«Вам до головної прохідної? Її,  мабуть, вже нема, недавно якраз по ній прилетіло», – каже таксист. Якби прилетіло вдень, – була б братська могила, згодом пояснять мені у госпіталі. Там популярне місце для паління, завжди товчеться купа людей. Точніше, товклося – на місці прохідної дійсно руїни. Поруч на вулиці – бетонне модульне укриття. Таке самісіньке стоїть і на території госпіталю, але порожнє. «Та тут постійно тривога, хто ж сидітиме», – пояснює військовослужбовець, що вартує поряд. Робота ж є.

Робота справді не стоїть, військово-медичний центр – як великий мурашник. Хто з тростиною, хто сам – поволеньки проходжуються пацієнти. Час від часу «швидкі» завозять нових до приймального. До корпусу «пришвартовані» кілька зелених мобільних операційних, ними розширили приймальне відділення, тепер тут протишокові палати. Їх не вистачало: харківський госпіталь часто приймає саме важких поранених з усього регіону, а часом і з сусідніх напрямків. Медики доба через добу працюють.

Госпіталь – це, крім сучасної багатоповерхівки, ще й комплекс старовинних одно-двоповерхових будівель 19 століття. Вони зістарені життям і потрощені російською зброєю, але кожен під щось пристосований. У інфекційному відділенні дах новенький, по ньому «Градом» влучило. Дах пробило, а перекриття поверху не змогло: воно металобетонне, післявоєнне, снаряд у ньому застряг. Ці будівлі так просто не візьмеш – старовинні, товщина стін – сантиметрів по 60, на совість будували.

Частина вікон затягнуті плівкою чи забиті, критично важливі – замінені, причому нові вікна тут вставляли вже тричі – госпіталь обстрілювали понад 10 разів. Його начальнику, полковнику медичних сил Едуарду Хорошуну під час нашої з ним розмови якраз телефонувала відома волонтерка: обговорювали скільки мільйонів потрібно, щоб замінити ті, що побиті «шахедами» наприкінці березня. Чи ж надовго їх вистачить?

Але госпіталь, як і місто Харків взагалі, впертий. Навколишні вулиці теж понівечені російською зброєю, але крамниці заквітчані, фанера, якою забиті вікна, розмальована дивовижними орнаментами, квітами і птахами. Подекуди видно будівельні крани – зводяться нові будинки. Просторі вулиці й площі, хоч і малолюдні – чистісінькі. На території військово-медичного центру теж вирує життя. Поряд з потрощеними стінами щось копають, зводять, ремонтують, їздить будівельна техніка, лежать будматеріали. І, як символ життя, між усього того – розквітає магнолія.

В госпіталі панує якась родинна атмосфера. Навіть мініферма є. За роки повномасштабного одна по одній тут оселилися евакуйовані, порятовані тваринки. І тепер у закапелку між корпусами у хатинках, зроблених з ящиків з-під боєприпасів живуть лисиця, бабак, кролик у клітці і в загоні – кози з козеням. Кілька декоративних голубів у вольєрі. Кажуть, цапка малим подарували Едуарду Миколайовичу, ледве виходили.

До місцевого клубу Kozak System вчащають, Віталій Козловський був, коміки. Місцеві артисти – постійно. На чільному місці книжкової полиці – «УПА: Історія нескорених» Володимира В’ятровича, «Перспективи української революції» Степана Бандери. Сюди мало хто приходить, тож бібліотекарка носить книжки книголюбам просто у відділення.

У великому корпусі притулилась кімнатка-капличка. У ній пахне чаєм зі свіжою м’ятою – Геннадій, капелан, щойно заварив. У нього тепло-сонячна усмішка, колекція ікон і картин на стінах, а на поличці – ігрові фігурки Посіпак (тих, що персонажі відомого мультика). Отець Геннадій (до війни – архітектор) розповідає, що у війську з 2014 року, і якось в Опитному, що поблизу ДАП, на руїнах будинку знайшов першого Посіпаку. «Його жовте личко виражає жах і волосся дибки. Я знайшов і зрозумів: це найкраща ілюстрація до всього, що я на той час бачив», – розповідає капелан. Кажуть, психологи у госпіталі – чи не найзатребуваніші фахівці. Здається, душевність отця Геннадія сама значною мірою перекриває цю потребу.

Едуард Хорошун – начальник зайнятий, спробуй спіймай. Та воно того варте. Він –  Герой України, військовик у четвертому поколінні, офіцер, що не зрадив присязі і вийшов з Криму у 2014-му. В АТО/ООС відбув три ротації і купу відряджень. Був у Іловайську якраз наприкінці серпня, коли виходили з оточення: тоді за три дні хірурги виконали понад 250 операцій. Там, зі скальпелем у руках, і зустрів свій 41-й день народження.

З 2020 року полковник медичної служби Хорошун керує Військово-медичним клінічним центром Північного регіону. Коли почалося російське вторгнення і Харків перебував у напівоточенні, організував роботу госпіталя, де приймали і військових, і цивільних. Того ж року і звання Героя України отримав. Хоча вважає всю свою команду геройською. Каже, був момент, коли вона прийняла героїчне рішення, і якби обставини склались інакше, загинули б усі однаково, і байдуже на високі звання. А ще Едуард Миколайович розповів, скількох важкопоранених вдається витягти «з того світу», як госпітальний комп’ютерний томограф за півтора роки відпрацював на усі 14 (про це нижче) і чому турнікети стали не тільки порятунком для бійців у нинішній війні, а й великою проблемою для медиків.

БЕЗ ВИХІДНИХ І ЗА 3 КМ ВІД ЛІНІЇ ФРОНТУ

– Пане полковнику, коли у вас востаннє були вихідні?

– До війни.

– На ваш комп’ютерний томограф навантаження з початком вторгнення зросло на 350%. А на медиків?

– Медичних працівників не вистачає, три роки нічого не змінюється. Бракує анестезіологів, хірургів, особливо судинних, кардіологів. Неврологів, операційних медсестер. У нас усього один пульмонолог. Всі ж медики заброньовані від мобілізації, а війна тримається на особистостях – людях, які працюють з повною віддачею 24 години на добу. Тут всі такі зібрались. Ось хоча б професор з кафедри невідкладної хірургії Полтавського медичного університету (ми разом вчилися в академії військово-медичній). Зателефонував у перший чи другий день війни, Харків вже був у напівоточенні, велися бої в місті. У нього п’ятеро малих дітей, а він дзвонить: «Ти мене призвеш?». Кажу: «Брате, приїжджай, якщо прорвешся». І він приїхав, зараз – вже начальник мобільно-польової клініки. У нас є підрозділ, який працює безпосередньо з частинами, що ведуть бойові дії. Працюють або у складі наших команд, або зведених загонів. Стоять за 3-6 кілометрів від лінії зіткнення у польових умовах.

– Це стабілізаційні пункти?

– У нас вони називаються пересувні хірургічні групи. Це місце, де надається спеціалізована хірургічна допомога, найперша за екстреними показаннями. Їх завдання – стабілізація пацієнта, операції для порятунку життя і підготовки до подальшої евакуації. Якщо з’являється хтось украй важкий, від нас направляється реанімаційна бригада з відповідним фахівцем і займається ним.

 Готовність до виходу таких груп – не більше 15 хвилин.

– А чим вони їдуть?

– Ми працюємо зі швидкими, службою медицини катастроф нашої області. І вони стоять там же, де й наші групи, і працюють майже з «нуля». Це люди, яким пам’ятник треба ставити. Цивільні, але виконують свій обов’язок і возять нам поранених. Лікарські бригади, фельдшерські бригади, автобуси медичні – все є. Віктор Забашта, директор обласного Центру екстреної меддопомоги та медицини катастроф, згуртував дуже потужний колектив, завдяки йому більше 300 машин на область можемо одночасно підняти. Тому в нас немає проблем, як на деяких напрямках, щодо вивезення, евакуацій. Взаємодія швидка і в режимі 24/7.

–  В яких умовах оперують?

– У спеціальних комплексах, обладнаних і захищених (групи ж на передку обстрілюють). Частково нам їх партнери надали. Є і власні розробки від львівських волонтерів – пересувний хірургічний кабінет. Я б сказав, працюють у досить комфортних умовах. Є, звісно, місця, де неможливо розташуватися на поверхні – дуже криють. Тоді ми пристосовуємо якісь підвальні приміщення.

З початку війни у нас прораховане комплектне табельне майно, потрібне для розгортання в певній точці. Тобто зробили такі спеціальні набори на кілька груп – швидко взяли, завантажили й поїхали. Самі набори вдосконалили з часом, практика показала, що зайве, чого не вистачає. Це постійний процес, наприклад, нові гаджети з’являються, ми їх тестуємо, і впроваджуємо або ні.

Так, у нас всюди діють FAST-протоколи. Ми привчили всіх хірургів, анестезіологів, за можливості, за допомогою УЗД робити таку грубу первинну оцінку стану пацієнта (чи є рідини, повітря в порожнинах, уламки, осколки тощо). Це робиться спеціальним УЗД-датчиком. Треба, наприклад, анестезіологу потрапити в певний нервовий вузол, щоб «вимкнути» якийсь сегмент кінцівки, то він візуалізує його цим датчиком і препарат вводиться точно в той нерв.

– Всі ноу хау – завдяки практиці?

– Так, це все з’явилось не раптом. Ми починали як усі, а потім стандартизували певні навички. І тепер на нашій базі відбувається перепідготовка. З’являються нові люди, які ще з нами не працювали, ми наполягаємо, щоб вони проходили курс поповнення знань і передаємо досвід. От і сьогодні знов заїхали до нас із бригад на стажування, так би мовити. Вони не проти: бачать, що тут цікава робота, багато операцій – іноді до 100 на добу. Це драйв. Зовсім інша справа – надавати екстрену допомогу, обмежену, скажемо так, можливостями. Медики надають першу допомогу і не знають, що з людиною далі. А коли попрацюють на всіх етапах надання допомоги, розуміють, які на першому допускають помилки, бо бачать їх наслідки. І роблять висновки.

Ми й самі постійно вчимося, їздимо на курси за кордон, хірурги беруть участь у конференціях, проводимо різні наукові зібрання. Обговорюємо свої спостереження з кращими людьми в нашій професії. Минулого року спільно з професором Сергієм Страфуном, головним позаштатним ортопедом-травматологом МОЗ, створили сучасну класифікацію посттурнікетного синдрому. Ми тут бачимо речі, яких не знають колеги в Києві, бо до них надходять вже наслідки. Там ніяк не могли зрозуміти, чому ми чинимо з пацієнтами так чи інакше. І коли професор пооперував з нами, сказав: «Так, потрібні зміни. Це один з небагатьох випадків, коли я їхав зі своїми думками, а від’їжджаю з вашими».

Класно, що у нас молода команда, кожен хоче чогось добитися. Для хірурга ж найважливіше – бачити результат, що комусь допоміг, врятував. Якщо це дійсно фахівець, що горить справою. Тому у нас питань не виникає, чому працюємо 16 чи 24 години на добу.

ПОТРІБНО БІЛЬШЕ НАЗЕМНИХ ДРОНІВ І НАВИЧОК З ТУРНІКЕТАМИ

– Ви у 2019 році в інтерв’ю говорили, що за часи АТО/ООС військова медицина зробила ривок у розвитку. А за останні три роки?

– То була геть інша війна. Надання меддопомоги прямо залежить від того, як воюють підрозділи. Тоді дійсно стався ривок. Ми перейшли з радянських методів на більш цивілізовані. Інновацією було введення передових груп ЛСБ (лікарсько-сестринських бригад, – ред.), які заходили в лікарні поблизу фронту – в Авдіївці, Торецьку, Волновасі, Курахово і, використовуючи їх базу, надавали допомогу. У нас була можливість постійно перекидати важких гелікоптерами, налагоджена евакуація медико-санітарними ротами. Фронт був стабільний, ми точно знали точки перехоплення. Сьогодні ж, наприклад, стоїмо не лише в лікарнях, а там, де треба. Змінилася вся медична логістика.

– Але якість надання меддопомоги покращується? Наприклад, раніше не робили переливання крові на догоспітальному етапі.

– Насправді я не прихильник цієї ідеї. Навіть на госпітальному етапі може бути спотворення показників крові при великій крововтраті. І тоді переливають не ту кров, що треба. Випадки нечисленні, але вони є, причому це роблять обізнані люди. У нас же це контролюється. Ось капнули кров, залишились гемакони (контейнери для крові зі зразками, – ред.) і ми робимо звірку, повторний аналіз кожному пацієнту. А переливати без цього ризиковано. Сумісність дуже важлива. Це ми визнаємо 4 основні групи крові, а іноземні колеги говорять вже про 12 і навіть 24. Там трансфузія вважається процедурою на кшталт пересадки органів. Тому я проти ідеї переливання кому треба й не треба. Зрештою, травматичний шок може бути різних типів, людина в цьому стані має однакові клінічні ознаки і тільки лабораторно, за показниками крові, можна чітко розуміти, чи потрібне переливання. А якщо від безвиході переливають завеликі обсяги крові, може розвинутися серйозне ускладнення – гострий респіраторний дистрес-синдром. Це коли мікротромби нерідної крові забивають капіляри і розвивається тромбоз дрібних легеневих судин. Це впливає на шанси пораненого вижити.

– А в цілому про характер поранень – з чим найчастіше надходять бійці, що є найбільшою проблемою? Може, залежно від того, як змінюється бій – більше уражень дронами, менше – артилерією тощо?

– Основна проблема  – посттурнікетний синдром. Він може розвинутися навіть за швидкої евакуації, якщо надто щільно затягли турнікет. Вистачає 20 хв, щоб відбулися безповоротні  зміни в тканинах і розвинувся некроз. І коли пораненого доставили і такий турнікет знімають, одразу розвивається ниркова недостатність і боротьба йде вже не за кінцівку, а за життя пацієнта. І це велика проблема. Бо на деяких ділянках рану можна просто тампонувати або туго бинтувати. Затягнути джгут, тампонувати рану і подивитися – тече чи ні. Накласти ізраїльський бандаж – і у людини порятована кінцівка.

– Це питання підготовки, гадаєте?

– Ймовірно, так. Її проходять усі бійці, але, можливо, в екстремальних ситуаціях людина просто розгублюється. Тоді потрібен поряд хтось, хто допоможе – так більше шансів, що засоби застосують правильно.

– Яка ж частка саме таких невдалих застосувань турнікетів?

– Статистика є, оприлюднювати не можу. Але – велика.

Інша проблема – застосування ворогом усе більше засобів ураження. Іноді вивезення поранених обходиться надто дорого. Забрали одного, втратили 3-4 – таке, на жаль, буває. Є ділянки, з яких неможливо вивезти пораненого, або тільки в нічний час. Або наземними дронами – бачу, вони можуть стати справжнім виходом.

– Ви ж знаєте про випадок, коли саме наземним дроном на Куп’янському напрямку вивезли 3 поранених із тривалого оточення?

– Так, вони через нас проходили і хлопці розповідали, як усе було. Це ефективна система, але дороговартісна. Ми спільно з групою небайдужих та «Харківським політехнічним інститутом» теж маємо певні розробки в цій галузі. Але це дорогі комплекси і вони ще мають пройти складний «бюрократичний шлях», перш ніж стануть на потік. Як людина з системи, розумію, як це важко… а потім ще почнеться боротьба виробників за ринок. Поки все владнається, пройде час, а такі машини нам уже дуже потрібні.  

– Так, а з хлопцями евакуйованими що в результаті? Відпустили вже?

– Когось випустили, вилікували й відправили вже на реабілітацію, а кого – передали до Києва. Чудові хлопці й у нас таких багато. Сьогодні ось мені розповіли – троє бійців (вчора вночі привезли пораненими) випадково зайшли не в ту посадку. Перебили 21 орка і сиділи там, відбивалися 3 чи 4 дні, поки їх звідти забрали. Втрьох відбили посадку! Отаке буває. Героїчні хлопці. Для таких людей ми тут і працюємо.

ПРО ЗБИТКИ, НАДБАННЯ І ПРЕМІЮ, ЩО ПІШЛА НА КОРИСТЬ ПАЦІЄНТІВ

– Ви раніше говорили, що важких пацієнтів маєте до 45%. Скількох вдається витягти?

– Скільки важких – залежить від інтенсивності бойових дій, застосування певних видів зброї. В середньому в загальному потоці – 10-15% важких.

Ми намагаємося стабілізувати людей днів за 5 і переводити, звільняти реанімаційні ліжка. А далі можуть бути ускладнення – навіть за місяць-три, і стати причиною смерті. Тромбоемболія чи інфаркт розвинувся. У нас же хлопці по 15 років деякі воюють, мають хронічні патології, судини вже не ті. Тому є відсоток ускладнень, непрямо пов’язаних із пораненням.

Загальна летальність післяопераційна – 0,1 %, серед усіх поранених – 1,4%. Для розуміння: раніше при апендектомії (операція при гострому апендициті ,– ред.) припустимою вважалась летальність 0,5-1%.

– Дуже важливі показники. В уяві пересічного українця на фронті виживає десь половина, а виявляється – тут цифри зовсім іншого порядку.

– Так, але зараз мова саме про тих, хто до нас потрапив.

– Зрозуміло. Коли обстрілювали госпіталь, були жертви?

– Свого часу за Осколом стояла наша хірургічна група, влучили два КАБи. Попередження було, але один хлопчина – класний, перспективний хірург, залишився в тому контейнері й загинув. А на початку війни під час артилерійського обстрілу загинув курсант 4 курсу університету Повітряних сил, під час чергування на КПП нашого медичного центру. Після першого прильоту сховався, а потім вискочив перевірити, що сталося, і другий снаряд – просто на нього. На жаль, не вдалося врятувати.

Чудові хлопці ті курсанти, підготовлені, патріотичні. Коли тут були бої, сказали: «Ми, Едуарде Миколайовичу, з вами, нікуди не підемо, будемо тут воювати».

– Хто щоразу після обстрілів приводить корпуси до ладу? Розбирає побите, потрощене, наводить лад.

– Наш особовий склад. Комунальні організації міста й області, і дуже активний у нас волонтерський рух. Приїхали: «Ми добровольчий батальйон, готові працювати». Я кажу: «Бачите, скільки роботи?» А вони: «Нічого, ми за ніч все зробимо». І роблять. Ще й мають власні інструменти.

У Харкові в багатьох змінилося ставлення до росіян на 180 градусів. Якщо і були такі настрої (проросійські, – ред.), то зараз настільки патріотично налаштованого міста треба ще пошукати. Харків постійно обстрілюють, а в нас усе прибрано. За ніч розчистили ще й, умовно, асфальт новий поклали. І це важлива моральна підтримка, мотивуючий фактор: міська влада працює, все нормально.

– Як оцінюєте збитки від пошкоджень? Щось цінне постраждало?

– Цифри надавати не будемо, але дороговартісне обладнання пошкоджено. На щастя, є організації, готові безперебійно допомагати.

 – Вам ще й вдається інноваціями займатися, читала про протезування обличчя, зорову реабілітацію. Що для цього потрібно?

– Всі розробки – на ентузіазмі. Їм лише треба створити умови. Хірурги – вони ж амбітні. Коли пацієнти дякують, керівництво підтримує – це і є стимул. У мене молодий колектив. Це люди, орієнтовані на західну медицину, які прагнуть розвитку і ми надаємо їм такі можливості: матеріально-технічну базу, час поїхати й навчитися. А хто вивчився – хоче втілювати.

– А  на свою наукову працю звідки час узяли (Едуард Хорошун нещодавно став лауреатом престижної Національної премії України імені Бориса Патона – за розробку інноваційних методів анестезіологічної та хірургічної допомоги)?

– Практики, на жаль, чимало. За нею стоять чиїсь страждання. Але в результаті маємо напрацювання, якими хочемо ділитися. Наприклад, взаємодіємо з Національною академією медичних наук – є унікальні фахівці, яких в Україні одиниці. Оперують з нами, консультують. Накопичується досвід – ми ж аналізуємо, що робимо. Аналізуєш – народжуються якісь ідеї. І хочеться винести їх на наукові майданчики. У мене є люди, які допомогли оформити, систематизувати ці знання.

На конкурсі було багато класних робіт. Всі 5 чи 6 були гідні премії, хороші розробки. Не скажу, що внесли менший вклад у розвиток української медицини. Можливо, наша робота перемогла, бо ми військові.

– І от ви тяжкою працею досягли нагороди, а потім просто перерахували всю премію – 50 тис грн. –  на новий томограф для госпіталя?

– Ми одразу про це домовились. Коли постало питання, що робити з премією, я сказав – хлопці, у мене ж є госпіталь! Вони підтримали і всю премію – загалом 400 тис. – переказали.

– Дружина підтримала?

– Ми давно не живемо мірками наявності-відсутності грошей, у нас інші цінності. Ми ж краще інших бачимо: прилетіло – і нема. Чіплятися за матеріальне абсурдно. Воно потрібне зараз, або може ніколи вже не пригодитися. Нам вистачає. Ми з дружиною (вона теж військовослужбовиця) на повному забезпеченні держави. Витрачаю на цигарки хіба що.

Вся країна зараз так живе. У мене є син і я прагну для нього світлого майбутнього. Ми ж не воюємо за прізвища, а воюємо за свободу, за державу Україна. І так багато хто.

БРАКУЄ АПАРАТУ КТ, ШТУЧНИХ НИРОК І СПРАВЕДЛИВИХ ДОПЛАТ

– Тобто не треба грошей, а потрібен новий томограф. Чому цей збір такий важливий?

– У нас із початку війни їх було два. Але один – 2007 року випуску, доходяга. Двічі вже трубку (складова КТ-сканера, випромінює рентгенівські промені, – ред.) в ньому міняли. У 2022 році нам передали КТ з Миколаєва (його там рік не вдавалося встановити в лікарні). Є певні медико-технічні вимоги до приміщення, ми їх виконали й отримали цей класний американський КТ. І  слава Богу, бо через кілька місяців наш старенький одного разу просто не запустився.

 Навантаження на томограф – величезне. За сучасними протоколами, що використовуються у світі при бойових травмах, ми повинні робити пан-КТ – діагностику всього організму. Групи надають першу допомогу, а ретельні дослідження робимо ми і часом знаходимо непомічені пошкодження, які далі ускладнили б стан пораненого. Важкі стани, людина непритомна – КТ після стабілізації обов’язкова. Та й у післяопераційному періоді іноді лишаються осколки, треба мати уявлення про них.

Вже двічі траплялися випадки, коли осколок зрізав сонну артерію і зупинявся. Ми бачили це на КТ – розташування ураження таке, що класичною операцією усунути неможливо. Тож виконували унікальні операції (ставили спеціальні стенти, які фактично протезують сонну артерію і відновлюють постачання крові й кисню в мозок) і рятували бійців.

Тобто томограф дуже допомагає рятувати життя, іноді без нього як без рук.  

– Наразі на монобанці – менше 2 млн, а треба 30. Такими темпами збір закриється за кілька місяців. Цей час ще є? Ситуація не критична?

– В нашому вже в листопаді треба замінити трубку, хоч він пропрацював зовсім мало. Навантаження таке, що ми порахували: за 15 місяців відпрацював, як попередній старий – за 14 років. Тобто ресурс вузлів закінчується. Пролонгація життя – заміна трубки, це коштує понад 7 млн. Це варіант, але не найкращий, враховуючи зношеність інших вузлів. Завдання мінімум – зібрати на трубку, максимум – на новий апарат.

– Як загалом забезпечення? Бачила, раніше збирали на стенти.

– Бо це дуже дорогі матеріали. Також є велика проблема зі штучною ниркою. Іноді всі наші 11 діалізаторів одночасно працюють. Все базово необхідне є, але на топові речі, без яких людина помирає, іноді доводиться збирати. Про наші проблеми сетів на гемодіаліз, КТ, рентгену, що теж виходить з ладу, знають. Наразі альтернативи зборам нема.

– Раніше озвучували певні проблеми оплати праці у медичних силах. Покращилося забезпечення?

– Як була проблема виплати надбавок, так і лишилася. Військовослужбовець водій, що не має приставки «санітар», отримує 30 000 грн, а санітар, що сидить з ним поряд на завданні в районі ведення бойових дій – 100 000. Чому так – не розумію, і ми про це писали вже. Мені подобається підхід у Нацполіції. Зайшов на певну ділянку – отримуєш надбавку, вийшов – не отримуєш. Все чітко і зрозуміло і немає залежності – ти лікар чи кухар. Як може лікар працювати без кухаря чи логіста, медичного техніка? Всі на одній локації, але один отримує бойові, а інший – ні. Спочатку надбавку всі отримували, а потім прийняли закон скасувати (у 2023 році ВР ухвалила кілька рішень щодо доплат військовослужбовцям, – ред.). Не за гроші хлопці воюють, але це – несправедливість.

КОЛИ ОФІЦЕР ПЕРЕВАЖАЄ МЕДИКА, А ЖИТТЯ – ВІЙНУ

– Едуарде Миколайовичу, от ви багато бачили. Коли було найважче? Коли виходили з Криму, чи в Іловайську, в березні 2022, зараз?

– Найважче… не казатиму, коли саме, але то був рубікон для багатьох, хто тут знаходиться. Вирішувалося питання – виходити чи лишатися. Вже був наказ на вихід, я зібрав офіцерів і сказав: «Хлопці, вийти ми вийдемо, але як потім людям в очі дивитися?». Розумієте, наскільки просяде моральний стан військ, які боронять місто? До певного моменту ми – медики, але потім – офіцери і мусимо ухвалювати рішення. І я для себе вирішую вже як офіцер – лишитися. Ми тоді перерахували кошти з карток рідним (у мене вже всяке бувало, то порадив хлопцям про всяк випадок). І з чистою совістю ми залишилися.

– Хотіла спитати, чи є незабутні історії, випадки, які будете згадувати, якби раптом завтра закінчилась війна. Можливо, це вже й була відповідь…

– Я вже не пам’ятаю життя до війни. У Феодосії починав з командира взводу, потім роти. До анексії Криму був начальником клініки невідкладної хірургії і пошкоджень у Севастополі (ВМКЦ Кримського регіону, – ред.). 2014 рік – вийшов з Криму. Забрав, що у машину вмістилося – родину і кота. Спочатку в Одесу, потім – відрядження в Дніпропетровськ, налагоджували евакуацію з ЛБЗ. Відрядили в 61-й госпіталь – на другий день почався Іловайськ… Вийшов аж у грудні. Поїхав організовувати медичне забезпечення Донецького напрямку у секторі «Б». Досить успішно, бо наступна посада – вже начмед ЗСУ.  Не пам’ятаю, що було до цього всього і не уявляю, як буде потім, після війни. Дай Боже, щоб все відійшло і ми просто почали відбудовувати зруйноване, реабілітовувати хлопців, які залишаться інвалідами фізично і психічно.

А історії… Все як в одному дні. Іноді плутаю роки, події. Живеш у цілодобовому режимі госпіталя і вже навіть не усвідомлюєш небезпек.

– Російські полонені потрапляли до вас?

– Бувало. Різне розповідають, зазвичай – що їх примусили, що ні в кого не стріляли. Дуже багато асоціальних елементів. Надаємо допомогу й віддаємо їх далі. Я давно абстрагуюся від цього. Ще не вистачало мені емоційного навантаження через людей, які прийшли сюди дітей убивати. Надали допомогу, то й надали. Зрештою, є ж міжнародні конвенції, та й розуміємо, що за цю душу ще свого бійця з полону заберемо.

– За цим всім залишається у військового медика місце для почуттів? Ви особисто на чому тримаєтесь?

– Дерева саджаю, помідори (на підвіконні в кабінеті стоїть із десяток коробок з розсадою, – ред.). Іноді – гітара, спілкування з друзями. Треба перемикатися. А як інакше? З війною життя не зупиняється. Воно триває. Люди їздять у відпустки за кордон, хтось займається культуризмом, тату набиває, на гітарі грає. Життя минає, тож повинні народжуватися діти, бути якісь хобі, зустрічі з друзями. Просто в інших умовах, але ми звикли.

Тетяна Негода, Київ