Війна
Олександр Ширшин, командир батальйону 47 ОМБр «Маґура»

«Думав, що загинув», – так Олександр Ширшин (позивний «Геній») згадує про оточення, в яке потрапив із побратимами у 2022 році. Попри критичну ситуацію, їм вдалося вижити та продовжити боротьбу. Олександр – командир батальйону 47 окремої механізованої бригади «Маґура», яка тримає оборону на найгарячіших ділянках фронту. Зокрема, під його керівництвом підрозділ брав участь у запеклих боях на Покровському напрямку, виконував бойові завдання на Курщині. За особисту мужність і героїзм, проявлені в боях, Олександр Ширшин нагороджений орденом «За мужність» III ступеня та орденом Богдана Хмельницького III ступеня. У цьому випуску проєкту «Командири нашої перемоги» ми говорили про ситуацію на фронті, Покровський напрямок, Курську операцію, проблеми мобілізації та що потрібно усвідомити і прийняти цивільним.
– Отже, ви не були кадровим військовим і маєте цивільну спеціальність. Утім, уже пройшли шлях від солдата до командира. На вашу думку, які ключові події сформували вас таким військовим, яким ви є тепер?
– Невеличка поправка: я прийшов не від солдата, а вже офіцером після військової кафедри. Починаючи, мабуть, від обов’язків солдата, я вивчав, перебуваючи у 89 окремій десантно-штурмовій бригаді. Мені пощастило попасти туди якраз в той момент, коли було дуже багато вмотивованих людей. Частина з них мала хороший військовий досвід, готові були вкладатися, навчати. І потім досить багато різних подій відбулося на цього шляху, і в 47 бригаді. Тобто брав участь в різних боях, у різних ситуаціях, і це якраз те, що формує.
– На яких напрямках ви були за час повномасштабного вторгнення?
– Майже на всіх: на Херсонському, Запорізькому, Донецькому, на Харківщині й частково в Луганській області – це в районі Сватове – Кремінна.
– У 2022 році ви потрапили в оточення й зазнали порання, це було під час оборони Золотого на Луганщині. Як це сталося?
– На той момент моя рота була в резерві, нам надійшла команда зайняти певний рубіж. У мене було перше питання, я кажу, що це загроза оточення, чи не було б правильним вивести звідти людей. Мені на той момент ніхто не дав відповіді. Але потім, як ми всі бачили, знаємо, було вирішено відвести війська. І нашу роту якраз застосували для того, щоб стримати один із флангів. Після того як більшу частину військ уже відтягнули, нам надійшла команда теж на відхід. Я уточнив інформацію, чи ми можемо їхати маршрутом, яким заїжджали, тому що мені прийшла інформація від побратимів, що потенційно туди заїхав танк. Я отримав інформацію, що можна, там все чисто. Я переуточнив, кажу: Точно? – Точно. Виїжджали, під’їжджали до села Підлісного і в просіці (проїзд в посадці такий був) стояв якраз танк. Ми виїхали десь метрів за 50 чи 60, його побачили, і він «розібрав» нашу колону. Перші два снаряди лягло якраз по моїй машині. Ми їхали з побратимами й вижили. Колону нашу розбили, але майже всі залишились живими.
– Завдяки чому, як вважаєте?
– Я думаю, що насправді пощастило, тому що з такої відстані і враховуючи ситуацію, яка там склалася, вижити було нереально ні мені, ні тим, хто був із нами.
– Які були думки, коли ви усвідомлювали, що, можливо, не зможете вийти звідти?
– Усе було дуже швидко. Коли стався перший приліт снаряда, спочатку в очах усе побіліло, і перша думка була: усе, довоювався. Мені здалося, що я помер. Потім, коли був другий приліт, я одразу подумав, що мій побратим, який поруч, загинув. Коли побачив, що він живий, почали вибиратися, то вже думали, як нам виходити і виводити людей, що з нами.
– Цього можна було уникнути?
– Звісно. Я не можу сказати, що це прям велика помилка командування чи ще когось, бо так стрімко відбувалися події в тому районі, що ти не міг за всім прослідкувати. Одна з проблем, яка там склалася, – взаємодія підрозділів, яка і тепер є. І це момент, коли один підрозділ не доводить правдиву інформацію іншому, відповідно, не володіючи обстановкою, можна потрапляти в такі ситуації. Я не думаю, що це поодинокі випадки – те, що сталося зі мною, тому що я стикався з іншими історіями, де ситуація дуже складна.
– Чи часто у вас виникали непорозуміння з командуванням? І наскільки ви готові відстоювати свою думку, особливо якщо йдеться про збереження своїх бійців?
– Стосовно конфліктів із командуванням, то тут питання в тому, що ми вважаємо конфліктом. Таким, що доходить до того, щоб перевести в інші підрозділи або поставити тебе чи твій особовий склад під загрозу, або зробити якусь пакість, – таких ситуацій було мінімально насправді. Якщо ми говоримо про моменти, коли на мене підвищували голос чи я підвищував голос, то ситуацій достатньо. Стосовно відстоювання своєї думки – так, роблю це постійно. І думаю, що більшість людей, які мене знають, це можуть підтвердити. Є завдання, що вартують того ризику, який ми на себе маємо взяти. Є завдання, які не вартують. Якщо ризик не вартий того, що ми можемо підставити особовий склад, я зроблю все, щоб це завдання як мінімум поміняти.
– Ви завжди впевнені в тих наказах, які віддаєте?
– Ні. Війна – це така штука, частину подій якої не можеш передбачити. Відповідно, якщо не можеш їх передбачувати, тобі треба щось додумувати. У ході бойових дій виникають ситуації, з якими ти ніколи в житті не стикався. І не можеш сказати, що твоє рішення на 100 відсотків правильне, тому що попередній досвід не передбачав цього. Ти не мав цього колись. Тож ти ризикуєш, ухвалюєш рішення. І тільки після того як відбулася ця подія, можеш сказати, чи було це добре, чи погано. Тому бути впевненим на 100 відсотків у наказах, які віддаєш, та ще й цих умовах, неможливо. Навіть для досвідчених командирів, які мають за плечима не тільки бойові дії, а ще якісь навчання.
– Як ви справляєтеся з покладеною відповідальністю? Чим керуєтеся, ухвалюючи рішення?
– Є кілька речей, якими необхідно керуватися. Тобто насамперед я готовий відповідати за накази, які віддаю, за рішення, які ухвалюю, за дії, які ми робимо. Другий момент: ми переважно ведемо оборонні бої, – це оцінювання, чи вартий той ризик, який перед нами постає, тих цілей, яких маємо досягти. І виходить так, що я повинен керуватися принципом збереження особового складу. Дуже важлива межа. Війна неможлива без втрат. Тут потрібно розуміти, наскільки ризик загрози життю і здоров’ю особового складу менший за цілі й завдання, які ти виконуєш. Я дуже часто ставлю собі питання, чи я готовий, наприклад, зробити те, що кажу зробити своєму особовому складу.
У мене були моменти, тепер їх набагато менше, коли, наприклад, виїзд «бредлі» на вогневу позицію. Я раз на якийсь час сідав у машину, виїжджав разом з бійцями, щоб відчувати це на собі, відчувати, що розуміє боєць у момент, коли я йому це кажу, і наскільки це реально або нереально. Тобто більшу частину намагаюся робити саме так.
– Чи був якийсь особливий момент, коли було складно віддати наказ?
– Так, звісно. Найскладніше для мене в цій війні – це втрата особового складу. Це люди, які мають свої сім’ї, рідних, близьких та ін. І втрата будь-кого з них для мене дуже болісна. Є завдання, які з дуже підвищеним ризиком, і ти розумієш, що втрат не уникнути. До того ж не просто там якогось легкого 300-го чи середнього 300-го, якого тобі вдасться евакуювати, – і він буде живий, здоровий, і нічого страшного в тому немає. І ти розумієш, що хтось не повернеться, когось не зможуть забрати з поля бою та ін. Такі накази даються важко.
– Чи є у вас особливі підходи, правила у вашому підрозділі?
Для мене дуже важливо, щоб люди вміли думати, щоб вони могли брати на себе відповідальність
– Я прийшов із цивільного життя, відповідно частину тих процесів, які використовував там, використовую тепер у своїй діяльності. Для мене дуже важливо, щоб люди вміли думати, щоб вони могли брати на себе відповідальність. Оце, мабуть, два основних фактори, на які я звертаю увагу. Я стараюся, щоб до всіх було однакове ставлення. Звичайно, бувають моменти, коли комусь даєш певну поблажку та ін. Наведу вам приклад дуже простий: були бійці, які виходили зі мною на позиції під час штурмів, які зі мною були на завданнях, зі мною бігали в окопах, і в якийсь момент, не знаю причини, вони відмовилися виконувати завдання. Я на них оформив документ. Скажу більше – вони на мене за це не ображаються. Вони після цього повернулися і почали виконувати роботу.
– Ви маєте орден за мужність ІІІ ступеня та орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. За що отримали ці нагороди, що для вас вони означають?
– Ці нагороди для мене мало що значать, крім того, що це пам’ять про моїх побратимів, з якими ми виконували завдання, або які виконували завдання під моїм керівництвом. І певні досягнення, які маю в своєму житті як військовий, – це їхня заслуга. І для мене це, мабуть, єдине значення, що може бути в цих нагородах. Я не можу сказати, що вони мене мотивують, що я до них рвуся, прагну і всіма способами намагаюся це зробити. Першу нагороду я отримав якраз після поранення, коли ми виводили колону і потрапили в засідку. Другу – я брав участь зі своєю групою, із хлопцями з моєї роти, у захопленні кількох позицій. Там ще була певна додаткова робота.
– На скільки днів ви приїхали в Київ?
– На кілька годин, до вас – і вертаюся.
– Як ви себе почуваєте в місті?
– Мабуть, незвично, і є те, що мене трішки дратує.
– Наприклад?
– Наприклад, те, що багато людей не живуть війною. Вони не розуміють тієї загрози, яка у нас тепер є. Вони продовжують своє нормальне життя. Я не маю нічого проти нормального життя, але, коли ти усвідомлюєш, що відбувається на фронті, і докладаєшся до того, щоб наближати нашу перемогу. А коли на це просто забивається болт…
– Що мають тепер усвідомити люди, чого ще не усвідомили за час війни?
– Це загроза нашого існування як країни. І якщо вони думають, що ворог буде до них нормально ставитися в разі захоплення якоїсь території, то ні. Якщо вони не будуть вкладатися в нашу перемогу, ми ризикуємо програти й залишитися під окупацією тих, хто хоче нас знищити. Усе дуже просто.
– Які б зміни ви хотіли побачити? І що для вас означає вкладатися, щоб цивільні також вкладалися?
– Я б дуже хотів, щоб ми почали з питання мобілізації. Що на сьогодні зроблено, щоб оці всі процеси – набір людей і підготовка їх – відбувалися належно, щоб ми не відчували дефіциту, щоб ми не відчували проблему в особовому складі. Влада не готова ухвалювати складні рішення. Люди починають вірити в безліч фейків, які є в інтернеті чи інших джерелах. Починають воювати з ТЦК, із поліцією та ін., хоча я не виправдовую їхні неправомірні дії. Але в них є робота щодо набору особового складу. І воювати з усіма підряд, показуючи своє небажання йти захищати свою країну, – це насправді дуже прикро.
Другий момент – це розуміння, усвідомлення своїх обов’язків. Чомусь дуже багато людей кажуть: що мені ця держава дала? Я дуже перепрошую, чомусь досі те все влаштовувало: навчання, отримання тут водійського посвідчення. Їдь у Німеччину отримай, склади там на права, заплати таку суму, яка необхідна. Чомусь тебе влаштовувало полікувати зуби у стоматолога. Чого не лікуєш в Німеччині весь цей час? Та й подібне. І що мені держава дала? Держава створила тобі умови, в яких ти міг жити і функціонувати. Будь готовий відстоювати інтереси держави, коли прийшла війна, і захищати свою країну, своє населення.
– Мобілізація має бути жорсткішою?
– Не так жорсткішою, як мають бути краще налагоджені процеси. Має бути правильно побудована відповідальність. Якщо людина не хоче виконувати обов’язки, на нього покладені Конституцією або законами, чи моральні обов’язки, він має чимось жертвувати, щось віддавати. Тобто він не повинен мати тих привілеїв, які має в цій державі завдяки тому, що були створені певні умови. І, що дуже важливо, треба розуміти: є загальні права людські, – це нормально, а є права, які виборювали кров’ю через війни, через втрати та ін. Не все, що ми маємо в цей момент і можемо використовувати як своє благо, є просто так нізвідки взяте. Ні, це здобув хтось і заплатив ціну.
– Тобто це питання як і до держави, системне, так і до мотивації людей?
– Звісно. Ми не можемо сказати, що у всьому винна тільки держава, чи у всьому винний тільки народ, чи у всьому винні тільки ЗСУ. Ні. Тут є в кожного своя частина, такий, можна сказати, трикутник. Кожен має свою відповідальність, і кожен у своїй сфері має поліпшуватися, кожен у своїй ділянці має змінювати свої підходи, кожен має робити висновки. Інакше навряд чи ми чогось досягнемо, доброго, маю на увазі.
– Оскільки ми заговорили про мобілізацію, хочу поставити вам запитання про зниження мобілізаційного віку до 18 років. Що думаєте з цього приводу, чи справді це поліпшить ситуацію?
– Я не можу дати об’єктивну оцінку. Припускаю, що це може на певний час поліпшити ситуацію. Ми можемо отримати молодих людей, сильних, енергійних, що піддаються навчанню, з яких можна зробити військових, що будуть захищати свою країну. Тут питання в тому, як ми дивимося на своє майбутнє. У нас і так є певна демографічна проблема, демографічна криза. Втрата людей такого віку може цю проблему ще більше поглибити. У мене питання: а де мужики 30–35 років в армії? Покажіть мені. Чомусь ми перебігаємо від однієї крайності до другої: або 18–20 років, або 56–58. Де середня ланка? Чому вона задіюється дуже мало?
– Що з військовою підготовкою загалом? Чого не вистачає: терміну чи якості?
– Буду говорити від себе, як би я це бачив як командир батальйону. Перше – ми маємо давати людям ту «вижимку» з досвіду наших бойових дій, що їм забезпечить максимальне тривале життя на полі бою. Тобто ми повинні взяти найголовніше, що в цьому є, і саме це впроваджувати. Не статути вчити, не документи заповнювати. Ми маємо робити акценти. Дуже важливі вогнева підготовка, медицина та ін. Тобто є певний перелік питань, і за той термін, який нам дають, маємо за ними підготувати людей.
Другий момент – це питання злагодження. Я можу отримати і 10 людей із кількох різних навчальних центрів, і далі маю з ними щось робити. Тобто мені їх треба злагодити. Я витрачаю ще час на притирку, якщо він у мене є, на це злагодження. Якби в навчальних центрах готували вже хоча б відділення і давали мені готове відділення зі старшим групи, сержантом, де один одного знають, розуміють, працювали, це могло би поліпшити результати. Чомусь цього не робиться.
Також (це більше, мабуть, моє побажання), думаю, ми могли би досягнути трішки ліпшої чи більшої ефективності, якби підрозділ, в який ці люди будуть йти, мав можливість їх готувати або долучався до їхньої підготовки. Чому? Кожен командир по-різному буде вести бойові дії. Кожна бригада «заточена» під різну специфіку. Так само, як і кожен напрямок буде іншим. І коли командир знає, що йому треба, які йому бійці потрібні, коли він розуміє, в яких завданнях він бере участь, то може вже додавати певні елементи, що, наприклад, не будуть мати інші бригади, і так його підрозділ ставатиме ліпшим. Є речі, на які маємо звертати увагу і їх змінювати.
– Ви навчаєте людей?
– Якщо є можливість.
– Це індивідуальний підхід чи є базові речі, яких ви навчаєте передусім?
– Так, у нас є базові речі, тобто в мене є група, що готує особовий склад. Ми розпланували, знову ж таки з нашого досвіду, чого треба навчити особовий склад, зробили пріоритетність цього навчання. І відповідно ми даємо індивідуальну підготовку, яка однакова для кожного піхотинця. Далі вже, враховуючи, що людина може себе по-різному проявити, вона може переміститися на якусь іншу посаду, виконувати інші функції, і ми даємо вже якусь специфічну підготовку. І плюс до того – у нас ще є злагодження. Так само важливо те, що вже казав: кожен командир має свій підхід, свій почерк, – назвімо це так, і він буде готувати особовий склад під себе. Відповідно перша рота і друга рота – стилі управління і виконання завдань у них будуть різні. І от вже після злагодження це допрацювання, «доточка» відбувається якраз із командиром роти. Вона специфічна, тобто буде іншою в кожного командира.
– У вас діє рекрутингова компанія?
– Так, працює.
– Яка із цим ситуація? Чи долучаються добровольці?
– Ситуація – як у більшості, мабуть, бригад. Я не можу сказати, що вона найкраща. Люди стараються, шукають, але через нестачу особового складу результат не такий, який ми хотіли б мати. Люди долучаються, небагато, і, що найцікавіше, переважно всі хочуть або в БпЛА, або в тил, – це два напрями, які всі бажають зайняти. Чому? Тому що бояться стикнутися з тим ризиком, з яким стикаються піхота, або екіпажі, або ті, що виконують завдання на передньому краї.
– Яка ситуація з комплектуванням, озброєнням, і, можливо, є вільні вакансії?
– Так, вакансії є завжди, у нас їх безліч: екіпажі «бредлі» і піхота, мінометники, тобто люди, що можуть працювати в будь-якій зі сфер у межах нашої діяльності. Стосовно комплектації, на цей момент вона не гірша, якщо порівняти з тим, що ми мали на Покровському напрямку, але сподіваємося, що буде ліпше, я дуже б цього хотів.
– Чому треба обрати ваш батальйон?
Я багато ким пишаюся в своєму батальйоні, й екіпажі «Бредлі» – одні з них
– Думаю, це теж питання більше до тих людей, які в ньому. Що б я хотів сказати за свій батальйон? – У мене найкращі розрахунки, найкращі екіпажі. Думаю, багато з вас бачили відео роботи «бредлі», те, скільки мої бійці виконували роботи, в яких ситуаціях вони працювали, – там просто про кожного можна писати якусь статтю чи книгу.
Я багато ким пишаюся в своєму батальйоні, й екіпажі «Бредлі» – одні з них. Це люди, які жодного разу не «зрізались», яке б складне завдання перед ними не стояло. Це люди, що були під ударами FPV, під ПТУРами, під артилерією, які втрачали своїх побратимів, пересідали на наступну машину і виїжджали, розуміючи, що їхня діяльність і їхня робота на цей момент забезпечать життя когось на передньому краї. І, крім того, що забезпечить життя на передньому краї, ще дасть можливість тримати лінію фронту, що впливає на життя і боєздатність навколишніх підрозділів. Люди, які переступають через свій страх, через своє «не хочу». Коли до мене приходив екіпаж, один з моїх найкращих екіпажів, я пояснював завдання: дивіться, тут ділянка, де працює ПТУР. Вони мені кажуть: якщо даси наказ, ми поїдемо, вийдемо один раз, але поїдемо. Це багато чого вартує, тому в мене в батальйоні є ким пишатися.
– Ви згадали про Покровський напрямок. Розкажіть про ситуацію, яка була на той момент, коли ви там перебували?
– У нас починалося все відносно непогано, ми довго утримували Степове – це хороший результат, я вам скажу. Якби ви бачили, що там було, враховуючи, скільки штурмів ми мали за день, скільки заїжджало техніки, скільки особового складу, скільки ми «перемололи» їх у тих посадках і в тому селі!
– Скільки штурмів могло бути за день?
– У нас вони були просто нон-стоп: шість, сім, вісім хвиль постійно, машинами заїжджали, якщо не помиляюся, три чи чотири рази, причому такими хорошими колонами за один день, – це доволі багато. І, враховуючи кількість, яка там була, враховуючи клаптик землі, те, що все вже було «викошено», то результат у нас – дуже хороший.
– Якщо нам не вдасться втримати Покровськ, до чого готуватися далі?
– Війна буде продовжуватися, втрачатимемо наступні населені пункти, і хтось побачить російські танки в себе на городах, – на жаль, така реальність.
– Як ви гадаєте, чому росіяни стільки сил кидають на цей напрямок: щоб відзвітувати перед своїм електоратом, що вони виконали якийсь план СВО, вийшли на кордони Донецької області чи мають інші стратегічні цілі?
– Я думаю, що класично будь-яка війна має свої як воєнні цілі, так і політичні. Гадаю, що вони прагнуть і того, і того, тобто Краматорськ – одне з найбільших міст, яке залишилося в Донецькій області, плюс розв’язка, плюс – це недалеко від наступної області – Дніпропетровської. Також вони часто заявляють про якусь свою перемогу, свої успіхи, – це підвищує їхню мотивацію, бойовий дух, – це те, що вони можуть згодовувати своєму споживачеві й т.д. Плюс те, що вони намагаються показати всьому світові, що на щось спроможні, і вони рішучі, будуть добиватися того, що перед собою поставили.
– Щодо доцільності Курської операції, якщо раніше були дискусії, то, можливо, тепер уже є відповіді, у вас принаймні.
– Стосовно Курської операції, чи вона потрібна була, – думаю, що так. Чи ми правильно зробили, що пішли туди? – Гадаю, що так, враховуючи наявну в мене інформацію. Плюс до того, думаю, що якби Курська операція була завершена, ми мали б набагато кращі умови тепер для будь-чого, ми б унеможливили будь-який наступ на Сумську область з того боку, враховуючи ділянку, де працювали. Ми і так показуємо всьому світу, що можемо воювати на території Росії і не боятися якогось ядерного удару, ще чогось, коли Захід боїться зайву зброю постачати, переживаючи за якусь там ескалацію і т.д. І так ми опустили своїх ворогів, зробивши те, що, мабуть, давно не робив ніхто, і показавши, що не боїмося й можемо.
– Загалом, якщо казати про ситуацію на фронті, ми бачимо, що вона ускладнилася. На вашу думку, це через те, що уповільнилася допомога від наших партнерів, чи не вистачає людей, чи щось інше призвело до цього?
– Тут безліч факторів. Потрібно розуміти, що воюємо проти країни, яка має доволі потужний ресурс: людський, технічний, енергетичний і т.д., тобто вони можуть забезпечувати бойові дії. Другий момент – треба розуміти, що наші партнери, на жаль, бояться ухвалювати будь-які рішення, домагатися справедливості, весь цей час не давали нам дозволу, змоги бити вглиб ворога, так допомагаючи їм вести війну на нашій території, знищувати нас. Чомусь, мені здається, Захід втрачає більше, ніж нас, нам все одно ніхто нічого не винен, ми маємо далі воювати.
Також треба розуміти, що наша нація, на жаль, переважно не свідома, люди не готові йти і чимось жертвувати, не готові йти воювати, захищати свою країну, не готові відстоювати свої кордони і т.д. Є наша проблема, є те, що там хтось мав зробити, а не зробив, є протилежна сторона, яка проти нас воює, – це доволі складні питання.
– Як мотивувати?
– Мотивувати можна по-різному. Я вважаю, мотивація – не найголовніша частина цього всього. У нас має бути дисципліна, після дисципліни можна мотивувати. Ми можемо взяти будь-який приклад: людей, тварин і т.д. чогось вчать (немає когось, хто народився б з надзвичайними навичками в усьому), тобто вони проходили певний процес навчання. Візьмімо спорт: ти тренуєшся, повторюєш ті самі вправи раз за разом, виходиш на змагання, програєш, встаєш і йдеш далі… І потім, коли ти вже досягаєш певного рівня, щось вмієш, от тоді тебе можна мотивувати, коли ти впевнений у собі, коли знаєш, що можеш щось показати, – тут та сама ситуація. Ми не можемо розібратися всередині своєї країни, ухвалювати складні рішення, притягувати до відповідальності винних, ми не можемо говорити про мотивацію. Починаймо з дисципліни, починаймо просто з дотримання законів, правил. Коли це в голові запрацює, тоді можемо переходити до питання мотивації.
– У росіян є дисципліна?
– Але вони її дотримуються не завжди гуманними методами. Я думаю, всі бачили відео розстрілів, побиттів і т.д., але це працює в армії, на жаль. Я не кажу, що нам треба це застосовувати, ні, в жодному випадку, це неправильно. Але відповідальність за відмову, за невиконання, за інші процеси має бути.
– Так. Я бачила у вас на сторінці, де був невеликий допис, що ми далі боремося із совком, підмінюючи поняття дисципліни. Про що це?
– У нас дуже часто дисципліну плутають із совком. Коли тобі кажуть щось зробити, а ти не хочеш, бо ти ж, блін, вільна людина з усіма можливими правами, якими тебе наділили з телевізора чи інтернету і т.д., не розуміючи цінності того, що те, що тобі треба зараз зробити, знадобиться тобі або збереже життя особовому складу чи комусь іншому. Ми кажемо: а, це совок, бо мене не почули. Ні, ще раз кажу: є правила визначені, та ще й якщо говоримо про військо, де підвищений ризик. За недотримання цих правил потрібно карати, все. Ми повинні виховувати дисципліну, щоб ці правила були дотримані за будь-яких умов. У нас люди кажуть: це совок. Це не совок, совок – це тоді, коли тобі віддають дебільні накази, совок – це коли воюють цифрами на папері, а не якістю, совок – це коли не цінується життя людини, коли завдання – понад усе. Це моменти, коли ми намагаємося поєднати або спробувати ототожнити такі поняття, які не є однаковими.
– Чи бачите якісь позитивні зміни в армії?
– Не без того, є речі, які можна відзначити. Можу сказати, що багато гідних людей пішли вище, почали очолювати бойові підрозділи чи інші, вони реформують оточення навколо себе. Це є позитивним, не зовсім тими темпами, якими хотілося б, але теж багато що на це впливає. Також ми можемо подивитися на питання нашого розвитку, технологічного, наприклад, застосування нами дронів, БпЛА дальньої дії. Тобто є речі, певні проєкти, які ми реалізовуємо, вони приносять результат, і без перебування нас у стані війни навряд чи ми до цього дійшли б. От всім відомий проєкт наводних дронів, якими ми потопили просто половину флоту ворога, колись цього у нас не було, навряд чи раніше хтось застосовував, принаймні настільки ефективно, як це робимо ми. Думаю, це те, що увійшло в історію.
Можемо подивитися на розвиток БпЛА, там «Баба Яга» і т.д., тобто це теж прийшло, коли ми стикнулися з певним викликом, як рішення на нашу загрозу. Гадаю, насправді таких речей може бути більше, просто не завжди вдається в тих умовах, в яких ми перебуваємо, це побачити.
– Ви декілька разів сказали, що не є кадровим військовим, фаховим військовим і стали занадто військовим, – такі трошки протилежні поняття. Що означає занадто військовим?
– Спочатку поясню стосовно нефахового військового. Це більше, мабуть, сарказм, тому що я певну частину життя свого живу в армійській системі, і вона на мене впливає. І хай там як, щось я розумію, звісно, не все. І на думку людей, що пройшли такий шлях, треба звертати увагу. Тому є речі, які можу аргументувати, коли до них не дослухаються, кажу: так, я не фаховий військовий. Стосовно того, що тепер став занадто військовий, є слова, які вживаю: військові терміни, ставлення до людей, більше розмов у наказовому тоні й т.д. Є професійна деформація непрофесійного військового.
– Ви б хотіли зняти військову форму після перемоги? Чи змінили б ви цю діяльність на цивільну?
– Щиро, думаю, що так.
– Чим би ви займалися?
– Не знаю, а може, знаю, але поки що не буду озвучувати.
– Що найбільше дратує вас як військового?
– Насамперед, мабуть, безвідповідальність, боязнь узяти на себе якусь ініціативу і потім відповідати за її наслідки.
– Яка була перша думка, коли вийшли з оточення?
– Я переживав дуже сильний страх. І коли зібралися всі навколо, то в мене було таке полегшення, я просто радий був усіх їх бачити, я просто був радий, що живий, і розумів, як мені пощастило.
– Яка найбільша нагорода для вас?
– Мій особовий склад, коли бачу їхні палаючі очі після виконання завдання, їхню мотивацію, коли вони просто щасливі.
– Хто не боїться на війні?
– Не бояться хворі люди або ті, які вже втратили певну межу, і це на межі розладів психічних.
– Що для вас означатиме перемогу?
– Коли ми станемо країною, на яку всі будуть рівнятися.
– Що ніколи не можна пробачити?
– Пробачити можна майже все.
– Яка ваша найбільша мотивація в житті?
– Передусім – це моя сім’я, мої діти, яких захищаю.
– Що найперше зробите після перемоги?
– Візьму мотоцикл і кудись поїду.
– Чудова мрія, і вона неодмінно здійсниться. Дякую за інтерв’ю.
Діана Славінська
Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на Укрінформ TV
Війна
Моше Асман, головний рабин України

У глобальній боротьбі демократій проти нової «осі зла» Україна та Ізраїль опинилися на передньому краї. Головний рабин України Моше Асман, маючи унікальний зв’язок з обома країнами, пропонує тверезий і глибокий погляд на цей спільний фронт. Він аналізує не лише військові, а й ідеологічні паралелі, пояснюючи, чому підтримка України є питанням виживання для всього вільного світу.
Для нього ця війна – глибока особиста рана. Його боротьба – це й зустрічі з політиками, і благодійні ініціативи, і мистецькі акти, що стають голосом країни на міжнародній арені. Але чи вистачає цих інструментів у світі, де співчуття часто поступається інтересам?
В інтерв’ю для Укрінформу – відверта розмова про біль, який не зламав, про віру, що стала опорою, та про досвід Ізраїлю, який допомагає знайти відповіді на українські виклики. Як зберегти людяність у нелюдських умовах? І де шукати світло – коли темрява здається безмежною?
– Шановний рабине Асмане, на початку травня ви відвідали США та зустрілися з низкою впливових осіб, зокрема зі Стівом Віткоффом. Чи можете поділитися деталями цих зустрічей: з ким конкретно бачилися, які теми обговорювалися, які меседжі ви намагалися донести, і чи були якісь конкретні результати після цих переговорів?
– Цей візит до США був, без перебільшення, надзвичайно інтенсивним і важливим. Протягом кількох днів я мав десятки зустрічей – із конгресменами, сенаторами, їхніми радниками, представниками уряду, впливовими аналітичними центрами та духовними лідерами. І хоча не всі зустрічі можна публічно висвітлювати, кожна з них мала чітку мету – донести правду про Україну, зруйнувати міфи та посилити міжнародну підтримку.
Зустріч із Віткоффом була випадковою, короткою. Але загалом важливо розуміти: не завжди публічні зустрічі є найрезультативнішими. Часто ключову роль відіграють саме радники й помічники, які готують рішення та формують позицію політиків. Саме з такими людьми я вів багато змістовних розмов.
Однією з ключових стала зустріч із новообраним конгресменом Ренді Файном, людиною з українсько-єврейським корінням і сильною моральною позицією. Його підтримав особисто Дональд Трамп, що свідчить про його вагу. Ми обговорили не лише політичні, а й духовні виміри війни. Я запросив його відвідати Україну – і почув щире «так».
Я також був присутній на слуханнях міжнародного комітету Сенату, де виступав держсекретар Марко Рубіо. Там особливо відчувалося, як у Вашингтоні точиться серйозна боротьба за політичну волю: є ті, хто щиро підтримує Україну, і є ті, хто намагається зосередитися лише на внутрішніх проблемах.
Я роблю все можливе: зустрічаюся з різними політиками, пояснюю, переконую. Не всі з них одразу розуміють, що відбувається. Є ті, кого інфікувала російська пропаганда. Але я говорю з ними, показую правду, ділюсь фактами, особистими історіями – і бачу, як змінюється їхнє ставлення. Це найцінніше.
Важливою була також зустріч із аналітичним центром The Heritage Foundation, де ми говорили про гуманітарні ініціативи, боротьбу з дезінформацією, захист спільних цінностей. Там я побачив глибоке розуміння і готовність до дії.
Також відбулася тепла й щира зустріч з Ендрю Бейкером з American Jewish Committee, а також із конгресменами Райаном Зінке, Клаудією Тенні, Джо Вілсоном. Усі вони почули моє свідчення – про біль українців, про силу народу, про необхідність не мовчати.
Маю окремо згадати й зустріч із групою впливових пасторів – духовними лідерами, які формують думку мільйонів. Ми говорили про моральну відповідальність перед обличчям зла. І багато хто з них став справжніми друзями України.
Зустріч з Дагом Бергомом, міністром внутрішніх справ США, стала ще однією нагодою подякувати за вже надану допомогу та підкреслити: боротьба триває, і світло має перемогти.
Нарешті, я зустрічався з генералом Флінном. Він не обіймає офіційної посади, але його слово важливе для Трампа. І таких людей багато. Треба працювати з кожним, хто має голос, що може впливати.
Моя місія – не лише дипломатична. Це – свідчення. Я говорю з тими, хто сумнівається, хто не розуміє, хто знаходиться під впливом дезінформації. Сьогодні, як ніколи, майбутнє залежить від рішень людей і Волі Всевишнього. Молюся, щоб голос правди прорвався крізь шум політики.
– Ваш голос був почутий, як гадаєте?
– Так, я вірю, що мій голос був почутий. Я бачив, як щиро слухали те, що я говорив про Україну: про її демократію, свободу слова й вибору релігії, вільні вибори і навіть про те, що рівень антисемітизму в нас нижчий, ніж у багатьох країнах Європи чи Росії.
Я постійно наголошую: ця війна – не лише наша. Українці сьогодні гинуть за спільні цінності, за свободу, яка захищає і Західний світ. Тому не можна втомлюватися, не можна відвертатися, коли десь поруч гинуть люди.
Приклад того, що нас почули, – візит пастора Марка Бернса, впливового американського релігійного лідера та радника президента США. Це не був просто символічний жест. Це була реальна можливість показати правду – і він нею глибоко пройнявся.
Ми в Україні разом відвідали Бучу, Ірпінь, Бородянку, говорили з постраждалими, з пораненими воїнами у шпиталі, молилися в Бабиному Яру, брали участь у міжконфесійному форумі. Це була не «екскурсія» – це було занурення у біль, стійкість і дух України. Він чув свідчення оборонців «Азовсталі» – героїв, які стали символом незламності. Він побачив, що ця війна – це боротьба за людяність. І після цього став нашим союзником. Свої емоції пастор не приховував. І що важливо – він не зупинився. Вже після поїздки писав Трампу, виступав по телебаченню. Говорив просту, але важливу річ: «America First – це допомога Україні». І він це не просто говорив – він в це повірив.
– Виходить, що ви з нього зробили «бандерівця»?
– Можна й так сказати. Але насправді – це не я, це Всевишній. Моє завдання – доносити правду. А далі – справа совісті кожного. Після поїздки в Україну пастор Бернс сам почав діяти. Не зупинився, не використав це для піару. Він справді став речником правди про нашу країну.
– А ви у Штати їздили з особистих мотивів, чи…
– Я одразу пояснюю: я не представляю ані уряд, ані опозицію, ані бізнес. Я говорю від себе, як громадянин України, і з вірою у Всевишнього. Люди це відчувають. Хоч могли й відмахнутися – мовляв, хто ти такий, чому маємо тебе слухати? Але вони слухають, довіряють, відкриваються. Як я уже казав – не можу розповісти вам усі подробиці, але були випадки, коли саме моє спілкування та переконання вплинуло на ухвалення дуже серйозних рішень.
– Ваша пісня, адресована Дональду Трампу, привернула увагу. Чи отримали ви якусь реакцію від американської сторони? І загалом, що спонукало вас до музичної творчості?
– У березні 2022 року, вийшовши із синагоги на майже порожні київські вулиці, я заспівав варіацію на тему пісні «Як тебе не любити, Києве мій», приурочив її до свята Пурім – з рядками «Вышел киевский ребе да на склоны Днепра». Виклав її в інтернет, і вона зібрала близько 1,5 мільйона переглядів. Люди писали, що це дало їм сили. Тоді я зрозумів: варто продовжувати.
Зараз у мене є професійна студія, є композитор. Але пісню, про яку ви згадали – звернення до Дональда Трампа – ми створювали швидко й майже кустарно. Запис зайняв лише дві години. Мелодію і слова я написав разом зі знайомою жінкою. Відео зробив наш прихожанин Льоня – він професійний кліпмейкер і впорався за два дні. Я особисто контролював увесь процес – і текст, і музику, і монтаж кліпу. Хотілося швидко відреагувати на обстріли Києва балістичними ракетами.
Пісню активно поширювали в мережі, зокрема американські ресурси. Вона з’явилася на каналі Newsmax, який дивиться Дональд Трамп і чимало республіканців. Також зверталися із проханням про дозвіл на використання BBC, CBS, France24. Мені навіть розповідали, що деякі рок-гурти виконували свою версію. Я передав цю пісню знайомим, які пообіцяли дати її послухати Трампу та його родині. Чи дійшла вона до них – не знаю. Відгуків не отримував.
Але я й не очікую подяки. Я роблю це не заради визнання. Це моя форма боротьби – сказати правду, підтримати Україну і спробувати достукатися до тих, хто має вплив. Якщо ця пісня стане ще одним кроком у допомозі нашій країні – значить, усе було не даремно.
– Хто ваші улюблені виконавці чи гурти, зокрема серед українських артистів?
– Хто – не називатиму. Але мені більше до душі музика 80-х – мелодійна, емоційна, така, яка залишається з тобою надовго. Я ціную класику, гарну поп-музику, рок – те, що має структуру, зміст і мелодію. Те, що сьогодні часто звучить, мені, відверто кажучи, чуже. Ця нова хвиля з «бах-бах-бах» – це вже не зовсім музика, принаймні для мене.
Можливо, це звучить дещо старомодно, але я переконаний: справжня музика – вічна. Я часто кажу своїм дітям: не женіться за модою, бо все цінне рано чи пізно повертається. Тому серед улюбленого – перевірене часом. Музика, яка має душу.
– Розкажіть, будь ласка, детальніше про єврейське поселення «Анатівка» в селі Гнатівка під Києвом: як виникла ідея його створення, хто там проживає сьогодні і як змінилося життя громади після початку повномасштабної війни?
– Ідея створення єврейського поселення «Анатівки» виникла у 2015 році. Саме тоді перші 20 єврейських родин – переважно з Донецької та Луганської областей – через війну були змушені залишити свої домівки й шукати безпечне місце для життя. Мене самого доля привела в ці місця випадково – я ніколи раніше там не бував, але відчув, що це – божественне провидіння.
Місце виявилося не лише безпечним, а й історично надзвичайно багатим. Облаштовуючи ділянку землі ми випадково виявили могилу праведника – раббі Мордехая Тверського, знаного як Чорнобильський Магід, який у 1837 році заповів бути похованим саме тут. Це стало першим великим «дивом» на цьому шляху. Друге відкриття – літературне. Виявилося, що саме село Гнатівка, назване Анатівкою було описане у творах Шолом-Алейхема – зокрема в історіях про Тев’є-молочара. Саме ці оповідання стали основою для відомого бродвейського мюзиклу «Скрипаль на даху» (а також вистави театру ім. Франка «Поминальна молитва» за п’єсою Григорія Горіна, де головну роль молочара Тевля геніально зіграв Богдан Ступка. – Ред.), який сформував уявлення мільйонів людей у світі про єврейський штетл (містечко (їдиш). Коли з’ясувалося, що це – те саме реальне місце, на нього звернули увагу ЗМІ, а потік відвідувачів значно зріс. Ми навіть зробили Руді Джуліані (колишнього мера Нью-Йорка. – Ред.) почесним мером Анатівки, щоб привернути увагу міжнародної спільноти.
Щодо початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році… Це поселення опинилося в безпосередній близькості до лінії фронту – Буча, Ірпінь, Стоянка були буквально за кілька кілометрів. У той час, коли лунали вибухи й точилися бої, Анатівка стала притулком для тисяч людей, не лише євреїв. Ми організували евакуацію жінок, дітей, людей похилого віку – колонами вивозили їх до безпечніших місць. Волонтери допомогли налагодити логістику, попри постійну загрозу обстрілів. Дякуючи Богові, противник не дійшов до поселення – українські військові зупинили ворожі танки, зокрема на Бишівській трасі.
Сьогодні в Анатівці проживає близько 100 людей. Це – маленьке, але живе єврейське містечко. Попри війну, тут триває життя: працює школа, дитячий садок, синагога. І хоча багато переселенців виїхали за кордон, поселення лишилося символом відродження, сили та стійкості. Маю також новий задум – створити поруч ще одне поселення, умовно Анатівка-2, відкрите для всіх людей, які потребують підтримки, не лише євреїв. Зараз тривають переговори, не хочу забігати наперед, але це буде великий соціальний проєкт, якому я щиро присвячую свої сили.
– Євреї та українці – одна з найпомітніших, сказати б, «найрезонансніших» пар народів у світовій історії. Як змінилися стосунки між ними нині, у першій третині ХХІ століття? Яким вам бачиться їхній розвиток?
– Сьогодні українці переживають багато з того, що євреї відчували протягом століть: наклепи, брехню, демонізацію. Те, як російські медіа зображують українців – від фейків про «розіп’ятих хлопчиків» до звинувачень у нацизмі – дуже нагадує антисемітські наративи минулого. Це той самий тип інформаційної війни, яка десятиліттями була спрямована проти євреїв, а нині – і проти України, і проти Ізраїлю.
Я неодноразово казав, що коли прийде Месія і Всевишній почне судити людство, першими до пекла мають потрапити ті журналісти – як російські, так і західні – які роками брехали про Ізраїль та нині брешуть про Україну. Адже їхня риторика несе смерть. Саме медіа розпалюють ненависть і підтримують агресію.
Сьогодні Україна та Ізраїль мають спільних ворогів. Це своєрідна «вісь зла» – Іран, Росія, Північна Корея та їхні проксі. Я багато разів говорив про це як в Ізраїлі, так і в США. І прем’єру Нетаньягу наголошував: Росія – це Іран, а Іран – це Росія. Саме іранські дрони, які атакують Україну щоночі, з часом модернізуються і спрямовуються проти Ізраїлю. А Росія платить Ірану технологіями, зокрема й ядерними.
Зброя, якою вбивають ізраїльських солдатів, – російська. Іран стоїть за цим, так само як за війною в Україні. Українці, як колись євреї, вирвалися з рабства – вийшли з «Єгипту», яким був Радянський Союз. І тепер за ними женуться солдати фараона (Путіна), щоб повернути назад. Росія хоче втягнути Україну назад у неволю, у свою імперію.
Тому я кажу всім – в Америці, в Європі: Україна хоче жити. І жити вільно. І як Ізраїль, вона має на це право. Обидва народи – єврейський та український – сьогодні об’єднані не лише спільним досвідом, а й спільною боротьбою.
– Ви неодноразово порівнювали російську пропаганду з нацистською. Чому, на вашу думку, ці поняття є тотожними і чи вважаєте ви, що Путін – це Гітлер XXI століття?
– У Росії проживає багато євреїв, я не хочу, щоб мої слова стали підставою для їхніх утисків. Тому відповім дуже стисло: зло, яке ми бачимо сьогодні, має однакову природу – воно прагне підкорити й знищити тих, хто обирає свободу. І саме тому українці й євреї опинилися по один бік барикад.
– У контексті війни Україну часто порівнюють з Ізраїлем. Як ви бачите схожість між нашими суспільствами? Чому варто повчитися один в одного?
– Справді, між Україною та Ізраїлем є багато паралелей. Обидві держави тривалий час змушені жити в умовах постійної загрози, в оточенні агресивних сусідів. І саме тому Україні варто орієнтуватися на ізраїльську модель виживання – навчитися «жити під водою», тобто зберігати нормальне повсякденне життя навіть в умовах війни.
Ще тоді, коли генерал Залужний був головнокомандувачем, він говорив, що Україні слід готуватись до довготривалого протистояння, до життя у стані постійної оборони. Це означає, що потрібна сильна держава, згуртоване суспільство і глибоке усвідомлення кожним громадянином своєї відповідальності за країну.
В Ізраїлі є чітке розуміння: не держава має «ловити» громадян, а громадяни самі стають на захист своєї країни. 7 жовтня 2023 року, коли Ізраїль зазнав масованого нападу, десятки тисяч людей поверталися додому з-за кордону, щоб долучитися до армії. Багато хто вдягав форму ще в літаку. Це не були військові, а звичайні громадяни, які чітко знали: якщо не вони, то хто?
Україна на початку повномасштабного вторгнення показала такий самий рівень єдності й жертовності. Саме ця згуртованість і дала змогу вистояти. Але сьогодні ми спостерігаємо зменшення готовності громадян долучатися до оборони. Це тривожний сигнал. Важливо зберігати відчуття причетності – навіть якщо людина не воює, вона має допомагати: волонтерити, донатити, підтримувати морально або хоча б пам’ятати, що зараз хтось на фронті ризикує життям.
В Ізраїлі кожен солдат знає, що держава зробить усе, щоб його врятувати, навіть якщо він потрапить у полон. І це критично важливо для мотивації. Воїн повинен відчувати: держава не кине, його життя – пріоритет. Тому не волонтери мають збирати гроші на каски, а держава – забезпечити бійців найкращим екіпіруванням.
Ще один важливий момент – повага до фронту. Люди мають право на відпочинок, але не можна забувати, що в цей час хтось втрачає життя, кінцівки, здоров’я. У суспільстві має бути емпатія. У нас, на жаль, є приклади, коли хтось святкує на курортах, поки інші гинуть. Це руйнує єдність.
Водночас, є багато чому і ізраїльтянам повчитися в українців. Особливо – волонтерському руху. Українські волонтери – це феномен: люди віддавали останнє, жертвували особистим життям, ресурсами, часом, просто тому, що не могли залишатися осторонь. Це приклад справжньої громадянської відповідальності.
І ще одне. Україна нині перебуває у кращому становищі, ніж Ізраїль у 1948 році. Тоді Ізраїль воював сам, без союзників, без постачання зброї. Сьогодні Україну підтримує весь цивілізований світ – зброєю, грошима, політично. Але цю підтримку треба доповнювати внутрішньою згуртованістю. Бо жоден союзник не зможе врятувати нас, якщо ми самі не будемо готові боронити свою державу.
– Що можете сказати про нещодавню операцію «Павутина»?
– Операція СБУ «Павутина» викликає величезну гордість. Це справді вражаюче досягнення! За рівнем зухвалості й стратегічної витонченості її можна порівняти з легендарними операціями Моссаду, зокрема з тією, де вони використовували пейджери. Обидві вже вписані в історію спецслужб.
Нині чимало країн уважно спостерігають за тим, що робить Україна, і, як бачимо, не без захоплення. Відомо, що навіть ізраїльський Моссад високо оцінив можливості, продемонстровані СБУ під час цієї спецоперації. На мою думку, Україна й Ізраїль мають поглиблювати співпрацю в галузі безпеки та розвідки – у нас є чому вчитись одне в одного.
– Як оцінюється війна розв’язана Росією проти України і спротив, який чинять українці незалежно від етнічного походження і віросповідання, з точки зору вчення юдаїзму?
– З точки зору юдаїзму, війна, яку розв’язала Росія проти України, – це прояв явної несправедливості, на яку не можна залишатися байдужим. Тора чітко заповідає: «Не стій осторонь, коли проливається кров ближнього твого». Це означає, що ми зобов’язані допомагати тим, хто страждає, і захищати невинних.
У сучасному контексті ця заповідь набуває особливої актуальності. Росія напала на Україну – це факт, який не визнає подвійних тлумачень. Спотворення істини й намагання зобразити агресію як щось «неоднозначне» – це теж форма морального злочину. Як я колись написав у пісні: «Не дати стерти межу між правильним і неправильним».
Юдаїзм закликає до дій у ситуаціях, коли відбувається несправедливість. Багато євреїв в Україні захищають свою державу, поряд з іншими громадянами, незалежно від етнічного походження чи віросповідання. Вони не просто воюють – вони стоять на захисті справедливості, своїх домівок, своїх родин.
Я неодноразово звертався до євреїв у Росії із закликом не брати участі в цій війні, не ставати співучасниками злочину. Бо це не є захистом Батьківщини – це участь у злочині.
Історія знає приклади моральної мужності: під час Другої світової війни щонайменше 2 500 українців рятували євреїв, ризикуючи власним життям. А сьогодні народ України під загрозою знищення. Дії Росії мають ознаки геноциду – це спроба стерти українську націю.
Мовчання у такій ситуації – це теж позиція. Але з погляду юдаїзму – це неприпустима позиція. Ми маємо обирати сторону добра, правди й захисту життя.
– Знаємо, що ви займаєтеся благодійністю, що ваша громада активно допомагає ЗСУ та мешканцям прифронтових регіонів. Розкажіть про найзначніші благодійні проєкти, які ви реалізували під час війни.
– Від початку повномасштабного вторгнення я залишився в Україні. Був під обстрілами, поруч із людьми – це було моє свідоме рішення. Я вважаю, якщо ти в мирний час приймаєш повагу від громади, то й у складні моменти маєш бути поруч.
Благодійністю я займався ще до війни, але з її початком це стало питанням життєвої необхідності. Одним із перших наших проєктів стала передача медичних рюкзаків. Ми привезли з Ізраїлю близько 500 наплічників – професійно укомплектованих для порятунку життя. Частину ми передавали військовим, частину – цивільним у прифронтових регіонах. Особливо зосередилися на тих, які перебувають під постійними обстрілами.
Можу сказати, що ці рюкзаки справді врятували десятки, можливо, й сотні життів – про це нам повідомляли. Цей зворотний зв’язок для мене надзвичайно важливий. Це не про гордість – це про вдячність долі за можливість бути корисним.
Крім того, ми брали участь в евакуації людей з небезпечних зон. Усе це – без жодної мети піару. Моя позиція проста: якщо є потреба – треба діяти. І ми діємо. Для нас головне – життя людей.
– Ваш син загинув на фронті під Покровськом у 2024 році… Як ви та ваша родина пережили цю трагедію? Яку пораду ви можете дати іншим родинам, які втратили близьких у цій війні?
– Мій син, Матітьягу – Антон, був прийомним. Ми всиновили його, коли йому було десять. Він виріс у нашій родині як рідний – спокійний, добрий хлопець. Його мати, єврейка, померла, і ми дали йому новий дім. У травні 2024-го його мобілізували, а вже в липні він загинув. Це був зовсім молодий чоловік – нещодавно одружився, щойно народилася дитина. Таких хлопців в Україні – тисячі. І кожен із них віддав життя за свою країну.
Це трагедія, з якою ми просто змушені жити. Її не можна прийняти, але треба навчитися не зламатися. Життя не зупиняється. У нашій родині ми вирішили, що відповіддю на цю втрату стане добро. Ми будуємо будинок для сиріт і військових – на пам’ять про Матітьягу. Ми віримо: ворог руйнує, а ми маємо будувати. Вони вбивають – а ми маємо народжувати, плекати життя. Так ми перемагаємо.
Я часто згадую Ізраїль. Там армія – частина життя кожного. Там служать усі, навіть діти міністрів. І суспільство це сприймає як обов’язок і честь. В Ізраїлі розуміють, що безпека – це спільна справа, і кожен усвідомлює: війна може прийти до будь-кого. На жаль, сьогодні Україна теж живе в такій реальності.
Моя порада тим, хто втратив рідних: не дозволяйте трагедії зупинити ваше життя. Поминайте загиблих, пам’ятайте про них, але не застрягайте в болю. Ворог хоче, щоб ми втратили надію – а ми маємо довести, що сильніші. Єврейський народ вижив, пройшовши крізь століття гонінь, і це – доказ, що можна вистояти. Так і українці мають вистояти. Добром, єдністю, пам’яттю та дією.
– Ви народилися в Росії. Чи залишилися у вас там родичі, друзі, знайомі? Чи підтримуєте зв’язок з головним рабином Росії Берлом Лазарем?
– Я не з Росії. Я народився у 1966 році в Ленінграді – тоді це був Радянський Союз. У 1987 році емігрував до Ізраїлю, згодом жив у Канаді, а в 1995 році переїхав до України. Причиною стали і особисті обставини – моя дружина з Харкова – і гуманітарна діяльність: я брав участь у програмі «Діти Чорнобиля», яка рятувала дітей з України, Білорусі та Росії, вивозячи їх на лікування до Ізраїлю.
Сьогодні в Росії залишилися лише далекі родичі, з якими я не підтримую контакт. Там похований мій батько. З окремими знайомими зв’язок є – серед них є ті, хто виступає проти війни. Це важливо: не всі в Росії підтримують режим. Берла Лазара я знаю особисто, але ми не спілкуємось – жодного контакту за весь цей час не було.
– Як ви бачите завершення війни?
– Я – оптиміст і вірю в добрий, навіть несподівано добрий фінал. У нашій історії вже були приклади, коли, здавалося б, дрібна подія ставала передвісником великих змін. Як-от той молодий німець на прізвище Руст, який свого часу приземлився на Красній площі – це стало символічним початком краху Радянського Союзу. Так само й сьогодні: можливо, одна з операцій, як, наприклад, знищення СБУ ворожих літаків, стане поворотним моментом для падіння путінського режиму. Світло переможе темряву. Перемога буде!
Мирослав Ліскович. Київ
Фото: Кирило Чуботін
Війна
Росія під час масованої атаки не запускала крилаті ракети з Чорного моря

Росія під час масованої атаки в ніч на 6 червня не запускала ракети із носіїв у Чорному морі.
Про це у телеефірі сказав речник Військово-морських сил ЗСУ Дмитро Плетенчук, передає кореспондент Укрінформу.
“Якщо брати саме морські носії крилатих ракет – ми цю інформацію не підтверджуємо, навіть навпаки – не фіксували ми пусків. Було розосередження, кораблі виходили, але як виходили, так і заходили”, – зазначив Плетенчук.
За його словами, з морського напрямку росіяни запускали “Шахеди”.
“Військово-морські сили долучилися до відбиття… і, на жаль, тимчасово окупований Крим для пусків балістичних ракет вони теж досі використовують”, – додав Плетенчук.
Речник поінформував, що станом на зараз в акваторії Чорного моря залишається підводний човен, який є ракетоносієм.
Як повідомляв Укрінформ, цієї ночі Росія здійснила комбіновану повітряну атаку на Україну із застосуванням 452 засобів повітряного нападу: дронів типу “Шахед”, крилатих та балістичних ракет. Сили оборони знешкодили 406 із них.
Війна
Сили оборони завдали ударів по російських аеродромах «Енгельс» та «Дягілєво»

Сили оборони України в ніч на 6 червня завдали ударів на випередження по російських аеродромах «Енгельс» у Саратовській області та «Дягілєво» у Рязанській області.
Як передає Укрінформ, про це Генеральний штаб ЗСУ повідомляє у Фейсбуці.
Доповнюється…
Фото ілюстративне
-
Політика1 тиждень ago
Спецдоповідь ООН про російський терор проти херсонців важлива для покарання агресора
-
Суспільство1 тиждень ago
В Україні запустили сайт Inferno з інформацією про місця утримання військовополонених у РФ
-
Війна1 тиждень ago
Бронювання від мобілізації – компанії зможуть забронювати більше працівників
-
Політика1 тиждень ago
Німеччина допомагатиме Україні стільки, скільки потрібно
-
Події1 тиждень ago
На Хмельниччині в костелі XVIII століття проводять ремонтно-консерваційні роботи
-
Війна1 тиждень ago
Помер військовий, волонтер і колишній журналіст Петро Черних
-
Одеса1 тиждень ago
Різанина в Одесі – гість напав із ножем на господаря квартири
-
Відбудова1 тиждень ago
У Миколаєві мешканцям пошкодженого житла виплатили 117 мільйонів за програмою «єВідновлення»