Connect with us

Події

Писанки із Чорного Потоку – скарби гірського села

Published

on


Традиція гуцульської писанки з 2018 року входить до переліку нематеріальної культурної спадщини України

На Прикарпатті писанкарством займаються майже у кожному селі Верховинського, Косівського, Коломийського та Надвірнянського районів. Писанки на чорному тлі створюють лише у гірському селі Чорний Потік. Тут старші люди їх називають «чорнєнськими», а молодші – «чорнопотоківськими» або ж «чорнопотіцькими».

У 2012 році у селі Чорний Потік місцеві започаткували навіть свій фестиваль, щоб привернути увагу туристів до унікальної традиції писанкарства. Через війну його довелось призупинити, але це не означає, що тут більше не знайти писанки до Великодня. Радше навпаки. Нині тут майже у кожній хаті створюють писанки і частину їх віддають для воїнів, щоб нагадати їм про рідний дім та традиції.

Як пишуть чорнопотоківську писанку та як прочитати її символи – у репортажі Укрінформу.

ДЕРЕВО ЖИТТЯ

– Наша чорнопотіцька писанка посідає важливе місце поруч із космацькою і замагорівською, а Чорний Потік належить до одного з трьох найбільших центрів писанкарства на Гуцульщині. Якщо космацька писанка – це зображення дрібненьких орнаментів жовто-червоного кольору, то на чорнопотоківській є зображення рослинних, тваринних та геометричних орнаментів на чорному тлі, – розповідає майстриня із села Чорний Потік Марія Тимінська з династії писанкарів Постілецьких.

Ми зустрічаємося з нею на майстер-класі в одному з делятинських ліцеїв. Біля майстрині, теж у вишиванках, беруться писати писанки Ганнуся та Ромчик. Діти зізнаються, що у своїх 11 років до цієї справи долучаються не вперше, бо писанки у Чорному Потоці майже усі пишуть змалку.

– Нашій писанці притаманні білий, жовтий, рожевий, синій, фіолетовий, червоний і чорний кольори. Писанку ми пишемо за допомогою писачка, який у нас роблять місцеві мешканці. В його основі – дерев’яна ручка і металевий стержень у вигляді лійки. Починаємо роботу з того, що цей писачок тримаємо у гарячому воску, – продовжує розповідь майстриня.

Вона розказує, що як писанкарка працює понад 10 років. Утім, коли вперше взяла в руки писачок, не пам’ятає.

– Мене навчила писати писанку моя мама, а її – її мама, і так у нас секрети майстерності передаються від покоління до покоління. Тепер моя донька Наталя допомагає мені писати писанки, а доня Ганнуся ось тепер вчиться від мене. У нас пишуть писанки на повному яйці, а вже потім його видувають, – уточнює майстриня.

Каже, Чорний Потік – релігійне село. А тому писанки тут пишуть після молитви, у доброму настрої, зі світлими думками та в чистій оселі. Переважно це відбувається ввечері. Для цього попередньо купують яйця: курячі, гусячі чи перепелині. Головне – щоб у них була гладенька поверхня. До роботи яйце дбайливо промивають водою з оцтом, щоб знежирити. Далі вже писачком його наче розділяють на дві частини. Ці лінії називаються «обручами».

– Яйце крутимо до себе, а писачок тримаємо на місці, тоді у нас ці «обручі» будуть сходитись. Між обручами ми пишемо «Христос воскрес». Потім – дату, коли буде Великдень. Цього разу пишемо «20.04.2025 року», – пояснює майстриня, вправно вимальовуючи усе на яйці.

Вона наголошує, що показує чорнопотоківську писанку під назвою «Дерево життя», а тому внизу, каже, треба зобразити основу, з якої проростає п’ятипелюсткова квітка.

– Це означає п’ять робочих днів. Цю квітку ми прикрашаємо ще трипелюстковими квітками, вони символізують Святу Трійцю. Наше «дерево життя» ми доповнюємо хрестом. Він означає чотири сторони світу, а у християнстві це – страждання Ісуса Христа, який нагадує нам, що за кожний гріх треба рано чи пізно платити, – тлумачить свою роботу Марія Тимінська.

Каже, усі ці лінії на яйці, яке опускають у розчин із фарбою, залишаться білими. Але перед цим вона ще розмальовує пелюстки квіток у різні кольори й покриває їх зверху воском. Поки це яйце набиратиме чергового забарвлення у посудині, можна працювати з іншим. У такий спосіб вправні майстри пишуть одночасно близько 10 писанок.

НА КОНВЕЄР ЦЮ СПРАВУ НІХТО НЕ КЛАДЕ

– Найближчі наші сусіди, де пишуть ще писанки, – Космач. Але лише у нас на писанці є чорне тло. Чи воно пов’язане з назвою Чорний Потік, чи з якимись подіями, невідомо. Але нашу писанку це різнить від інших, – розповідає директор Чорнопотоківського ліцею Михайло Струк.

Мих
Михайло Струк

Зазначає, що перша згадка про Чорний Потік датується 1629 роком. Утім, коли тут з’явилася перша писанка, ніхто не скаже.

– У жодному іншому селі Делятинської громади писанки не пишуть. У Чорному Потоці їх писали здавна, щоб заробити на хліб щоденний. У сусідніх селах люди обмінювали її на два чи три яйця і так отримували зиск. Коли радянська влада прийшла у Чорний Потік, традиція писанкарства не згубилася, усе робилось підпільно.

Михайло Струк каже, що тепер у Чорному Потоці кожна хата – це своєрідна майстерня.

– На конвеєр цю справу ніхто не кладе, бо кожна наша писанка – унікальна, неповторна. Однакових немає, як людей. Крім майстринь, у нас писанки ще пишуть чоловіки й діти. Але за межі Чорного Потоку це не поширюється. І не через те, що не хочуть поділитись, а тому що це символ єдності, сім’ї, віри і захисту, – додає Струк.

СКАРБ НА ВЕЛИКДЕНЬ

– Я пишу писанки цілий рік. Їх можна побачити від Америки до Франції, від Португалії до Німеччини, тобто усюди, – запевняє Марія Тимінська.

Каже, писанка «Дерево життя» зберігає давні символи, які писала ще її прабабуся. На таких писанках також можна знайти зображення місцевого храму та 40 клинців – символ сорокаденного посту. Часом на чоронопотоківських писанках зображають пташку, яка символізує сонце та віру.

– Ми стараємось, щоб було більше жовтого кольору, тоді писанка веселіша. Пишемо їх від найсвітлішого до найтемнішого відтінків, щоразу занурюючи у різні фарби, – ділиться майстриня.

Каже, давню писанку у Чорному Потоці створювали без червоного кольору, але вона тепер додає його в роботи, щоб писанки були ще яскравішими.

– Із роками наша писанка змінюється, бо ми осучаснюємо узори, з’являються навіть інші техніки. Ось на великому яйці, погляньте, я намалювала наш тризуб. Часом додаю квіти та надписи, змінюю кольори. Усе залежить від натхнення, настрою та побажання людей. Тепер можу відходити від традицій чорного тла і робити його синім чи зеленим, – розказує Марія Тимінська.

Традиційно у Чорному Потоці перед Великоднем писанки дарують та продають. Кажуть, що більша писанка, то вищою є її вартість. Хоча найважче, зізнаються, вимальовувати узори на найменших перепелиних яйцях.

– Коли ми червону писанку зануримо в чорний, а це завершальний колір, треба підготуватись розтопити на ній віск. Для цього ми запалюємо свічку, потім виймаємо писанку і гріємо її біля полум’я. Витираємо віск серветкою. Ось тепер ми бачимо яскраві барви на нашій чорній писанці, – завершує майстер-клас Марія Тимінська.

Щороку в такий спосіб вона пише до 200 писанок, а у ці дні ще майже півсотні створила для українських воїнів.

– Ми передаємо наші писанки з паскою та ковбаскою для воїнів. Щоб вони бодай трішки відчули себе вдома, щоб почули наші молитви про перемогу і мир. Уже як буде мир, тоді й відновимо наш фестиваль, – усміхається майстриня.

ТЕПЕР ДОВБУШ Є В КОЖНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ ЗАХИСНИКОВІ

За її словами, саме у ці дні у Чорному Потоці готують великодні пакунки на фронт. До них ще вкладають дитячі малюнки, на які дуже чекають воїни.

– Господь так задумав, щоб наша душа щоразу очищалась від негараздів та чорноти. А люди наче вкладають цей зміст у написання писанки – вона стає прекрасною, коли знімає зі себе чорноту наприкінці роботи, – пояснює Михайло Струк процес написання писанки.

Запитую його, чи не пов’язана традиція писанкарства у Чорному Потоці з Довбушем, який, за легендами, свого часу ходив у цих краях. Адже опришків із Чорного лісу називали «чорними хлопцями».

– Тепер цей Довбуш є в кожному українцеві, який пішов на фронт. Серед них із нашого села на війні є 85 бійців, які мужньо нас захищають. Троє, на жаль, загинули. Оце є для нас рицарі та довбуші… До Великодня кожний воїн обов’язково отримає чорнєнську писанку, той скарб і символ дому та рідної хати, – запевняє Михайло Струк і дарує усім учасникам майстер-класу писанку на згадку.

Довідково. У 2008 році Україна ратифікувала ст.12 Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини.

Минулоріч Укрінформ розпочав власне дослідження нашого спільного надбання – об’єктів Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Першими, ще у 2012 році, до нього були внесені такі традиційні ремесла, як створення косівської мальованої кераміки, кролевецьке переборне ткацтво, опішнянська кераміка та петриківський розпис. Відтоді до них додалися притаманні різним куточкам нашої країни обряди, пісні й танці, музичні інструменти, страви і напої, звичаї святкувань і поминань… Наразі Національний перелік налічує майже 100 пунктів і постійно поповнюється. Зокрема, у 2024 р. до нього було додано 27 елементів. Частину цих об’єктів Україна подала на внесення до списків ЮНЕСКО.

Збереження культурної спадщини є дуже важливим, особливо тепер, коли території її поширення подекуди окуповані російськими військами, а носії змушені шукати прихистку в інших регіонах чи навіть за кордоном.

Ірина Дружук, Делятин – Івано-Франківськ

Фото Юрія Рильчука



Джерело

Події

У Вінниці відбулася прем’єра художнього фільму «Діло Безп’ятого»

Published

on



У Вінниці відбулася прем’єра повнометражного художнього фільму “Діло Безп’ятого”, який став першою екранізацією п’єси Івана Карпенка-Карого “Сто тисяч”.

Про це у Фейсбуці повідомив Вінницький міський голова Сергій Моргунов, передає Укрінформ.

“Символічно, у День міста та День українського кіно у Вінниці відбулася прем’єра фільму “Діло Безп’ятого”. Це вже шоста кінострічка, знята у нашому місті вінницьким режисером та сценаристом Валерієм Шалигою. І п’ята — наша спільна робота. Цього разу фільм про історичні події. Це українська кримінальна комедія. Перша екранізація класики — п’єси Івана Карпенка-Карого “Сто тисяч”, – повідомив Моргунов.

За його словами, фільм гарно передає людські емоції та стосунки: кохання, дружбу, жадібність. Головну роль у фільмі зіграв народний артист України, актор театру та кіно Богдан Бенюк. До зйомок долучилися й вінницькі актори.

Читайте також: У Києві відбувся спецпоказ документального фільму «Куба і Аляска»

“Я вдячний усій команді, яка працювала над фільмом на чолі з режисером Валерієм Шалигою. Приємно, що Вінниця знову стала кіномайданчиком. І ми не плануємо зупинятися”, – додав міський голова.

Як повідомлялося, Спілка кінокритиків України назвала десять найкращих кінодебютів часів війни.



Джерело

Continue Reading

Події

Премія Довженка 2025 року присуджена творчому колективу фільму «Медовий місяць»

Published

on



Державна премія України імені Олександра Довженка 2025 року присуджена творчому колективу фільму «Медовий місяць».

Як передає Укрінформ, відповідний указ №678/2025 від 12 вересня підписав Президент України Володимир Зеленський.

На підставі подання Комітету з Державної премії України імені Олександра Довженка глава держави постановив присудити премію творчому колективу — режисерці та сценаристці Жанні Озірній, актору Роману Луцькому та акторці Ірині Нірші — за створення повнометражного ігрового фільму «Медовий місяць».

Читайте також: Президент надав Довженко-Центру статус національного

Згідно з документом, розмір премії Довженка на 2025 рік становить 200 тисяч гривень.

Як повідомлялось, Державна премія України імені Олександра Довженка – державна нагорода України, метою якої є відзначення за видатний внесок у розвиток українського кіномистецтва. Премія була заснована у 1994 році з нагоди 100-річчя від дня народження українського письменника, кінорежисера, кінодраматурга, класика світового кінематографа Олександра Довженка.

Фото: Сергій Хандусенко



Джерело

Continue Reading

Події

Остання мозаїка Алли Горської

Published

on


Чи стане село Гельмязів новим центром української культури?

В Україні немає незнаменитих сіл – є такі, про які невідомо широкому загалу. Ну, ковзнув поглядом по мапі, побачив не зовсім звичну назву «Гельмязів» – і продовжив пошуки. Між тим, у села – історія, якій позаздрять деякі міста-мільйонники. Воно існувало вже за часів Київської Руси; звідси походить рід Лизогубів (один із представників якого був наказним гетьманом, а останній з відомих у роді очолював уряд гетьмана Скоропадського). Є тут і чимало визначних місць, але далі мова піде про єдине. Про… ресторан. Щоправда, тепер у його будівлі працює тільки кафе й магазин будматеріалів. Цінність цього закладу в тому, що мозаїка на його фронтоні створена видатною українською художницею та дисиденткою Аллою Горською всього за місяць до її загадкової загибелі.

ПТАХ НА ФРОНТОНІ

Усе закрутилося в цьому році, коли в Києві художники-монументалісти відтворили «Боривітер» – мозаїчне панно Алли Горської, яке вороги сплюндрували в Маріуполі. Його відкриття на Майдані Незалежності спричинило справжній фурор і велику інформаційну кампанію. Згодом панно поїхало в турне по Україні, а його другу копію поділили на 1250 шматочків і пустили в продаж, аби зібрати гроші на реставрацію останньої вцілілої в Києві роботи Алли Горської «Вітер».

– Тоді ми і звернули увагу на «Птаха» – мозаїчне панно Алли Горської та її чоловіка Віктора Зарецького, яке прикрашає зовнішню стіну колишнього ресторану. Згадали, як виникла ідея його створення в селі Гельмязів, куди приїжджало подружжя, – розповіла кореспондентові Укрінформу секретарка Гельмязівської сільської ради Наталія Педько.

Завідувачка музею історії Гельмязова Любов Педько
Завідувачка музею історії Гельмязова Любов Педько

Деякі подробиці народження мозаїчного панно «Птах», деталі про перебування мисткині в їхньому селі розповіла завідувачка краєзнавчим музеєм історії Гельмязівщини ім. Павла Германа Любов Педько.

Природно, ніхто в той рік не вів офіційної документації про візити до Гельмязова Алли Горської (хоча напевно десь в архівах КДБ мають лежати матеріали стеження за «вкрай небезпечною» художницею-шістдесятницею), але Любов Миколаївна зуміла скласти доволі детальний нарис.

Музей історії Гельмязова
Музей історії Гельмязова

– Коли приймала музей, – розповіла вона авторові цих рядків, – передивлялась архіви і знайшла кілька статей Павла Терентійовича Германа, засновника нашого музею. Там були згадки про нашого «Птаха» на «Супої» і прізвища Алли Горської, Віктора Зарецького – що вони над ним працювали, що проживали в нашому селі під час роботи. Я зацікавилася цією темою, зв’язалася з Ларисою Іванівною Губою, – в неї гурток пошуковців-краєзнавців, і ми провели дослідження.

Спільними зусиллями з’ясували, що подружжя приїжджало до місцевого лікаря Василя Яківчика. У нього вони ж і зупинялися.

– Треба сказати, до доктора в ті часи приїжджало дуже багато людей, і саме з творчої когорти, когорти шістдесятників. Навідувалися до нього й місцеві мешканці, серед них двоє друзів – Віктор Келеп і Андрій Сакун. Перший працював водієм, другий щойно обійняв посаду директора комбінату громадського харчування.

Друзі співали дуетом, брали участь у художній самодіяльності. Саме у доктора вони й перетнулися з киянами.

– Одного разу Віктор Трохимович із другом зайшли похвалитись, що ось призначили Андрія завідувачем і що він хоче зробити ремонт у приміщенні. Сакун зізнався, що його не зовсім влаштовує бути пересічним завідувачем невиразного закладу громадського харчування. «Хочеться чогось грандіозного». Очевидно, він у ті хвилини виглядав дуже зворушеним, якщо зумів справити належне враження на визнану мисткиню. А може, її вразив спів їхнього дуету під час пікніка, який компанія влаштувала на березі річки. Хоч як би там було, але художниця звернулася до свого чоловіка: «Давай допоможемо хлопцям з ремонтом», – розповідає Любов Педько.

Так виник задум зробити оформлення ресторану в українському стилі. І вже влітку 1970 року художники приступили до роботи. Гельмязів розташований біля річки Супій, то й заклад назвали, як і річку. В будівлі праворуч влаштували ресторан, ліворуч – їдальню. Перед розписом залу художникам довелося самостійно зробити ще й невеликий ремонт. Ескізи підготував Віктор Зарецький, а ще – безкоштовно роздобув матеріал для мозаїки та фарбу для розпису стін. Окрім Горської та Зарецького працювало ще двоє художників, які приїхали з ними. Одного звали Йосип, інший був німим, тому імені його місцеві й не запам’ятали.

ЦИБУЛЕВЕ НАМИСТО

Стіни всередині розписали за народними мотивами. Зал прикрасили вишитими рушниками, на вікнах висіли фіранки з українським орнаментом. Любов Миколаївна знайшла аматорські фото інтер’єру.

– Алла Олександрівна сама затирала стіни, готувала до малювання. Там були розфарбовані стіни, намальовані овочі, яблука, бурячки – те, що на полях виростало. Потім – річка Супій протікала, козак Мамай на кобзі грав, кінь у лузі пасся. Це Віктора Зарецького картини були. Там був Йосип і один німий художник. Їх чотири людини працювало в Гельмязові. Але ж як вони стали працювати, то в Золотоноші почали цікавитись органи, визивали нашого голову: «Ти їх не принаджуй, ти їх відваджуй. Тому що вони тут не потрібні». Та оскільки вони вже почали роботу, то ніхто їх не відваджував. Щоправда, й гідної винагороди художники не отримали. Коли «Птаха» виготовляли, навіть на матеріал грошей не було. Зарецький їздив десь у Київ до своїх друзів, і вони з ним ділилися матеріалом. А ще така цікавинка. Коли час було робити дзьоб, не було з чого. То вони тарілки били, – розповідає дослідниця історії села.

Оскільки Андрію Сакуну ніхто не виділив грошей на оздоблення «Супою», то розрахуватися за виконану роботу він не міг. Віддячив він художникам великою кількістю фруктів та овочів – завантажив продуктами цілу машину. Відомо, що ці продукти Алла Горська роздавала сім’ям, чоловіки і батьки яких сиділи у тюрмах за те, що вони шістдесятники.

– Це – достовірно, тому що, читаючи спогади шістдесятниці Михайлини Коцюбинської «Алла Горська. Червона тінь калини», зустріла там такий епізод: «На порозі двоє: Алла та її колега Йосип. Невисокий, кремезний Йосип тримає величезний ящик, повний червоних яблук. Алла засмагла, обличчя обвітрене, руки огрубіли від роботи, широко всміхається. А на шиї вінок відбірної цибулі. Заходять до хати. Я спантеличена. Звідки ці дари? Виявляється, вони все це заробили, працюючи в Гельмязові над оформленням кафе, і вирішили все роздарувати друзям». А відпочивали в нас на Супої, бувало, пару раз виїжджали на Дніпро. Вантажівкою. Розповідали, що дружина Сакуна Євгенія готувала сумки з провізією. Вона ж потім згадувала, як її викликали «органи», розпитували… Ну, як вони вміли це робити. Розпитували й інших сусідів.

Є спогади місцевих мешканців Соколенків, які жили поруч з доктором, у другій половині хати: «Так, приїжджала Алла Горська, висока білява жінка, ходила, замальовувала…».  Одна жіночка згадала, як Алла Олександрівна ходила на город і замальовувала квіти. З гарбуза, з огірків…

У жовтні 1970 року, закінчивши роботу, художники повернулися до Києва.

Сьогодні на місці їдальні – кафе, де був ресторан – магазин будівельних матеріалів. Розпис стін – замазали. На сьогодні все, що збереглося, – це птах на фронтоні.

Коли вже Алла Горська загинула, взялися за лікаря Яківчика.

– Наша місцева жителька – позаштатний кореспондент районної газети. Їй замовили статтю, що Василь Миколайович поганий лікар, що він погано ставиться до пацієнтів. Після того його звідси прибрали. Він виїхав чи то до Городища, чи до Городенки, там доживали з дружиною…


Дім лікаря Яківчика


Дім лікаря Яківчика

По закінченні розмови Любов Миколаївна показала дім лікаря Яківчика. На перший погляд – він зберігся в доволі непоганому стані. Тобто якщо вкласти не надто великі кошти, його цілком можна відновити і створити в цих стінах, скажемо так, філіал музею Алли Горської або взагалі шістдесятництва.

Сам музей пропонується створити в колишньому ресторані. Якщо, звичайно, не стануть на заваді питання власності.

ЗАХИСТИТИ, АБИ НЕ ВТРАТИТИ

Як такого конфлікту навколо будівлі ще немає, хоча «маневри» навколо неї вже тривають. Річ у тому, що майже чверть століття тому виконком Гельмязівської сільської ради надав право на володіння колишнім рестораном «Супій» місцевому хлібокомбінату, який був структурним підрозділом Золотоніського районного споживчого товариства. Згодом РСТ провело реорганізацію своїх активів, внаслідок чого стало безпосереднім власником будівлі разом із землею.

– Вони, в основному, здають майно своє в оренду місцевим підприємцям. Документи на майно в них старі, але РайСТ подало на приведення їх у відповідність із сучасними вимогами, щоби внести їх у реєстр речових прав. Я просила, коли все буде оформлене, направити нам документи. Поки що нічого не надходило, – уточнює моя співбесідниця Наталія Педько.

Чи захоче товариство передати приміщення під музей – питання.

Роман Сущенко
Роман Сущенко

– З точки зору обласної ради проблеми не існує, – підтвердив у розмові з кореспондентом Укрінформу виконувач обов’язків голови Черкаської обласної ради Роман Сущенко. – Ми як орган місцевого самоврядування зробили все можливе, щоб підтримати думку громадськості, експертного середовища, краєзнавців місцевого і національного значення для того, щоб ця їдальня «Супій» з видатною мозаїкою Алли Горської стала надбанням культурної спадщини України. Обласна рада охоче підтримала ініціативу громадськості, та й ми теж вивчали підвалини цієї історії об’єкту монументального мистецтва. Тому під час передостанньої сесії я особисто звернувся до депутатів, аби вони підписали петицію до Уряду з проханням захистити цей об’єкт.

Звернулись ініціатори й до об’єднаної громади Гельмязова, до Івана Титаренка, який її очолює. Він має максимальну підтримку громадськості, місцевих краєзнавців.

– Ми провели зустрічі, – продовжив Сущенко. – Приїздили сюди народні депутати, на місці ознайомилися зі станом об’єкта, з думками експертів. Експерти підготували «Карту виявлення об’єкту культурної спадщини» з прив’язкою по геодезії, з описом об’єкта монументального мистецтва. Відповідно, подали цю ініціативу в Управління культури і культурної спадщини Черкаської обласної державної адміністрації. Чиновники цього управління провели свою експертизу, підготували цілий кейс і відправили до Міністерства культури і стратегічних комунікацій України.

Народні депутати також писали запити до тодішнього міністра Миколи Точицького, і він дав відповідь: даний об’єкт не перебуває в переліку об’єктів культурної спадщини. Для внесення його туди потрібна ініціатива знизу. Ініціативу депутати облради разом із громадою села, краєзнавцями й експертами проявили, і наразі весь пакет документів перебуває в міністерстві. Як тільки відповідний статус буде отриманий – держава має зобов’язати власника будівлі привести до належного чину цей об’єкт культурної спадщини. І зберегти «Птаха», щоби його не спіткала доля «Боривітра».

Коли стаття була вже готова, Укрінформ звернувся по коментар до Міністерства культури і стратегічних комунікацій. Там відповіли, що об’єкт, з огляду на його важливість і винятковість, відповідає вимогам постанови Кабінету Міністрів України від 22.05.2019 №452, а саме пункту 3 – внесення до категорії пам’ятки національного значення. Утім, Експертна комісія, яка розглядала документи, повернула їх з низкою зауважень на доопрацювання.

«Враховуючи визначну мистецьку цінність твору видатних українських митців, управління культури та охорони культурної спадщини Черкаської обласної державної адміністрації спільно з МКСК проводять оперативну роботу з доопрацювання облікової документації.

Після надходження доопрацьованих документів вони будуть оперативно розглянуті на черговому засіданні Експертної комісії. За результатами розгляду МКСК розробить проєкт постанови Кабінету Міністрів України щодо занесення об’єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам’яток України за категорією національного значення та подасть його на розгляд Уряду, відповідно до Регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою від 18.07.2007 №950 (у редакції постанови від 09.11.2011 №1156)», – йдеться у відповіді міністерства.

ДОВІДКОВО: Алла Горська народилася в Ялті, загинула 28 листопада 1970 р. на 42-му році життя.

Після закінчення Київського художнього інституту (майстерня Сергія Григор’єва) працювала у галузі станкового й монументального живопису. Разом із чоловіком Віктором Зарецьким, художниками-однодумцями за життя створила низку монументальних робіт у Києві, Донецьку, Краснодоні (Сорокиному), Маріуполі тощо.

Через активну участь в українському правозахисному русі прізвище авторки численних художніх творів було під забороною, її двічі виключали зі Спілки художників. Вітраж «Шевченко. Мати», який група художників і Алла Горська взялися створювати до 150-річчя Тараса Шевченка у вестибюлі Червоного корпусу Київського національного університету, було знищено за наказом тодішнього ректора І.Т. Швеця.

Твори художниці зберігаються у Національному художньому музеї у Києві, Національному художньому музеї ім. А. Шептицького у Львові, Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва, Музеї шістдесятництва, в одній із найбільших у світі колекцій нонконформізму на теренах СРСР Нортона і Ненсі Додж Ратгерського університету, в Музеї Берлінської стіни «Чекпойнт Чарлі» тощо.

Михайло Бублик, Черкаси

Фото автора і надані Любов’ю Педько



Джерело

Continue Reading

Trending

© 2023 Дайджест Одеси. Копіювання і розміщення матеріалів на інших сайтах дозволяється тільки за умови прямого посилання на сайт. Для Інтернет-видань обов'язковим є розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на використаний матеріал не нижче другого абзацу. Матеріали з позначкою «Реклама» публікуються на правах реклами, відповідальність за їхній зміст несе рекламодавець.