Connect with us

Події

Писанки із Чорного Потоку – скарби гірського села

Published

on


Традиція гуцульської писанки з 2018 року входить до переліку нематеріальної культурної спадщини України

На Прикарпатті писанкарством займаються майже у кожному селі Верховинського, Косівського, Коломийського та Надвірнянського районів. Писанки на чорному тлі створюють лише у гірському селі Чорний Потік. Тут старші люди їх називають «чорнєнськими», а молодші – «чорнопотоківськими» або ж «чорнопотіцькими».

У 2012 році у селі Чорний Потік місцеві започаткували навіть свій фестиваль, щоб привернути увагу туристів до унікальної традиції писанкарства. Через війну його довелось призупинити, але це не означає, що тут більше не знайти писанки до Великодня. Радше навпаки. Нині тут майже у кожній хаті створюють писанки і частину їх віддають для воїнів, щоб нагадати їм про рідний дім та традиції.

Як пишуть чорнопотоківську писанку та як прочитати її символи – у репортажі Укрінформу.

ДЕРЕВО ЖИТТЯ

– Наша чорнопотіцька писанка посідає важливе місце поруч із космацькою і замагорівською, а Чорний Потік належить до одного з трьох найбільших центрів писанкарства на Гуцульщині. Якщо космацька писанка – це зображення дрібненьких орнаментів жовто-червоного кольору, то на чорнопотоківській є зображення рослинних, тваринних та геометричних орнаментів на чорному тлі, – розповідає майстриня із села Чорний Потік Марія Тимінська з династії писанкарів Постілецьких.

Ми зустрічаємося з нею на майстер-класі в одному з делятинських ліцеїв. Біля майстрині, теж у вишиванках, беруться писати писанки Ганнуся та Ромчик. Діти зізнаються, що у своїх 11 років до цієї справи долучаються не вперше, бо писанки у Чорному Потоці майже усі пишуть змалку.

– Нашій писанці притаманні білий, жовтий, рожевий, синій, фіолетовий, червоний і чорний кольори. Писанку ми пишемо за допомогою писачка, який у нас роблять місцеві мешканці. В його основі – дерев’яна ручка і металевий стержень у вигляді лійки. Починаємо роботу з того, що цей писачок тримаємо у гарячому воску, – продовжує розповідь майстриня.

Вона розказує, що як писанкарка працює понад 10 років. Утім, коли вперше взяла в руки писачок, не пам’ятає.

– Мене навчила писати писанку моя мама, а її – її мама, і так у нас секрети майстерності передаються від покоління до покоління. Тепер моя донька Наталя допомагає мені писати писанки, а доня Ганнуся ось тепер вчиться від мене. У нас пишуть писанки на повному яйці, а вже потім його видувають, – уточнює майстриня.

Каже, Чорний Потік – релігійне село. А тому писанки тут пишуть після молитви, у доброму настрої, зі світлими думками та в чистій оселі. Переважно це відбувається ввечері. Для цього попередньо купують яйця: курячі, гусячі чи перепелині. Головне – щоб у них була гладенька поверхня. До роботи яйце дбайливо промивають водою з оцтом, щоб знежирити. Далі вже писачком його наче розділяють на дві частини. Ці лінії називаються «обручами».

– Яйце крутимо до себе, а писачок тримаємо на місці, тоді у нас ці «обручі» будуть сходитись. Між обручами ми пишемо «Христос воскрес». Потім – дату, коли буде Великдень. Цього разу пишемо «20.04.2025 року», – пояснює майстриня, вправно вимальовуючи усе на яйці.

Вона наголошує, що показує чорнопотоківську писанку під назвою «Дерево життя», а тому внизу, каже, треба зобразити основу, з якої проростає п’ятипелюсткова квітка.

– Це означає п’ять робочих днів. Цю квітку ми прикрашаємо ще трипелюстковими квітками, вони символізують Святу Трійцю. Наше «дерево життя» ми доповнюємо хрестом. Він означає чотири сторони світу, а у християнстві це – страждання Ісуса Христа, який нагадує нам, що за кожний гріх треба рано чи пізно платити, – тлумачить свою роботу Марія Тимінська.

Каже, усі ці лінії на яйці, яке опускають у розчин із фарбою, залишаться білими. Але перед цим вона ще розмальовує пелюстки квіток у різні кольори й покриває їх зверху воском. Поки це яйце набиратиме чергового забарвлення у посудині, можна працювати з іншим. У такий спосіб вправні майстри пишуть одночасно близько 10 писанок.

НА КОНВЕЄР ЦЮ СПРАВУ НІХТО НЕ КЛАДЕ

– Найближчі наші сусіди, де пишуть ще писанки, – Космач. Але лише у нас на писанці є чорне тло. Чи воно пов’язане з назвою Чорний Потік, чи з якимись подіями, невідомо. Але нашу писанку це різнить від інших, – розповідає директор Чорнопотоківського ліцею Михайло Струк.

Мих
Михайло Струк

Зазначає, що перша згадка про Чорний Потік датується 1629 роком. Утім, коли тут з’явилася перша писанка, ніхто не скаже.

– У жодному іншому селі Делятинської громади писанки не пишуть. У Чорному Потоці їх писали здавна, щоб заробити на хліб щоденний. У сусідніх селах люди обмінювали її на два чи три яйця і так отримували зиск. Коли радянська влада прийшла у Чорний Потік, традиція писанкарства не згубилася, усе робилось підпільно.

Михайло Струк каже, що тепер у Чорному Потоці кожна хата – це своєрідна майстерня.

– На конвеєр цю справу ніхто не кладе, бо кожна наша писанка – унікальна, неповторна. Однакових немає, як людей. Крім майстринь, у нас писанки ще пишуть чоловіки й діти. Але за межі Чорного Потоку це не поширюється. І не через те, що не хочуть поділитись, а тому що це символ єдності, сім’ї, віри і захисту, – додає Струк.

СКАРБ НА ВЕЛИКДЕНЬ

– Я пишу писанки цілий рік. Їх можна побачити від Америки до Франції, від Португалії до Німеччини, тобто усюди, – запевняє Марія Тимінська.

Каже, писанка «Дерево життя» зберігає давні символи, які писала ще її прабабуся. На таких писанках також можна знайти зображення місцевого храму та 40 клинців – символ сорокаденного посту. Часом на чоронопотоківських писанках зображають пташку, яка символізує сонце та віру.

– Ми стараємось, щоб було більше жовтого кольору, тоді писанка веселіша. Пишемо їх від найсвітлішого до найтемнішого відтінків, щоразу занурюючи у різні фарби, – ділиться майстриня.

Каже, давню писанку у Чорному Потоці створювали без червоного кольору, але вона тепер додає його в роботи, щоб писанки були ще яскравішими.

– Із роками наша писанка змінюється, бо ми осучаснюємо узори, з’являються навіть інші техніки. Ось на великому яйці, погляньте, я намалювала наш тризуб. Часом додаю квіти та надписи, змінюю кольори. Усе залежить від натхнення, настрою та побажання людей. Тепер можу відходити від традицій чорного тла і робити його синім чи зеленим, – розказує Марія Тимінська.

Традиційно у Чорному Потоці перед Великоднем писанки дарують та продають. Кажуть, що більша писанка, то вищою є її вартість. Хоча найважче, зізнаються, вимальовувати узори на найменших перепелиних яйцях.

– Коли ми червону писанку зануримо в чорний, а це завершальний колір, треба підготуватись розтопити на ній віск. Для цього ми запалюємо свічку, потім виймаємо писанку і гріємо її біля полум’я. Витираємо віск серветкою. Ось тепер ми бачимо яскраві барви на нашій чорній писанці, – завершує майстер-клас Марія Тимінська.

Щороку в такий спосіб вона пише до 200 писанок, а у ці дні ще майже півсотні створила для українських воїнів.

– Ми передаємо наші писанки з паскою та ковбаскою для воїнів. Щоб вони бодай трішки відчули себе вдома, щоб почули наші молитви про перемогу і мир. Уже як буде мир, тоді й відновимо наш фестиваль, – усміхається майстриня.

ТЕПЕР ДОВБУШ Є В КОЖНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ ЗАХИСНИКОВІ

За її словами, саме у ці дні у Чорному Потоці готують великодні пакунки на фронт. До них ще вкладають дитячі малюнки, на які дуже чекають воїни.

– Господь так задумав, щоб наша душа щоразу очищалась від негараздів та чорноти. А люди наче вкладають цей зміст у написання писанки – вона стає прекрасною, коли знімає зі себе чорноту наприкінці роботи, – пояснює Михайло Струк процес написання писанки.

Запитую його, чи не пов’язана традиція писанкарства у Чорному Потоці з Довбушем, який, за легендами, свого часу ходив у цих краях. Адже опришків із Чорного лісу називали «чорними хлопцями».

– Тепер цей Довбуш є в кожному українцеві, який пішов на фронт. Серед них із нашого села на війні є 85 бійців, які мужньо нас захищають. Троє, на жаль, загинули. Оце є для нас рицарі та довбуші… До Великодня кожний воїн обов’язково отримає чорнєнську писанку, той скарб і символ дому та рідної хати, – запевняє Михайло Струк і дарує усім учасникам майстер-класу писанку на згадку.

Довідково. У 2008 році Україна ратифікувала ст.12 Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини.

Минулоріч Укрінформ розпочав власне дослідження нашого спільного надбання – об’єктів Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Першими, ще у 2012 році, до нього були внесені такі традиційні ремесла, як створення косівської мальованої кераміки, кролевецьке переборне ткацтво, опішнянська кераміка та петриківський розпис. Відтоді до них додалися притаманні різним куточкам нашої країни обряди, пісні й танці, музичні інструменти, страви і напої, звичаї святкувань і поминань… Наразі Національний перелік налічує майже 100 пунктів і постійно поповнюється. Зокрема, у 2024 р. до нього було додано 27 елементів. Частину цих об’єктів Україна подала на внесення до списків ЮНЕСКО.

Збереження культурної спадщини є дуже важливим, особливо тепер, коли території її поширення подекуди окуповані російськими військами, а носії змушені шукати прихистку в інших регіонах чи навіть за кордоном.

Ірина Дружук, Делятин – Івано-Франківськ

Фото Юрія Рильчука



Джерело

Події

У Києві покажуть добірку короткометражних фільмів «Українська нова хвиля. На зближення»

Published

on



У Києві 22 вересня відбудеться прем’єрний показ добірки короткометражних фільмів “Українська нова хвиля. На зближення”.

Як передає Укрінформ, про це Довженко-Центр повідомляє у Фейсбуці.

Цього року ключовою темою альманаху стало дослідження близькості на тлі найбільш несприятливих умов – війни, що триває.

До альманаху увійшли такі фільми-призери міжнародних та українських кінофестивалів, амбітні дебюти і студентські роботи:

  • “Тепер все”, режисерка Ліза Ігнатьєва;
  • “Котик та Песик шукать дім”, режисер Георгій Гогатадзе;
  • “Природний баланс”, режисер Олександр Миронюк;
  • “Креветки, Вимикач, Бичок і Пляшечка”, режисерка Olha Vitenko;
  • “Прелюдія”, режисерка Аліна Панасенко;
  • “Комендантська година”, режисерка Liza Toptyhina.
Читайте також: У Києві презентували документальний фільм «Час збирати каміння»

Як повідомляв Укрінформ, документальний фільм “Сліди” режисерки Аліси Коваленко та співрежисерки Марисі Нікітюк представить Україну на 99-й премії “Оскар” у категорії “Найкращий міжнародний повнометражний фільм”.



Джерело

Continue Reading

Події

На Полтавщині під час розкопок Глинського городища виявили артефакти X-XV століть

Published

on


Археологи під час дослідження Глинського поселення на Полтавщині знайшли нові матеріали періоду X-XV століть.

Про це Укрінформу розповів провідний науковий співробітник Історико-культурного заповідника «Більськ» кандидат історичних наук Юрій Пуголовок.

Науковці працювали в урочищі Леваднюкова гора. Ця ділянка вже досліджувалася у попередні роки. Цьогоріч розкрили близько 80 квадратних метрів території. Науковці виявили господарські ями та інші археологічні об’єкти.

Дослідники зібрали кілька тисяч фрагментів кераміки та індивідуальних знахідок. Серед них – металеві й кістяні вироби, прикраси, деталі одягу, монети, елементи озброєння та предмети особистого благочестя.

«Нас цікавила не якась конкретна знахідка, а сама структура цієї частини пам’ятки: коли вона почала використовуватися, як змінювалася забудова, які господарські об’єкти тут існували і, головне, що відбувалося з поселенням після давньоруського часу. Саме останнє виявилося особливо цікавим», – зазначив Пуголовок.

Читайте також: На Тернопільщині виявили трипільське житло віком близько 6 000 років

За його словами, найраніші матеріали з цієї ділянки датуються приблизно серединою X століття. Найпізніші належать до XV століття. Таким чином, археологи простежили використання одного простору протягом майже п’яти століть. Водночас, наголошує Пуголовок, це не свідчить про безперервне життя на ділянці протягом усього цього часу. Археологічні матеріали показують різну інтенсивність використання території, зміни забудови, перебудови та можливі перерви.

Особливу увагу дослідники приділили матеріалам XIII–XV століть. Вони дають змогу скласти уявлення про долю Глинського після монгольської навали.

«Він показує, що після монгольської навали ця територія не перетворилася на порожній простір. Тому постмонгольське Глинське дедалі більше постає не як “післямова” до давньоруського поселення, а як окремий важливий період його історії», – сказав науковець.

За його словами, постмонгольський горизонт був відомий дослідникам і раніше, але тепер він представлений значно ширшим набором археологічних матеріалів.

«Говорити, що ми цього року “відкрили” XIII-XV століття, було б неправильно. Інша річ, що зараз цей період стає набагато краще археологічно наповненим. Це дозволяє ставити нові питання: хто жив тут після розпаду давньоруської політичної системи, як була організована ця спільнота, якими були її зв’язки зі степом, Золотою Ордою та Великим князівством Литовським», – сказав Пуголовок.

Читайте також: Середньовічні знахідки можуть свідчити, що у Давньому Галичі діяла торгова митниця

Як повідомляв Укрінформ, у скіфському кургані на Полтавщині археологи знайшли кістки дитини та золоті намистини.

Фото надані Юрієм Пуголовком



Джерело

Continue Reading

Події

Як оперний співак став «Паваротті» на фронті

Published

on


Юрій Іваськевич замість сцени обрав окоп та позиції гранатометника, після важкого поранення став артистом «Культурних сил»

«Ма, ми щойно влучили у БТР!». Цю фразу прокричав у 2022-му під час телефонної розмови доброволець, відомий академічний співак Юрій Іваськевич. Його мама тоді була дуже здивована, адже думала, що син – на блокпостах, а не на фронті.

Сьогодні Юрій згадує цю історію зі щирою усмішкою. Говорить, що це була перша знищена ворожа техніка, й емоції настільки зашкалювали, що не міг стриматись.

ВІД ФІЛАРМОНІЇ – ДО БРИГАДИ ТРО

Він присвятив музиці все своє життя. Академічний співак, який тривалий час працював у Запорізькій обласній філармонії, у перший день повномасштабної війни вирішив, що треба діями захищати країну, й пішов до військкомату. Потрапив до лав 110 окремої бригади ТрО “Хортиця” (нині – 260 бригада ТрО). «Паваротті» був стрільцем і помічником гранатометника.

Ми познайомились у рідному для мене і для нього місті – Запоріжжі. Іваськевич приїхав додому, аби презентувати альбом під назвою «Голос Форпосту», підготовлений за підтримки Українського культурного фонду в межах конкурсної програми «Партнерство задля розвитку».

– Я Запоріжжя добре знаю, – сказав він, коли телефоном домовлялися про зустріч.

Марина

У центр міста він приїхав із дружиною – Мариною. Як виявилося, напередодні нашої розмови подружжя Іваськевичів відсвяткувало 31 річницю шлюбу.

– Але це якщо офіційно… а так ми разом уже 35 років, – уточнює Марина.

– Вам ближче, коли вас називають Юрій Іваськевич чи «Паваротті»? – питаю на початку розмови.

– «Паваротті»… Побратими так мене знають. Юрій Петрович «Паваротті», – жартує співрозмовник.

Удома він буває не часто. Багато роботи. Перед цим приїжджав 30 липня і лише на добу. Юрій говорить, що Запоріжжя сильно змінилось і зараз нагадує йому Краматорськ річної давнини.

YOUTUBE НАВЧИВ КОПАТИ ОКОПИ ТА СТРІЛЯТИ З ГРАНАТОМЕТА

Згадуємо початок повномасштабної війни. Марина називає 24 лютого «страшним днем» у її житті.

– У нас було маленьке кафе. Приходили люди різного віку і статусу, вже сформувалося «наше коло». Це був такий маленький куточок України на «Малому ринку» (так називають одну із зупинок в Олександрівському районі міста, – авт.). У той день ми відкрили кафе і Юра сказав, що поїде до військкомату. А потім приїхав і повідомив, що йде служити. Я розуміла, що не можу йому сказати «ні», бо це для нього буде наче смерть. Він себе з’їсть ізсередини, якщо нічого не зробить, щоби Україна залишилась Україною. Тому я підтримала рішення чоловіка, хоч це було дуже важко, – згадує Марина.

Після того, як зібрали аптечку, необхідні речі, вони міцно обійнялися. Обоє знали, що йде він надовго.

– Пів року пройшло, і Юра приїхав додому. Я мила його берці й запитала: «Ну що, ховаємо їх?» А він сказав, щоб далеко не ховала, бо наступного року взуватиме знову, – говорить Марина.

– Я не думав, що вони підуть із усіх боків, але полізли масштабно. Вони не жартували, а готувалися до війни з 1991 року. Першим дзвіночком був Крим. Щодо наших союзників, то скажу так: ніхто не хоче мати поруч із собою сильного сусіда, – зауважує Юрій Петрович.

Так вийшло, що ні у кого з розрахунку «Паваротті» не були бойового досвіду. Вчилися рити окопи, а також опановувати зброю з відео на Youtube.

– У нас були одні добровольці й ніхто не мав стосунку до військової служби. Прислали чеські гранатомети, ми подивились і подумали: а що робити з цим? Так, я колись служив, але на флоті такої зброї не було. Не вистачало набоїв для тренування. Це зараз ситуація стала трохи кращою. А тоді ми знаходили відео, вчилися, розбиралися. Перша ціль – БТР. Ми скоригували – і по ньому влучила наша арта, – пригадує Іваськевич.

Каже, що саме в той момент говорив телефоном із мамою і закричав, що потрапили в БТР.

– А вона мені каже: “А ти де?”. На що я зміг сказати лише “ой”. За кілька днів я з контузією був у лікарні у Дніпрі. Це було напередодні Великодня. Вийшов із лікарні, а все навколо квітне, тюльпани, трава зелена, мами з колясками. Й у мене був дисонанс. Я не знав, як реагувати на чоловіків у кафе. Думав, що ворога перемагати треба гуртом, а не “воювати повинні військові”, – говорить Юрій.

«O SOLE MІO» ПІСЛЯ ДОВГОЇ ПЕРЕРВИ

Він ділиться, що на початку повномасштабки втратив бажання співати. Вважав, що настав момент, коли не може це робити – ніби поставив свій спів на паузу.

Марина навіть просила чоловіка виконати щось для неї.

– Я маю ексклюзивне аудіо в телефоні. Він записав його для мене прямо в окопі. Тихенько заспівав, записав це і надіслав мені, – розповідає вона.

Перший раз після цього Юрій заспівав у серпні 2022 року. Згадує, що тоді разом із побратимами проходили курси перепідготовки і вже ввечері, коли всі сиділи на вулиці і відпочивали, хтось запитав: “Паваротті, а ти хоч співати вмієш?” Він відповів, що «трішки» вміє й виконав італійською «O sole mіо». Вражені й водночас здивовані побратими дістали телефони і почали записувати відео.

«Паваротті» дуже пишається своїм розрахунком. Зізнається: вони знищили чимало ворожих цілей на Запорізькому і на Донецькому напрямках. Але потім стався липень 2023-го.

РАПТОВА МІНА

– Ми були у ворожому тилу. Наші позиції розташовувались лише позаду, а з усіх інших сторін – ворог. Це було в районі села Приютне Запорізької області. Межа з Донеччиною. Зайшли хлопці, які нас міняли, а ми виходили. І от я йду до автомобіля, чую “хлопок”. Мене наче обпалило. Перша думка, що хтось із наших поставив сигнальну міну. Подумав, ну якого біса там стоїть “сигналка”? – розповідає Юрій про своє поранення.

Міна, на яку наступив Юрій, виявилася не сигнальною, а ворожою. Росіяни дистанційно замінували територію. Побратими одразу закинули Іваськевича в автівку та повезли до стабпункту, а звідти – до Запоріжжя.

Марина добре пам’ятає той день. Вона знала, що чоловік на позиціях і виходитиме по “сіряку” разом із побратимами. Юрій мав зателефонувати близько 4-5 ранку. Але дзвінок був на початку сьомої. За словами Марини, голос чоловіка звучав дивно. Він сказав, щоби вона не хвилювалась і додав, що його везуть у лікарню до Запоріжжя.

– 14 липня у мене день народження. І не було жодного разу, щоби він не приїхав. Навіть коли перебував на позиціях, то завжди домовлявся хоча б на кілька годин. Цього разу він також говорив, що обов’язково приїде, – згадує дружина.

Поранення сталося за три доби до її дня народження.

У лікарні Марина побачила, як вона каже, “ніжку” коханого – із турнікетом і шиною. Вона одразу зрозуміла, що нічого хорошого чекати не треба. Юра цього ще не розумів. Операція була довгою.

– Після цього я відкрив очі. Покрутив праву ногу. Бачу і відчуваю, що вона є. Потім ліву покрутив… а там нічого не крутиться. І от тоді я зрозумів, що все, – каже Юрій.

– Я цього ніколи не забуду. Він подивився на мене і сказав: “Маріша”. А я сказала, що нічого страшного. Знала, що у нього дуже сильний характер. Мені головне, щоби він був, – додає Марина.

На третій день після поранення Юра познайомився з тоді ще “Культурним десантом”. Артисти приїхали в лікарню саме 14 липня.

– Нас запитали, чи не заперечуємо, якщо виступить “Культурний десант”. Ми були не проти. І от лежимо в палаті реально злі, бо потрапили в таку ситуацію і не знаємо, що робити далі, й тут до нас заходять четверо молодих, сильних, здорових хлопців і починають нас розважати. Перша реакція: “Хлопці, а якого біса? На фронті не вистачає бійців, а ви тут граєте”. Через 10-15 хвилин і у нас покращився настрій, вони дали позитивного заряду. Грав піаніст, і я тоді подумав, що я би з ним заспівав. І от тоді моє ставлення до “Культурного десанту” змінилось. А потім випадково зустрілись із Миколаєм Сєргою і він запитав, коли я готовий до них долучитись. Відповів, що готовий на вчора, але треба пройти ВЛК і реабілітацію, – розповідає про новий період у житті Юрій.

У чоловіка досі є фантомні болі. Ліків від цього немає, але робота чи улюблена справа відволікають і дають можливість жити далі.

– «Культурні сили» – це, умовно, «свої для своїх»? – запитую Юрія.

– Ні. Зараз «Культурні сили» займаються тим, що мали робити ще років 30 тому різні патріотичні гуртки. Мистецтво – потужний відділ пропаганди, – відповідає боєць.

ВОНА ДЛЯ МЕНЕ ВСЕ”

Він пройшов реабілітацію, потім протезування, навчився ходити. Марина подбала, щоби чоловік якомога швидше соціалізувався.

– Я зосередилась на його здоров’ї. Вдома переобладнала ванну на душову кабінку, нам допомогли друзі-будівельники. Головною задачею було зробити так, щоби він був незалежним. Якщо мене не буде поруч, щоб міг сам усе зробити й не відчувати, що щось не так, – говорить жінка.

Юрій каже, що у нього було сильне бажання ходити. Разом із дружиною вони вчилися одягати і знімати протез, чоловік учився ходити на милицях і падав із них. Він радить тим, хто має ампутації, протезуватися за місцем проживання, бо так краще і зручніше обслуговувати протез.

Запитую Марину, наскільки важко їй було в той момент, як трималася і як удавалося завжди бути сильною для коханого. Вона чесно відповідає, що до цієї розмови поки не готова.

– Скажу лише, що тоді дала собі слово, що він має відчувати себе завжди сильним. Для нього буде важко почуватися слабким.

Юрій говорить, що досі не звикнув лише до того, що не може з розбігу застрибнути в океан.

– Я за своє життя побував на різних океанах, берегах. І ось це “не можу” – єдине, що мене вбиває. Все інше можу зробити легко, наче пальцями клацнути, – каже він, усміхаючись.

Під час нашої розмови Іваськевич щиро називає дружину “Маришею” та “сонечком”.

– Ви звикли, що він тепер “Паваротті”? – питаю у неї.

Марина усміхається. Її очі наповнені слізьми, розмова – доволі відверта і навіть трохи болюча:

– Він для мене Юрчік.

– А вона завжди “сонечко”? – звертаюсь до нього.

– Вона для мене…. вона для мене все.

РІДНЕ МІСТО, ЯКЕ СТАЛО МІЦНОЮ ФОРТЕЦЕЮ

Сьогодні Юрій виступає на фронті, у шпиталях, на міжнародних майданчиках. Разом із піаністом, який у липні 2023 року грав у лікарні, вони вже об’їхали США – 28 штатів.

Зізнається, що найважче співати у шпиталях.

Він розуміє, що війна змінила його і як людину, і як артиста. Для Юрія надзвичайно важливо було презентувати реліз альбому “Форпост Запоріжжя” саме у рідному місті. Він пояснює, що альбом – не про героїчні пісні. У нього інший сенс і зміст.

– Форпост – це край, крайня фортеця перед ворогом. Ще у жодному альбомі не чув стільки пісень, присвячених одному місту. Це ностальгічні пісні. Їх 10. Я хочу, щоби люди пам’ятали, що було в місті, й головне – робили щось, щоби місто і надалі було, – каже Іваськевич.

Зараз «Культурні сили» працюють над створенням кліпу. Його також планують знімати у Запоріжжі.

Ольга Звонарьова

Фото Дмитра Смольєнка



Джерело

Continue Reading

Trending

© 2023 Дайджест Одеси. Копіювання і розміщення матеріалів на інших сайтах дозволяється тільки за умови прямого посилання на сайт. Для Інтернет-видань обов'язковим є розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на використаний матеріал не нижче другого абзацу. Матеріали з позначкою «Реклама» публікуються на правах реклами, відповідальність за їхній зміст несе рекламодавець.