Таку думку в ефірі Українського радіо висловив військовий аналітик Олексій Гетьман, передає Укрінформ.

За словами експерта, проблемою зараз є не лише фізична, а й психоемоційна втома. Людина не може перебувати в бою нескінченно. «Тому в першу чергу треба спробувати робити так, щоб люди, які перебувають понад 2-3 місяці безпосередньо на “нулі”, могли повернутися, привести себе до ладу, відпочити хоча б такий самий термін, який вона перебували на лінії фронту», – зазначив Гетьман.

Він додав, що головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський вже звертав увагу на випадки, коли командири не проводили ротації, маючи для цього ресурси.

Питання демобілізації аналітик назвав складним через проблеми з мобілізацією, проте наголосив, що катастрофічних провалів із поповненням армії немає.

«Так, ми чуємо багато про те, що вона йде не так, як треба, що нам не вистачає людей, але вона все одно йде. І якихось дір, якихось місяців, щоб взагалі неможливо було поповнити Збройні сили, у нас не було. За великим рахунком, план із мобілізації в нас виконується. Тобто в нас немає катастрофічних провалів у забезпеченні людьми нашої армії», – зауважив він.

Натомість головним демотивуючим фактором для бійців є невизначеність. «Люди, які пішли у військо добровільно або були мобілізовані через ТЦК, не розуміють, на який термін вони мобілізовані – на рік, на два, на 25 років. І це пригнічує», – підкреслив експерт. Водночас, на його переконання, багато хто готовий підписати контракт і служити далі, якщо буде визначеність із термінами: наприклад, що через пів року служба закінчується.

Підвищення виплат для тих, хто на передовій, Гетьман вважає надзвичайно важливим. За його словами, це не лише питання соціального статусу та порівняння із цивільними зарплатами, а й закриття базових потреб підрозділів. Він підкреслив, що військові витрачають великі суми на техніку, запчастини, покращення зброї тощо.

Тому, вважає він, пристойне грошове забезпечення разом із встановленими термінами служби стануть головними стимулами для продовження контрактів.

«Якщо дійсно підвищиться зарплата, якщо буде визначений чіткий термін служби, то в мене є чітке переконання, що дуже багато людей будуть продовжувати свої контракти після їх закінчення. Тобто продовжуватимуть службу, бо є визначеність і є більш-менш пристойне грошове забезпечення», – підсумував аналітик.

Як повідомляв Укрінформ, Президент Володимир Зеленський заявив про затвердження формату армійської реформи, яка має бути остаточно оформлена у травні, а її практичні зміни стануть відчутними вже з червня.

Також він заявив про підвищення грошового забезпечення для військовослужбовців, зокрема встановлення мінімуму в 30 тис. грн для тилових посад і суттєве зростання виплат для бойових командирів, зокрема, сержантів та офіцерів, командирів батальйонів, бригад і корпусів.

В інтерв’ю Інтенту письменник Антон Санченко пояснює, чому історія російської імперії значно менш “російська”, ніж здається. Від мореплавців, науковців, лікарів до міністрів українці формували її інституції, але залишалися в ній “анекдотичними персонажами”. У розмові – про кумівство як стратегію виживання в імперській системі, крах ринку електронних книжок через піратство, популярність фентезі під час війни як втечі від реальності. А також про те, чому тексти штучного інтелекту легко впізнати за нудьгою. І трохи про Одесу – місто з власним характером.

Довідка

Антон Санченко (народився 29 липня 1966 року, Херсон) – український письменник-мариніст, перекладач, засновник першого українського електронного видавництва “Електрокнига”. У 1986 році закінчив Херсонське мореходне училище. Працював начальником радіостанції в Керчі, Херсоні, Одесі, Стамбулі та Піреї. У 2005 році Санченко закінчив філологічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Перша збірка під назвою “Вызывной канал” вийшла 2003 року. У 2010 році вийшла книга оповідань “Нариси бурси” – одна з перших електронних книг в українській літературі. У 2011 році вона увійшла до п’ятірки фіналістів конкурсу “Книга року BBC-2011”. Серед інших книг автора: “Баркароли” (2008), “Весілля з Європою” (2008), “Самовчитель графомана” (2012), “Левантійські канікули” (2014), “Земля Георгія” (2016), “Юрій Лисянський: навколосвітня подорож на шлюпі “Нева” (1803-1806)” (2019), “Круз та Лис. Напередодні” (2020), “На чорноморській хвилі: 33 століття копаного моря” (2024).

Антон Санченко. СКРІНШОТ: youtube Інтента

Пане Антоне, через невимушену інтелектуально-саркастичну форму в книгах “Круз та Лис”, “Красуні обирають Лисянського” вам вдається лагідна деколонізація. Ви показуєте, як першою російською навколосвітньою експедицією керували наш український науковець та мореплавець з Ніжина Юрій Лисянський та німець Крузенштерн. А як ви ставитеся до деколонізації, яку роблять у кабінетах наші чиновники?

Я це слово вперше почув в Одесі. Я якось інакше для себе це називав. Але повернення на батьківщину українських героїв, яких по світах багато, – це одна з першочергових задач. Бо іноді дивуєшся, хто насправді розвивав, скажімо, медицину в російській імперії: дві третини лікарів у XVIII столітті – українці.

З моряками те ж: 80% викладачів Морського кадетського корпусу за часів Лисянського були випускниками Києво-Могилянської академії. Коли дивишся на це під іншим кутом, бачиш величезний і часто визначальний внесок українців.

Наприклад, Платон Гамалія, викладач і командир роти Морського кадетського корпусу, написав усі російські підручники з морської справи: навігацію, теорію кораблебудування, метеорологію, астрономію. Одна людина. Росіяни називали його “флотським Ломоносовим”.

Чому імперська історіографія системно стирала українське походження таких постатей, як Лисянський, і чи був у нього шанс за життя уникнути цього привласнення?

Історіографія стирала, а мемуари, навпаки, підкреслювали. У вихідців з України постійно відзначали акцент, “малоросійський стиль”. Книжку Лисянського шість разів завертали, не хотіли друкувати.

Українців часто перетворювали на анекдотичних персонажів. Наприклад, канцлер Безбородько – освічена людина, яка знала чотири мови й вела переговори з європейськими монархами – отримував претензії лише за “малоросійський акцент”.

Чи можна вважати, що без організаційного та фінансового хисту Лисянського перша російська навколосвітня експедиція не відбулася б?

Можна – і не тільки без Лисянського. Був ще такий ніжинець, Євстратій Деларов, – грецький купець. Саме він запропонував ідею плавання на Аляску для доставки товарів і вивезення хутра. Без канцлера Безбородька, який продавив експедицію документально, теж нічого б не було. Тобто походження цієї експедиції – значною мірою українське і грецьке.

Як ви балансуєте між історичною точністю й художньою свободою?

Чим добре бути белетристом: там, де історик зупиняється через відсутність доказів, ти можеш рухатися далі.

Наприклад, є запис, що хрещеним батьком сестри Лисянського, Анни, був “князь Олександр”. Історик не може довести, що це Безбородько. Белетрист – може припустити.

І далі ця логіка підтверджується поведінкою: Безбородько допомагав родині Лисянських. Таке кумівство XVIII століття – це наш спосіб у ворожому імперському світі якось виживати. І коли з цим починають боротися в нашій Верховній Раді, я сміюсь, бо перемогти це неможливо. 

Як ви ставитеся до питання, що нащадок ніжинських козаків Юрій Лисянський був російським колонізатором?

Він дійсно воював з індіанцями – це факт. Але водночас виступав як ревізор того, що робили росіяни в Америці.

Його записи не збігаються з офіційною історією. Наприклад, він пише про експлуатацію алеутів. Чоловіки постійно були на промислі, родини залишались без засобів до існування. Лисянський писав, що жінок і дітей нема чим годувати, бо всі чоловіки на полюванні. Там є епізод, коли він ділиться своїми запасами з жінками. 

Тобто картина складніша: він і учасник системи, і її критик. Одним словом, нам треба з’їздити на Аляску й на місці розібратися, колонізатор Лисянський чи навпаки. Але це завдання наступної книги. 

Для кого ви пишете свої книжки?

Для людей, яким цікаві морські пригоди й історія. Часто це дорослі читачі, іноді колишні моряки. На жаль, не молодь. Їх цікавить зараз трошки інше.

Ідеальний читач – людина, яка хотіла стати моряком, але не змогла, і тепер проживає цю мрію через книжки.

Антон Санченко на зустрічі з читачами. ФОТО: Наталя Довбиш

Що не так із електронними книжками і чому повертається мода на паперові?

Мода повернулася з однієї простої причини: у нас усі електронні книжки читають на шару. А для того, щоб навіть перекласти книжку (не те що написати, а просто відсканувати й зробити цифрову копію), потрібні гроші. Ті, хто читає електронні книжки, платити не люблять. 

У мене було видавництво “Електрокнига”, я пробував усілякі методи. Книжка вільно розповсюджувалася, а після прочитання можна було заплатити автору. Платив хіба кожен сотий. Був би кожен п’ятдесятий – уже можна було б про щось говорити. Я думав, що з часом це зміниться. Але ні. Коли закрили “Чтиво”, я побачив, скільки насправді нас – любителів халяви, любителів контрабасу. Зробити з цим нічого не можна.

Тому єдиний метод – не полегшувати піратам життя: не робити електронних версій, а випускати паперові. Наклади впали. Було вісім тисяч, стало тисяча, але це все одно наклад, який окупає книжку. З цим можна працювати. Ось тому й повернення до паперових.

Який ваш гонорар як письменника?

Мені важко сказати, тому що я ніколи не обмежувався гонораром. Я продавав свої книжки й заробляв загалом більше, ніж отримував від видавництва. Тобто я завжди прописую в угоді, що мені дають значну знижку на книжки, і продаю їх сам. У середньому я можу отримати близько двох тисяч доларів з книги.
Колись я гордо назвав цю цифру херсонським школярам – і вони миттєво втратили інтерес до професії письменника. Сказали, що будуть митниками або контрабандистами. 

Ваша думка з приводу висловлювань блогерки Еми Антонюк? 

Слухайте, в нас часто ображаються на правду. “Російськомовна щелепа” – це вже відомий мем із часів окупації Криму. Всі ним користуються, ніхто не ображається, а тут образилися й вимагають від неї вибачень. За що? Антонюк назвала щось таке, чого не існує в природі? Це нормальна ситуація: люди відмовляються вчити українську, бо їм важко, вони непристосовані. Науково це називається артикуляційна база, і вона справді різна в різних народів. Я не фахівець, щоб пояснювати, у чому саме різниця, але так: українську фонетику засвоїти непросто.

Антон Санченко. ФОТО: Наталя Довбиш

Що читати під час війни?

Люди обирають фентезі, романтичну літературу як спосіб втекти в інший світ. Я не раджу і таке не читаю, але бачу цей тренд.

Чого бракує сучасній українській літературі?

Нічого. Вона стрімко розвивається. Ще кілька десятиліть тому було кілька сотень книжок, зараз – десятки тисяч назв. Скаржитися не випадає.

Ясно, що є, куди розвиватися, але ми працюємо для соціуму: що соціум вимагає – те література й пропонує.

Як ви оцінюєте вплив штучного інтелекту на літературу?

Я не користуюся штучним інтелектом, тому й не знаю. Іноді читаю дописи людей, які ним користуються. Коли до середини тексту мені стає нудно, я розумію, що його писав ШІ.

Ось Кокотюха написав понад сто книжок без жодного штучного інтелекту. Тобто наскільки в нього автоматизована процедура письма, працелюбність. Зараз це нікого б не здивувало, але він зробив це за тридцять років до появи ШІ. Так, є Дюма, теж плідний автор, але за нього писала фабрика. 

Я пишу сам. Мені швидше написати самому, ніж пояснювати, чого я хочу, а потім вичитувати марення ШІ, коли він вигадує якісь факти.

Ви нещодавно переїхали з Києва до Одеси. Дайте позитивне і негативне враження.

Позитивне – мало самокатників, і вони обережні. Негативне – відсутність уваги до зелених зон. Після Києва це дуже помітно: парки занедбані, бракує системного догляду.

Ната Чернецька

Напередодні літнього сезону у населених пунктах Кордонського старостату Визирської громади наводять лад: косять траву, висаджують квіти та прибирають узбережжя Тилігульського лиману.