Про це Укрінформу розповів провідний науковий співробітник Історико-культурного заповідника «Більськ» кандидат історичних наук Юрій Пуголовок.

Науковці працювали в урочищі Леваднюкова гора. Ця ділянка вже досліджувалася у попередні роки. Цьогоріч розкрили близько 80 квадратних метрів території. Науковці виявили господарські ями та інші археологічні об’єкти.

Дослідники зібрали кілька тисяч фрагментів кераміки та індивідуальних знахідок. Серед них – металеві й кістяні вироби, прикраси, деталі одягу, монети, елементи озброєння та предмети особистого благочестя.

«Нас цікавила не якась конкретна знахідка, а сама структура цієї частини пам’ятки: коли вона почала використовуватися, як змінювалася забудова, які господарські об’єкти тут існували і, головне, що відбувалося з поселенням після давньоруського часу. Саме останнє виявилося особливо цікавим», – зазначив Пуголовок.

За його словами, найраніші матеріали з цієї ділянки датуються приблизно серединою X століття. Найпізніші належать до XV століття. Таким чином, археологи простежили використання одного простору протягом майже п’яти століть. Водночас, наголошує Пуголовок, це не свідчить про безперервне життя на ділянці протягом усього цього часу. Археологічні матеріали показують різну інтенсивність використання території, зміни забудови, перебудови та можливі перерви.

Особливу увагу дослідники приділили матеріалам XIII–XV століть. Вони дають змогу скласти уявлення про долю Глинського після монгольської навали.

«Він показує, що після монгольської навали ця територія не перетворилася на порожній простір. Тому постмонгольське Глинське дедалі більше постає не як “післямова” до давньоруського поселення, а як окремий важливий період його історії», – сказав науковець.

За його словами, постмонгольський горизонт був відомий дослідникам і раніше, але тепер він представлений значно ширшим набором археологічних матеріалів.

«Говорити, що ми цього року “відкрили” XIII-XV століття, було б неправильно. Інша річ, що зараз цей період стає набагато краще археологічно наповненим. Це дозволяє ставити нові питання: хто жив тут після розпаду давньоруської політичної системи, як була організована ця спільнота, якими були її зв’язки зі степом, Золотою Ордою та Великим князівством Литовським», – сказав Пуголовок.

Як повідомляв Укрінформ, у скіфському кургані на Полтавщині археологи знайшли кістки дитини та золоті намистини.

Фото надані Юрієм Пуголовком

«Ма, ми щойно влучили у БТР!». Цю фразу прокричав у 2022-му під час телефонної розмови доброволець, відомий академічний співак Юрій Іваськевич. Його мама тоді була дуже здивована, адже думала, що син – на блокпостах, а не на фронті.

Сьогодні Юрій згадує цю історію зі щирою усмішкою. Говорить, що це була перша знищена ворожа техніка, й емоції настільки зашкалювали, що не міг стриматись.

ВІД ФІЛАРМОНІЇ – ДО БРИГАДИ ТРО

Він присвятив музиці все своє життя. Академічний співак, який тривалий час працював у Запорізькій обласній філармонії, у перший день повномасштабної війни вирішив, що треба діями захищати країну, й пішов до військкомату. Потрапив до лав 110 окремої бригади ТрО “Хортиця” (нині – 260 бригада ТрО). «Паваротті» був стрільцем і помічником гранатометника.

Ми познайомились у рідному для мене і для нього місті – Запоріжжі. Іваськевич приїхав додому, аби презентувати альбом під назвою «Голос Форпосту», підготовлений за підтримки Українського культурного фонду в межах конкурсної програми «Партнерство задля розвитку».

– Я Запоріжжя добре знаю, – сказав він, коли телефоном домовлялися про зустріч.

У центр міста він приїхав із дружиною – Мариною. Як виявилося, напередодні нашої розмови подружжя Іваськевичів відсвяткувало 31 річницю шлюбу.

– Але це якщо офіційно… а так ми разом уже 35 років, – уточнює Марина.

– Вам ближче, коли вас називають Юрій Іваськевич чи «Паваротті»? – питаю на початку розмови.

– «Паваротті»… Побратими так мене знають. Юрій Петрович «Паваротті», – жартує співрозмовник.

Удома він буває не часто. Багато роботи. Перед цим приїжджав 30 липня і лише на добу. Юрій говорить, що Запоріжжя сильно змінилось і зараз нагадує йому Краматорськ річної давнини.

YOUTUBE НАВЧИВ КОПАТИ ОКОПИ ТА СТРІЛЯТИ З ГРАНАТОМЕТА

Згадуємо початок повномасштабної війни. Марина називає 24 лютого «страшним днем» у її житті.

– У нас було маленьке кафе. Приходили люди різного віку і статусу, вже сформувалося «наше коло». Це був такий маленький куточок України на «Малому ринку» (так називають одну із зупинок в Олександрівському районі міста, – авт.). У той день ми відкрили кафе і Юра сказав, що поїде до військкомату. А потім приїхав і повідомив, що йде служити. Я розуміла, що не можу йому сказати «ні», бо це для нього буде наче смерть. Він себе з’їсть ізсередини, якщо нічого не зробить, щоби Україна залишилась Україною. Тому я підтримала рішення чоловіка, хоч це було дуже важко, – згадує Марина.

Після того, як зібрали аптечку, необхідні речі, вони міцно обійнялися. Обоє знали, що йде він надовго.

– Пів року пройшло, і Юра приїхав додому. Я мила його берці й запитала: «Ну що, ховаємо їх?» А він сказав, щоб далеко не ховала, бо наступного року взуватиме знову, – говорить Марина.

– Я не думав, що вони підуть із усіх боків, але полізли масштабно. Вони не жартували, а готувалися до війни з 1991 року. Першим дзвіночком був Крим. Щодо наших союзників, то скажу так: ніхто не хоче мати поруч із собою сильного сусіда, – зауважує Юрій Петрович.

Так вийшло, що ні у кого з розрахунку «Паваротті» не були бойового досвіду. Вчилися рити окопи, а також опановувати зброю з відео на Youtube.

– У нас були одні добровольці й ніхто не мав стосунку до військової служби. Прислали чеські гранатомети, ми подивились і подумали: а що робити з цим? Так, я колись служив, але на флоті такої зброї не було. Не вистачало набоїв для тренування. Це зараз ситуація стала трохи кращою. А тоді ми знаходили відео, вчилися, розбиралися. Перша ціль – БТР. Ми скоригували – і по ньому влучила наша арта, – пригадує Іваськевич.

Каже, що саме в той момент говорив телефоном із мамою і закричав, що потрапили в БТР.

– А вона мені каже: “А ти де?”. На що я зміг сказати лише “ой”. За кілька днів я з контузією був у лікарні у Дніпрі. Це було напередодні Великодня. Вийшов із лікарні, а все навколо квітне, тюльпани, трава зелена, мами з колясками. Й у мене був дисонанс. Я не знав, як реагувати на чоловіків у кафе. Думав, що ворога перемагати треба гуртом, а не “воювати повинні військові”, – говорить Юрій.

«O SOLE MІO» ПІСЛЯ ДОВГОЇ ПЕРЕРВИ

Він ділиться, що на початку повномасштабки втратив бажання співати. Вважав, що настав момент, коли не може це робити – ніби поставив свій спів на паузу.

Марина навіть просила чоловіка виконати щось для неї.

– Я маю ексклюзивне аудіо в телефоні. Він записав його для мене прямо в окопі. Тихенько заспівав, записав це і надіслав мені, – розповідає вона.

Перший раз після цього Юрій заспівав у серпні 2022 року. Згадує, що тоді разом із побратимами проходили курси перепідготовки і вже ввечері, коли всі сиділи на вулиці і відпочивали, хтось запитав: “Паваротті, а ти хоч співати вмієш?” Він відповів, що «трішки» вміє й виконав італійською «O sole mіо». Вражені й водночас здивовані побратими дістали телефони і почали записувати відео.

«Паваротті» дуже пишається своїм розрахунком. Зізнається: вони знищили чимало ворожих цілей на Запорізькому і на Донецькому напрямках. Але потім стався липень 2023-го.

РАПТОВА МІНА

– Ми були у ворожому тилу. Наші позиції розташовувались лише позаду, а з усіх інших сторін – ворог. Це було в районі села Приютне Запорізької області. Межа з Донеччиною. Зайшли хлопці, які нас міняли, а ми виходили. І от я йду до автомобіля, чую “хлопок”. Мене наче обпалило. Перша думка, що хтось із наших поставив сигнальну міну. Подумав, ну якого біса там стоїть “сигналка”? – розповідає Юрій про своє поранення.

Міна, на яку наступив Юрій, виявилася не сигнальною, а ворожою. Росіяни дистанційно замінували територію. Побратими одразу закинули Іваськевича в автівку та повезли до стабпункту, а звідти – до Запоріжжя.

Марина добре пам’ятає той день. Вона знала, що чоловік на позиціях і виходитиме по “сіряку” разом із побратимами. Юрій мав зателефонувати близько 4-5 ранку. Але дзвінок був на початку сьомої. За словами Марини, голос чоловіка звучав дивно. Він сказав, щоби вона не хвилювалась і додав, що його везуть у лікарню до Запоріжжя.

– 14 липня у мене день народження. І не було жодного разу, щоби він не приїхав. Навіть коли перебував на позиціях, то завжди домовлявся хоча б на кілька годин. Цього разу він також говорив, що обов’язково приїде, – згадує дружина.

Поранення сталося за три доби до її дня народження.

У лікарні Марина побачила, як вона каже, “ніжку” коханого – із турнікетом і шиною. Вона одразу зрозуміла, що нічого хорошого чекати не треба. Юра цього ще не розумів. Операція була довгою.

– Після цього я відкрив очі. Покрутив праву ногу. Бачу і відчуваю, що вона є. Потім ліву покрутив… а там нічого не крутиться. І от тоді я зрозумів, що все, – каже Юрій.

– Я цього ніколи не забуду. Він подивився на мене і сказав: “Маріша”. А я сказала, що нічого страшного. Знала, що у нього дуже сильний характер. Мені головне, щоби він був, – додає Марина.

На третій день після поранення Юра познайомився з тоді ще “Культурним десантом”. Артисти приїхали в лікарню саме 14 липня.

– Нас запитали, чи не заперечуємо, якщо виступить “Культурний десант”. Ми були не проти. І от лежимо в палаті реально злі, бо потрапили в таку ситуацію і не знаємо, що робити далі, й тут до нас заходять четверо молодих, сильних, здорових хлопців і починають нас розважати. Перша реакція: “Хлопці, а якого біса? На фронті не вистачає бійців, а ви тут граєте”. Через 10-15 хвилин і у нас покращився настрій, вони дали позитивного заряду. Грав піаніст, і я тоді подумав, що я би з ним заспівав. І от тоді моє ставлення до “Культурного десанту” змінилось. А потім випадково зустрілись із Миколаєм Сєргою і він запитав, коли я готовий до них долучитись. Відповів, що готовий на вчора, але треба пройти ВЛК і реабілітацію, – розповідає про новий період у житті Юрій.

У чоловіка досі є фантомні болі. Ліків від цього немає, але робота чи улюблена справа відволікають і дають можливість жити далі.

– «Культурні сили» – це, умовно, «свої для своїх»? – запитую Юрія.

– Ні. Зараз «Культурні сили» займаються тим, що мали робити ще років 30 тому різні патріотичні гуртки. Мистецтво – потужний відділ пропаганди, – відповідає боєць.

“ВОНА ДЛЯ МЕНЕ ВСЕ”

Він пройшов реабілітацію, потім протезування, навчився ходити. Марина подбала, щоби чоловік якомога швидше соціалізувався.

– Я зосередилась на його здоров’ї. Вдома переобладнала ванну на душову кабінку, нам допомогли друзі-будівельники. Головною задачею було зробити так, щоби він був незалежним. Якщо мене не буде поруч, щоб міг сам усе зробити й не відчувати, що щось не так, – говорить жінка.

Юрій каже, що у нього було сильне бажання ходити. Разом із дружиною вони вчилися одягати і знімати протез, чоловік учився ходити на милицях і падав із них. Він радить тим, хто має ампутації, протезуватися за місцем проживання, бо так краще і зручніше обслуговувати протез.

Запитую Марину, наскільки важко їй було в той момент, як трималася і як удавалося завжди бути сильною для коханого. Вона чесно відповідає, що до цієї розмови поки не готова.

– Скажу лише, що тоді дала собі слово, що він має відчувати себе завжди сильним. Для нього буде важко почуватися слабким.

Юрій говорить, що досі не звикнув лише до того, що не може з розбігу застрибнути в океан.

– Я за своє життя побував на різних океанах, берегах. І ось це “не можу” – єдине, що мене вбиває. Все інше можу зробити легко, наче пальцями клацнути, – каже він, усміхаючись.

Під час нашої розмови Іваськевич щиро називає дружину “Маришею” та “сонечком”.

– Ви звикли, що він тепер “Паваротті”? – питаю у неї.

Марина усміхається. Її очі наповнені слізьми, розмова – доволі відверта і навіть трохи болюча:

– Він для мене Юрчік.

– А вона завжди “сонечко”? – звертаюсь до нього.

– Вона для мене…. вона для мене все.

РІДНЕ МІСТО, ЯКЕ СТАЛО МІЦНОЮ ФОРТЕЦЕЮ

Сьогодні Юрій виступає на фронті, у шпиталях, на міжнародних майданчиках. Разом із піаністом, який у липні 2023 року грав у лікарні, вони вже об’їхали США – 28 штатів.

Зізнається, що найважче співати у шпиталях.

Він розуміє, що війна змінила його і як людину, і як артиста. Для Юрія надзвичайно важливо було презентувати реліз альбому “Форпост Запоріжжя” саме у рідному місті. Він пояснює, що альбом – не про героїчні пісні. У нього інший сенс і зміст.

– Форпост – це край, крайня фортеця перед ворогом. Ще у жодному альбомі не чув стільки пісень, присвячених одному місту. Це ностальгічні пісні. Їх 10. Я хочу, щоби люди пам’ятали, що було в місті, й головне – робили щось, щоби місто і надалі було, – каже Іваськевич.

Зараз «Культурні сили» працюють над створенням кліпу. Його також планують знімати у Запоріжжі.

Ольга Звонарьова

Фото Дмитра Смольєнка

Голлівудський актор і лауреат премії «Оскар» Роберт Де Ніро веде перемовини про участь у спортивному фільмі «Томмі і я» (Tommy & Me) для кіностудії Skydance Sports.