У глобальній боротьбі демократій проти нової «осі зла» Україна та Ізраїль опинилися на передньому краї. Головний рабин України Моше Асман, маючи унікальний зв’язок з обома країнами, пропонує тверезий і глибокий погляд на цей спільний фронт. Він аналізує не лише військові, а й ідеологічні паралелі, пояснюючи, чому підтримка України є питанням виживання для всього вільного світу.

Для нього ця війна – глибока особиста рана. Його боротьба – це й зустрічі з політиками, і благодійні ініціативи, і мистецькі акти, що стають голосом країни на міжнародній арені. Але чи вистачає цих інструментів у світі, де співчуття часто поступається інтересам?

В інтерв’ю для Укрінформу – відверта розмова про біль, який не зламав, про віру, що стала опорою, та про досвід Ізраїлю, який допомагає знайти відповіді на українські виклики. Як зберегти людяність у нелюдських умовах? І де шукати світло – коли темрява здається безмежною?

– Шановний рабине Асмане, на початку травня ви відвідали США та зустрілися з низкою впливових осіб, зокрема зі Стівом Віткоффом. Чи можете поділитися деталями цих зустрічей: з ким конкретно бачилися, які теми обговорювалися, які меседжі ви намагалися донести, і чи були якісь конкретні результати після цих переговорів?

– Цей візит до США був, без перебільшення, надзвичайно інтенсивним і важливим. Протягом кількох днів я мав десятки зустрічей – із конгресменами, сенаторами, їхніми радниками, представниками уряду, впливовими аналітичними центрами та духовними лідерами. І хоча не всі зустрічі можна публічно висвітлювати, кожна з них мала чітку мету – донести правду про Україну, зруйнувати міфи та посилити міжнародну підтримку.

Зустріч із Віткоффом була випадковою, короткою. Але загалом важливо розуміти: не завжди публічні зустрічі є найрезультативнішими. Часто ключову роль відіграють саме радники й помічники, які готують рішення та формують позицію політиків. Саме з такими людьми я вів багато змістовних розмов.

Однією з ключових стала зустріч із новообраним конгресменом Ренді Файном, людиною з українсько-єврейським корінням і сильною моральною позицією. Його підтримав особисто Дональд Трамп, що свідчить про його вагу. Ми обговорили не лише політичні, а й духовні виміри війни. Я запросив його відвідати Україну – і почув щире «так».

Я також був присутній на слуханнях міжнародного комітету Сенату, де виступав держсекретар Марко Рубіо. Там особливо відчувалося, як у Вашингтоні точиться серйозна боротьба за політичну волю: є ті, хто щиро підтримує Україну, і є ті, хто намагається зосередитися лише на внутрішніх проблемах.

Я роблю все можливе: зустрічаюся з різними політиками, пояснюю, переконую. Не всі з них одразу розуміють, що відбувається. Є ті, кого інфікувала російська пропаганда. Але я говорю з ними, показую правду, ділюсь фактами, особистими історіями – і бачу, як змінюється їхнє ставлення. Це найцінніше.

Важливою була також зустріч із аналітичним центром The Heritage Foundation, де ми говорили про гуманітарні ініціативи, боротьбу з дезінформацією, захист спільних цінностей. Там я побачив глибоке розуміння і готовність до дії.

Також відбулася тепла й щира зустріч з Ендрю Бейкером з American Jewish Committee, а також із конгресменами Райаном Зінке, Клаудією Тенні, Джо Вілсоном. Усі вони почули моє свідчення – про біль українців, про силу народу, про необхідність не мовчати.

Маю окремо згадати й зустріч із групою впливових пасторів – духовними лідерами, які формують думку мільйонів. Ми говорили про моральну відповідальність перед обличчям зла. І багато хто з них став справжніми друзями України.

Зустріч з Дагом Бергомом, міністром внутрішніх справ США, стала ще однією нагодою подякувати за вже надану допомогу та підкреслити: боротьба триває, і світло має перемогти.

Нарешті, я зустрічався з генералом Флінном. Він не обіймає офіційної посади, але його слово важливе для Трампа. І таких людей багато. Треба працювати з кожним, хто має голос, що може впливати.

Моя місія – не лише дипломатична. Це – свідчення. Я говорю з тими, хто сумнівається, хто не розуміє, хто знаходиться під впливом дезінформації. Сьогодні, як ніколи, майбутнє залежить від рішень людей і Волі Всевишнього. Молюся, щоб голос правди прорвався крізь шум політики.

– Ваш голос був почутий, як гадаєте?

– Так, я вірю, що мій голос був почутий. Я бачив, як щиро слухали те, що я говорив про Україну: про її демократію, свободу слова й вибору релігії, вільні вибори і навіть про те, що рівень антисемітизму в нас нижчий, ніж у багатьох країнах Європи чи Росії.

Я постійно наголошую: ця війна – не лише наша. Українці сьогодні гинуть за спільні цінності, за свободу, яка захищає і Західний світ. Тому не можна втомлюватися, не можна відвертатися, коли десь поруч гинуть люди.

Приклад того, що нас почули, – візит пастора Марка Бернса, впливового американського релігійного лідера та радника президента США. Це не був просто символічний жест. Це була реальна можливість показати правду – і він нею глибоко пройнявся.

Ми в Україні разом відвідали Бучу, Ірпінь, Бородянку, говорили з постраждалими, з пораненими воїнами у шпиталі, молилися в Бабиному Яру, брали участь у міжконфесійному форумі. Це була не «екскурсія» – це було занурення у біль, стійкість і дух України. Він чув свідчення оборонців «Азовсталі» – героїв, які стали символом незламності. Він побачив, що ця війна – це боротьба за людяність. І після цього став нашим союзником. Свої емоції пастор не приховував. І що важливо – він не зупинився. Вже після поїздки писав Трампу, виступав по телебаченню. Говорив просту, але важливу річ: «America First – це допомога Україні». І він це не просто говорив – він в це повірив.

– Виходить, що ви з нього зробили «бандерівця»?

– Можна й так сказати. Але насправді – це не я, це Всевишній. Моє завдання – доносити правду. А далі – справа совісті кожного. Після поїздки в Україну пастор Бернс сам почав діяти. Не зупинився, не використав це для піару. Він справді став речником правди про нашу країну.

– А ви у Штати їздили з особистих мотивів, чи…

– Я одразу пояснюю: я не представляю ані уряд, ані опозицію, ані бізнес. Я говорю від себе, як громадянин України, і з вірою у Всевишнього. Люди це відчувають. Хоч могли й відмахнутися – мовляв, хто ти такий, чому маємо тебе слухати? Але вони слухають, довіряють, відкриваються. Як я уже казав – не можу розповісти вам усі подробиці, але були випадки, коли саме моє спілкування та переконання вплинуло на ухвалення дуже серйозних рішень.

– Ваша пісня, адресована Дональду Трампу, привернула увагу. Чи отримали ви якусь реакцію від американської сторони? І загалом, що спонукало вас до музичної творчості?

– У березні 2022 року, вийшовши із синагоги на майже порожні київські вулиці, я заспівав варіацію на тему пісні «Як тебе не любити, Києве мій», приурочив її до свята Пурім – з рядками «Вышел киевский ребе да на склоны Днепра». Виклав її в інтернет, і вона зібрала близько 1,5 мільйона переглядів. Люди писали, що це дало їм сили. Тоді я зрозумів: варто продовжувати.

Зараз у мене є професійна студія, є композитор. Але пісню, про яку ви згадали – звернення до Дональда Трампа – ми створювали швидко й майже кустарно. Запис зайняв лише дві години. Мелодію і слова я написав разом зі знайомою жінкою. Відео зробив наш прихожанин Льоня – він професійний кліпмейкер і впорався за два дні. Я особисто контролював увесь процес – і текст, і музику, і монтаж кліпу. Хотілося швидко відреагувати на обстріли Києва балістичними ракетами.

Пісню активно поширювали в мережі, зокрема американські ресурси. Вона з’явилася на каналі Newsmax, який дивиться Дональд Трамп і чимало республіканців. Також зверталися із проханням про дозвіл на використання BBC, CBS, France24. Мені навіть розповідали, що деякі рок-гурти виконували свою версію. Я передав цю пісню знайомим, які пообіцяли дати її послухати Трампу та його родині. Чи дійшла вона до них – не знаю. Відгуків не отримував.

Але я й не очікую подяки. Я роблю це не заради визнання. Це моя форма боротьби – сказати правду, підтримати Україну і спробувати достукатися до тих, хто має вплив. Якщо ця пісня стане ще одним кроком у допомозі нашій країні – значить, усе було не даремно.

– Хто ваші улюблені виконавці чи гурти, зокрема серед українських артистів?

– Хто – не називатиму. Але мені більше до душі музика 80-х – мелодійна, емоційна, така, яка залишається з тобою надовго. Я ціную класику, гарну поп-музику, рок – те, що має структуру, зміст і мелодію. Те, що сьогодні часто звучить, мені, відверто кажучи, чуже. Ця нова хвиля з «бах-бах-бах» – це вже не зовсім музика, принаймні для мене.

Можливо, це звучить дещо старомодно, але я переконаний: справжня музика – вічна. Я часто кажу своїм дітям: не женіться за модою, бо все цінне рано чи пізно повертається. Тому серед улюбленого – перевірене часом. Музика, яка має душу.

– Розкажіть, будь ласка, детальніше про єврейське поселення «Анатівка» в селі Гнатівка під Києвом: як виникла ідея його створення, хто там проживає сьогодні і як змінилося життя громади після початку повномасштабної війни?

– Ідея створення єврейського поселення «Анатівки» виникла у 2015 році. Саме тоді перші 20 єврейських родин – переважно з Донецької та Луганської областей – через війну були змушені залишити свої домівки й шукати безпечне місце для життя. Мене самого доля привела в ці місця випадково – я ніколи раніше там не бував, але відчув, що це – божественне провидіння.

Місце виявилося не лише безпечним, а й історично надзвичайно багатим. Облаштовуючи ділянку землі ми випадково виявили могилу праведника – раббі Мордехая Тверського, знаного як Чорнобильський Магід, який у 1837 році заповів бути похованим саме тут. Це стало першим великим «дивом» на цьому шляху. Друге відкриття – літературне. Виявилося, що саме село Гнатівка, назване Анатівкою було описане у творах Шолом-Алейхема – зокрема в історіях про Тев’є-молочара. Саме ці оповідання стали основою для відомого бродвейського мюзиклу «Скрипаль на даху» (а також вистави театру ім. Франка «Поминальна молитва» за п’єсою Григорія Горіна, де головну роль молочара Тевля геніально зіграв Богдан Ступка. – Ред.), який сформував уявлення мільйонів людей у світі про єврейський штетл (містечко (їдиш). Коли з’ясувалося, що це – те саме реальне місце, на нього звернули увагу ЗМІ, а потік відвідувачів значно зріс. Ми навіть зробили Руді Джуліані (колишнього мера Нью-Йорка. – Ред.) почесним мером Анатівки, щоб привернути увагу міжнародної спільноти.

Щодо початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році… Це поселення опинилося в безпосередній близькості до лінії фронту – Буча, Ірпінь, Стоянка були буквально за кілька кілометрів. У той час, коли лунали вибухи й точилися бої, Анатівка стала притулком для тисяч людей, не лише євреїв. Ми організували евакуацію жінок, дітей, людей похилого віку – колонами вивозили їх до безпечніших місць. Волонтери допомогли налагодити логістику, попри постійну загрозу обстрілів. Дякуючи Богові, противник не дійшов до поселення – українські військові зупинили ворожі танки, зокрема на Бишівській трасі.

Сьогодні в Анатівці проживає близько 100 людей. Це – маленьке, але живе єврейське містечко. Попри війну, тут триває життя: працює школа, дитячий садок, синагога. І хоча багато переселенців виїхали за кордон, поселення лишилося символом відродження, сили та стійкості. Маю також новий задум – створити поруч ще одне поселення, умовно Анатівка-2, відкрите для всіх людей, які потребують підтримки, не лише євреїв. Зараз тривають переговори, не хочу забігати наперед, але це буде великий соціальний проєкт, якому я щиро присвячую свої сили.

– Євреї та українці – одна з найпомітніших, сказати б, «найрезонансніших» пар народів у світовій історії. Як змінилися стосунки між ними нині, у першій третині ХХІ століття? Яким вам бачиться їхній розвиток?

– Сьогодні українці переживають багато з того, що євреї відчували протягом століть: наклепи, брехню, демонізацію. Те, як російські медіа зображують українців – від фейків про «розіп’ятих хлопчиків» до звинувачень у нацизмі – дуже нагадує антисемітські наративи минулого. Це той самий тип інформаційної війни, яка десятиліттями була спрямована проти євреїв, а нині – і проти України, і проти Ізраїлю.

Я неодноразово казав, що коли прийде Месія і Всевишній почне судити людство, першими до пекла мають потрапити ті журналісти – як російські, так і західні – які роками брехали про Ізраїль та нині брешуть про Україну. Адже їхня риторика несе смерть. Саме медіа розпалюють ненависть і підтримують агресію.

Сьогодні Україна та Ізраїль мають спільних ворогів. Це своєрідна «вісь зла» – Іран, Росія, Північна Корея та їхні проксі. Я багато разів говорив про це як в Ізраїлі, так і в США. І прем’єру Нетаньягу наголошував: Росія – це Іран, а Іран – це Росія. Саме іранські дрони, які атакують Україну щоночі, з часом модернізуються і спрямовуються проти Ізраїлю. А Росія платить Ірану технологіями, зокрема й ядерними.

Зброя, якою вбивають ізраїльських солдатів, – російська. Іран стоїть за цим, так само як за війною в Україні. Українці, як колись євреї, вирвалися з рабства – вийшли з «Єгипту», яким був Радянський Союз. І тепер за ними женуться солдати фараона (Путіна), щоб повернути назад. Росія хоче втягнути Україну назад у неволю, у свою імперію.

Тому я кажу всім – в Америці, в Європі: Україна хоче жити. І жити вільно. І як Ізраїль, вона має на це право. Обидва народи – єврейський та український – сьогодні об’єднані не лише спільним досвідом, а й спільною боротьбою.

– Ви неодноразово порівнювали російську пропаганду з нацистською. Чому, на вашу думку, ці поняття є тотожними і чи вважаєте ви, що Путін – це Гітлер XXI століття?

– У Росії проживає багато євреїв, я не хочу, щоб мої слова стали підставою для їхніх утисків. Тому відповім дуже стисло: зло, яке ми бачимо сьогодні, має однакову природу – воно прагне підкорити й знищити тих, хто обирає свободу. І саме тому українці й євреї опинилися по один бік барикад.

– У контексті війни Україну часто порівнюють з Ізраїлем. Як ви бачите схожість між нашими суспільствами? Чому варто повчитися один в одного?

– Справді, між Україною та Ізраїлем є багато паралелей. Обидві держави тривалий час змушені жити в умовах постійної загрози, в оточенні агресивних сусідів. І саме тому Україні варто орієнтуватися на ізраїльську модель виживання – навчитися «жити під водою», тобто зберігати нормальне повсякденне життя навіть в умовах війни.

Ще тоді, коли генерал Залужний був головнокомандувачем, він говорив, що Україні слід готуватись до довготривалого протистояння, до життя у стані постійної оборони. Це означає, що потрібна сильна держава, згуртоване суспільство і глибоке усвідомлення кожним громадянином своєї відповідальності за країну.

В Ізраїлі є чітке розуміння: не держава має «ловити» громадян, а громадяни самі стають на захист своєї країни. 7 жовтня 2023 року, коли Ізраїль зазнав масованого нападу, десятки тисяч людей поверталися додому з-за кордону, щоб долучитися до армії. Багато хто вдягав форму ще в літаку. Це не були військові, а звичайні громадяни, які чітко знали: якщо не вони, то хто?

Україна на початку повномасштабного вторгнення показала такий самий рівень єдності й жертовності. Саме ця згуртованість і дала змогу вистояти. Але сьогодні ми спостерігаємо зменшення готовності громадян долучатися до оборони. Це тривожний сигнал. Важливо зберігати відчуття причетності – навіть якщо людина не воює, вона має допомагати: волонтерити, донатити, підтримувати морально або хоча б пам’ятати, що зараз хтось на фронті ризикує життям.

В Ізраїлі кожен солдат знає, що держава зробить усе, щоб його врятувати, навіть якщо він потрапить у полон. І це критично важливо для мотивації. Воїн повинен відчувати: держава не кине, його життя – пріоритет. Тому не волонтери мають збирати гроші на каски, а держава – забезпечити бійців найкращим екіпіруванням.

Ще один важливий момент – повага до фронту. Люди мають право на відпочинок, але не можна забувати, що в цей час хтось втрачає життя, кінцівки, здоров’я. У суспільстві має бути емпатія. У нас, на жаль, є приклади, коли хтось святкує на курортах, поки інші гинуть. Це руйнує єдність.

Водночас, є багато чому і ізраїльтянам повчитися в українців. Особливо – волонтерському руху. Українські волонтери – це феномен: люди віддавали останнє, жертвували особистим життям, ресурсами, часом, просто тому, що не могли залишатися осторонь. Це приклад справжньої громадянської відповідальності.

І ще одне. Україна нині перебуває у кращому становищі, ніж Ізраїль у 1948 році. Тоді Ізраїль воював сам, без союзників, без постачання зброї. Сьогодні Україну підтримує весь цивілізований світ – зброєю, грошима, політично. Але цю підтримку треба доповнювати внутрішньою згуртованістю. Бо жоден союзник не зможе врятувати нас, якщо ми самі не будемо готові боронити свою державу.

– Що можете сказати про нещодавню операцію «Павутина»?

– Операція СБУ «Павутина» викликає величезну гордість. Це справді вражаюче досягнення! За рівнем зухвалості й стратегічної витонченості її можна порівняти з легендарними операціями Моссаду, зокрема з тією, де вони використовували пейджери. Обидві вже вписані в історію спецслужб.

Нині чимало країн уважно спостерігають за тим, що робить Україна, і, як бачимо, не без захоплення. Відомо, що навіть ізраїльський Моссад високо оцінив можливості, продемонстровані СБУ під час цієї спецоперації. На мою думку, Україна й Ізраїль мають поглиблювати співпрацю в галузі безпеки та розвідки – у нас є чому вчитись одне в одного.

– Як оцінюється війна розв’язана Росією проти України і спротив, який чинять українці незалежно від етнічного походження і віросповідання, з точки зору вчення юдаїзму?

– З точки зору юдаїзму, війна, яку розв’язала Росія проти України, – це прояв явної несправедливості, на яку не можна залишатися байдужим. Тора чітко заповідає: «Не стій осторонь, коли проливається кров ближнього твого». Це означає, що ми зобов’язані допомагати тим, хто страждає, і захищати невинних.

У сучасному контексті ця заповідь набуває особливої актуальності. Росія напала на Україну – це факт, який не визнає подвійних тлумачень. Спотворення істини й намагання зобразити агресію як щось «неоднозначне» – це теж форма морального злочину. Як я колись написав у пісні: «Не дати стерти межу між правильним і неправильним».

Юдаїзм закликає до дій у ситуаціях, коли відбувається несправедливість. Багато євреїв в Україні захищають свою державу, поряд з іншими громадянами, незалежно від етнічного походження чи віросповідання. Вони не просто воюють – вони стоять на захисті справедливості, своїх домівок, своїх родин.

Я неодноразово звертався до євреїв у Росії із закликом не брати участі в цій війні, не ставати співучасниками злочину. Бо це не є захистом Батьківщини – це участь у злочині.

Історія знає приклади моральної мужності: під час Другої світової війни щонайменше 2 500 українців рятували євреїв, ризикуючи власним життям. А сьогодні народ України під загрозою знищення. Дії Росії мають ознаки геноциду – це спроба стерти українську націю.

Мовчання у такій ситуації – це теж позиція. Але з погляду юдаїзму – це неприпустима позиція. Ми маємо обирати сторону добра, правди й захисту життя.

– Знаємо, що ви займаєтеся благодійністю, що ваша громада активно допомагає ЗСУ та мешканцям прифронтових регіонів. Розкажіть про найзначніші благодійні проєкти, які ви реалізували під час війни.

– Від початку повномасштабного вторгнення я залишився в Україні. Був під обстрілами, поруч із людьми – це було моє свідоме рішення. Я вважаю, якщо ти в мирний час приймаєш повагу від громади, то й у складні моменти маєш бути поруч.

Благодійністю я займався ще до війни, але з її початком це стало питанням життєвої необхідності. Одним із перших наших проєктів стала передача медичних рюкзаків. Ми привезли з Ізраїлю близько 500 наплічників – професійно укомплектованих для порятунку життя. Частину ми передавали військовим, частину – цивільним у прифронтових регіонах. Особливо зосередилися на тих, які перебувають під постійними обстрілами.

Можу сказати, що ці рюкзаки справді врятували десятки, можливо, й сотні життів – про це нам повідомляли. Цей зворотний зв’язок для мене надзвичайно важливий. Це не про гордість – це про вдячність долі за можливість бути корисним.

Крім того, ми брали участь в евакуації людей з небезпечних зон. Усе це – без жодної мети піару. Моя позиція проста: якщо є потреба – треба діяти. І ми діємо. Для нас головне – життя людей.

– Ваш син загинув на фронті під Покровськом у 2024 році… Як ви та ваша родина пережили цю трагедію? Яку пораду ви можете дати іншим родинам, які втратили близьких у цій війні?

– Мій син, Матітьягу – Антон, був прийомним. Ми всиновили його, коли йому було десять. Він виріс у нашій родині як рідний – спокійний, добрий хлопець. Його мати, єврейка, померла, і ми дали йому новий дім. У травні 2024-го його мобілізували, а вже в липні він загинув. Це був зовсім молодий чоловік – нещодавно одружився, щойно народилася дитина. Таких хлопців в Україні – тисячі. І кожен із них віддав життя за свою країну.

Це трагедія, з якою ми просто змушені жити. Її не можна прийняти, але треба навчитися не зламатися. Життя не зупиняється. У нашій родині ми вирішили, що відповіддю на цю втрату стане добро. Ми будуємо будинок для сиріт і військових – на пам’ять про Матітьягу. Ми віримо: ворог руйнує, а ми маємо будувати. Вони вбивають – а ми маємо народжувати, плекати життя. Так ми перемагаємо.

Я часто згадую Ізраїль. Там армія – частина життя кожного. Там служать усі, навіть діти міністрів. І суспільство це сприймає як обов’язок і честь. В Ізраїлі розуміють, що безпека – це спільна справа, і кожен усвідомлює: війна може прийти до будь-кого. На жаль, сьогодні Україна теж живе в такій реальності.

Моя порада тим, хто втратив рідних: не дозволяйте трагедії зупинити ваше життя. Поминайте загиблих, пам’ятайте про них, але не застрягайте в болю. Ворог хоче, щоб ми втратили надію – а ми маємо довести, що сильніші. Єврейський народ вижив, пройшовши крізь століття гонінь, і це – доказ, що можна вистояти. Так і українці мають вистояти. Добром, єдністю, пам’яттю та дією.

– Ви народилися в Росії. Чи залишилися у вас там родичі, друзі, знайомі? Чи підтримуєте зв’язок з головним рабином Росії Берлом Лазарем?

– Я не з Росії. Я народився у 1966 році в Ленінграді – тоді це був Радянський Союз. У 1987 році емігрував до Ізраїлю, згодом жив у Канаді, а в 1995 році переїхав до України. Причиною стали і особисті обставини – моя дружина з Харкова – і гуманітарна діяльність: я брав участь у програмі «Діти Чорнобиля», яка рятувала дітей з України, Білорусі та Росії, вивозячи їх на лікування до Ізраїлю.

Сьогодні в Росії залишилися лише далекі родичі, з якими я не підтримую контакт. Там похований мій батько. З окремими знайомими зв’язок є – серед них є ті, хто виступає проти війни. Це важливо: не всі в Росії підтримують режим. Берла Лазара я знаю особисто, але ми не спілкуємось – жодного контакту за весь цей час не було.

– Як ви бачите завершення війни?

– Я – оптиміст і вірю в добрий, навіть несподівано добрий фінал. У нашій історії вже були приклади, коли, здавалося б, дрібна подія ставала передвісником великих змін. Як-от той молодий німець на прізвище Руст, який свого часу приземлився на Красній площі – це стало символічним початком краху Радянського Союзу. Так само й сьогодні: можливо, одна з операцій, як, наприклад, знищення СБУ ворожих літаків, стане поворотним моментом для падіння путінського режиму. Світло переможе темряву. Перемога буде!

Мирослав Ліскович. Київ

Фото: Кирило Чуботін