У другій частині круглого столу на тему: «ШекспіроБУМ українського театру воєнного часу», який Національне інформаційне агентство «Укрінформ» провело 22 квітня, учасники говорили про представлення Шекспіра на українській сцені в різних жанрах, обговорювали тенденції до шекспіроБУМУ в регіонах, почули думки про український шекспіроБУМ від європейських шекспірознавців. До того ж дізналися секрет, як перекласти «Гамлета» так, щоб більшість постановок виходила саме за ним, та, власне, відчули розмаїття «Гамлетів», оскільки саме цю п’єсу ставили в нас найактивніше: із 2014 року відбулося 19 прем’єр, за підрахунками порталу «Театральна риболовля»!

Про що говорили в першій частині круглого столу читайте тут.

…«Гамлет» у драматичному театрі мав з’явитися в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра на початку 2022-го в режисурі Тамари Трунової. У лютому команда почала заглиблюватися в тексти, консультувалася з шекспірознавицею Майєю Гарбузюк, але… появу цієї вистави на півшляху жорстко спинила повномасштабна війна. Той «Гамлет» не відбувся, проте він трансформувався в інакшу постановку – «Ha*l*t», де актори розподілені на «Гамлета». Артисти поділилися досвідом вистави, яка з ними не відбулася, вони не вигадують щось, а грають себе.

ПЕТРІВ: ПЕРЕКЛАДИ ШЕКСПІРА ПОВИННІ З’ЯВЛЯТИСЯ ХОЧА Б ОДИН РАЗ НА 20–30 РОКІВ

Прем’єра вистави «Гамлет» у Рівному відбулася ще до повномасштабного вторгнення – 17 квітня 2021 року, коли ми долали виклики пандемії та локдауну, навіть не уявляючи, яке страшне випробовування чекає нас попереду. Проте в цій виставі вже оприявнилося відчуття передвоєнного стану та мілітарність наповнення в тексті.

Про свого Шекспіра розповів директор-художній керівник Рівненського обласного академічного українського музично-драматичного театру Володимир Петрів.

«Ми нашого “Гамлета” випускали у складний час – пандемія охопила країну. Насправді, слово “пандемія” звучить якось недобре, але спробую знайти в цьому якийсь позитив. І відтак, якщо, за тлумаченням, “пандемія” – це найвища інтенсивність розвитку, то прив’язавши це до Шекспіра, ми навіть могли б назвати нашу сьогоднішню тему не “шекспіроБУМ”, а “шекспіропандемія”, і це теж було б добре. Оскільки щоразу, коли звертаєшся до Шекспіра, перечитуючи твір двічі чи тричі, знаходиш там щось нове. І от тут я маю щиро подякувати Юркові Андруховичу за його переклад не тільки “Гамлета”, а й за інші переклади, які він зробив. Оскільки, на мою думку, переклади Шекспіра мають з’являтися хоча б один раз на 20–30 років, а на 50 – то цей край. Ми пам’ятаємо переклади і Тодося Осьмачки, і Дмитра Павличка, і Івана Франка, але сучасні звучать по-іншому.

Чому я звернувся до “Гамлета”? Немає такого актора (а я найперше – актор), і немає такого режисера, який би не хотів зіграти чи поставити Гамлета. І я робив його тоді, коли мені видавалося, що дозрів братися за цей матеріал. У кожного з нас є якесь власне бачення. У мене, наприклад, Гораціо – це зрадник, він – не друг. Я це знайшов у Шекспіра, я бачу, що він робив, аби підставити Гамлета. Так само, як десь поза текстом я відчув, що Гертруда доклала рук, аби втопити Офелію. Вона ж не просто сама пішла з життя. Якщо ви проаналізуєте послідовність сцен у Шекспіра – хто куди зникає, заходить, коли виходить і з’являється, то зрозумієте, що Гертруда вийшла за Офелією, повернулася і сказала, що та втопилася. Тому я роблю висновок, що вона до цього причетна.

Тим і цікавий Шекспір, тим цікавий і український театр, який сьогодні, під час повномасштабного вторгнення, демонструє інтенсивність розвитку. Адже коли почалося повномасштабне вторгнення, перших 2-3 місяці у мене було враження, що я лишився без професії, без роботи, оскільки театр не буде потрібен нікому. Але потім, ви ж навіть не уявляєте, як ми фізично відчували, що ми потрібні! З нас просто вимагали виходити на сцену і щось робити. Тому треба і Шекспірові подякувати.

Коли хтось говорить: “Шекспір хотів у цій п’єсі сказати ось це…”, – я відказую:  “Звідкіля ви знаєте, що хотів Шекспір, ви з ним не поспілкуєтеся? Ви скажіть, що ви хочете від Шекспіра?” Це для мене важливо. Я читаю так Шекспіра, а хтось читає по-іншому. Як він думав, вже не знає ніхто. Тому дякую і йому, і сучасним перекладачам, і сучасним митцям, які беруться за Шекспіра. “Шекспіропандемія” крокує країною», – зазначив Володимир Петрів. 

ГУБАНОВ: ДО СЬОГОДНІ, МОЖЛИВО, НЕМАЄ ПЕРСОНИ, ЯКА Б ТАК ЗНАЛА ПРО ЛЮДЕЙ І ПРО БУТТЯ, ЯК ЗНАВ ШЕКСПІР

«Гамлет» у незалежному театрі в жанрі моновистави представив актор Іван Губанов, який зіграв ролі Гамлета, Річарда ІІІ, і Отелло у виставі  «INSIDE» режисера Сергія Швидкого.

«Основне питання, чому ми всі тут беремося зараз за Шекспіра? Мабуть тому, що Шекспір – це автор, який надзвичайно чесно пише свої тексти. Він дуже чесно говорить і вміє сказати про людей, про природу, про психологію, про всесвіт з абсолютно різних боків. До того ж, використовуючи міфологію, історію, власний досвід, свої знання, які, на мою думку, були надзвичайно широкими і глибокими настільки, що до сьогодні, можливо, навіть немає персони, яка так знала б про людей і про буття», – сказав у своєму виступі Іван Губанов. 

ВІВЧАРЮК: ШЕКСПІР – ЦЕ ТОЙ ДЯДЬКО, ЯКОГО ХОЧЕТЬСЯ ЧИТАТИ, ДИВИТИСЯ І СТАВИТИ ЗАВЖДИ Й УСЮДИ!

Від драми – до сатири. Наступний спікер круглого столу – актор Дмитро Вівчарюк, виконавець ролі Гамлета в рок-опері «Гамлет» за сатиричною п’єсою-пародією «Гамлєт, або Феномен датського кацапізму» Леся Подерв’янського.

«Я не теоретик, я – реалізатор, практик. Обожнюю читати Шекспіра, і кожен із його творів має право на своє трактування. “Гамлет” Леся Подерев’янського – це трішки інший “Гамлет”, не притаманний традиційному театру, але в нього теж – своя аудиторія, і теж є свої прихильники.

Мені як акторові Шекспір цікавий тим, що давати таку палітру опису і емоцій для актора, який потім реалізує певних персонажів, не може, мені здається, жоден автор у світі! Тому Шекспір – це просто той дядько, якого хочеться читати, дивитися і ставити завжди й усюди! Також хочу сказати, що не дивлячись на те, хто ставить “Гамлета”, “Отелло”, “Макбета” або “Ромео і Джульєтту” в Україні, не дивлячись на свої трактування, не дивлячись на те, в якому це театрі, ми мусимо не забувати про те, що в таких важких умовах, 24/7, ми маємо бути вдячними тим, хто захищає нас і те, що ми ставимо, і те, що ми показуємо! Це надважливо для всіх нас, тому що патріотом треба бути не тільки на сцені, а й поза сценою», – переконаний Дмитро Вівчарюк.

РАЗУМЕЙКО: ТРЕБА СТАВИТИ ШЕКСПІРА ТАК, ЩОБ ГОВОРИТИ З ЄВРОПЕЙЦЯМИ ЇХНЬОЮ МОВОЮ, ТРЕБА РОБИТИ СУЧАСНИЙ ТЕАТР

Про «Гамлета» в жанрі неоопера-жах (режисер Ростислав Держипільский) розповів композитор Ілля Разумейко. Він і  Роман Григорів написали до неї музику. Також вони створювали музику і для «Ромео і Джульєти».

«”Гамлет”, якого ми робили в 2017-му,  важливий вже хоча б тому, що з ним ми поїхали на Шекспірівський фестиваль у Ґданськ, де познайомилися з покійним вже Єжи Лімоном, засновником Ґданського шекспірівського фестивалю, однієї з найбільших міжнародних театральних подій у Європі та одного з найпрестижніших фестивалів у країні, і відтоді Ростислав Держипільський загорівся ідеєю зробити шекспірівський фестиваль в Україні. Він дуже довго шукав фінансування, і дуже круто, що йому вдалося зробити фестиваль саме у Івано-Франківську, а не у Львові чи Києві (у нас немає, на жаль, театральних фестивалів), у місті, де літератор Юрій Андрухович зробив сучасні, круті, переклади “Гамлета”, які ми всі любимо, які самі собою  – теж витвори мистецтва. Також Андрухович був залучений безпосередньо навіть до репетиційного процесу – відбулася певна синергія.

Тепер на наших “Гамлета” і “Ромео і Джульєту” я дивлюся досить критично, але там було дещо добре. Загалом старовинний психологічний репрезентативний театр уже не актуальний, проте український театр не пережив сценографічного повороту, і в наших режисерів є дві форми вистав: вистави великої сцени, вистави камерної сцени, інших рівнів вони просто не знають. А Ростислав Любомирович вирішив піти трішки вперед і залучив різні простори, цей “Гамлет” відбувається в підвалі, де ми всі опинилися після 24 лютого 2022 року. Туди евакуювали і Міністерство культури, купа кінематографістів, режисерів – усі сиділи в тому підвалі й думали, що робити в оці перші складні часи.

Я справді щасливий, що Ростиславові і його команді вдалося зробити Шекспірівський фестиваль, це надзвичайно важливо – через Шекспіра говорити з європейцями, так само, як у музиці за допомогою Гете, Баха, Моцарта доводити, що ми існуємо, і що Україна – це Європа», – зауважив Ілля Разумейко.

АНДРУХОВИЧ: Я НЕ МІГ СОБІ ПЕВНИЙ ЧАС УЯВИТИ, ЩО ПОЧИНАЮ ПЕРЕКЛАДАТИ ШЕКСПІРА, І САМЕ «ГАМЛЕТА»

Спікери круглого столу неодноразово наголошували на важливості сучасного українського перекладу Шекспіра, зокрема, завдяки одній конкретній людині – українському поетові, прозаїку, перекладачу Юрію Андруховичу, який у 1998 році на замовлення «Молодого театру» так переклав «Гамлета», що відтоді майже 90 відсотків усіх українських «Гамлетів» виходять саме в його перекладі! Також багато постановок «Ромео і Джульєта» і «Король Лір» (зокрема, й у театрі на лівому березі, режисер якого теж був серед наших спікерів) також ставлять саме в його перекладі. Ми мали унікальну нагоду розпитати з перших уст, у чому секрет, адже переклад українською «Гамлета» Андруховича був п’ятим, і на сьогодні їх уже більше, а режисери здебільшого обирають саме цей.

«Це була така дружня історія, завдяки якій ми із Станіславом Мойсеєвим ближче познайомилися. Пропозиція про переклад надійшла мені в червні 1998-го через Василя Вовкуна. Я одразу ж орієнтував його і Станіслава на дуже добрий переклад Леоніда Гребінки, бо не міг собі певний час уявити, що я починаю перекладати Шекспіра, і саме “Гамлета”. Але (здавалося б, це такі не пов’язані речі) певна еволюція відбулася в 1998 році, коли я побував у Сполучених Штатах Америки як автор оригінальних текстів, а не як перекладач, але там випадково приватно зустрівся з видатним польським поетом і найвидатнішим перекладачем Шекспіра польською мовою Станіславом Бараньчаком. Ми спілкувалися, і він подарував мені на дорогу кілька п’єс Шекспіра у своїх перекладах. Десь на вокзалах, в аеропортах я потрошку це читав, зрозуміло, почав із “Гамлета” і був у захваті, як по‑сучасному, як зухвало, весело можна цю трагедію перекладати! Тобто в мене з’явився певний камертон – ось ці переклади Бараньчака, в які я щоразу дивлюся, коли перекладаю Шекспіра. Намагаюся, звісно, в жодному слові, в жодному рядку не повторювати його знахідок, щоб це не був переклад із польського перекладу, а все ж переклад оригінального тексту. Та саме в його перекладацькій манері я шукав код, як можна сьогодні перекладати Шекспіра.

Прем’єра на сцені “Молодого театру” за моїм перекладом відбулася 2000 року. Я був на ній, шкода, що вистава не дуже тривалий час була в репертуарі. Тож тепер я вже можу говорити з певним досвідом, хоча він, однаково, не значний, бо в моєму доробку лише чотири п’єси Шекспіра, до того ж  “Дванадцята ніч” ще жодного разу не вийшла у друкованому вигляді, ані книжкою, ані окремою публікацією. Але дехто її поставив, принаймні мені дуже сподобалася вистава, яку у 2018 році зробив Дмитро Богомазов із студентами-акторами в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Я її бачив, коли вони приїжджали до Івано-Франківська тоді ще на міжнародний фестиваль актуального мистецтва Porto Franko.

Натомість у мене перекладено три трагедії: “Гамлет”, “Ромео і Джульєтта” і “Король Лір”, але я ще жодного «Короля Ліра», на жаль, не бачив, як це живе на сцені. “Гамлетів” бачив кількох, і дуже добре, що сьогодні тут, на круглому столі, є Ростислав Держипільський, який зробив одного з найвидатніших із тих, котрі я бачив.

У січні 2022 року, коли залишався рівно місяць до російського вторгнення, я поїхав до Рівного відзначати уродини мого друга, поета Сашка Ірванця, і поєднав це із переглядом вистави “Гамлет” у Рівненському театрі. У цій виставі режисера Володимира Петріва вже дуже відчувався передвоєнний стан, тобто, можна навіть так сказати, що рівненський “Гамлет” здивував тим, як багато виявилося воєнного наповнення в цьому тексті.

А взимку 2023 року, на той час майже минув перший рік війни, я отримав запрошення до Сум і побував на виставі “Ромео і Джульєтта” Сумського національного академічного театру драми та музичної комедії ім. М. С. Щепкіна, яку поставив Максим Булгаков. У “Ромео і Джульєтті” війни фактично немає, такий уже цей текст, там війна на іншому рівні – історична, яка тягнеться століттями – ворожнеча між родинами. Але в тому конкретному театральному випадку війна торкнулася так, що, власне, режисер-постановник робив виставу та поєднував свою режисерську роботу із службою в підрозділі територіальної оборони: вночі ніс службу, вдень приходив до театру працювати над черговою сценою і тоді знову повертатися на службу», – розповів Юрій Андрухович. І насамкінець поділився із учасниками «шекспіроБУМу» власними планами, сказавши, що в нього наступний кандидат на переклад – «Отелло».

МАСЛОБОЙЩИКОВ: ШЕКСПІРІВСЬКІ П’ЄСИ – ЦЕ МАТРИЦІ, З ЯКИХ СПАДАЮТЬ БЕЗКІНЕЧНІ ВІДБИТКИ НАШОГО БУТТЯ

Театральне мистецтво має колективний характер: у виставі об’єднуються творчі зусилля драматурга, перекладача, режисера, актора і, звісно, художника. Учасники нашого заходу і глядачі не могли не помітити акценту на оформленні прес-залу театральними афішами. І автор однієї з них – до вистави «Отелло» Давида Петросяна в Національному театрі імені Лесі Українки – Сергій Маслобойщиков доєднався до нашого обговорення шекспіроБУМу. До цього пан Сергій працював із Шекспіром у різних іпостасях: як режисер ставив «Бурю» та «Приборкання норовливої», був художником вистави «Ніч чудес».

«Про Шекспіра я можу говорити довго та багато, але хотів би сфокусуватися на тому, що саме сьогодні можна з нього дістати. Шекспір це, скажімо, наш скелет, на якому кожне покоління нарощує свої м’язи. Тому що структура його творів, самі твори складаються з невирішальних конфліктів людини і світу. Ці конфлікти постають перед кожним новим поколінням людей і ніколи не вирішуються, тим вони нам і цікаві. Тому немає жодного буму сучасного Шекспіра, а є шекспірівський бум, який ми спостерігаємо вже майже 500 років. На кожній театральній сцені в будь-якій країні ми зможемо знайти шекспірівську п’єсу, тому що це матриці, з яких спадають безкінечні відбитки нашого буття, які відповідають всього на два питання (на які відповідають і філософія, і література, і драматургія, і театр): що таке людина, і що таке світ? Усе. Більше жодних питань у нас немає. Але Шекспір не відповідає на них, а ставить нас перед фактом, стикає ці величезні стихії у своїх п’єсах, намагається привести нас до певної мудрості. Як казали екзистенціалісти, людина знаходить сенс життя тільки після того, як вона розуміє, що в житті немає жодного сенсу, от тоді вона стає людиною. Це фактично і є п’єси Шекспіра.

Я дуже не люблю такий збіг слів як “масовий глядач” чи “масове мистецтво”, звичайно, вони існують. Нагадаю цікавий історичний факт: біля театру “Глобус” була арена, на якій змагалися ведмеді, і виявляється, що королева Єлизавета була в “Глобусі” всього кілька разів, а на боях ведмедів – бувала регулярно. Тому я вважаю, що адресат Шекспіра якраз не був масовим, хоча на нього різні люди приходили. Адресат Шекспіра – це особистість, і от зараз, якщо ми знов-таки повернемося до тих часів, де ми живемо, і згадаємо “Коріолана”, то, на мою думку, це п’єса не про зраду, як заведено вважати, а про межу людської особистості. Тобто, де є межа для особистості, і де є межа для маси? Виявляється, що особистість не може переступити через матір, а маса – може, суспільство може переступити через матір, а Коріолан не може… Це те, що, вибачте, ми можемо зараз бачити на прикладі нашої війни.

Тому все ж Шекспір звертається не до маси, а до конкретної особистості. З цього, до речі, випливає, як не дивно, вся наша театральна політика. Якщо пам’ятаєте, в радянські часи вивозили оркестри чи акторів на заводи, і вони там грали серед ливарних цехів. Так от – не треба цього робити! Треба, щоб глядач ішов у концертні зали, на театральні майданчики, тоді він приходить не як маса, а як індивідуальність. Оце мені здається наріжним каменем і певним заповітом, про що нам узагалі говорить Шекспір», – вважає Сергій Маслобойщиков.

ВИШНЕВА: У П’ЄСАХ ШЕКСПІРА, В ПРИНЦИПІ, НЕМАЄ ГЕНДЕРУ. ТОМУ ДЛЯ МЕНЕ ПИТАННЯ ЖІНКИ У ЙОГО ТВОРАХ ДОСИТЬ РОЗМИТЕ

Наступний блок нашого «круглого столу» ми умовно назвали «жіночим питанням». Побутує теорія, що ніби під псевдонімом Шекспіра приховувалася жінка. Називають різні імена – перша жінка-поетеса єлизаветинської Англії Амелія Бассано, дружина Шекспіра Енн Гетевей, чи навіть королева Єлизавета І. Не заглиблюватимемося в це, але зафіксуємо, що майже всі жінки у творах драматурга справді дуже вольові, сильні, рішучі, а головною рушійною силою їхнього буття є або велике почуття любові, або ненависті, чи бажання помсти. Проте актриси в шекспірівських постановках не завжди грають жінок, інколи у виставах за режисерським задумом з’являються жіночі версії чоловічих персонажів. Наприклад, Катерина Вишнева зіграла роль Річарда ІІІ у гротескній виставі театру «Золоті Ворота». Там узагалі всі ролі зіграли акторки.

«Мій досвід гри в шекспірівських п’єсах почався ще з Київського центру сучасного мистецтва “Дах”. Потім ми з Дмитром Захоженком працювали над виставою “Річ-Річ” у Дикому театрі. Далі – в театрі “Золоті Ворота” вийшла вистава німецької режисерки Корнелії Кромбгольц “Річард III”. Питання гендеру і жіночих образів у Шекспіра дуже цікаве, але ж насправді там, де я грала Річарда ІІІ, найцікавішим було – відсутність гендеру, бо я не грала, як жінка! Я грала просто, як людина, яка втілює образ. І тоді порушували дуже класне питання, чому гендер часто вирішує тяжкість скоєного? Наприклад, якщо жінка вбиває людину під час самозахисту, їй дають термін позбавлення волі шість років. Якщо чоловік перевищує самозахист, йому за вбивство – від 12 років. Але для жінки покинути сім’ю і піти в загул – це погано, для чоловіка – та таке, норма. Якщо жінка хитра, вона молодець, якщо чоловік робить такі самі вчинки, ми на них дивимося інакше. Саме тому ці вистави не мали гендерного забарвлення, ми грали дію, конкретні вчинки персонажів, і тоді ця оцінка «хлопчик» / «дівчинка» – відпадає, глядач оцінює сам вчинок: зраду, хитрість.

Мій найяскравіший досвід такого негендерного Шекспіра був на шекспірівському фестивалі у Ґданську. Ми дивилися виставу “Гамлет” грузинського театру, де всі ролі (і чоловічі, і жіночі) грали чоловіки. І грали дуже легко, це була напівкомедія, напівстьоб, яка поступово переходила в трагедію. Тоді я зрозуміла, що в п’єсах Шекспіра фактично немає гендеру. Тому для мене питання жінки у творах Шекспіра досить розмите. Я грала просто персонажа, від цього гострота не змінилася. Але поставила цю виставу жінка, яка себе ідентифікувала, як чоловік. Отакий цікавий був підхід», – розповіла Катерина Вишнева. 

Зазначимо, що Гамлета у виставі Олекси Кравчука у Львівському академічному театрі естрадних мініатюр «І люди, і ляльки» також грає жінка – Надія Крат. А акторка Анастасія Пустовіт у виставі «Король Лір» Дмитра Захоженка в Київському театрі на лівому березі Дніпра втілила водночас і жіночу роль Корделії, і чоловічу – Блазня.

МАЗАНИЙ: У НАС НА СЦЕНІ ЧОЛОВІКИ Є, АЛЕ ВОНИ ДОПОМІЖНІ ПЕРСОНАЖІ, ВСІ ГОЛОВНІ ЧОЛОВІЧІ РОЛІ ГРАЮТЬ ЖІНКИ

У версії «Макбет» Дніпровського театру драми і комедії «Драміком» поготів вирішили уявити, що сталося б, якби авторка не приховувалася під чоловічим ім’ям, і всі ролі виконували б жінки. Директор, художній керівник театру «Драміком» Сергій Мазаний представляв на нашому круглому столі Дніпропетровську область, у якій із 2014 року вийшло п’ять вистав за Шекспіром. 

«Прем’єра нашої вистави “Макбет” відбулася 9–10 березня 2025 року. Ми спробували показати глядачеві дослідження антистретфордської теорії, яку запропонував Джон Хадсон: що було б, якби Шекспір був жінкою (а саме, Амелією Бассано), і якою б тоді могла б бути ця вистава?

На сцені чоловіки є, але вони допоміжні персонажі, всі головні чоловічі ролі грають жінки. Таке трактування. Ба більше, наша вистава побудована так, що театр народжується на сцені: у нас, за рішенням сценографа, є машина, яка створює вітер (механічна, зроблена з дерева), ми робимо грім відкритим способом. Намагаємося відтворити той “майданний” театр, уявивши, яким він був, бо достеменно цього не знаємо. Враховуючи ті часи й сьогодення, пропонуємо незвичайне трактування з мінімалізмом у костюмах.

До речі, у нас головну роль Макбета зіграла молода актриса, якій 24 роки,  Діана Данилюк. Зіграла потужно, маю надію, що вона розвиватиметься в цій ролі, і можливо, Україна ще побачить її в багатьох інших цікавих виставах. І ще один важливий цікавий момент – молодь «Драмікому» з Дніпра зв’язалася з відомим ілюстратором, графічним дизайнером Скоттом МакКоуеном з Канади, і він створив для нашого “Макбета” унікальну афішу. Це наша перша така інтернаціональна співпраця», – зазначив Сергій Мазаний.

ЗАХОЖЕНКО: ДЛЯ МЕНЕ «ШЕКСПІРОБУМ» – ЦЕ ПОЗИТИВНИЙ СИМПТОМ, ЩО УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР ПОТРОХУ ЕМАНСИПУЄТЬСЯ

Безперечним лідером шекспіроБУМу є Київ (41 вистава за цей період), але чи можна говорити про таку тенденцію не лише у столиці, а й по всій Україні? Ми вже частково про це проговорили, але рухаємося далі. Наприклад, режисер Євгеній Резніченко за десять воєнних років поставив виставу «Сон літньої ночі» на різних сценах: Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша, Одеського академічного театру ляльок і Миколаївського національного академічного українського театру драми та музичної комедії. Також у театрі Куліша йде його вистава «Дванадцята ніч, або Що захочете».

Тему «Сну літньої ночі» продовжив Дмитро Захоженко, адже шекспірівські «Сни» в його режисурі з 2020 року йдуть у Львівському державному драматичному театрі імені Лесі Українки (всього за десять років у Львові вийшло десять вистав за Шекспіром). А в березні 2024‑го відбулася прем’єра його «Короля Ліра» в Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра.

«Якщо говорити про наші “Сни літньої ночі” (бо в нашій інтерпретації ми саме так змінили назву), то від шекспірівської п’єси там лишилася тільки одна сцена, далі ми пішли у свої дослідження солярного циклу, купальських обрядів, дослідження снів, дослідження Юнга. Там від Шекспіра тільки натяк, і я не знаю, наскільки валідно в цій темі говорити про цю виставу, тим паче, що ми її вже списали через брак акторів.

Та направду тема надзвичайно цікава, звідки оцей шекспіроБУМ з’явився в Україні, чому така феноменальна кількість постановок Шекспіра в Україні? Я так собі відповідаю: нині на це є запит від аудиторії. Мені дуже ріже слух, коли до аудиторії ставляться зверхньо. Це не дуже правильно, бо аудиторія, зазвичай, розумна, досить освічена у своїй певній темі, і інколи може дати фору всім творцям театру, які до неї ставляться, як до дітей.

Тобто є запит від аудиторії на серйозні, глибокі теми, на осмислення досвіду, який ми зараз отримуємо. І так само і творці театру, відчуваючи цей запит і свою потребу говорити на серйозні теми, вирішуючи, за що братися, розуміють, що братися, вочевидь, треба за Шекспіра. Бо якоїсь іншої традиції осмислювати і говорити на серйозні теми в українському театрі немає. Принаймні вона дуже-дуже слабо представлена. Звідси і народжується оцей вал Шекспіра.

Як на мене, це абсолютно пересічний матеріал, як будь-який інший, з яким можна працювати. Я, вибачте, не відчуваю жодного пієтету перед текстами Шекспіра, і у своїх виставах намагаюся говорити на серйозні теми і поза шекспірівськими текстами. Інколи ми працюємо із сучасною драматургією, інколи – взагалі без драматургії, інколи – відштовхуємося від античних текстів, а далі вже йде якась наша фантазія.

Для мене шекспіроБУМ – це симптом (і насправді, дуже позитивний), тому що український театр потрошку емансипується. У нього виникає потреба говорити про щось серйозне, виходити за межі примітивного ужиткового мистецтва і починати нарешті сприймати себе як мистецтво. У межах цього намагання говорити я дуже сподіваюся, що наступним кроком і наступним круглим столом із дискусією на чотири години вже буде не шекспіроБУМ, а бум політичного театру, бум соціального театру, бум різних театральних форм. Усе це буде, бо ця потреба, вочевидь, є. Якщо її менше видно на сценах українського театру, то вона вочевидь, є у суспільства, яке зараз каже: “Годі з нами говорити, як з дебілами! Ми не трирічні діти, щоб нам кожну сцену давати на музичному підкладі, ми спроможні зрозуміти, сприйняти більше, складніше”. Це тільки провокуватиме до руху вперед. Якщо це симптоми зародкової потреби говорити, то ми нарешті навчимося говорити і своїми словами – тому Шекспір для цього дуже-дуже принадний», – сказав Дмитро Захоженко. 

ПАРТОЛА: В ХАРКОВІ «БУМ» БУВ У 18-МУ, А З 22-ГО В ЖОДНОМУ ТЕАТРІ ШЕКСПІРА НЕМАЄ, ТОМУ ПРО «БУМ» ГОВОРИТИ НЕ ДОВОДИТЬСЯ

Ми всі знаємо, з якими серйозними труднощами в умовах війни стикаються театри Харкова. Офіційна заборона на офлайн-вистави змушує театральну спільноту адаптуватися і шукати нових форматів роботи, або ж ставити вистави в інших містах. Режисерка Оксана Дмітрієва поставила «Гамлета» в Харкові у 2018-му, а от вже після повномасштабного вторгнення у 2024 році її нові роботи за Шекспіром, «Буря» і «Отелло», вийшли відповідно у Львові та Києві. Оксана мала бути з нами на зв’язку в зумі, та саме сьогодні в Харкові – презентація важливого проєкту, але детальну інформацію про реалії театрального Харкова ми дізналися від Яни Партоли, театрознавиці, кандидатки мистецтвознавства, доцентки театрального факультету Харківського національного університету мистецтв імені І. П. Котляревського.

«Чесно кажучи, я не дуже поділяю ентузіазм із приводу “буму”, що шекспірівського, що театрального, тому що в Харкові ми такого “буму” зараз не спостерігаємо. Доки ми тут протягом чотирьох годин мирно розмовляємо, на Харків укотре була атака шехедів, було близько десятьох вибухів. У таких реаліях ми живемо, і наші театри працюють. Але, окрім цього, напевно, всі про це знають, певні рішення харківської влади просто унеможливлюють роботу харківських театрів. Ми розпорошуємо свої таланти, і сьогодні харківські режисери ставлять деінде, але не в Харкові. Зокрема, Оксана Дмітрієва поставила після 2022-го три вистави за Шекспіром, актори і акторки, які могли б зіграти шекспірівські ролі, сьогодні теж покидають Харків, і Харків залишається без них.

Якщо говорити все ж про “бум” (оскільки саме таку тему ви визначили), то мені видається, якщо для Харкова він був приблизно у 2018 році. Саме в тому році був “Гамлет” Оксани Дмітрієвої. Також у 2018-му харківський театр-студія “Арабески” поставив свою виставу “Ромео і Джульєтта” в межах проєкту “Як (НЕ) треба ходити в театр”. Це не був класичний текст Шекспіра, це проєкт, де проводилося соцопитування харківської публіки, і воно стало частиною тексту п’єси, плюс рефлексія акторів щодо своїх персонажів, свого виконання і свого статусу. А у 2019 році той же театр-студія “Арабески” зробив фестиваль “1919–2019: Куліш. Курбас. Шекспір”. Ми бачимо цю тяглість, і навіть Шекспір у назві цього фестивалю не на першому місці. Останній великий проєкт “Арабесок” теж був пов’язаний опосередковано з Шекспіром – “12 Офелій”, де учасниками проєкту і акторами та акторками були люди на колісних візках.

Мені видається, що ті вистави, ті події, які відбувалися в Харкові у 2018–2020 роках – це якраз те, про що говорила пані Наталя Торкут, інтертекстуальний контекст, це не Шекспір у традиційному класичному варіанті. А з 2022-го наразі в жодному харківському театрі Шекспіра немає, тому про “бум” говорити не доводиться», – зазначила Яна Партола.

ДАНИЛЕЦЬ: ШЕКСПІРІАНА НА ЗАКАРПАТСЬКІЙ СЦЕНІ – ЯВИЩЕ ЦИКЛІЧНЕ, ГЛИБОКЕ І БАГАТОШАРОВЕ, АЛЕ ДОСЛІДЖЕНЕ ДОСИТЬ ПОВЕРХОВО

Театрознавиця, режисерка та культурна менеджерка Олеся Данилець розповіла про шекспірівські постановки Закарпаття:

«Шекспіріана на закарпатській сцені – явище циклічне, глибоке і багатошарове, але водночас досліджене досить поверхово. Прикметно, що з відомих нам постановок із 2014 року за творами Шекспіра три відбулися вже після початку повномасштабної війни, тобто в умовах радикальної суспільної трансформації. Якщо ми говоримо про шекспіріану на українській сцені, неможливо не згадати такого важливого імені – Ярослав Геляс – постать, навколо якої вибудувався власний наратив. Його “Гамлет” вийшов у 1956 році в харківському театрі імені Шевченка і тривалий час у радянському театрознавстві вважався першим українським “Гамлетом”. Хоча вже сьогодні ми знаємо, що перша національна постановка трагедії відбулася в 1943-му у Львівському оперному театрі. І дуже символічним є повернення до Шекспіра в Закарпатському театрі вже у 2016 році. Це була вистава до 100-річчя від дня народження Ярослава Геляса-старшого, яку поставив режисер Ярослав Геляс-молодший. Це вже приклад переосмислення твору Шекспіра крізь призму новітньої історії України, де образ головного героя втілив онук Ярослава Геляса – Любомир Геляс. І цей Гамлет – не принц, а ветеран, який шукає правду у зруйнованому суспільстві, він повертається з війни на Донбасі у стані бойової психотравми, переживає посттравматичний синдром.

Тенденція до психологічного прочитання Шекспіра продовжується також у виставі “Король Лір: як ми шукали любов під час війни”. Ця вистава створена у 2022 році аматорським театром переселенців “Ужі”, режисер Дмитро Грешко, автор ідеї – В’ячеслав Єгоров. Це якраз тоді люди різних професій, які рятувалися від війни, зібралися в Ужгороді і стали акторами. Їхня постановка – не просто вистава, а засіб психологічної,  культурної і соціальної реабілітації.

Окремо варто згадати виставу “Річард ІІІ” 2024 року в Закарпатському обласному академічному музично-драматичному театрі імені братів Шерегіїв. Вона втілена в естетиці пекла, де є монологи з акцентом на моральну деградацію влади. Постановка режисера Михайла Фіщенка сповнена метафізичності й інтерпретує образ Річарда, як абсолютне зло. Директор-художній керівник театру та виконавець головної ролі Рудольф Дзуринець утілює універсальний архетип тиранії. І оця вся атмосфера пекла підсилюється сценографією, музичним оформленням, світловими ефектами, що створюють відчуття замкненого кола, безвиході. Ця вистава вже має певний глядацький досвід і заслуговує на подальші дослідження, обговорення, написання статей.

Загалом, дослідження історії театру Закарпаття і, зокрема, інтерпретації Шекспіра не має залишатися поза увагою дослідників. Це питання не лише архівного інтересу, це якраз вивчення нашої історії і нашого сприйняття таких класиків у час кризи. Про це в нашому прикордонному регіоні дуже важливо говорити, тому що йдеться якраз про питання нашої національної самоідентифікації. І ми повинні зберігати, осмислювати і систематизувати цей досвід, бо театр – це спосіб мислення і спосіб буття», – зазначила Олеся Данилець.

ДОБСОН: УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР ТЕПЕР ПОСТІЙНО ПРИСУТНІЙ НА СВІТОВІЙ ТЕАТРАЛЬНІЙ МАПІ, САМЕ ТАК І МАЄ БУТИ!

Ось так побіжно, але досить ґрунтовно ми «пройшлися» шекспірівською мапою, зазирнувши в театри різних регіонів від сходу до заходу нашої країни. І зараз про помітність українського театрального Шекспіра на базі власного глядацького досвіду розповість британський мистецтвознавець, фахівець у галузі шекспірознавства і театральних студій, доктор філософії, директор Шекспірівського інституту Бірмінгемського університету Майкл Добсон:

«Звичайно, нині Україна на думці у всіх, і, хоча це занадто радикальний спосіб привернути увагу до театральних постановок, але він, безперечно, працює. У світовому театральному просторі вже знають українського “Короля Ліра”, якого  у Стретфорді представила трупа переселенців, вимушених через війну знайти притулок у прикордонних із Словенією областях. Я бачив виставу “Сон літньої ночі” у виконанні “Молодого театру” – і у Вероні (Італія), і в Івано-Франківську. Я двічі дивився “Ромео і Джульєтту” Ростислава Держипільського – на фестивалях у Крайові (Румунія), та Івано-Франківську. Український театр тепер постійно присутній на світовій театральній мапі, саме так і має бути!

Я викладаю курс про вистави Шекспіра у всьому світі, і його кульмінацією є тиждень, присвячений Україні. Мої студенти дивляться відеозапис вистав “Гамлет” Ростислава Держипільського та “Ha*l*t” Тамари Трунової – і це справді гарні вистави. Також вони переглядають запис “Бурі”, поставленої Оксаною Дмітрієвою.

Актори театральної трупи використовують досить простий переклад, і це є однією з переваг існування певного канону класичних творів світової драматургії. Розумієте, якщо глядачі приблизно знають, що відбуваються в кожній сцені, то їм не потрібний переклад.

Спробую пригадати, які ж українські вистави я бачив? Я відвідав виставу “Дванадцята ніч” у постановці Богомазова, коли був у Києві у 2018 році, і ще мав нагоду подивитись виставу “Ромео і Джульєтта” у Львові – це була постановка молодої трупи в одному з молодіжних театрів. Також бачив виставу “…п’єса Шекспіра “Дванадцята ніч”, зіграна акторами далекої від Англії країни, що і не знали ніколи слів Шекспіра…” в театрі-кабаре у Львові. Які ще вистави я бачив під час тієї подорожі?

Ще я бачив виставу “Зустріти Просперо” театру “Воскресіння”,  в якій було чимало ходуль та феєрверків, на Крайовському фестивалі у 2014 році. Гадаю, це була перша з моїх побачених українських Шекспірівських вистав.

Сучасним постановкам Шекспірових п’єс притаманні певні шаблони, що існують поза межами мов і театральних культур. Дещо прибирається в процесі, дещо вирізається із самого початку, у певній п’єсі якісь елементи вирішують виділити – це справа практики. Але здебільшого під час погляду на українського Шекспіра, в око впадає надзвичайне поєднання енергії та серйозності сучасних українських режисерів.

Звісно, я також бачив “Коріолана” Богомазова в Івано-Франківську минулого червня. Можливості встановлення зв’язку з аудиторією справді захоплюють, відчувається нагальність говорити безпосередньо з нею.

Я свідомо не згадав російських постановок “Короля Ліра”, які бачив. І, думаю, не став би, бо вони справді досить нудні, монументальні та дещо самозамилувані. У них є кілька візуальних ідей, вони отримують задоволення від того, що не звертаються до глядача. Вони хочуть, щоб щовечора все було однаково урочисто. Але ж тут є щось дуже неурочисте, щось занадто невідкладне щоб бути урочистим. Принаймні такий мій досвід українського Шекспіра», – розповів про український шекспіроБУМ директор Шекспірівського інституту Бірмінгемського університету Майкл Добсон.

ВИННИЧЕНКО: В ІСНУВАННІ  ШЕКСПІРОБУМУ ОСОБИСТО В МЕНЕ ЯК У ТЕАТРАЛЬНОГО АНАЛІТИКА – ЖОДНИХ СУМНІВІВ

Про Шекспіра в цифрах і фактах та про тенденції минулого і мабутнього у своєму підсумковому виступі розповів театральний аналітик, засновник проєкту «Театральна риболовля» Сергій Винниченко.

«Як театральний аналітик, зауважу таке. База знань проєкту “Театральна риболовля” започаткована для збору та систематизації знань про театральне життя України. Зовсім нещодавно дізнатися про попередній творчий досвід визначних театральних діячів було майже неможливо. І донині мій проєкт не закриває питання повністю, але навіть наявних напрацювань вистачає для досліджень театрознавцям, театральним критикам,  кожному зацікавленому у трендах сучасного українського театру. Прикладом є, представлена в каталозі детальна інформація про творчий шлях режисерів, які доторкалися до постановок за Шекспіром: Дмитро Богомазов, Михайло Урицький, Оксана Дмітрієва, Олексій Кравчук, Дмитро Захоженко, Євгеній Резніченко.

Із “Театральної риболовлі” народжуються повноцінні проєкти. Зокрема, Володимир Петрів, керівник Рівненського драмтеатру, коли побачив дослідження в українському театрі щодо ще одного британця, Чарльза Дікенса, майже одразу погодився на дослідницький трансформаційний фестиваль “Скрудж-фест”, який у грудні 2024 року було реалізовано в місті Рівному. До його роботи долучилися і колективи з різних куточків України, і з-за кордону. До зимового “Скруджа” влітку в Івано-Франківську відбувся фестиваль Шекспіра від Ростислава Держипільського. А до того, в січні, стартував ще один із тріади започаткованих “іменних фестивалів” 2024 року – “Стус-Фест” від Алекса Боровенського. Важливо зауважити це співвідношення – фестивалі імен двох британців і одного українця. Коли про це думаю, доходжу висновку, що і Шекспір, і Дікенс передусім нам потрібні як майданчик, на якому зможемо детально розібратися в інструментах та можливостях, що надають правильно сформульовані завдання та вміло впроваджені фестивалі. І тоді умовний СтусБУМу зможе потужно прозвучати в інших країнах.

Наразі говоримо про ШекспіроБУМ, в існуванні якого особисто в мене – жодних сумнівів. Красномовне тому свідчення – широке представництво фахівців різних театральних, і не тільки, напрямів, які протягом чотирьох годин максимально лаконічно ділилися власним досвідом дотику до Шекспіра часів російсько-української війни. І тему назвати вичерпаною не виходить. Про що це свідчить? Найімовірніше, про те, що подекуди ми самі про себе мало що знаємо. Зосереджуємося на одному й не помічаємо іншого. Скажу як маркетолог, що якісні дослідження релевантні лише за наявності кількісних. А цифри вже свідчать про ШекспіроБУМ українського театру. Інше питання, що багато чого варто доуточнити та прояснити. Адже, за словами Юрія Андруховича, йому самому достеменно не відома кількість “Гамлетів”, які йдуть сценами у його перекладі. З Харкова чуємо твердження, що з моменту вторгнення в місті Шекспіра не ставили. А це неправда! Започатковано 2024 року харківський театр першою своєю виставою зіграв саме Шекспіра. І вся ця фактологія зібрана та структурована на порталі, куди принагідно всіх запрошую.

Протягом цього марафона Національне інформаційне агентство “Укрінформ” озвучило результати досліджень “Театральної риболовлі” щодо запиту на Шекспіра. Бум є – в цифрах це 111 вистав з початку війни: від “Джульєтти і Ромео” (квітень 2014-го) в постановці Кирила Кашлікова в Національному театрі тоді ще російської драми, до найсвіжішої на сьогодні постановки “Макбета” у дніпровському театрі “Драмікомі”, про яку розповів Сергій Мазаний. Лише за 2024 рік вийшло 19 (!!!) постановок, пов’язаних із Шекспіром, на українських сценах. Це значно більше від кількості вистав за Шевченком, Франком, Лесею Українкою.

Але й про національний сплеск можемо говорити. Поряд із ШекспіроБУМом фіксую неабияку увагу до сучасної української драматургії. Якщо протягом 2023 року кількість прем’єр за текстами наших сучасників сягала чверті (25 %) усіх нових постановок, то вже за підсумками 2024-го озвучую цифру у 38 %. Проте це вже є темою зовсім іншого театрального БУМу, час якого неодмінно буде на майданчиках “Укрінформу”», – зазначив Сергій Винниченко, підсумовуючи обговорення круглого столу.

Національне інформаційне агентство «Укрінформ» надзвичайно вдячне всім, хто доєднався до нашого заходу наживо і онлайн. Звісно, ми не змогли охопити усіх, дотичних до шекспірівської теми в українському театрі воєнного часу. Хоча ми намагалися створити для цього умови і дати змогу висловитися всім. І та кількість спікерів та тривалість круглого столу свідчить, що назва заходу – «ШекспіроБУМ українського театру воєнного часу» цілком виправдана. Ця публічна розмова стала вдалою спробою розібратися у причинах посилення мистецької зацікавленості Шекспіром у надскладний період життя нашої країни.

У круглому столі взяли участь 28 спікерів: керівники державних та незалежних театрів, режисери, актори, художники, перекладачі, театрознавці з різних куточків України. Це початок масштабної культурної дискусії, яку УКРІНФОРМ започатковує на своєму майданчику, щоб нині, під час війни, якомога більше й доступніше говорити з читачем і глядачем та пропагувати українське мистецтво і культуру.

Любов Базів. Київ

Фото: Олександр Клименко, Кирило Чуботін