, зокрема, і практика Верховного Суду. Водночас разом із першими результатами виникли й виклики.

Про них, а ще про цифри, котрі стоять за цією роботою, та що потрібно зробити, щоб Барнахус став сталою частиною українського правосуддя, дружнього до дитини, Укрінформ поговорив із виконавчою директоркою МБФ «Українська фундація громадського здоров’я», директоркою представництва HealthRight International (Право на здоров’я) в Україні Галиною Скіпальською.

«БАРНАХУС – ЦЕ ЗМІНА КУЛЬТУРИ СТАВЛЕННЯ ДО ДИТИНИ В СИСТЕМІ ПРАВОСУДДЯ»

– Почнімо з простого. Що таке Барнахус і чим він відрізняється від звичної для України практики?

– Щоби зрозуміти, навіщо Україні потрібен Барнахус, варто уявити, який вигляд донедавна мав шлях дитини, яка постраждала від насильства. Її кілька разів допитували – у поліції, у прокуратурі та суді. Щоразу вона мала переказувати незнайомим дорослим у службових кабінетах те, що хотіла б забути. За міжнародними дослідженнями, дитину могли опитувати не менше шести разів. Кожне таке опитування ставало повторною травмою, змушуючи дитину наново переживати найболючіше. Між слідчими діями вона часто залишалася без психологічної допомоги, без зрозумілого пояснення своїх прав, без супроводу.

Модель Барнахус (у перекладі з ісландської «будинок дитини») була створена в Європі саме як відповідь на цю проблему. Перший такий центр з’явився в Ісландії у 1998 році. Її суть проста й водночас революційна: дитина дає свідчення один раз, у дружньому для неї середовищі, а всі фахівці – слідчий, прокурор, психолог, працівник служби у справах дітей, за потреби суддя – координують роботу навколо її потреб, а не навпаки. Допит відбувається в окремій кімнаті, у форматі розмови з підготовленим спеціалістом, тоді як решта учасників процесу спостерігає за процедурою дистанційно. Поряд із цим дитина отримує психологічну, соціальну, домедичну та правничу допомогу в одному місці.

– Тобто, ключова ідея – «один раз і в одному місці»?

– Саме так. Центри захисту дитини за моделлю Барнахус – це нові й унікальні для України заклади. Вони забезпечують доступ дітей-свідків і дітей, потерпілих у кримінальних провадженнях, до комплексних послуг, орієнтованих на їхні потреби, з урахуванням найкращих інтересів дитини та гендерних аспектів. Головна мета – мінімізувати наслідки слідчих дій і не допустити повторної травматизації. По суті, це зміна культури ставлення до дитини в системі правосуддя.

«НАЙКРАЩЕ ПРО РЕЗУЛЬТАТ ГОВОРЯТЬ НЕ ЦИФРИ, А ГЕОГРАФІЯ»

– Які результати має модель сьогодні? Чи можна вже говорити цифрами?

– Найкраще про результат говорять не цифри, а географія. П’ять років тому в Україні був один центр – у Вінницькій області, відкритий у червні 2021-го. Сьогодні їх уже 16: наймолодший запрацював буквально днями, 19 червня, у Чернігові. Тобто за п’ять років модель пройшла шлях від поодинокого експерименту до мережі, що покриває більшу частину країни.

Але мене завжди більше цікавить не кількість центрів, а кількість дітей, яким в цих центрах допомогли. За даними проєкту «Впровадження моделі Барнахус для захисту дітей, постраждалих від насильства», що впроваджується за підтримки ЮНІСЕФ, через центри пройшли понад три тисячі дітей – 3338, точніше. І ще одна цифра, яка для мене промовистіша за решту: 363 із них зверталися повторно. Це означає, що дитина та її родина повернулися, бо відчули, що тут їм справді допомагають, а не роблять щось «для галочки».

Навантаження по країні дуже різне, і це теж показово. Лідирує Полтава – там через центр пройшло майже 600 дітей; активно працюють Одеса та Київ. Закономірність проста: де налагоджена міжвідомча взаємодія, там модель живе повною мірою. Загалом за весь період дітям надали понад 12 тисяч послуг – і це не лише слідчі та процесуальні дії, а й комплексна соціальна, психологічна, правнича та домедична допомога. Власне, саме це поєднання «розслідування плюс допомога» і відрізняє Барнахус від звичайного допитового кабінету.

– Хто ці діти? Чи є в них спільний портрет?

– Перше: насильство не має статі. Дівчатка й хлопці серед наших підопічних розподілилися майже порівну – 49% на 51%. Це руйнує поширений міф про те, що постраждалі – переважно дівчатка. Хлопці страждають не менше, просто про них рідше говорять.

Друге: це здебільшого діти підліткового віку. Найбільші групи – це підлітки 11–13, 14–15 і 16–17 років. Насправді це не випадковість: саме в цьому віці дитина частіше стикається з насильством поза домом, у середовищі однолітків, в інтернеті, і саме тоді особливо боїться розповісти дорослим. Завдання центру Барнахус – зробити так, щоб вона нарешті наважилася.

Абсолютна більшість, 95%, – місцеві жителі громади, і лише 5% – внутрішньо переміщені діти. За роллю у провадженні 59% – це безпосередні постраждалі від насильства та інших обставин, а 40% – свідки злочину. І тут важливо наголосити: свідок насильства теж травмується, навіть якщо фізично його не торкнулися. Дитина, яка бачила, як кривдять матір чи брата, потребує допомоги не менше ніж сама жертва.

І ще одна категорія, яку ми відстежуємо окремо з січня 2025 року, – діти, які постраждали від гендерно зумовленого та/або домашнього насильства. Таких уже 947, і дві третини з них, 67%, – дівчатка. Ця статистика болюча, але важлива: вона показує, що домашнє насильство залишається однією з головних загроз, від яких дитину часто нікому захистити вдома.

– А чи є підтвердження ефективності моделі за межами вашого власного моніторингу?

– Так, і це принципово важливо. За даними Офісу Генерального прокурора, попередні результати свідчать про ефективність центрів під час кримінального провадження за участю дітей. Лише впродовж 2025 року до проваджень залучено майже 7900 дітей, частину з яких направили до центрів Барнахус, де провели понад півтори тисячі слідчих і процесуальних дій. Близько 80% із них – це допити дітей, потерпілих або свідків. А практика Верховного Суду підтвердила можливість ефективного застосування моделі Барнахус як важливого елемента правосуддя, дружнього до дитини. Тобто, найвища судова інстанція фактично легітимізувала цю практику.

«ГОЛОВНИЙ ВИКЛИК – НЕРІВНОМІРНІСТЬ: ДЕСЬ ЦЕНТРИ ЗАВАНТАЖЕНІ, А ДЕСЬ ПРАЦЮЮТЬ НА КІЛЬКА ДІТЕЙ НА МІСЯЦЬ»

– Ви сказали про виклики. Який із них найбільший?

– Перший виклик – це дуже нерівномірне використання центрів по країні. У середньому один центр щомісяця проводить слідчі дії за участю близько 7 дітей. Але в окремих областях – зокрема, Дніпропетровській, Закарпатській, Миколаївській, Вінницькій, Черкаській – можливості центрів залучаються обмежено, іноді це 1-3 дитини на місяць.

Причини різні. Часто це територіальна віддаленість: коли центр розташований за десятки кілометрів, тривала поїздка негативно впливає на фізичний і емоційний стан дитини, тому слідчі надають перевагу спеціально облаштованим приміщенням у відділках. Інколи це питання безпеки – як-от у Сумах. Але часто за цим стоять системні проблеми: недостатня міжвідомча координація та брак спільних навчань для слідчих, прокурорів, суддів.

– А кадри? Чи вистачає фахівців?

Це другий виклик. У більшості областей немає резерву штатних психологів на період відпусток чи хвороби основних працівників, що робить неможливою безперервну роботу центрів. Бракує графіків чергувань, тож провести процесуальну дію у вихідний чи в позаробочий час вдається не всюди. Окрема й делікатна тема – гендерний баланс: психолог-чоловік є лише в одній області, у Львівській, а це інколи ускладнює налагодження контакту з дитиною.

– Модель передбачає й медичну допомогу. Як із цим на практиці?

– Це третій виклик – комплексність допомоги, заради якої й створювалася модель. Поки що в жодній області не проведено повноцінного комплексного медичного обстеження дитини безпосередньо в центрі. Судово-медичні та судово-психологічні експертизи на базі центрів Барнахус проводяться лише в окремих регіонах. Показово, що там, де центр працює на базі закладу охорони здоров’я, як у Волинській області, кількість проведених судово-медичних експертиз є однією з найвищих. Це підказує нам напрям руху.

Є ще одна проблема, яку легко недооцінити, але яка має безпосередній вплив на благополуччя дитини – доправлення до центрів. Зараз цим переважно опікуються працівники правоохоронних органів. А для дитини поїздка в поліційному авто може підсилювати страх, відчуття провини чи безпорадності й асоціюватися з покаранням. Це питання логістики, яке насправді є питанням психологічної безпеки.

«ЦЕНТРИ ВИЗНАЛИ ОФІЦІЙНО, АЛЕ УЧАСТЬ У МОДЕЛІ ДОСІ ДОБРОВІЛЬНА»

– Що із законодавчим підґрунтям? Чи достатньо чинних норм?

– Важливим кроком у впровадженні моделі Барнахус в Україні став закон, ухвалений наприкінці 2024 року, який вніс зміни до законодавства про протидію домашньому насильству. Він офіційно визнав центри Барнахус і додав їх до системи захисту дітей від насильства. Простими словами: держава нарешті прописала, що такі центри існують і є частиною спільної роботи. Це справді важливо, але цього замало.

Головна проблема у тому, як виписані правила взаємодії між службами. Сьогодні вони тримаються на спільному наказі п’яти відомств: Мін’юсту, Офісу Генпрокурора, МВС, Мінсоцполітики та МОЗ – і участь у моделі для багатьох залишається, по суті, добровільною. Тож надто часто все вирішує позиція конкретної людини на посаді: слідчого, прокурора чи керівника. Захоче – направить дитину до центру, не захоче – обійдеться без нього. А так бути не повинно.

– Що, на вашу думку, потрібно змінити насамперед?

– Кримінальний процесуальний кодекс має закріплювати не лише право, а й обов’язок органів досудового розслідування розглядати формат Барнахус як основний для роботи з дитиною у справах про насильницькі та сексуальні злочини. Доки модель тримається на ентузіазмі окремих фахівців, ми не можемо гарантувати дитині однаковий рівень захисту в кожному регіоні.

Поряд із цим є ще цілий блок питань, які потребують врегулювання. Центри працюють на базі різних установ і організаційно-правових форм, тож відрізняються рівнем матеріально-технічного забезпечення та спроможністю надавати міждисциплінарну допомогу. Це створює ризик, що стандарти захисту прав дитини залежатимуть від місця. Потрібна нормативна уніфікація вимог. Також не врегульовано зміст, структуру та строки складання психологічних висновків. Не закріплено чітких строків реагування – для медичного огляду, судово-медичного висновку та надання психосоціальної підтримки.

– Ви згадували суддів. Яка їхня роль?

– Формально суди не є суб’єктами пілотного проєкту, і це окремий виклик. На старті впровадження моделі серед суддів фіксувалися побоювання, що вона «не приживеться», а в багатьох випадках слідчі судді відмовляли в клопотаннях про допит дітей у центрах. Поступово, із розширенням практики, ставлення змінювалося, і модель довела свою ефективність у судах. Але невисока обізнаність частини суддів досі дається взнаки, тому окремі тренінги й навчання для суддівського корпусу – нагальна потреба.

«У СТОКГОЛЬМІ Я ВКОТРЕ ПЕРЕКОНАЛАСЯ: БАРНАХУС – ЦЕ НЕ ПРО БУДІВЛЮ, А ПРО ДОВІРУ МІЖ ІНСТИТУЦІЯМИ»

– Україна вивчає міжнародний досвід. На початку червня була поїздка до Швеції. Що саме там побачила українська делегація, учасники якої займаються впровадженням моделі Барнахус в Україні?

– Делегація була міжвідомчою – до її складу увійшли представники Міністерства соціальної політики, сім’ї та єдності України, Державної служби України у справах дітей, Офісу Генерального прокурора, координатори регіональних центрів Барнахус, представник UNICEF Ukraine та організацій громадянського суспільства – по суті, усі, хто втілює цю модель в Україні. І це було значно більше, ніж просто навчальна екскурсія.

Швеція – країна, де Барнахус-центри працюють десятиліттями. У Стокгольмі ми побували у двох центрах: невеликому районному та одному з найбільших муніципальних. Головне відкриття: шведський Барнахус – це не про будівлю чи дизайн. Дизайн, до речі, такий самий, як у нас. Це про довіру між службами та спільну відповідальність за дитину. Поліція, прокуратура, соцслужби, медики й психологи працюють як одна команда. Дитина справді приходить лише раз за направленням поліції, і все організовано так, щоб не змушувати її знову переживати травму.

– Що зі шведських напрацювань найцінніше саме для нас?

– Передусім те, що в шведській моделі Барнахуса фокус на дитині не лише під час опитування, а й після нього. Тобто допит там вважають лише початком, а не кінцем роботи: дитину не «відпускають», щойно отримали свідчення, а ведуть далі – психолог працює з її станом, соцслужби допомагають родині, за потреби підключаються медики. Адже слідство завершується, а потреба дитини у відновленні залишається.

– Ця поїздка мала ще й окреме символічне значення, чи не так?

– Саме так. Під час візиту українські організації та фахівці стали частиною європейської мережі Barnahus Network (раніше – PROMISE Barnahus Network). Це і визнання українського досвіду, і нові можливості: професійний обмін, доступ до міжнародної експертизи, навчання, спільне формування стандартів допомоги дітям.

– Ви сказали, що в України теж є чим ділитися. Що саме в нашому досвіді є унікальним для європейських колег?

– Ми єдині в Європі, хто розбудовує систему захисту дітей саме під час повномасштабної війни. До звичних випадків насильства додався цілий пласт травм, яких європейські центри здебільшого не знають: діти, що пережили окупацію, обстріли, втрату близьких, вимушене переселення, розлуку з батьками. Це інша глибина травми, і працювати з нею доводиться й досі під час війни.

І попри все це ми навчилися збирати навколо дитини всі служби одночасно. Саме тому, коли я кажу, що обмін досвідом – це дорога в обидві сторони, я нічого не применшую й нічого не перебільшую. Європейські колеги вчать нас сталості та вбудованості моделі в державу, а ми ділимося тим, як зберегти людяність системи в найекстремальніших умовах. Для них це справді унікальний досвід.

«ЖОДЕН БАРНАХУС НЕ ПРАЦЮЄ СИЛАМИ ОДНІЄЇ ОРГАНІЗАЦІЇ»

– Барнахус часто асоціюють як із державою, так і з міжнародними організаціями. Чий це насправді проєкт?

– Жоден Барнахус не працює силами однієї організації – і саме в цьому його суть. Це завжди партнерство: Міністерства соціальної політики, сім’ї та єдності України, Міністерства юстиції, Офісу Генерального прокурора, Національної поліції, органів місцевого самоврядування, ЮНІСЕФ, Всесвітнього фонду «Дитинство» (Childhood) та громадських організацій. Кожен робить свою частину: держава забезпечує повноваження й сталість, міжнародні партнери – експертизу й підтримку, громадський сектор – гнучкість і близькість до реальних потреб дитини. Саме така міжвідомча модель і є головною особливістю Барнахус. Прибери будь-яку ланку – і конструкція не триматиметься.

«ГОЛОВНИЙ РЕЗУЛЬТАТ ЦИХ П’ЯТИ РОКІВ – НАВІТЬ НЕ 16 ЦЕНТРІВ, А 16 КОМАНД»

– І останнє. Що для вас особисто означають усі ці цифри й норми?

– П’ять років минуло між відкриттям першого центру у Вінниці у 2021 році та 17-го – у Хмельницькому. І коли я думаю про цей шлях, то розумію: головний результат цих п’яти років – навіть не 17 центрів, а 17 команд, які щодня доводять, що система може бути не лише ефективною, а й людяною. Що дитина може бути не об’єктом розслідування, а людиною, чиї потреби, безпека та гідність стоять у центрі всіх рішень.

Я свідомо кажу «ми», бо ця модель в Україні розвивалася у партнерстві з державою за підтримки ЮНІСЕФ, Всесвітнього фонду «Дитинство» (Childhood), заснованого королевою Швеції Сільвією, та інших міжнародних партнерів.

Біля її витоків були й громадські організації, які роками переконували, навчали, возили перші делегації за кордон. А далі цю ідею підхопила й закріпила держава. Як на мене, це здоровий приклад того, як реформа народжується у партнерстві: громадський сектор пропонує й випробовує, а держава закріплює та масштабує. Жоден із цих голосів окремо не дав би такого результату.

За ці роки змінилося наше ставлення до дітей, які пережили насильство. Ми зрозуміли надзвичайно важливу річ: дитині недостатньо просто розслідувати її справу – їй потрібна своєчасна, комплексна й професійна допомога. Не один день і не один раз.

За роки цієї роботи я бачила дуже багато випадків, коли насильство щодо дитини здатен розгледіти лише фахівець: коли мама не вірить власній дитині, коли близькі відмовляються бачити очевидне, коли дитина мовчить, бо їй немає кому довіритися. І бачила, скільки часу інколи потрібно, щоб допомогти такій родині загоїти рану. Це роки.

Захист дитини, яка пережила насильство – це перевірка на зрілість для всієї системи правосуддя та соціальної підтримки. Те, що Україна під час повномасштабної війни не лише не згорнула цю роботу, а й розширила мережу до 16 центрів, домоглася позитивної судової практики й допомогла понад трьом тисячам дітей – це привід не для самозаспокоєння, а для того, щоб продовжувати цю роботу далі.

Олена Терненко

Фото надані Галиною Скіпальською