«Немає сильної Росії, просто вона дуже велика», – упевнено каже вокаліст, фронтмен гурту “Мандри” і режисер документального кіно Сергій Фоменко. Митець понад два десятиріччя закликає зі сцени: «Не спи, моя рідна земля! Прокинься, моя Україно!» У 23 роки, майже відразу після відновлення незалежності України, принципово став україномовним.

Кілька найнапруженіших місяців після початку повномасштабної російсько-української війни Сергій Фоменко був у територіальній обороні, немало знає про ситуацію на фронті і вважає, однак, що найсильнішою зброєю ворога є пропаганда. Щоб їй ефективно протидіяти, митець не припиняє створювати пісні, а ще з командою зняли документальний фільм-нагадування про полонених оборонців Маріуполя «Люди зі сталі» й показують його за кордоном.

Стрічку вже бачили у Великій Британії, Польщі, Іспанії, а також США, Канаді, Франції та Німеччині, і навіть в Ірландії та В’єтнамі. Нещодавно півтора десятка показів стрічки-документа про оборонців Маріуполя, їхній полон та зусилля визволити українських захисників із російських місць ув’язнень відбулися у 13 містах США. 

Формат міжнародного туру «Культура vs війна. Сергій Фоменко» поєднує перегляди фільму, творчі зустрічі та публічні обговорення. У межах проєкту «Culture vs war» часто паралельно показують фотовиставку відомого кінооператора та захисника України Сергія Михальчука і графіку художника Матвія Вайсберга, чиї роботи є в документальному фільмі «Люди зі сталі».

Співорганізатором подій туру є асоціація «Дивись українське!» Відбувається він за сприяння Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, Міністерства культури та стратегічних комунікацій України та Міністерства закордонних справ України.

Сергій Фоменко розказує Укрінформу про найцікавіше із двомісячної американської частини туру, нещодавно завершеної, та ділиться інформацією про свій наступний фільм.

«НАЙЕФЕКТИВНІШИМ Є СПІЛКУВАННЯ FACE-TO-FACE – ВІЧ-НА-ВІЧ»

– Сергію, від початку було заплановано, що ваш кінотур у США проходитиме у 13 містах?

– Фільм «Люди зі сталі» доїхав у 13 міст США, відбулося 15 показів, у двох містах були повторні. Це не спеціальна цифра, так сталося. Американська частина туру тривала з березня майже до середини травня. Кілька подій додалися, яких заздалегідь не планували.

У США є не менше ніж 50 важливих міст, де було б добре показати фільм «Люди зі сталі». Що таке сучасна російсько-українська війна, іноземці усвідомлюють найліпше, коли їм безпосередньо представляти документальні кіносвідчення.

Найефективнішим є спілкування face-to-face, – віч-на-віч. Люди часто ставлять складні запитання – і це дуже добре для того, щоб, отримавши відповіді, іноземці глибше зрозуміли, що насправді відбувається.

Нам потрібна стратегічна підтримка Америки, незалежно від того, хто є Президентом США нині, і які в нього можуть бути погляди. Наше завдання – комунікації з людьми. Відповідно українська присутність за кордоном має бути стратегією.

Саме через культуру формується емпатія до України, симпатія до народу, який бореться в такій страшній війні… Немає нічого більш універсального і більш ефективного, ніж культурна дипломатія.

– Переконання для світу, яке створила власне Росія, що саме вона є найсильніша і має «вєлікую» культуру, складно нівелювати з тієї причини, що вона кілька століть продукувала пропаганду і продовжує це робити, перекручуючи і переписуючи, зокрема, історію України. Як оцінюєте на нинішньому етапі протидію РФ в інформаційному просторі за кордоном?

– Ми знищили міф про Росію, який був дуже дієвим і ефективним для іноземних країн. У деяких він досі превалює – як у Латинській Америці, наприклад.

Нам треба постійно нарощувати присутність культури України в інших країнах. Вибудовувати горизонтальні та вертикальні зв’язки. Україна має бути присутня в медіа і культурному просторі повсюди у світі.

Фільм «Люди зі сталі» – це не контрпропаганда, це просто реальна правда і протидія дезінформації Росії, брехні ворога. Це правдива розповідь захисників Маріуполя, їхніх рідних та побратимів про оборону міста, трагедію полону, боротьбу за волю, людську гідність і життя. Паралельно стрічка проводить глядача крізь хронологію російсько-української війни: від 2014 року – до сьогодення.

– Чи відчули у США й інших країнах, де особисто представляли фільм, що це не тільки наша війна?

– У травні минуло десять місяців, як закінчився перший етап світового туру нашого фільму. Його показували у Страсбурзі, в Раді Європи , де свідчили звільнені з російського полону «азовці» Алла Березницька її чоловік Макс; у Парижі, під час Олімпіади в українському павільйоні «Volia Space»; показували в кількох великих містах Іспанії та Польщі. Окремі покази відбувалися в Бухаресті, зокрема й на телебаченні Euronews Romania з румунськими субтитрами. Показували в Ірландії. Нещодавно був показ у В’єтнамі й Канаді. Фізично я об’їздив Німеччину, Велику Британію і Сполучені Штати Америки.

Загальною квінтесенцією моїх вражень є саме відчуття, що повномасштабний напад РФ на Україну – це не тільки наша війна. Просто вона відбувається на нашій території, тому що ми  є найближчим сусідом держави-терориста.

Внутрішньополітична задача нового фашистського режиму Путіна в тому, щоби знищити геополітичну безпекову конфігурацію й архітектуру Європи та світу, зокрема Сполучених Штатів, задіюючи абсолютно різні форми гібридної війни. Те що Америка розміщена за океаном, не є проблемою для сучасних високоточних ракет.

До того ж Північна Корея та Іран – радикальні диктатури, побудовані ще Радянським Союзом, є союзниками РФ у цій війні. І якщо, наприклад, умовна Росія може не вдарити ядерними ракетами по Америці, то Північна Корея та Іран залюбки це зроблять, – от і все. Я все це розповідав американцям. Мене уважно слухали, задавали запитання.

– Ви через перекладачів спілкувалися з американцями?

– Говорю англійською мовою. Я уважно стежу за перебігом російсько-української війни і за тим, що відбувається у світі. І кажу, що такий варіант імовірний. Переважна більшість українців думали до 24 лютого 2022 року, що РФ ніколи не нападе на Україну і помилилися.

Логіку терориста або маніяка-вбивці не можна пояснити з погляду звичайних людей. Диктатори країн-терористів міркують інакше. Їхня логіка, їхні цілі інакші, ніж ви собі думаєте. Для вас природно, щоб Україна чи інша країна розвивалася, щоб були гроші, щоб був мир, щоб був економічний добробут та розвиток. У них мета – війна, рабство, знищення людських прав і домінування у світі.

ДОКУМЕНТУВАННЯ ГЕНОЦИДНОЇ ВІЙНИ РФ ПРОТИ УКРАЇНИ

– Ідея створення фільму «Люди зі сталі» у Вас виникла 2022-го. Розкажіть, будь ласка, про це детальніше.

– Невдовзі після виходу за наказом українських захисників із «Азовсталі» і порушення Росією обіцянки поводитися з ними відповідно до норм міжнародного права, була створена асоціація родин захисників: матерів, дружин, які почали боротися за звільнення своїх рідних із полону. Першою, з ким тоді детально спілкувався про це, стала відома кастинг-директорка Алла Самойленко – мама «азовця» Іллі Самойленка. Далі говорили з Катериною Прокопенко – дружиною Редіса, командира полку «Азов» Дениса Прокопенка. Потім почали працювати над створенням документального фільму.

– Ідея фільму виникла тоді, коли Ви були ще в теробороні?

– Так.

– До виконання яких оборонних завдань долучалися?

– Сумарно я був у теробороні, без підписання контракту, три місяці, доки тривала київська кампанія. Київ, Ірпінь, Буча, Бородянка і село Андріївка й інші населені пункти – працювали на цих напрямках. Супроводжували важливі вантажі,чергували на блок-постах, патрулювали і ще виконували різні задачі. Долучався до евакуації людей з Ірпеня. Заходили першими в населені пункти після сил ССО і тих, хто безпосередньо знищував ворога.

– У якийсь момент для себе вирішили, що ефективнішим будете, коли працюватимете над документальним кіно та здійснюватимете інформаційну роботу?

– Свою роботу я вважаю важливою. Це робота на інформаційну безпеку України і створення комунікації з нашими союзниками. Мені важливо документувати події, тому що це історична і дуже величезна війна: несправедлива, терористична, геноцидна війна РФ проти України.

Теперішній досвід показує, що я можу робити ті речі, які допомагають нам воювати й боротися. Бо увага суспільства до теми війни і суспільств країн-союзників і політиків країн-союзників, і громад тощо – є дуже важливою, щоб вистояти до завершення війни, до нашої перемоги, яка має бути в тій чи іншій формі.

Звичайно, коли триває активна війна, наближають передовсім перемогу бійці на фронті, волонтери, медики. Але є багато супутніх напрямів, які дуже важливі. Наприклад, настрої в країнах наших сусідів, Європейського Союзу, настрої у стратегічних країнах партнерів; загалом усвідомлення, що відбувається. І це вся та робота, яку я роблю, поряд з іншими.

– Ви долучилися до команди проєкту «Культура проти війни»?

– Я амбасадор проєкту «Культура проти війни». Це мої давні друзі, колеги, однодумці. Люди, які роблять дуже багато правильної інформаційної роботи під час війни, фактично не використовуючи державний бюджет, і це теж дуже важливо.

Можна сказати, це громадська ініціатива, яку реалізують патріотичні й інтелектуальні професіонали. У проєкті «Культура проти війни» беруть участь багато найкращих українських митців: Тарас Компаніченко, Ахтем Сеїтаблаєв, Сергій Михальчук та багато інших. Це постійна робота, яка тримає фокус уваги на темі України, – за допомогою документальних фільмів, мистецьких виставок та фотовиставок, інших проєктів.

– У фільмі «Люди зі сталі» є графіка відомого художника Матвія Вайсберга. Чия це ідея?

– «Хроніки війни» Матвій Вайсберг зробив саме для цього фільму на моє прохання. Він дуже талановитий митець і художник, дуже виразно передає якийсь невловимий, але дуже чіткий вайб подій.

– Глядач бачить у фільмі й кадри з Оленівки.

– Фото- і документальна частина є дуже важливою. Теракт в Оленівці 29 липня 2022 року є однією з найстрашніших подій історії про «азовців» у полоні. Тоді загинуло 53 людини – їх спалили живцем.

Єдиною знімальною групою із цивілізованого світу, яка була після цих подій в Оленівці, – це були фотокореспонденти агенції Reuters. Упродовж 4,5 місяців я докладав зусиль, щоб отримати ці кадри – купити пожиттєву ліцензію на ці кадри для фільму «Люди зі сталі».

Селекцію документальних фото і відео ми робили з десятків різних джерел. Кадри з бункерів «Азовсталі», наприклад, ми знайшли в архівах «Азов – медіа».

ІНФОРМАЦІЙНО-КУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА Є ОДНИМ ІЗ ТРЬОХ ПРІОРИТЕТІВ КОЖНОЇ ДЕРЖАВИ

– Немало є тих, хто продовжує казати: «не до культури». Які Ваші контраргументи?

– Найпотужнішою зброєю росіян є пропаганда. Для її створення Росія упродовж століть від Івана Грозного і Петра І скуповувала інтелектуалів і таланти, використовуючи багато фінансових ресурсів. За радянських часів від Москви для митців та інтелігенції було дві пропозиції: або гроші, слава і відносна безпека, або смерть і концтабори. На таку людиноненависницьку вбивчу практику внутрішнього терору проти народів в СРСР світ заплющував очі: на Голодомор і репресії. Ця політика не була засуджена, як нацизм. І трансформувалася в рашизм і путінізм.

Після кількох років відносної невизначеності після розпаду Радянського Союзу, з 1998 року РФ розпочала активну експансію в Україну, бо зрозуміли, що треба брати під контроль інформаційне поле. Запустили великі гроші, скуповували медіа, частоти на радіо, запускали своїх кураторів і програмних директорів. Це вже була цілеспрямована стратегія країни-нападника.

Це важливо згадати, щоб бути впевненим, що інформаційно-культурна політика є однією з найважливіших складових для кожної держави, навіть якщо є охочі переконувати в іншому. Є три кити: військо, мілітарна сфера – безпека, культура й інформація, які формують ідеологію, та економіка.

Інші країни світу допомагатимуть тим, чию культуру вони знають. Тобто культура – це не один, два чи п’ять проєктів. Це постійна стратегія з масштабною географією, як усередині країни, так і за її межами.

– Що маємо робити, щоб не зачинилося вікно можливостей для української культури за кордоном?

– Дуже важливою є присутність української культури як стратегія в Європі і у світі. Це мають бути, звичайно, обов’язкова інтеграція і човникова культурна дипломатія між митцями, спільні проєкти.

Завжди ефективні дні та ярмарки культури, фестивалі, художні виставки, гастролі оркестрів, театрів, музичних гуртів, діджеїв (треба залучати молоду аудиторію). Треба показувати документальне / художнє кіно. До речі, необов’язково нове, може бути якісне старе.

Варто враховувати, що багато людей не хоче бачити контенту суто про війну. Їм треба більше позитивних і цікавих мотиваційних історій. І хоча у нас всередині кипить ненависть, сльози і справедливе бажання помсти,  ми маємо представляти більш адаптований формат подачі інформації щодо війни. Більш деталізовано показувати факти, робити аналітику. Найперше для того, щоб люди, які живуть в інших країнах, справді розуміли що в нас відбувається, і хто ми є.

Українська культура тривалий час була, як сирота на роздоріжжі, як жебрачка стоїть і каже: «гей, я тут така гарна, в мене все тут є, дивіться, які в мене скарби». А у відповідь: «Да, сейчас не до этого, нам бы сейчас…» Якщо хтось так розмірковує тепер, то підігрує ворогові.

– Чому місія культури – стратегічна, а не просто «послухали пісні, подивилися кіно»?

– Культура – це спілкування на рівні сенсів, історії, почуттів, емоцій. Це та річ, яка тримає наш дух, нашу психіку, наші емоції та формує нас як людей. Натомість у країні-агресорці за допомогою пропаганди та брехні за 25 років диктатури Путіна створили стадо «зомбі», які йдуть вбивати, ґвалтувати, катувати й нищити.

Ми є нацією поетів, воїнів, митців і трударів – нацією людей, яка працює і створює цінності. Єдиною, яка здатна битися там, де всі інші просто бояться це робити. І дуже ефективно знищуємо нападників, уже мільйон ворожих солдатів. Це роблять люди, які не були військовими; до війни мали мирні професії.

Культурні події на міжнародних майданчиках часто є висхідною точкою для подальшої комунікації між політиками, дипломатами, військовими експертами та іншими діячами. Фільмом «Люди зі сталі» ми постійно створюємо такі стартові дискусії, щоб не зникла з інформаційного простору тема полонених Росією українських захисників Маріуполя.

 – Який наступний документальний фільм Сергія Фоменка побачать глядачі?

– «Маріупольський щоденник» – це історія про хлопчика Єгора Кравцова, який вів щоденник під час початку воєнних дій у Маріуполі в 2022 році. Ця родинна історія мені стала відома, як і всім – із фейсбука.

Але потім дізнався про все трошки глибше, тому що з дядьком цього хлопчика – відомим фотографом Євгеном Сосновським – я був знайомий ще з першого свого приїзду в Маріуполь у 2014-му. Євген, із яким після початку повномасштабної війни деякий час не було зв’язку, через два місяці виклав у фейсбуці першу інформацію про щоденник хлопчика з Маріуполя, а пізніше, коли родина виїхала з окупації, написав, що це історія родини його племінника.

Їм вдалося виїхати з Маріуполя після того, як загоїлися поранення. Але дідусь загинув, стік кров’ю. Його поховали біля розбомбленого будинку…

Щойно родина приїхала в Київ – ми познайомилися. Мені захотілося цю історію обов’язково показати. Стали ходити разом на прогулянки, їсти морозиво, спілкуватися. А потім я запропонував кількаденні зйомки для фільму.

Це буде фільм про те, як дитина сприймає війну; що звичайна маріупольська родина, російськомовна, мала проукраїнську позицію. Історія однієї із тисяч родин Маріуполя.

Сестра Єгора, яка отримала поранення голови, як приїхала в Київ від стресу навіть говорити не могла. Мама дітей щодесять хвилин плакала. Єгор був найбільш такий зібраний, стійкий.

– Коли глядачі зможуть побачити фільм?

– Тепер відбувається фінальний етап роботи над фільмом «Маріупольський щоденник». Пройшло якраз три роки від часу зйомок: було багато інтерв’ю, в кожному хлопчик читав свій щоденник тощо.

Певний час я не зовсім розумів, що саме хочу побачити у фільмі, яким має бути фільм. Ми робили кілька передмонтажів. Потім на деякий час сконцентрувалися на фільмі «Люди зі сталі».

– Плануєте до осені завершити?

– Планую до осені, але… як буде.

– Є задум про серію документальних фільмів?

– Так, серія «Між світлом і злом», яка розповідатиме про нинішню російсько-українську війну і про нашу багатосотрічну українську боротьбу за незалежність.

– Що з піснями?

– Я багато нині пишу. Просто під час служби в ТрО, ще в лютому 2022 року на блокпостах у мене почали з’являтися пісні.

– Коли, що можна почути нове?

– Сподіваюся, що вже цього літа. Мав тиждень часу в Києві між закінченням туру в Британії і початком у США – зайшов на студію й записав кілька пісень під гітару; для однієї навіть устиг зробити деякі аранжування.

– Нових кілька рядків можете сказати?

– Не буду. Це про наш час, про те, що відбувається, і те, чого б хотілося. Я завжди пишу пісні про те, що навколо мене, і те, що зі мною, воно надихає. Не напишу пісень на якусь задану тему.

– Дякую, чекаємо.

Самченко Валентина, м. Київ

Фото Олександра Клименка