«Освіторія» – громадська спілка, створена понад 10 років тому, щоб системно змінювати освіту в Україні. Як ключовий партнер держави та міжнародних організацій, вона, серед іншого, прагне того, щоби сім мільйонів дітей, які постраждали від війни, змогли повернутися до навчання, у вчителів були всі необхідні інструменти для роботи, а освітні реформи не зупинялися. А ще колектив «Освіторії» має багато різноманітних ідей і проєктів. 

Із засновницею спілки Зоєю Литвин ми познайомилися в Берліні під час Міжнародного кінофестивалю Berlinale, на якому документальний фільм «Стрічка часу» української режисерки Катерини Горностай про вчителів був представлений в основному конкурсі.

З пані Зоєю, яка виступила виконавчою продюсеркою «Стрічки часу», ми говоримо про кіно, що з’явилося завдяки ідеї «Освіторії», та про проблеми, які стоять перед учителями й дітьми у воєнний час.

КОЖНА СЬОМА ШКОЛА В УКРАЇНІ ЗАЗНАЛА РУЙНУВАНЬ, ТОМУ МИ ГОВОРИМО ПРО «ЕДУЦИД»

– Зою, у Берліні на зустрічі з журналістами ви називали цифру, яку всі негайно підхопили: 40 тисяч українських освітян випали з процесу за час війни. Розкажіть про це докладніше, будь ласка.

– Так, це цифри з нашого дослідження. Ми робили дослідження про вчительство України й хотіли оновити дані про українських вчителів: скільки їх реально є, якого профілю, де більше – в містах чи в селах, нестача викладачів яких дисциплін спостерігається; а також заміряти тренди і спрогнозувати, що на нас чекає як на країну в контексті освіти.

Усі називають велику цифру – 438 тисяч вчителів в українській системі освіти. Але насправді їх 282 тисячі, 40 тисяч пішли з професії за три роки повномасштабної війни, з них 15 тисяч – це молоді вчителі. Причиною тут може бути те, що дорослий вчитель вже переважно має житло, партнера чи партнерку, спільне домогосподарство; знову ж таки, регалії, стаж, доплати тощо. А молодий учитель отримує 8 тисяч гривень і має вирішувати багато побутових і інших питань. 

– Тож ми говоримо не тільки про тих, хто пішов у військо. Чимало жінок-вчителів, приміром, виїхали за кордон…

– Абсолютно. Отже, коли я кажу «втратили», мається на увазі, що це люди просто пішли з професії.

– Коли ви проводили це дослідження?

– Воно свіже, ми його презентували в грудні минулого року. Тож можемо з упевненістю на ці цифри покладатися.

– Люди – найголовніше, звісно. Але освітня система зазнала значних матеріальних втрат. Можете сказати, скільки зруйновано за цей час освітянських об’єктів?

– Наше дослідження стосувалося того, якими є найбільші виклики для вчителів під час війни, якою є мотивація молоді йти в цю професію, кого в нас не вистачає і так далі.

На сьогодні у нас подвійний негативний «фільтр» на майбутніх учителів. Більшість із тих, хто йдуть у педагоги, – це ті, хто не пройшли на економістів, юристів, інші напрями. Нерідко буває, що тих, які пішли в педагогічні виші, бо не отримали кращих опцій, з другого-третього курсу «розбирають» на рекламників, референтів, перекладачів (якщо йдеться про вчителів іноземних мов) тощо. Для них це можуть бути більш цікаві опції.

Звичайно, є зірочки, які дуже вмотивовані бути саме вчителями! Але їх меншість, на жаль.

І якщо вже говорити про щось хороше, то найбільше вчителі задоволені своїми стосунками з дітьми у школах, це їхня найбільша мотивація продовжувати працювати. Найбільш умотивовані молоді люди йдуть у професію, бо вони вірять, що це їхній спосіб якісно впливати на майбутнє України, і для них тепер це важливо.

Щодо руйнувань, то є офіційні дані Міністерства освіти і науки: 3500 закладів освіти пошкоджено, 400 – зруйновано вщент. Кожна сьома школа в Україні зазнала руйнувань унаслідок повномасшабного вторгнення. Зрозуміло, що ми відбудовуємо, і є кейси відновлення, якими можемо похизуватися, але, враховуючи статистику попередніх світових воєн, ніколи не було такого відсотка зруйнованих шкіл. Тому ми часто говоримо про «едуцид», це міжнародний термін для визначення того, коли націю намагаються знищити, обмеживши їй доступ до якісної освіти. Ми впевнені, що це одна зі стратегій РФ – зробити все для того, щоб українські діти не могли далі навчатися. 

– Ви досліджували, яка частка дітей у нас вчиться онлайн?

– Я можу тут також навести дані МОН: мільйон дітей на сьогодні навчаються виключно онлайн зі загалом 7 мільйонів дітей, яких торкнулася війна. У цьому мільйоні 600 тисяч дітей в Україні, що навчаються виключно онлайн, і 400 тисяч, які приєднуються і регулярно навчаються з-за кордону.

ДІТЯМ, ЯКІ ПОВЕРТАЮТЬСЯ З-ЗА КОРДОНУ, ОЦІНКИ БУДУТЬ ПЕРЕЗАРАХОВАНІ

– У країнах, принаймні Європи, є вимога, щоби діти шкільного віку ходили до місцевих шкіл, аргумент, що вони вчаться онлайн в українській школі, не приймається як відмова ходити у звичайну школу. Ви бачите тут якийсь «конфлікт інтересів»? Діти випадають з нашого вітчизняного навчального процесу…

– Найголовніше – інтерес дитини. Я скажу як є: дуже мало дітей, що спроможні комфортно тягнути дві програми паралельно і мати щасливе дитинство.

Ми (Новопечерська школа, – ред.) у вересні не дозволили навчатися повністю онлайн дітям, які не повертаються тепер в Україну. Ми сказали: ок, беріть часткову програму, якщо дуже дитина вмотивована, окремо вивчайте тільки ті дисципліни, яких немає в школі, в якій вона тепер, але ми не раді вас бачити в онлайні зранку до вечора, як на реальних уроках. Якщо ви залишаєтеся поки що за кордоном, дитина має мати друзів там, повинна мати живе середовище, реальне навчання і повноцінне дитинство. Тільки так.

Тому я за те, щоб діти йшли і навчалися там, де вони проживають. Але якщо вони спроможні, – не батьки так думають, а якщо самі діти спроможні, – то є екстернатні програми, де можна паралельно опановувати тільки ті дисципліни, де є різниця між навчальним планом закордонним і українським.

Вже є ініціатива, що звідки б діти не повернулися, будуть перераховуватися всі дисципліни, а далі школа має наздоганяти освітні втрати. 

– Ми дуже сподіваємось, що люди повернуться, зрозуміло, не всі, але багато. Дитина, яка приїжджає зі, скажімо, німецької школи, в якій вона навчалася три роки, буде змушена підтвердити свої знання?

– Жодна українська школа не може відмовити жодній дитині перезарахувати оцінки і взяти на навчання. 

– Тобто автоматичне зарахування?

– Абсолютно. І такі кейси вже є. А далі завдання школи подивитися, де в дитини прогалини, що вона не вивчала, та допомогти якомога швидше вирівнятися з рештою класу.

– Ви підтримуєте контакт із нашими вчителями, які працюють за кордоном?

– Так, звісно. Контактуємо з багатьма вчителями. У нас є освітній фестиваль «Вчителі майбутнього», куди приїздять українські вчителі з Польщі, із Чехії, інших країн; ми робимо круглі столи й панелі, де вони можуть поділитися своїм досвідом навчання дітей за кордоном.

До речі, у травні має бути Конгрес українських учителів Канади. Якщо зможу, то я там буду.

– Є дані, скільки точно вчителів виїхали за кордон?

– За даними МОН, близько 35 тисяч. Дуже багато з них – це вчителі іноземних мов, тому що вони одні з небагатьох, які могли працевлаштуватися за фахом. Бо дуже багато вчителів через брак мови не мають хороших перспектив у професії. 

МИ ХОЧЕМО, ЩОБ СВІТ РОЗУМІВ, ЯКЕ «САЛЬТО» ДОВОДИТЬСЯ РОБИТИ ВЧИТЕЛЯМ В УКРАЇНІ

– Поговорімо тепер про кіно. Якою є участь «Освіторії» у ньому?

– Якщо говорити про нашу роль, то «Освіторія» – це автор ідеї фільму і виконавчий продюсер.

Ми з історіями вчителів працюємо вже 12-й рік. Вісім років існує премія Global Teacher Prize Ukraine, де ми щороку відзначаємо вчителів, проводимо церемонію з червоною доріжкою для них, запрошуємо перших осіб держави у Міжнародний день вчителя, щоб учителі отримали свою порцію уваги та поваги.

Стикаючись з історіями учителів у війні, ми зрозуміли, що не тільки хочемо розповідати про них в українських медіа, ми хочемо, щоб їх історії були помітними за кордоном і щоб світ розумів, яке «сальто» доводиться робити вчителям для того, щоб навчання продовжувалось, що нашим українським дітям це право на освіту обмежують.

Тому я звернулася до продюсерки Ольги Брегман (уперше у житті порушила своє правило не працювати з друзями), а Оля знайшла Катю (режисерку Катерину Горностай, – ред.). 

Слід сказати, що ми раніше надавали підтримку команді Ольги і Каті під час зйомок стрічки «Стоп-земля» і знали, як Катя працює з учнями, що в неї є своя метода, коли розкриваються і учні, і вчителі, як вони забувають, що з ними камера, і починається магія справжнього життя.

– Ідея ваша. А у подальшому процесі ви брали участь?

– Ми автор ідеї щодо того, яким має бути документальний фільм. І ми знаходили історії і фінансування.

Сценарій – це Катя. Ідея уточнювалася, викристалізовувалася вже у процесі, коли знімали безпосередньо в класах. Тоді ми зрозуміли, що у фільмі буде менше війни, а більше рефлексії на війну. Що це буде фільм про освіту під час війни, але в ньому не буде бойових дій.

Коли ми дивилися робочий прогрес, хвилювалися, чи не будуть люди думати, що у нас тут життя маслом і медом намазане, адже у фільмі трагедії не так і багато. Але я рада, що вийшло так. Один критик у Берліні сказав, що вони дуже довго чекали на такий фільм з України, який буде не про війну, а більше про рефлексію на війну. 

В «Освіторії» ми плануємо «кампанію впливу», де фільм буде швидше інструментом для того, щоб ми могли залучати додаткову підтримку в українську освіту, сприяли більшій кількості партнерських проєктів і підвищували обізнаність європейців про війну і наслідки для української освіти.

– Ви сказали, що вибирали школи для зйомок…

– Ми обирали школи, домовлялися про візити, писали листи підтримки. Наприклад, Харківська школа в метро, там не так легко зняти, бо вони вже на атракціон перетворилися: дітям не було коли навчатися, їх постійно знімали. Нам було важливо не приходити з тими натовпами журналістів, а окремо і зафіксувати реальний процес. 

Тобто наше завдання було знаходити цікаві історії, різні школи і пропонувати. Але було і навпаки, коли Катя ставила завдання: а пошукаймо профтехучилища, у нас про них немає. Або: ми хочемо зняти школи, де навчаються повністю онлайн, чи школи, які за лінією розмежування у сірій зоні, в окупації. Нашим завданням було знаходити такі школи, домовлятися.

Були школи, які не потрапили в фільм. Наприклад, ми були першою знімальною групою, якій із супроводом дозволили знімати у Донецькій області, але потім з міркувань, щоб у цю школу не поцілили, ми не стали це давати.

Були ідеї, які не планували. Наприклад, один учитель школи в місті Ромни (Сумщина), де загинули директор, бібліотекар і ще двоє працівників, які вийшли готувати школу до 1 вересня, попросив нас і домовився з родиною, щоб нашу знімальну команду пустили на похорон. Ми не планували цього, але подумали, що це важливо бачити. 

– Ідея зрозуміла: показати школи, які працюють у більш безпечних умовах і ті, що близько до лінії фронту…

– Так, це мозаїка того, як на сьогодні навчаються всі українські діти. Ми знімали там, де нас були раді бачити. У фільм увійшло навіть менше, ніж 1/4 усього знятого. А його хронометраж – дві години.

– Зйомки не заважали освітянському процесові?

– Ми максимально старалися, щоб не заважали, бо нам якраз і важливо було зняти такий процес як він є.

У нас було кілька кейсів, де, знаючи, що приїде знімальна команда, траплялося те, чого ми не хотіли: директор обдзвонив класних керівників, вони попереджали дітей, і ті приходили у день зйомок всі в бантах, вишиванках… А нам якраз такого не потрібно було, ми хотіли знімати реальність. Тому хтось і не потрапив, бо замість реального уроку намагався зробити «відкритий», показовий, відрепетируваний.

У нас було кілька кейсів, де, знаючи, що приїде знімальна команда, траплялося те, чого ми не хотіли: директор обдзвонив класних керівників, вони попереджали дітей, і ті приходили у день зйомок всі в бантах, вишиванках… А нам якраз такого не потрібно було, ми хотіли знімати реальність. Тому хтось і не потрапив, бо замість реального уроку намагався зробити «відкритий», показовий, відрепетируваний.

«СТРІЧКА ЧАСУ» ОТРИМАЛА ДУЖЕ СХВАЛЬНІ ВІДГУКИ ВІД УСІХ СВІТОВИХ КІНОВИДАНЬ

– Ви, коли починали, могли собі уявити, що фільм братиме участь у такому престижному фестивалі, як Berlinale, та ще й в основному конкурсі?

– Якщо чесно, так. Я просто знаю, що українські освітяни, їх історії достойні цього!

– Тобто ви відразу поставили собі таку високу планку? Інші члени команди у розмовах зі мною говорили, що оголошення стало для них щасливим сюрпризом.

– Звичайно. А нащо робити щось просто так?

Знаєте, 2022 рік, коли виникла ідея, був періодом кризового менеджменту і стількох завдань, що якщо треба було брати щось у роботу, то тільки насправді важливе й амбітне.

Соромно сказати, але коли Оля мені подзвонила і сказала, що нас взяли на Belinale, я відповіла: «Ну, звичайно, взяли, ми ж старалися». А вона: «Ти мене не розумієш, нас взяли в головну програму!». Я кажу: «Ну, звичайно, в головну, в яку ще?». 

– У Берліні відбулася прем’єра, поки що фільм побачили не так багато людей. Є трейлер. Ви вже починаєте отримувати фідбек?

– Так, але це поки що не репрезентативний фідбек.

Була реакція журналістів після преспоказу. Ми отримали неймовірно схвальні відгуки від усіх світових кіновидань, і це надзвичайно приємно.

А от на пресконференції одна місцева журналістка була обурена рівнем випускного: мовляв, випускниці у надто дорогих сукнях, як можна пояснити такі витрати під час війни? Очевидно, ця людина очікувала побачити більше страждань… Це теж цінний фідбек.

Насправді це запитання, яке було трохи агресивне, допомогло чіткіше донести меседжі, що освіта для нас важлива. І доки 1 вересня – це свято, і доки випуск зі школи – це свято і важлива точка виходу в доросле життя, у нас є всі шанси на розвиток освіти, на Перемогу.

Освіта сьогодні – це теж точка опори й точка незламності. І фільм про це. Я рада, що він дає надію.

Ольга Танасійчук, Берлін

Фото автора, Євгенії Гапон та з Facebook Зої Литвин