До прем’єрних перекладів в Україні найголовнішої книги людства долучилися 2 видатні українці Іван Пулюй та Іван Огієнко

Переклади Біблії нашою рідною мовою належать до скарбниці української духовності. І особливу шану ми воздаємо тим, хто брався за цю титанічну працю та здійснював її. Серед них – два видатні діячі вітчизняної історії – Іван Пулюй та Іван Огієнко, з чиїми іменами в цьому році пов’язані знаменні дати в їхніх біографіях: у лютому минуло 180 років з дня народження Івана Павловича Пулюя, який активно долучився до першого перекладу Біблії українською мовою, а Іван Іванович Огієнко 85 років тому завершив другий переклад найголовнішої книги людства.

ВІН МАВ УНІКАЛЬНІ ЗДІБНОСТІ, ЗНАВ БАГАТО МОВ, У ТОМУ ЧИСЛІ ДРЕВНЬОГЕБРЕЙСЬКУ

Про життєпис Івана Пулюя. Він народився в Гримайлові на Тернопільщині у багатодітній сім’ї освіченого і доброго господаря Павла Пулюя, який певний час був бургомістром містечка. 

Там закінчив початкову школу. Наступним освітнім етапом для нього стала Тернопільська класична гімназія. Незвичайна гімназія, в якій у різні роки навчалися такі майбутні діячі української науки, духовності, культури, як Володимир і Олександр Барвинські, Йосип Сліпий, Іван Горбачевський, Кирило Студинський, Станіслав Дністрянський. У гімназії панував український дух. І ним не міг не пройнятися юнак з Гримайлова. Разом з братами Барвінськими він стає одним із засновників «Громади», таємної організації, члени якої поклялися служити Україні. Тричі на тиждень, після уроків, вони збиралися на свої засідання. Кожне з них мало чітке спрямування: у середу присвячувалося поглибленому вивченню української і світової історії, в суботу – літературі і в неділю – читанню й декламації слова Божого. У сучасних дослідженнях про життя й діяльність Івана Пулюя часто цитуються його промовисті слова: «Немає більшого гонору для інтелігентного чоловіка, як берегти свою і національну честь та без нагороди вірно працювати для добра свого народу, щоб забезпечити йому кращу долю».

Батьки хотіли бачити його греко-католицьким священником. Нібито до цього й ішлося. У 1865 році Іван їде у Відень і поступає в Греко-католицьку духовну семінарію. Навчаючись у ній, не забуває про свою клятву служити українській справі. Вже на першому курсі перекладає українською мовою підручник з геометрії, у 1868 році стає співзасновником студентського товариства «Січ», перекладає українською ряд творів духовної літератури. Можливо, саме тоді й з’явився в нього задум взятися за переклад Біблії українською мовою. З цього погляду, великий вплив на нього мала зустріч в 1869 році з Пантелеймоном Кулішем, який тоді працював над першим перекладом Старого Заповіту.

* * *

Але Пулюй не відразу прийняв пропозицію Куліша долучитися до перекладу. Він все ще був у роздумах, який життєвий і професійний шлях обрати. На старших курсах семінарії захоплюється філософією, математикою і фізикою і по закінченні семінарії не висвячується на священника, а три роки навчається на філософському факультеті Віденського університету.

Проте й філософія не стала справою його життя, бо вже у 1872 році Івана Пулюя можна було зустріти в стінах фізичної лабораторії віденського професора фон Лянге. Через два роки він уже в хорватському місті Фіюме (нині Рієка), де працює викладачем на кафедрі фізики, механіки й математики Військово-морської академії. Саме там проявляється його винахідницький талант: Пулюй сконструював прилад для вимірювання механічного еквіваленту теплоти, який отримав срібну медаль на Всесвітній виставці 1878 року в Парижі. 

Після академії – новий курс навчання. Цього разу в Фізичному інституті Страсбургського університету під науковим керівництвом професора Августа Кундта. Отримавши звання доктора наук, Іван Пулюй повертається у Віденський університет і присвячує себе викладацькій роботі й фізичним дослідженням. Його ім’я з’являється на сторінках журналу «Доповіді Віденської академії наук». На початку вісімдесятих років, у цьому журналі з’являються публікації вченого, які засвідчують новий поворот у його наукових дослідженнях і технічних експериментах: вони присвячені вивченню катодних променів і створенню електричних апаратів. 

До його праць виявляють зацікавленість не лише науковці, а й практики. Він отримує нагороди престижних виставок, Пулюя запрошують на посаду директора фабрики освітлювальних ламп в австрійському місті Штайрі, і він два роки працює на цьому підприємстві, займаючись, зокрема, виробництвом ламп власної конструкції. У 1884-ому в Штайрі була організована електротехнічна промислова виставка. І саму її територію, і підступи до неї яскраво освітлювали лампочки Пулюя. Це справило велике враження на відвідувачів виставки, зокрема, й на цісаря Австро-Угорської імперії Франца-Йосифа, який під час відвідання мав тривалу розмову з Іваном Пулюєм. Того ж року на запрошення Міністерства освіти Австро-Угорщини Іван Пулюй переїздить до Праги, де обіймає посаду професора експериментальної фізики Німецької вищої технічної школи. Наприкінці вісімдесятих він обирався деканом математичного факультету, ректором Празької політехніки.

У середині дев’яностих – нове зацікавлення: Пулюй зосереджується на теоретичних і практичних дослідженнях Х-променів і публікує на цю тему в «Доповідях Віденської академії наук» дві статті. Він вивчає пов’язані з цими променями процеси на атомно-молекулярному рівні. Більше того: створена Пулюєм лампа давала змогу побачити ці невидимі для людського ока промені. І це було феноменальним досягненням. 

Але авторство у відкритті короткохвильового електромагнітного випромінювання було віддане німецькому фізику Вільгельму Конраду Рентгену, і саме це епохальне відкриття принесло йому звання першого лауреата Нобелівської премії в галузі фізики.

Чому Нобелівським лауреатом не став Іван Пулюй? Він і Рентген були однолітками. І склалося так, що в тридцятилітньому віці їхні шляхи зійшлися: у 1875 році обоє працювали в одній лабораторії Страсбурзького університету під керівництвом уже згадуваного професора Августа Кундта. Після Страсбурга вони періодично обмінювалися листами, в яких ділилися результатами своїх досліджень. Рентгену, зокрема, була добре відома лампа Пулюя, завдяки якій можна було побачити ці загадкові Х-промені. Використовуючи цю лампу, Іван Пулюй робив знімки, які згодом стали називатися рентгенівськими. Але німецький фізик у 1895 році заявив про ці промені першим. Ось як на це прореагував Іван Пулюй. Подаємо його реакцію, виходячи із спогадів його сина: “… Батько прочитав звістку про відкриття Рентгена, лежачи ще в ліжку. Зірвавшись з ліжка і обхопивши голову руками, він раз від разу вигукував: “Моя лампа! Моя лампа!..”. Пулюй надіслав Рентгену лист з проханням відповісти, чи використовувалася його лампа в експериментах. Відповіді він так і не отримав. Коли Рентгену вручали Нобелівську премію, він ухилявся від пояснення природи свого відкриття. А в заповіті розпорядився знищити всі свої записи стосовно Х-променів, що й було зроблено».

Проаналізувавши праці як Пулюя, так і Рентгена, вчений і дослідник історії науки, доктор фізико-математичних наук Василь Шендровський прийшов до висновку, що пояснення природи Х-променів повністю дав Іван Пулюй. Саме він сконструював лампу, якою користувався Рентген. У Рентгенових роботах немає ні слова про користь цього відкриття для медицини, і саме Пулюй це показав. До речі, американські лікарі брати Едвін і Гілман Фрост, які вперше діагностували перелом зап’ястя у 14-річного пацієнта, у наукових виданнях стверджували, що використовували при цьому лампу Пулюя.

Чому ж тоді не Пулюєві, а Рентгену була присуджена Нобелівська премія? Як уже мовилося, формальним приводом для цього стало те, що німецький фізик першим опублікував інформацію про відкриття променів. Але чи не найточніше на це питання відповів у спілкуванні з Іваном Пулюєм видатний фізик, славнозвісний Альберт Ейнштейн: «Що сталося – не змінити. Хай залишається при Вас сатисфакція, що й Ви вклали свою частку в епохальне відкриття. Хіба цього мало? А якщо на тверезу голову, то все має логіку. Хто стоїть за Вами, русинами, – яка культура, які акції? Прикро Вам це слухати, але куди дінешся від своєї долі? А за Рентгеном – уся Європа”. У відповідь Іван Пулюй зауважив Ейнштейну: “Що має статися – станеться обов’язково, і те, що відбудеться, буде найкращим, тому що така воля Господня!”

* * *

…Іван Пулюй не став священиком, як того дуже хотіли його батьки. Але він був глибоко віруючою людиною і доклав чимало зусиль, щоб донести слово Боже українцям їхньою рідною мовою. Цьому сприяло, зокрема, те, що Іван Пулюй вивчив і знав понад десять мов – сучасних європейських і древніх. Ще в студентські роки він переклав українською мовою «Молитовник». Саме його знання древньогебрейської мови привернули до нього увагу Пантелеймона Куліша, соратника Тараса Шевченка. Куліш запропонував юнакові долучитися до його праці над перекладом українською тексту Біблії. Їхня робота над перекладом наближалася до кінця, але пожежа в Кулішевому маєтку в 1885 році знищила майже завершений текст. Довелося все починати по суті спочатку. 

Згодом до цих трудів приєднався класик української літератури Іван Нечуй-Левицький. Пантелеймон Куліш не дожив до того дня, коли Старий і Новий Завіти побачили світ українською мовою. Біблія була видана в 1903 році у Відні. Влада Росії відмовилася її поширювати на території імперії.

Івана Пулюя вважали в Росії неблагонадійним. Там добре знали про його проукраїнські переконання й позиції. Їх він відверто висловив в одній із своїх останніх праць, написаних у розпал Першої світової війни. «Найважливіше значення для досягнення миру в Європі, – підкреслив він, – може мати тільки незалежна Україна. Це є, на наше переконання, ключем до миру в Європі». Ці слова не менш актуально звучать і сьогодні.

Іван Пулюй віддано й щиро любив Україну. В патріотичному українському дусі виховав він разом з Катериною Стозіцькою і своїх дітей. У їхній сім’ї виросли три доньки і три сини. За відсутності в Празі української школи подружжя Пулюїв наймали для дітей вчителів української мови. Сини Павло і Юрій після смерті батька вчилися в українській гімназії Львова. Олександр, найстарший син, у сімнадцятирічному віці добровільно приєднався до Січових стрільців і воював в Українській Галицькій армії.

Як і в царській Росії, ім’я Івана Пулюя замовчувалося за радянської влади. Кілька рядків про нього було лише в першому виданні УРЕ. В другому про вченого із світовою славою «забули». Тож тільки нині, у незалежній Україні, про яку мріяв Іван Пулюй, стало можливим говорити й писати про нього. Однак, на наш погляд, глибоке, достойне цього великого імені дослідження життя й наукової та громадської діяльності Івана Пулюя лише починається. Не так багато маємо в українській історії творців таких масштабів, як він.

ДРУГИЙ ПЕРЕКЛАД БІБЛІЇ САМОТУЖКИ ЗДІЙСНИВ ІВАН ОГІЄНКО

Головну працю свого великого, непростого, сповненого багатогранною діяльністю життя Іван Огієнко закінчив у 1940 році, коли перебував у вимушеній еміграції на території Польщі. Чому за наявності першого перекладу Іван Огієнко вирішив здійснити свій? До цього питання ми ще повернемося. А зараз зупинимось на тому, як ішов Іван Огієнко до цієї колосальної, складної праці. Зазначимо при цьому, що, мабуть, тільки йому й було до снаги самотужки, без сторонньої допомоги, виконати її.

…На другий день нового 1882 року (за старим стилем) у бідній селянській сім’ї Івана і Єфросинії Огієнків народився хлопчик, шоста дитина, яку назвали на честь батька і якій судилося прославити у світах не лише свою родину, а й всю Україну. Виходець з провінційного містечка Брусилів на Житомирщині став енциклопедистом: вписав своє ім’я в історичну науку, мовознавство, лексикографію, освіту, педагогіку, політику, суспільствознавство. Він залишив величезну духовну спадщину – десятки книг, сотні наукових, публіцистичних, просвітницьких публікацій. Та й література про нього вже складає десятки томів. 

Є в центрі Брусилова колодязь з кришталево чистою і холодною водою. Гостей містечка, які приїздять вшанувати пам’ять Івана Огієнка, неодмінно запрошують до цього колодязя, дають напитися з нього води і таким символічним чином доторкнутися до джерел цієї землі, з якої почався довгий і тернистий шлях майбутнього митрополита Іларіона.

Втім, на початках цього шляху зовсім на виглядало, що він, зокрема, прославить себе як церковний діяч, духовна особистість. Коли хлопчикові виповнилося два роки, його батько загинув під копитами коня, і життя сім’ї стало ще більш убогим і нужденним. Після закінчення чотирикласної школи в Брусилові кмітливого підлітка зараховують у Київську військово-фельдшерську школу, по завершенні якої він навчається в гімназії волинського Острога і ставить перед собою мету – поступити в Київський університет св. Володимира. Мети було досягнуто, і юнак захопився новою мрією – стати викладачем університету. Ця мрія збулася в грудні 1911 року, коли Іван Огієнко став професорським стипендіатом історико-філологічного факультету і взявся за українознавчі дослідження. 

Він близько знайомиться і співпрацює з видатними українськими вченими і громадськими діячами тих років – Михайлом Грушевським, Борисом Грінченком, Агатангелом Кримським, Андрієм Ніковським, Дмитром Дорошенком, Іваном Стешенком, Володимиром Науменком, В’ячеславом Прокоповичем. Молодий вчений і викладач зовсім не губиться в цьому яскравому сузір’ї імен. Одним із підтверджень цього стала його серія лекцій українською мовою, яка згодом, за підтримки Симона Петлюри, вийшла окремою книгою «Українська культура», що мала в ті буремні роки неабиякий резонанс. 

Саме в ті часи Іван Огієнко й захопився релігійною тематикою. Але не на теоретичному, а на цілком практичному рівні. До цього підштовхнули й спонукали його події, що тоді змінювалися з калейдоскопічною швидкістю. Руйнівна й кривава Перша світова війна, падіння в Росії царату, розгорання полум’я революції і громадянської війни. Від цього неможливо було сховатися. Та й Іван Огієнко не шукає для себе тихого куточка. Навпаки: у Києві він потрапляє в епіцентр цього виру. Огієнко стає активним учасником процесу українізації університету Св. Володимира, одним з перших у ньому читає лекції і веде заняття українською мовою. У створеній весною 1917-го Центральній раді він виступає одним з ініціаторів організації в Україні вищої школи, заснування Українського народного університету, а в Кам’янець-Подільському створює новий університет, взявши на себе обов’язки його ректора. З 6 січня до 25 квітня 1919 року Іван Огієнко працює на посаді міністра освіти і культури, а 15 вересня йому доручають пост міністра культів (на пропозицію Огієнка, слово «культів» було змінено на термін «ісповідань»).

Він був активним прибічником дерусифікації церкви, впровадження в богослужіння української мови, ініціатором створення комісії з перекладу українською мовою Біблії, текстів богослужінь. Іван Огієнко організовує звернення до Константинопольського Патріарха про надання Українській православній церкві автокефалії. Український народ, наголошував Іван Огієнко, ніколи не забував про віковічну незалежність своєї Церкви, ніколи не визнавав за канонічне приєднання її до Церкви Московської, а тому зараз, по відродженні Української Народної Республіки актом 1 січня 1919 р. проголошено автокефалію Української Церкви, в якім зазначено, що «Українська Автокефальна Церква з її Синодом та духовною ієрархією ні в якій залежності від Всеросійського Патріарха не стоїть». 

Цей акт канонічно випливав з 17-го правила IV Всесвітнього Собору. Міністр ісповідань Іван Огієнко 1919 р. додав багато старань, щоб Царгородський Патріарх поблагословив автокефалію Української Церкви, «але Українська Республіка незабаром упала, а з тим припинилася й справа нашої автокефалії, що вже стояла на добрій дорозі», – додав Іван Огієнко у своїй тогочасній праці «Обмосковлення української церкви». 

* * *

Восени 1919 року під натиском переважаючих більшовицьких військових сил українська армія змушена була відступити за Збруч, а уряд УНР переїхати до Рівного, потім до Проскурова, а ще згодом – до Кам’янець-Подільського. В останньому з цих міст Іванові Огієнку випало якийсь час, на рубежі 1919 – 1920 рр., виконувати обов’язки прем’єр-міністра. Після цього почалися вимушені довготривалі митарства Івана Огієнка по світах. У 1920 році в польському місті Тарнові він заснував видавництво «Українська автокефальна церква», залишаючись в уряді УНР в екзилі міністром віросповідань. Кілька років (1922 – 1926) жив із сім’єю у Винниках під Львовом, а працював у Львові, викладаючи українську мову і літератури в педагогічному інституті. У 1926-ому почав викладати церковнослов’янську мову на факультеті богослов’я Варшавського університету. У 1931 р. захистив докторську дисертацію з філософії і отримав звання професора. 

Здавалось, його наукова і викладацька кар’єра іде по висхідній. Але через рік його звільняють з університету без матеріального відшкодування. Причину звільнення не пояснили, але всім, хто знав Огієнка, було ясно: до цього призвела його проукраїнська позиція і відстоювання автокефалії української церкви в Польщі.

Для нього настали ще складніші часи. Німецьке вторгнення в Польщу 1 вересня 1939 року, з якого почалася Друга світова війна, перетворило країну в Генерал-губернаторство. Тоді ж з ініціативи І.Огієнка у Варшаві була скликана таємно від окупаційної влади Українська Церковна Рада, яка поставила за мету створити Українську Православну Церкву. 

Здійснити цей задум тоді не вдалося, українські православні храми залишалися у складі Польської Православної Церкви, яка отримала автокефальний статус від Константинопольського Патріархату ще в 1924 році. В цих умовах центром українського православ’я стало засноване королем Данилом ще в середині XIII століття місто Холм. І саме Івану Огієнку в ті важкі часи випало очолити місцеву єпархію. 

Його архієпископська місія припала на дуже важкі роки. Крім утисків німецької окупаційної влади, трагічною реальністю того періоду стало переслідування українських православних польськими екстремістами, що виливалося у збройні напади на села з переважаючим українським населенням, підпали й руйнування православних церков, перетворення багатьох із них у костьоли, розправи над мирним людом. Особливо страждали від цього Холмщина і Підляшшя. Архієпископ Іларіон чинив усе, що міг, щоб зупинити ці репресії, про що свідчили і його проповіді, і звернення до владних структур, і численні публікації у його книгах та церковних збірниках. Не зважаючи ні на що, він продовжував захищати своїх вірян і утверджувати в богослужінні українську мову. В березні 1944 року він був висвячений у сан митрополита Холмського і Підляського.

Але тогочасні події змусили його пережити нові поневіряння і митарства. Влітку 1944 року Холмщина, як і навколишні краї, стала місцем запеклих боїв між радянськими і німецькими арміями. Митрополит Іларіон спочатку змушений був емігрувати до Словаччини, після цього до Швейцарії, а в 1947 році – до Канади.

Впродовж трьох років він служив у Вінніпезі, в парафії Покрови Божої Матері, а 8 серпня 1951 року Собор у Вінніпезі обрав митрополита Іларіона предстоятелем Української Греко-Православної Церкви Канади. 

За два десятиліття його очільництва в УГПЦ Канади відбулися великі зміни. У 1951 році в ній було лише два єпископи, 70 священників, 260 парафій і близько ста тисяч прихожан. А в 1972-ому, коли митрополит Іларіон відійшов у вічність, УГПЦК нараховувала чотирьох єпископів, 90 священників, 310 парафій і 140 тисяч їхніх членів. За словами доктора Ю. Мулика-Луцика, котрий працював поруч з митрополитом Іларіоном, спираючись на свій авторитет і досконалість знань, митрополит привів до одного стандарту всі аспекти церковного життя, особливо в сфері богослужбових текстів. Він заснував та очолив Навчально-богословське товариство, до складу якого увійшли викладачі богословського факультету Колегії Св. Андрія, – до них з боку митрополита Іларіона були поставлені серйозні вимоги щодо духовного та інтелектуального вишколу. Владика помітно активізував науково-дослідницьку діяльність, заснував і особисто редагував журнал «Слово істини», відновив видання започаткованого ним ще в довоєнній Польщі журналу «Наша культура» (з 1954 р. – «Віра і культура»). За чверть століття життєдіяльності в Канаді митрополит Іларіон став автором 110 послань до віруючих, які були наповнені духом Святого Письма і українських церковних традицій.

* * *

Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) лишив нам справді величезну духовну, наукову, літературну спадщину (навіть багато поезій, одна з них стала популярною серед українців піснею – «Не питай, чого в мене заплакані очі»). Але в його багатогранній творчості особливо вивищується переклад українською найголовнішої книги людства – Біблії. Задум здійснити свій переклад Священної книги з’явився в Івана Огієнка ще в Києві у 1917 році. Але обставини тих часів не дозволили йому почати цю величезну працю. До свого наміру він повернувся на початку тридцятих років у Польщі. 

Чому він вирішив повторити шлях своїх великих попередників – Куліша, Пулюя, Нечуя-Левицького? Ось як про це написав сам Огієнко: «…Ми надзвичайно потребуємо такого перекладу Біблії, що був би зроблений сучасною літературною всеукраїнською мовою. Перекласти цілу Біблію – а в першу чергу Новий Заповіт, треба такою літературною мовою, що стала б зразковою бодай на перші 50 літ. Мусимо мати переклад, що став би найкращим підручником вивчення української мови. Без цього нормальний розвій нашої літературної мови не матиме так їй потрібного «каменя наріжного», бо треба, щоб і селянські маси – головний читач св. Письма – призвичаювалися до доброї літературної мови. Такий переклад треба видати з зазначенням наголосів, – щоб кожний міг читати його справді по-літературному». 

Беручись за переклад, професор Іван Огієнко не міг не заручитися підтримкою Британського біблійного товариства, яке координує переклади зі старогрецької і староєврейської мов на сучасні в усьому світі. Стосунки з цією поважною інституцією складалися в Огієнка (митрополита Іларіона) в різні часи по-різному, в тому числі через довготривалу підготовку рецензій на його переклад. Робота була завершена в 1940 році. 

І тут сталася біда. У статті для газети «Слово Просвіти» (номер за 26 квітня 2018 року) професор Микола Тимошик так пише про неї: «Величезна бібліотека і все майно митрополита Іларіона у Варшаві безслідно зникли 1944 року в палаючій польській столиці. Залишилися напризволяще рукописи і в Холмі – після фактично примусового вивезення звідти фашистами проводу Української Православної Церкви. І лише завдяки мужності й самовідданості справжньої української патріотки Софії Сім’янцевої передрукований нею примірник і оригінал другого в українській історії повного перекладу Біблії нашою мовою було врятовано. Вона ж якимось дивом і доправила цей вантаж – 20 товстелезних зшитків – до Штробського Плеса в Словаччину, де в той час перебував зі своїм близьким оточенням Огієнко-Іларіон».

Британське біблійне товариство схвалило переклад до друку лише в 1955 р. Але з його виходом у світ знову не обійшлося без зволікань. І тільки в 1962 році митрополиту Іларіону надійшли з Лондона сигнальні примірники омріяного ним видання. Це була добре оформлена солідна книга на 1529 сторінок. Вона відразу отримала визнання православного, передусім українського, світу. Її перевидавали у Канаді, США, Західній Європі. «Українська Біблія в перекладі професора д-ра І. Огієнка, – зазначає один з авторитетних знавців Святого Письма Костянтин Костів, – класична й найкраща з цих досі існуючих перекладів чи не між всіма слов’янами». 

* * *

В дорогій для митрополита Іларіона (Івана Огієнка) Україні його переклад був виданий у 1995 році зусиллями Українського Біблійного Товариства. Йому так і не вдалося з початку двадцятих років минулого століття знову ступити на рідну землю. Він відійшов у Вічність п’ятдесят три роки тому, 29 березня 1972-го, на далекій від України канадській землі, у Вінніпезі. Його повернення в Україну відбулося вже після постання незалежної Української держави. Повернення і в блискучому перекладі Біблії, і в його сотнях творів, які увійшли в золотий фонд української духовності, і в літературі про нього. І нині, коли ми відкрили для себе цього видатного діяча нашої історії, духовності й культури, коли знаємо про всі поневіряння, які випало йому пережити, ми з особливим почуттям сприймаємо ці сповнені щирою любов’ю до України слова митрополита Іларіона (Івана Огієнка): «Немає в людини нічого милішого над свою рідну землю. Де хто народився, де провів свої дитячі роки, до тієї землі прив’язується він усією душею на ціле життя. А хто, буває, відірветься від своєї рідної землі, той мріє завжди про неї, як про святість найбільшу, і багато людей, помираючи на чужині, просять накласти їм у домовину бодай грудочку рідної землі». 

Михайло Сорока, заслужений журналіст України

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства