Ексклюзиви
Найважча зима 2026–2027: чи готова Україна і чому влада б’є на сполох,
“Найважча зима в українській історії” — саме так українців уже влітку попереджають про наступний опалювальний сезон. Але на п’ятий рік повномасштабної війни така риторика звучить особливо дивно: країна вже пережила блекаути, удари по ТЕЦ, холодні квартири й тривалі відключення, а тактика Росії давно відома. То чому саме зараз суспільство знову готують до майже катастрофічного сценарію? Опитані Фокусом експерти розділилися: одні бачать у цьому спробу влади заздалегідь підстрахуватися від відповідальності за недостатню підготовку, інші — можливий “прогрів” суспільства до болючих політичних компромісів.
Ще до завершення літа українців почали наполегливо готувати до думки, що наступна зима може стати чи не найважчою за весь час повномасштабної війни. Про ризики говорять представники влади, політики, військові волонтери та енергетичні експерти. Формулювання різняться — від закликів зробити підготовку до опалювального сезону державним пріоритетом до порад уже зараз подумати, де провести зиму і чи не варто тимчасово залишити великі міста.
“Найважча зима” і поради виїжджати: хто та до чого готує українців
На початку серпня про зиму окремо заговорив президент Володимир Зеленський. 3 серпня під час звернення до керівників закордонних дипломатичних установ він назвав підготовку до холодного сезону одним з очевидних пріоритетів держави. Президент нагадав, що Росія продовжує бити по газовій інфраструктурі, та попередив: у Кремлі, за наявною в України інформацією, готуються до нових ударів.
Фактично президентська заява стала ще одним сигналом: влада виходить із того, що Росія може спробувати знову використати холод як зброю, а атаки на енергетику залишаться одним із ключових сценаріїв майбутньої зими.
Однак значно жорсткіше ще в середині липня висловився голова парламентської фракції “Слуга народу” Давид Арахамія. Після зустрічі фракції з керівництвом “Нафтогазу”, де обговорювали підготовку до опалювального сезону, він заявив, що зима 2026–2027 років, ймовірно, стане “найважчою в українській історії”.
І саме це формулювання принципово змінює тон дискусії. Йдеться вже не просто про традиційне для воєнного часу “треба бути готовими до відключень”. Попереду, за словами одного з найближчих до влади парламентських політиків, може бути сезон складніший навіть за зиму 2022–2023 років, коли Росія вперше почала системно намагатися знищити українську енергосистему, і за зиму 2025–2026-го, яку глава МВС Ігор Клименко вже постфактум називав однією з найважчих в історії країни.
Ще тривожніше прозвучала заява керівника фонду “Повернись живим” Тараса Чмута. В інтерв’ю “Українській правді” він закликав українців не чекати осені, а вже в липні вирішувати, де вони житимуть узимку.
За оцінкою Чмута, пошкоджену попередніми російськими атаками енергетичну інфраструктуру неможливо повністю відновити за кілька місяців, тоді як Росія продовжує накопичувати засоби ураження. Тому частині українців, на його думку, варто розглянути переїзд із великих міст — у село, невеликий населений пункт або навіть за кордон.
Саме після цієї заяви в інформаційному просторі й почала активно звучати теза про те, що українцям нібито радять “виїжджати з Києва”.
Без світла, води й з перебоями продуктів: що загрожує великим містам
Особливе місце в цій історії посідає Київ. Столиця минулої зими вже пережила серйозні проблеми з енергопостачанням і теплом, а тепер готується до повторення російських атак. Ще у травні Київрада планувала спрямувати додатково понад 9 млрд грн на підготовку міста до наступної зими та реалізацію плану енергостійкості. У червні Віталій Кличко повідомляв, що в столиці вже встановлено нові когенераційні установки, будуються додаткові потужності, а загалом протягом року Київ розраховує отримати близько 200 МВт додаткової когенерації.
Водночас навколо фінансування підготовки виник публічний конфлікт між міською та центральною владою. Кличко заявляв, що реалізація заходів з енергостійкості столиці потребує близько 30 млрд грн і що попередньо Київ домовлявся з урядом про фінансування за принципом 50 на 50. За словами мера, держава своєї частини домовленостей не виконувала.
Тривожні прогнози щодо майбутньої зими вже не обмежуються лише можливими відключеннями електроенергії чи проблемами з опаленням. Народний депутат від “Слуги народу” Богдан Кицак ще 6 липня заявляв, що Україна входить в останню фазу підготовки до опалювального сезону в умовах критичної ситуації з боргами теплокомуненерго перед “Нафтогазом”, які, за його словами, сягнули 180 млрд грн. Депутат тоді наголошував, що Кабмін має діяти оперативно, аби “не допустити патової ситуації”.
А вже 11 серпня Кицак висловився значно жорсткіше. За його словами, швидкість і якість підготовки міст-мільйонників до опалювального сезону не відповідають реаліям, а мешканцям великих міст варто самим оцінити, чи готові вони в разі нових російських ударів залишитися без базових комунальних послуг.
“Потрібно дивитися на якість і швидкість підготовки до нового опалювального сезону, зокрема в містах-мільйонниках. Відповідно, швидкість і якість підготовки не відповідає реаліям. Це призводить до того, що потрібно буде кожному громадянину або мешканцю того чи іншого міста приймати для себе рішення стосовно того, чи готові вони до умов — без води, без світла, які можуть потенційно з’явитися в будь-який момент”, — заявив депутат.
Кицак також порадив українцям заздалегідь мати альтернативний варіант на випадок тривалих перебоїв.
“Краще бути готовими, мати альтернативні варіанти й таким чином зменшити навантаження в цілому на енергосистему у великих містах, ніж зіткнутися з фактом своєї неготовності”, — сказав він.
До проблем зі світлом, водою та теплом цього літа додався ще один показовий ризик — продовольча логістика. Російські удари по складах і розподільчих центрах уже позначилися на асортименті українських магазинів. Після атак по логістичних потужностях Fozzy Group і NOVUS, а також об’єктах окремих виробників і постачальників у магазинах “Сільпо”, “Фора” та Thrash почали виникати локальні перебої з окремими категоріями товарів. Покупці, зокрема, помічали менший асортимент молочної продукції.
Причина при цьому не в зупинці виробництва: заводи продовжують працювати. Проблема виникає на етапі доставки — після пошкодження великих розподільчих центрів продукція фізично не завжди може своєчасно потрапити з підприємства до магазину. Особливо вразливими є товари з коротким терміном придатності — молочна продукція, охолоджене м’ясо, риба та дитяче харчування, для яких критично важлива безперервна холодильна логістика.
Тому говорити про загальний дефіцит продуктів в Україні наразі немає підстав. Однак удари по складах уже продемонстрували, наскільки швидко руйнування окремих логістичних вузлів може відобразитися безпосередньо на полицях магазинів. В умовах нової масштабної кампанії РФ проти критичної інфраструктури це означає, що проблеми великих міст теоретично можуть не обмежитися лише відключеннями світла чи тепла, а зачепити також воду та стабільність постачання окремих категорій продуктів.
І саме тут виникає питання, якого ще кілька років тому могло б не бути.
П’ятий рік війни: чому Україну знову готують до критичної зими
Україна заходить уже не в першу і навіть не в другу воєнну зиму. Після початку повномасштабного вторгнення минуло понад чотири роки. Росія методично б’є по українській генерації, підстанціях, газових об’єктах і тепловій інфраструктурі ще з 2022 року. Сценарій масованих атак у морози давно не є несподіванкою — навпаки, він став практично базовим сценарієм кожного опалювального сезону.
Тому нинішня майже синхронна хвиля заяв про “найважчу зиму” породжує вже інше запитання: що саме змінилося цього разу?
Якщо держава четвертий рік поспіль знає, куди й навіщо б’є Росія, чому влітку 2026-го суспільству знову пояснюють, що воно має готуватися до надзвичайного сценарію, аж до можливого переїзду з великих міст?
Відповідей може бути щонайменше дві — і обидві потребують перевірки, а не конспірології.
Перша: ситуація в енергетиці справді настільки складна, а темпи відновлення та захисту настільки недостатні, що влада заздалегідь готує суспільство до наслідків — і водночас страхує себе від майбутніх звинувачень у неналежній підготовці. У такому випадку ключове питання полягає не в тому, чи буде Росія бити по енергетиці — це практично не викликає сумнівів, — а що держава встигла зробити за час, який мала після попередньої зими.
Друга версія значно ширша і політично чутливіша. На тлі розмов про переговори, пошуку способів завершення війни та очікування нової російської кампанії взимку постає питання, чи не використовується перспектива надзвичайно важкого опалювального сезону як аргумент, що має психологічно підготувати суспільство до необхідності політичних компромісів із Росією.
Поки що доказів того, що існує саме такий централізований задум, немає. Але сама концентрація попереджень робить питання закономірним: українців готують лише до чергової атаки на енергетику — чи одночасно до значно ширших рішень, які можуть пояснювати необхідністю уникнути ще однієї катастрофічної зими?
Дефіцит продуктів чи паніка: що насправді показали удари по складах
Перше, що варто відділити від загального тривожного фону, — ризик дефіциту продуктів. Економічний експерт Олег Пендзин у коментарі Фокусу переконує: підстав говорити, що через удари по складах українцям може забракнути їжі, немає.
“Україна є великим виробником аграрної продукції, і ми їмо хіба чверть від того, що виробляємо. Тобто дефіциту у нас не буде ні по чому”, — говорить експерт.
За його словами, російські удари справді спричинили логістичні проблеми, однак знищення окремого складу не означає зникнення самого товару. Значна частина продукції, яка знаходиться у великих розподільчих центрах торгівельних мереж, належить виробникам, а вони продовжують працювати. До того ж паралельно функціонують інші торгівельні мережі, склади яких не постраждали.
Саме тому Пендзин не очікує й автоматичного стрибка цін лише через руйнування логістичних центрів. Якщо в однієї мережі виникнуть проблеми або вона спробує суттєво підняти ціни, споживач матиме альтернативу в іншій.
А от питання до самого великого ритейлу, на думку експерта, є. Ще з 2022 року було зрозуміло, що Росія полюватиме на великі інфраструктурні об’єкти, а отже й логістику необхідно було децентралізувати так само як це поступово робили з паливним сектором та енергетикою.
“Було зрозуміло, що ворог почне бити по логістичних центрах. Ну якого біса було продовжувати сидіти в отих величезних складських приміщеннях на околицях міста, чекати, коли почне туди прилітати?” — зауважує Пендзин.
Тобто сама загроза нових ударів цілком реальна. Але, на думку економіста, перетворювати локальні перебої з постачанням на прогноз продовольчої катастрофи — перебільшення.
Ба більше, Пендзин вважає, що навколо продуктів та майбутньої зими змішалися реальні проблеми й свідоме нагнітання страху.
“Давайте ми будемо чітко розрізняти реальний стан справ і вороже ІПСО”, — наголошує він.
“Ми ж вас попереджали”: чи влада заздалегідь страхує себе від провалу
Але якщо дефіцит продуктів експерти не вважають неминучим, із підготовкою міст до зими ситуація складніша.
Політолог Ігор Рейтерович звертає увагу не стільки на самі попередження, скільки на те, як саме влада спілкується з суспільством.
За його словами, нормальна кризова комунікація мала б містити три складові: пояснення загрози, звіт про те, що держава вже зробила для її мінімізації, і конкретні рекомендації громадянам. Натомість зараз українці переважно чують лише першу частину — констатацію того, що буде важко.
“Серйозна комунікація передбачає, що ви щось констатуєте, потім кажете, що ви зробили для того, щоб цього не допустити або мінімізувати негативні наслідки, і потім кажете, чого ви чекаєте від людей. Ми наразі такої комунікації не бачимо, бачимо тільки констатацію”, — говорить Рейтерович Фокусу.
Саме тому він допускає значно прозаїчніше пояснення нинішньої хвилі попереджень: влада може просто заздалегідь створювати для себе лінію захисту на випадок проблем узимку.
“На всякий випадок влада вирішила зробити такі попередження, перекласти десь частину відповідальності потім на самих громадян, якщо щось піде не так, а по факту сказати: “Ну ми ж вас попереджали”, — пояснює політолог.
Рейтерович припускає, що влада краще за сторонніх спостерігачів знає реальний стан виконання планів енергетичної стійкості. І якщо зараз попередження стають настільки жорсткими, це може свідчити про те, що з виконанням цих планів є проблеми.
Схожу логіку бачить і Іван Ус, головний консультант Центру зовнішньополітичних досліджень Національного інституту стратегічних досліджень. На його думку, частина гучних прогнозів може бути звичайним політичним “підстрахуванням”: якщо найгірший сценарій справдиться, завжди можна нагадати, що населення попереджали заздалегідь.
Є й простіше пояснення — політикам вигідніше говорити погані новини.
“Погані новини запам’ятовуються краще, ніж хороші новини”, — зауважує Ус.
На його думку, саме тому найтривожніші прогнози швидко розходяться інформаційним простором, а формулювання нерідко стають жорсткішими за початкову заяву. Як приклад він наводить історію із заявою Роберта “Мадяра” Бровді про прагнення Росії здійснювати залпи до 200 ракет: у публічному просторі, за словами Уса, це перетворилося на твердження про нібито можливість одночасного запуску 200 балістичних ракет, хоча йшлося не про це.
Сам Ус не переконаний, що зима 2026–2027 років обов’язково виявиться складнішою за попередню. Він очікує нових ударів по енергетиці та складах, однак наголошує, що Україна водночас отримує більше можливостей бити по російських засобах і районах запуску.
Водночас політолог Станіслав Желіховський вказує на об’єктивні причини, через які нинішня зима справді викликає занепокоєння. На відміну від минулого року, частина енергетичних потужностей уже знищена, а ситуація із засобами протидії балістичним ракетам залишається складною. Крім того, за його оцінкою, сигнали щодо темпів підготовки уряду до зими поки не надто оптимістичні.
Тому головне питання для нього — скільки інфраструктури вдасться відновити або замінити мобільними потужностями до початку холодів і наскільки Україна зможе посилити протиповітряну оборону.
А от перекласти відповідальність на самих киян порадою “виїжджайте” навряд чи вдасться.
“Куди людям діватися?” — запитує Желіховський.
За його словами, переважна частина жителів столиці просто не має другого будинку, родичів у селі чи фінансової можливості орендувати житло на кілька місяців. Крім того, значна частина киян прив’язана до столиці роботою і не може просто залишити місто на весь опалювальний сезон — людям потрібно продовжувати заробляти. Тому більшість киян, як і минулої зими, залишаться у місті незалежно від попереджень.
Ще гостріше питання про підготовку ставить військово-політичний експерт Дмитро Снєгирьов. Якщо суспільству протягом попередніх років повідомляли про захист об’єктів енергетики та децентралізацію генерації, то, на його думку, нинішні прогнози про можливу непридатність великих міст до життя вимагають відповіді: що саме було зроблено за цей час і наскільки ефективно витрачалися кошти на захист критичної інфраструктури.
Для Снєгирьова це одна з головних суперечностей нинішньої комунікації: якщо раніше влада говорила про захист і децентралізацію, а тепер попереджає про критичний сценарій, суспільство має право запитувати про результат попередньої підготовки.
Пендзин окремо ставить подібні питання до Києва. На його думку, замість відновлення великих і очевидних для противника енергетичних об’єктів столиця мала б активніше переходити до децентралізованої генерації. Як приклад він називає Дарницьку ТЕЦ, по якій, на його переконання, Росія може завдати нового удару.
Водночас попри всю критику столичної влади та реальні ризики відключень, економіст не поділяє апокаліптичних прогнозів.
“Я абсолютно впевнений, що будуть блекаути, абсолютно впевнений, що будуть відключення електрики. Але люди призвичаїлися, люди вже живуть в цьому не перший рік”, — говорить Пендзин.
І додає: він “абсолютно впевнений, що Київ виживе”.
“Прогрів” до компромісів: чи є за страшними прогнозами політична мета
Але є й значно гостріша версія того, чому саме зараз українцям так наполегливо говорять про холод, відсутність світла та можливу непридатність великих міст для життя.
Її прямо озвучують далеко не всі опитані Фокусом експерти.
Пендзин вважає, що частина панічних повідомлень може бути вигідна Росії як інструмент психологічного тиску на українське суспільство.
“Це робиться для того, щоби психологічно тиснути на людей і щоби люди почали тиснути на владу, щоб влада погоджувалася на капітуляцію по відношенню до ворогів”, — говорить економіст.
Саме тому заклики “тікати з Києва” він оцінює вкрай критично і навіть вважає, що походження системного нагнітання паніки мало б цікавити СБУ: чи йдеться про свідому роботу російських агентів, чи про людей, які несвідомо поширюють вигідні противнику тези.
Ще ширше цю версію розглядає Дмитро Снєгирьов. На його думку, нинішній інформаційний фон може мати відразу дві аудиторії.
Для західних партнерів демонстрація можливих катастрофічних наслідків російських ударів може бути аргументом на користь збільшення поставок засобів протиповітряної та протиракетної оборони. Для українського суспільства, припускає експерт, ті самі повідомлення можуть виконувати іншу функцію — поступово готувати громадську думку до можливих компромісів у питанні завершення війни.
Снєгирьов звертає увагу, що попередження про складну зиму з’являються на тлі дискусій про переговори та соціологічних досліджень щодо ставлення українців до можливих компромісів. Саме сукупність цих сигналів він називає можливим “прогрівом суспільства” перед непопулярними рішеннями.
Але з такою інтерпретацією погоджуються не всі.
Рейтерович версію про підготовку українців до капітуляції фактично відкидає. На його думку, за роки повномасштабної війни українці вже неодноразово демонстрували, що тривалі відключення світла, води чи тепла самі по собі не змушують суспільство погоджуватися на російські умови.
Крім того, якби влада справді готувала населення до політичного компромісу, вважає політолог, комунікація мала б бути іншою — наприклад, будуватися навколо необхідності збереження життя людей та аргументів щодо умов припинення війни. Натомість нинішні заяви концентруються переважно на енергетиці та житлово-комунальному господарстві.
Тому Рейтерович бачить значно простіше пояснення: частину підготовки могли не виконати вчасно, а тепер влада готує собі можливість у разі проблем сказати, що про ризики попереджала заздалегідь.
Скептично до версії про підготовку територіальних поступок ставиться й Желіховський. Він не виключає, що тема переговорів знову може повернутися, однак сумнівається, що навіть надзвичайно складна зима автоматично зробить українців готовими погодитися на відмову від територій.
Тож єдиної відповіді на питання, навіщо українців так наполегливо готують до “найважчої зими”, серед експертів немає.
Одні бачать передусім реальні проблеми з пошкодженою енергетикою та недостатніми темпами підготовки. Інші — спробу влади заздалегідь підстрахуватися від майбутніх претензій за принципом “ми вас попереджали”. Найгостріша версія — що страх перед холодом, блекаутами та непридатністю великих міст до життя може використовуватися як елемент психологічного тиску і підготовки суспільства до непопулярних політичних компромісів.
Але навіть серед опитаних Фокусом експертів щодо останньої версії немає згоди.
Київ дедалі частіше живе не між тривогами, а всередині однієї затяжної повітряної атаки. Реактивні “Шахеди” заходять на столицю хвиля за хвилею, виснажують ППО й паралізують місто, тоді як масові перехоплювачі ще тільки масштабують. Фокус з’ясував, скільки може тривати така тактика РФ і чим Україна здатна відповісти вже зараз.
Київ фактично перейшов у новий режим повітряної війни. Якщо раніше масована атака означала кілька важких нічних годин, після яких місто поверталося до звичного життя, то тепер повітряна тривога може тягнутися годинами, стихати ненадовго і починатися знову. Росія запускає ударні дрони невеликими групами протягом усієї доби, а реактивні “Шахеди” можуть з’являтися на підступах до столиці з інтервалом у пів години — годину.
Росія перейшла від переважно нічних атак до запусків дронів фактично цілодобово. Особливо серйозною проблемою стали реактивні БПЛА: вони здатні йти на висотах 4–7 км і залишають мобільним вогневим групам значно менше часу на реакцію. За словами начальника управління комунікацій командування Повітряних сил Юрія Ігната, Україна нині перехоплює близько 60% реактивних дронів, тоді як ефективність проти старих типів “Шахедів” перевищувала 90%.
Масштаб загрози також стрімко зростає. Лише за перші три тижні вересня Росія, за даними української влади, запустила близько 2100 реактивних ударних БПЛА та 136 ракет. Ще в серпні кількість таких дронів перевищила 2800. Фактично за кілька місяців Росія перетворила реактивні БПЛА з відносно нової загрози на масовий засіб удару, причому одним із головних напрямків залишається Київ.
Змінилася й сама логіка атак. Замість того щоб зібрати сотні дронів в одну велику нічну хвилю, РФ може розтягувати їх у часі. Для ППО це означає необхідність залишатися в постійній готовності, а для міста — тривалі тривоги, зупинку роботи частини установ, перебої з транспортом і ситуацію, коли мільйони людей фактично не розуміють, коли атака справді завершилася. Один із військовослужбовців мобільної групи ППО, яка прикриває Київщину, прямо говорив Reuters, що така тактика виснажує розрахунки: дрони можуть іти протягом усього дня, а люди на бойовому чергуванні фактично залишаються без нормального сну.
При цьому удари навколо столиці далеко не завжди можна пояснити виключно спробами вразити військові об’єкти. За OSINT-аналізом французького аналітика Клемана Молена, протягом вересня у Києві та області під атаками опинилися 168 різних об’єктів, і лише сім із них — близько 4% — були віднесені до військових. Найбільша частка припала на цивільні логістичні об’єкти — 72 випадки, або 43%. Ще 16 ударів припали на житлові багатоповерхівки, фіксувалися також ураження АЗС, дата-центрів, промислових об’єктів, залізниці, школи та медичного закладу. Сам Молен зауважив, що частина об’єктів може мати подвійне призначення, однак у великому місті навіть удар по промисловій чи інфраструктурній цілі неминуче створює ризик для цивільних.
Україна відповідь шукає. 17 вересня президент Володимир Зеленський повідомив, що вже є українські перехоплювачі, здатні знищувати реактивні “Шахеди”, і наступним завданням назвав їх масштабування. Ще раніше Міноборони повідомляло про кілька перспективних моделей, які пройшли польові випробування. Reuters із посиланням на заступника командувача Повітряних сил Юрія Череватенка також писав, що Україна наблизилася до появи цілої лінійки відносно дешевих серійних засобів протидії реактивним БПЛА.
Але між “перехоплювач уже збиває” і “перехоплювачів достатньо, щоб системно прикривати велике місто” — велика дистанція. Нові системи потрібно не лише довести технічно, а й виробляти у великих кількостях, передавати бойовим підрозділам, інтегрувати в систему виявлення й управління та навчати операторів. Саме тому успішні випробування ще не означають, що безперервні атаки припиняться найближчими днями.
При цьому ефект нон-стоп створює не лише кількість дронів, а й характер їхнього руху. Якщо звичайні БПЛА здебільшого йдуть довшими прямими відрізками з кількома змінами курсу, то реактивні дрони заходять на Київ із різних напрямків, маневрують і можуть неодноразово змінювати траєкторію. Такі маршрути утворюють щільний вузол над південно-західною частиною столиці, а петлі та повторні розвороти можуть безпосередньо подовжувати повітряну тривогу.
Карта маршрутів реактивних і звичайних БПЛА над Києвом та областю. Інфографіка Фокус на основі аналізу даних моніторингових каналів
Фото: Фокус
Місяць-два до відповіді
Ще 11 вересня військовослужбовець 413-го полку Сил безпілотних систем “Рейд” та експерт з озброєнь Defense Express Іван Киричевський прогнозував, що ефективніша протидія реактивним “Шахедам” може з’явитися вже протягом кількох тижнів.
“Якщо йдеться про збиття реактивних “Шахедів”, то це питання кількох тижнів”, — говорив він. А на прохання конкретизувати термін відповів: “Давайте місяць. Ну можете написати два”.
Йшлося не про один універсальний засіб, після появи якого проблема зникне. Уже тоді, за словами Киричевського, в Україні випробовували кілька типів реактивних перехоплювачів і паралельно працювали над іншими засобами малої ППО. Головним слабким місцем він називав масштабування: технології є, але швидко виробити їх у кількості, достатній для масованого застосування, значно складніше.
Через понад два тижні після цього прогнозу проблему ще гостріше окреслив офіцер командування штурмових військ ЗСУ Денис Ярославський. За його словами, сьогодні Україна не має стовідсоткової протидії новим поколінням “Гераней” та “Бандеролям”, а в цьому технологічному циклі росіяни поки випереджають.
“Понад 10 українських компаній уже працюють над рішеннями, здатними протистояти цим атакам. Але жодне з них поки не вийшло на завершальну стадію”, — зазначив Фокусу Ярославський.
На його думку, Україні терміново потрібен гібрид дешевого ракетного засобу та дрона. Інженери, здатні створити таке рішення, є, однак головною перепоною залишається фінансування.
При цьому Ярославський називає вже зовсім інший часовий горизонт — 8–9 місяців. Саме стільки, за його інформацією, може знадобитися для створення виробу, який буде не просто збивати нинішні російські дрони, а випереджатиме їх на кілька технологічних циклів.
Ці оцінки не обов’язково суперечать одна одній. Киричевський говорить про появу й масштабування засобів, які дозволять ефективніше протидіяти реактивним дронам уже найближчими тижнями та місяцями. Ярославський — про наступний етап: створення принципово сильнішої системи, здатної забезпечити технологічну перевагу, а не лише наздогнати нинішню російську загрозу.
Саме тому проблема найближчих місяців полягає не лише в тому, коли Україна отримає достатню кількість нових перехоплювачів. Поки технологічна відповідь масштабується, Росія продовжує використовувати реактивні дрони як постійний інструмент тиску — не лише на систему ППО, а й на економіку, інфраструктуру та цивільне населення.
Навіщо Росії атаки нон-стоп і як їм протидіяти
Політичний експерт і військовослужбовець ЗСУ Олександр Мусієнко вважає, що постійні атаки реактивними дронами мають одразу кілька цілей. Одна з головних — послабити економічний потенціал України, завдаючи ударів по виробництвах, складських приміщеннях, промислових об’єктах, бізнесу та офісних центрах.
Водночас це, за його словами, і терор проти цивільного населення — спроба посіяти паніку, деморалізацію, апатію та недовіру до державних інституцій.
“Це на сьогоднішній день є мета, яку переслідує ворог із тим терором, який не припиняється”, — говорить Фокусу Мусієнко.
При цьому, наголошує він, Збройні сили намагаються протидіяти новій тактиці вже наявними засобами. Насамперед, на думку експерта, необхідно посилювати Повітряні сили — збільшувати кількість авіації та ракет класу “повітря — повітря”, а також пришвидшувати ремонт і заміну авіаційних гармат.
За словами Мусієнка, саме F-16 зараз збивають значну кількість реактивних дронів авіаційними гарматами, тому навантаження на ці системи постійно зростає.
Другий напрямок — перегляд роботи мобільних вогневих груп. Їх, на його думку, потрібно дооснащувати переносними зенітно-ракетними комплексами та збільшувати кількість таких розрахунків.
Але навіть найкраща ППО не може гарантувати, що всі запущені по Україні дрони будуть знищені. Тому третя складова — удари безпосередньо по інфраструктурі, яка дозволяє Росії виробляти, зберігати та запускати БПЛА.
Мусієнко звертає увагу, що Сили оборони вже б’ють по пунктах зберігання, підготовки та запуску реактивних “Гераней”, а також по підприємствах, які виробляють компоненти для безпілотників.
“Без ударів по об’єктах виробництва на території Росії, навіть за умов найкращого ППО, все одно будуть десь влучання, буде падіння уламків, будуть певні руйнування”, — наголошує військовослужбовець.
Саме тому, на його думку, кампанія має охоплювати не лише пускові майданчики, а й підприємства російського ВПК та ланцюжки постачання компонентів. Найамбітнішою ціллю в цьому контексті Мусієнко називає завод в “Алабузі” в Татарстані, де Росія розгорнула масштабне виробництво ударних безпілотників.
“Поки ми не знищимо або щонайменше суттєво не пошкодимо цей завод і не пошкодимо ланцюжки поставок на цей завод, на жаль, вони будуть продовжувати виробництво”, — говорить він.
Тим часом 28 вересня Росія вдарила реактивним дроном по бізнес-центру в Дніпрі. Унаслідок атаки загинули троє людей, ще 12 дістали поранення, а рятувальники евакуювали з охопленої вогнем будівлі 47 осіб. Пошкоджень зазнав і офіс сервісу “Опендатабот”.
Також російські удари вже створюють ризики для цифрової інфраструктури. Як писав Фокус, після атак на дата-центри та телекомунікаційні об’єкти уряд почав готуватися до найгірших сценаріїв — частину обладнання планують розміщувати під землею, дані дублювати у хмарних сховищах і за кордоном. Прем’єр Сергій Корецький наголошував, що загроза для такої інфраструктури зберігатиметься до завершення війни.
Серіал “Гра престолів” закінчився ще сім років тому, але читачі Джорджа Мартіна досі не знають, чим насправді завершиться “Пісня льоду й полум’я”. Поки “Вітри зими” залишаються одним із найвідоміших літературних довгобудів, у книжках Джон Сноу лежить у снігу, Дейнеріс не дісталася Вестеросу, Станніс живий, а за трон бореться Таргарієн, якого HBO взагалі не показав. Фокус розібрався, які ключові історії Мартіну ще доведеться завершити і чому фінал серіалу дав далеко не всі відповіді.
Сьогодні, 20 вересня Джорджу Мартіну виповнюється 78 років. Майбутній автор “Пісні льоду й полум’я” народився 1948 року в Бейонні, штат Нью-Джерсі, а згодом створив одну з найвідоміших фентезійних саг сучасності. Але для його читачів є ще одна дата, яка давно стала майже символічною, — 12 липня 2011 року. Саме тоді вийшов “Танець з драконами”, п’ятий роман циклу. Відтоді минуло понад 15 років, а шосту книгу — “Вітри зими” — світ досі не побачив.
За цей час телевізійна “Гра престолів” встигла стати глобальним феноменом, завершитися і показати власну версію фіналу. Здавалося б, головні відповіді вже відомі: ми знаємо, що сталося з Джоном Сноу, Дейнеріс, Браном, Тіріоном та іншими героями. Проте книжкова історія перебуває зовсім в іншій точці.
Сам Мартін писав, що в міру роботи над “Вітрами зими” його сюжет дедалі більше віддаляється від телесеріалу. Частина подій HBO з’явиться і в романах, хоча, можливо, в іншій формі, але багато чого буде зовсім інакше. Причина проста: книжковий світ значно більший, у ньому залишаються персонажі й цілі сюжетні гілки, яких серіал узагалі не використовував.
Письменник не раз порівнював свій метод роботи з садівництвом. На відміну від “архітектора”, який заздалегідь має готовий план будівлі, “садівник” знає загальний напрямок, але дозволяє історії змінюватися в процесі. Мартін визнавав, що переписує, перебудовує й інколи взагалі відмовляється від уже придуманих рішень. Він знає великі сюжетні точки та фінальні напрямки, але шлях до них може змінюватися прямо під час роботи. Саме тому телевізійна кінцівка не є готовим спойлером до книжкової.
Щоб зрозуміти, чому “Вітри зими” перетворилися на 15-річний довгобуд, достатньо подивитися, скільки історій Мартін залишив незавершеними. Одні герої в книжках не дійшли навіть до подій шостого сезону “Гри престолів”. Інших серіал повністю прибрав. А деякі сюжетні лінії настільки відрізняються від телевізійних, що привести їх буквально до того самого фіналу вже практично неможливо.
Джон Сноу: серіал його воскресив, Мартін залишив помирати
Найочевидніший приклад — Джон Сноу. Глядачі серіалу давно знають всю його подальшу історію: воскресіння, війну з Болтонами, зустріч із Дейнеріс, боротьбу з мертвими, таємницю походження і те, де герой опинився після фіналу.
У книжках нічого цього поки що не сталося.
В “Танці з драконами” Джон усе ще командує Нічною вартою. Видавець у описі роману нагадує, що на Півночі він одночасно стикається з істотами за Стіною та небезпечними противниками всередині самої Варти.
Його остання глава закінчується заколотом: браття Нічної варти кілька разів ранять Джона ножами, після чого він падає у сніг. На цьому книжкова історія героя обривається.
Тобто перш ніж говорити про Короля Півночі, Дейнеріс чи спадщину Таргарієнів, Мартін має відповісти на значно простіше питання: що взагалі сталося з Джоном після нападу.
Скидав ворогів у кислоту й стріляв з автомата: чому Бетмену заборонили вбивати
Навіть якщо частина подальших подій повторить телевізійну версію, шлях до них буде іншим. У романах діють герої, яких HBO прибрав, політичний розклад на Півночі відрізняється, а сам Мартін попереджав: деякі персонажі, які вижили у серіалі, можуть не пережити книжки — і навпаки.
Саме Джон найкраще показує дивний часовий розрив між двома Вестеросами: телевізійний герой давно прожив свою історію до кінця, а книжковий уже понад 15 років лежить у снігу біля Стіни.
Ейгон Таргарієн: претендент на трон, якого в серіалі взагалі не було
Якщо з Джоном Сноу серіал просто пішов далеко вперед, то з Ейгоном Таргарієном ситуація інша: HBO фактично викреслив із “Гри престолів” одного з головних претендентів на Залізний трон.
У “Танці з драконами” Тіріон знайомиться з юнаком на прізвисько Молодий Гриф і поступово розуміє, що перед ним нібито Ейгон Таргарієн — син Рейгара Таргарієна та Елії Мартелл, якого всі вважали вбитим немовлям під час захоплення Королівської Гавані. За версією його оточення, Варіс свого часу підмінив дитину і врятував спадкоємця. Сам Мартін залишає достатньо простору для сумнівів, тому питання, чи справді Молодий Гриф є сином Рейгара, досі не має остаточної відповіді.
Але для сюжету важливіше інше: Ейгон не просто ховається десь у вигнанні. Наприкінці п’ятої книги він разом із Джоном Коннінгтоном та Золотою компанією висаджується у Вестеросі й починає власну кампанію. Спочатку план передбачав зустріч із Дейнеріс, однак після її затримки в Мієрині Ейгон вирішує не чекати й самому рушити по корону.
У вже опублікованому Мартіном уривку з “Вітрів зими” ця лінія продовжується: Аріанна Мартелл вирушає з’ясувати, ким насправді є новий претендент, а Золота компанія просувається Штормовими землями. Там прямо обговорюється Ейгон як син Рейгара та Елії і можливий союз із Дорном.
І саме тут різниця із серіалом стає принциповою. Телевізійна Дейнеріс повертається до Вестеросу, де її головним політичним суперником залишається Серсея. У книжках на момент її потенційного повернення частину країни вже може контролювати інший Таргарієн — або людина, яку всі вважають Таргарієном.
Це повністю змінює конфлікт. Дейнеріс може прибути не як єдина спадкоємиця своєї династії, а як ще одна претендентка, причому з драконами, проти молодого короля, який уже воює у Вестеросі й може отримати підтримку місцевих домів.
Тому Мартіну ще треба відповісти щонайменше на три питання: хто насправді Молодий Гриф, чи зможе він завоювати значну частину Вестеросу і що станеться, коли його шлях перетнеться з Дейнеріс.
Серіал цього конфлікту не розв’язав. Він його просто прибрав. І саме через такі лінії книжковий фінал уже не може бути простим повторенням того, що HBO показав на екрані.
Леді Кам’яне Серце: воскресла Кейтілін, якої серіал позбувся
Ще одна лінія, якої глядачі HBO взагалі не побачили, — доля Кейтілін Старк після Червоного весілля. У книжках її історія не закінчується смертю. Берік Дондарріон віддає їй свою “іскру життя”, і Кейтілін повертається вже як Леді Кам’яне Серце — понівечена, майже нездатна говорити і одержима помстою Фреям, Болтонам та всім, кого вважає причетними до загибелі своєї родини.
Під її керівництвом Братство без знамен із захисників простих людей поступово перетворюється на значно жорстокішу силу. В “Бенкеті круків” Леді Кам’яне Серце судить Брієнну, вважаючи, що та зрадила дану Кейтілін клятву знайти Сансу й Ар’ю та перейшла на бік Ланністерів. Вона ставить їй ультиматум: убити Джеймі Ланністера або померти. Коли Брієнна відмовляється, її разом із Подріком та сером Гайлом починають вішати.
Книга, якої не існує: як Лавкрафт змусив людей шукати “Некрономікон” у бібліотеках
На цьому Мартін також залишає читача без відповіді. Уже в “Танці з драконами” Брієнна знову з’являється перед Джеймі й просить його поїхати з нею нібито заради порятунку Санси. Насправді ж за цією зустріччю стоїть Леді Кам’яне Серце. Джеймі вирушає з Брієнною — і далі їхня історія обривається.
У серіалі цього вузла просто немає. Кейтілін після Червоного весілля не повертається, Брієнна та Джеймі отримують зовсім інший розвиток, а сам Джеймі зрештою повертається до Серсеї.
У книжках Мартіну ще потрібно вирішити, що зробить Леді Кам’яне Серце з Джеймі, чи зможе Брієнна врятувати його та себе і чим узагалі завершиться помста Кейтілін. Це не другорядний епізод: ця лінія може радикально змінити долю двох важливих героїв ще до того, як вони дістануться подій, знайомих за останніми сезонами HBO.
І це вже другий великий приклад після Ейгона, коли серіал не дав іншої відповіді на книжкову загадку — він просто видалив саму загадку.
Станніс ще живий, а Північ — зовсім не там, де її залишив серіал
У серіалі історія Станніса Баратеона закінчується швидко й однозначно: його армію розбивають Болтони, а самого Станніса вбиває Брієнна. У книжках ця лінія досі відкрита.
Наприкінці “Танцю з драконами” Станніс ще готується до битви за Північ. Він стоїть із військом неподалік Вінтерфелла, тоді як Болтони контролюють замок, але їхнє становище далеко не стабільне. Усередині Півночі діють кілька сил, частина місцевих домів лише формально підтримує Болтонів, а навколо самого Вінтерфелла накопичуються конфлікти, які серіал значно спростив.
До цього додається доля Теона і Аші Грейджой, які опиняються біля Станніса, а також окрема лінія Давоса Сіворта. У книжках його відправляють шукати Рікона Старка — ще одного спадкоємця Вінтерфелла, якого серіал використав зовсім інакше.
Тобто книжкова боротьба за Північ ще навіть не дійшла до тієї точки, з якої серіал почав швидко рухатися до “Битви бастардів”. Мартіну ще потрібно вирішити, що станеться зі Станнісом, хто реально контролюватиме Вінтерфелл, яку роль відіграють північні доми і чи повернеться Рікон у велику політику.
Ця різниця важлива ще й тому, що Північ — не ізольована лінія. Саме тут сходяться історії Джона Сноу, Болтонів, Старків, Станніса й загрози з-за Стіни. Якщо хоча б одна з них піде не так, як у серіалі, автоматично зміниться і весь подальший шлях до фіналу.
Дейнеріс: у серіалі вона дісталася трону, у книжках — ще навіть не Вестеросу
Найбільший розрив між книжками та серіалом, мабуть, саме тут. Телевізійна Дейнеріс встигла повернутися до Вестеросу, вступити у війну за Залізний трон, воювати з армією мертвих, захопити Королівську Гавань і загинути. У книжках вона до Вестеросу ще навіть не дісталася.
Наприкінці “Танцю з драконами” Дейнеріс після втечі на Дрогоні опиняється далеко від Мієрина, у Дотракійському морі, де її знаходить кхаласар. Тим часом у самому Мієрині назріває битва, а її союзники й супротивники продовжують боротьбу без неї.
Тобто перед Мартіном ще величезний шматок шляху. Дейнеріс потрібно розібратися з дотракійцями, повернути контроль над своєю армією, завершити мієринську історію, а вже потім рушити на Захід. І навіть після цього на неї чекатиме Вестерос, який у книжках виглядає зовсім не так, як у серіалі: там уже діє Ейгон, триває боротьба за Північ, а політичні союзи значно складніші.
Сам Мартін писав, що в “Вітрах зими” частина персонажів піде шляхами, які серіал узагалі не показував. Це особливо важливо для Дейнеріс, бо її телевізійний фінал часто сприймають як майже готову відповідь на книжковий. Насправді ж Мартіну ще треба пояснити, як вона дістанеться Вестеросу, кого зустріне там і чому її боротьба за владу взагалі набуде того чи іншого фіналу.
І саме тут добре видно масштаб “Вітрів зими”: одна з центральних героїнь саги в п’ятій книзі все ще перебуває за морем, тоді як серіал уже провів її через майже весь фінальний акт історії. Щоб книжки хоча б наблизилися до тієї самої точки, Мартіну потрібно не просто продовжити її сюжет, а перебудувати половину шахівниці Вестеросу навколо її повернення.
Інші та Бран: головна загадка саги досі без відповіді
У серіалі загрозу з Півночі зрештою звели до Короля Ночі, його армії мерців і вирішальної битви за Вінтерфелл. У книжках усе значно туманніше. Інші залишаються майже незрозумілою силою: Мартін досі не пояснив їхню справжню мету, походження чи те, чому вони повернулися саме тепер.
Не завершена і лінія Брана. Наприкінці “Танцю з драконами” він лише починає навчання у Триокого Ворона та опановує здатність бачити минуле через мережу віродерев. До тієї ролі, яку Бран отримав у фіналі HBO, книжкова історія ще навіть близько не підійшла.
Тому Мартіну ще треба пояснити не лише, хто переможе у війні з Іншими, а й навіщо ця війна взагалі була потрібна історії, яку роль у ній відіграє Бран і як магічна частина саги пов’язана з боротьбою за трон.
Фінал серіалу — ще не фінал Мартіна
“Гра престолів” створила дивну ситуацію: мільйони глядачів уже знають, хто наприкінці опинився на Залізному троні, що сталося з Дейнеріс і куди вирушив Джон Сноу, але читачі “Пісні льоду й полум’я” досі не знають, чи приведе Мартін своїх героїв до тих самих точок.
І що далі просуваються книжки, то більше між двома версіями Вестеросу розбіжностей. У романах живі персонажі, яких серіал давно вбив, існують претенденти на престол, яких HBO взагалі не показав, а головна загроза з-за Стіни досі залишається загадкою.
Тому через 15 років після “Танцю з драконами” інтрига “Вітрів зими” полягає вже не лише в тому, чим усе закінчиться. Не менш цікаво — скільки від знайомого глядачам фіналу взагалі залишиться, коли свою версію історії нарешті розповість сам Джордж Мартін.
Блакитне небо та жовта пшениця — головні символи України. Але шлях до сучасного прапора був довгим: герби, козацькі прапори, заборони та відродження. Як синьо-жовтий прапор став символом незалежної держави — у матеріалі Фокусу.
День Державного прапора України щорічно відзначається 23 серпня. Сучасний державний прапор України — це двоколірне полотно з синіх і жовтих горизонтальних смуг. Однак шлях цього символу до офіційного статусу був непростим і скандальним, оскільки його кольори та порядок розташування не раз ставали предметом суперечок.
Український жовто-блакитний прапор має давню історію. Вперше поєднання синього та жовтого кольорів з’явилося на гербі Львова: Данило Галицький подарував місту, заснованому в 1256 році, герб із зображенням жовтого лева на блакитному тлі.
Жовто-синій прапор згадується в історії як герб Львівської землі. Під ним у Грюнвальдській битві 1410 року об’єднані сили слов’ян і прибалтійських народів розгромили німецьких лицарів. Польський історик Ян Длугош писав, що хоругва Львівської землі “мала на прапорі жовтого лева, який піднімався на скелю на блакитному тлі”.
У героїчну козацьку епоху широкого застосування набули саме хоругви. У “Історії запорізьких козаків” Дмитро Яворницький пише, що “прапором або стягом називався шовковий прапор червоного кольору із зображеним у центрі білим орлом, коли запорожці були на боці польського короля, або двоголовим орлом, коли запорожці перейшли на бік московського царя”. А починаючи з XVIII століття прапори козаків Запорізької Січі часто мали поєднання синьо-жовтого кольорів. Як правило, на прапорі був зображений козак у одязі золотого або червоного кольорів.
З ліквідацією Запорізької Січі зникають військові, територіальні та інші прапори. На українських землях, що входили до складу царської Росії, можна було використовувати лише біло-синьо-червоні прапори імперії. Тому поява українського національного прапора тісно пов’язана з революційними подіями 1848 року в Австро-Угорщині, коли в Галичині активізувався український національний рух. 16 травня 1848 року створена у Львові Головна Руська Рада — орган національного самоврядування — отримала листа з питанням: що слід вважати “руською кокардою, кольорами та гербом”?
Для вирішення цього питання було створено комісію, яка вирішила взяти за основу герб Львівської землі та Руського воєводства у складі Польщі. Уже 18 травня було ухвалено історичне рішення: вважати “прапором руської землі — лева, а кольорами — жовтий і синій”.
Того ж року почали формуватися загони Російської Національної гвардії. Їхні прапори мали мати складне зображення: з одного боку — золотого лева на синьому тлі, з іншого — покровителя міської церкви. Однак через складність дизайну та велику кількість замовлень широкого поширення набули прості прапори з двох горизонтальних смуг — синьої та жовтої. При цьому порядок розміщення смуг спочатку не регламентувався.
Синьо-жовтий чи жовто-синій?
До кінця 1848 року синій і жовтий кольори вже активно використовувалися як національні. Відомо, наприклад, що 19 жовтня 1848 року на засіданні Собору російських вчених зал був прикрашений синьо-жовтими прапорами. А в травні 1849 року Головна Руська Рада офіційно звернулася до австрійської влади з проханням дозволити вивісити над львівською ратушею український прапор поряд з австрійським.
Примітно, що австрійські та німецькі енциклопедії того часу, наводячи офіційні “земельні кольори” Королівства Галиції та Лодомерії (синьо-червоні, червоно-сині або синьо-червоно-жовті), робили застереження: русини неофіційно використовують синьо-жовті прапори.
Існують також інші, менш достовірні версії походження українського прапора. Одна з них пов’язує синій та жовтий кольори зі шведським прапором, який нібито був подарований козакам шведським королем за перехід на його бік. Інша гіпотеза намагається пов’язати ці кольори з часами Київської Русі й зводиться до того, що ці поєднання кольорів виникли завдяки татарам. Жодна з цих версій не має документальних підтверджень.
Жовто-блакитний колір було офіційно затверджено на початку 20 століття
Офіційне затвердження кольорів прапора на загальноукраїнському рівні відбулося після Лютневої революції 1917 року. Перший законодавчий акт, який закріпив синьо-жовті кольори прапора, був ухвалений 27 (14 за старим стилем) січня 1918 року. Тоді Центральна Рада на засіданні під головуванням Михайла Грушевського ухвалила тимчасовий закон про флот УНР, у якому визначалися прапори для торгового та військового флотів.
Гетьман Петро Скоропадський, за правління якого в обігу залишалися банкноти з написом “Українська Народна Республіка” та герб, затверджений Центральною Радою, не вносив жодних “кардинальних змін” щодо прапора. Такий самий порядок кольорів на прапорі зберігся і за правління Директорії, ЗУНР, і в проектах Конституції України 1920 року.
За радянських часів прапор Української РСР був червоним, із серпом, молотом і зіркою, а також із блакитною смугою вздовж нижнього краю. Ця блакитна смуга, за офіційною версією, символізувала “колір прапорів Богдана Хмельницького”.
Справжнє відродження національного прапора розпочалося наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років. Спочатку в націоналістичних колах, а потім і повсюдно, почав поширюватися жовто-блакитний прапор. Однак офіційно Україна не поспішала змінювати символіку, і лише 4 вересня 1991 року над будівлею Верховної Ради було піднято синьо-жовтий прапор. Державний прапор України в його нинішньому вигляді був офіційно затверджений постановою Верховної Ради 28 січня 1992 року.
Офіційного пояснення кольорів прапора, як і в багатьох інших країнах, немає. Однак традиційно синій колір символізує чисте небо, а жовтий — безкрайні пшеничні поля України.
А що тут до цього має фен-шуй і що показують чорно-білі фотографії
Під час дискусій щодо державних символів України у 1989–1991 роках питання про порядок кольорів на прапорі взагалі не порушувалося; його завжди визначали як синьо-жовтий. Про це писав доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України Андрій Гречило.
“Що стосується законів геральдики, то справді існує правило, згідно з яким кольори прапора визначаються за гербом, починаючи з гербової фігури й закінчуючи полем. Наприклад, національний прапор Польщі — біло-червоний — нібито вказує на те, що на державному гербі срібний орел лежить на червоному полі. Але де сказано, що це правило має перевагу над традицією чи державними актами? Наприклад, символіка українських територій під габсбурзькою короною (ми ж не збираємося звинувачувати герольдів імператорів Священної Римської імперії в незнанні правил?): у гербах є і чорний, і золотий, і порядок інший, а “територіальні кольори” на прапорах суперечать “правилам геральдики”! Хіба мало цих порушень?”, — зазначав історик.
Саме Гречило розвінчував міф про те, що синьо-жовтий прапор України нібито “неправильний” з точки зору фен-шуй, а якщо поміняти кольори місцями, вийде сприятлива китайська гексаграма. Суть наступного міфу: синьо-жовтий прапор не відповідає фен-шуй. Згідно з книгою “І-цзин”, воно утворює гексаграму “Пі”, на якій “вода заливає вогонь” і уособлює занепад. У зворотному вигляді це буде гексаграма “Тай”, що означає розквіт. Фахівець з геральдики та вексилології стверджує, що фен-шуй взагалі не має жодного стосунку до створення прапорів, оскільки це система китайських вірувань у цілісність Всесвіту.
По-перше, підкреслює Гречило, ані китайські вірування, ані конфуціанство не мають жодного стосунку до українських традицій. По-друге, фен-шуй не має жодного стосунку до вексилології та принципів створення прапорів. Зрештою, навіть китайський прапор створено не за принципами фен-шуй, а на ідеологічній комуністичній основі, — такий висновок робить фахівець з геральдики та вексилології.
І все ж суперечки щодо того, яким має бути прапор — жовто-синім чи синьо-жовтим — час від часу виникають, підкреслює Андрій Гречило. При цьому активно використовувалися різні чорно-білі кінохроніки та фотодокументи, на підставі яких намагалися знайти додаткові “аргументи”. Однак, як видно з окремих публікацій та різних “наукоподібних” дискусій, реальні кольори на чорно-білих зображеннях початку ХХ століття не завжди визначаються правильно.
А саме, чорно-білі фотографії початку XX століття не можна використовувати як однозначний доказ розташування синьої та жовтої смуг прапора. Через особливості тогочасних фотоматеріалів синій колір часто передавався світлим, а жовтий — темним. Тому для достовірного визначення колірної гами необхідно зіставляти фотографії зі збереженими оригіналами, кольоровими зображеннями, документами та іншими історичними джерелами.
-
Одеса1 день agoОбстріл Одещини: є постраждалі, пошкоджені будинки
-
Одеса1 тиждень ago
Вибухи пролунали в Одесі: РФ атакує дронами з моря
-
Події1 тиждень agoде дивитися та як голосувати
-
Відбудова1 тиждень agoУряд спрямує ₴157 мільйонів на відновлення і захист енергооб’єктів на Сумщині та Херсонщині
-
Політика1 тиждень agoУ переговорному процесі більше немає «анкориджських домовленостей»
-
Події1 тиждень agoУ Києві відкриється виставка «Свідок вічності», присвячена пам’яті жертв Бабиного Яру
-
Суспільство1 тиждень agoВ Одесі виділили 680 мільйонів допомоги на теплопостача…
-
Війна1 тиждень agoВорог використовує нову супутникову систему «Рассвет» для коригування ударів БПЛА по Києву