Події
«Креативні і дієві методи стимулювання вживання та розвитку української мови». Частина друга
Театральні митці на круглому столі поділилися ідеями креативних та дієвих методів стимулювання вживання української мови
Мовні тьютори в театрі, опера українською, державний онлайн-сервіс «Правильна мова» – стимули вживання української мови
10 червня Національне інформаційне агентство «Укрінформ» провело круглий стіл на тему «Креативні і дієві методи стимулювання вживання та розвитку української мови» за участю понад двадцятьох спікерів – провідних діячів культури, освіти, науки, громадянського суспільства.
До вашої уваги другий підсумковий матеріал заходу з виступами: генерального директора Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки Кирила Кашлікова; народної артистки України Лариси Руснак; науковця, письменника, перекладача Максима Стріхи; заслуженого артиста України Олександра Завальського; заслуженої артистки України Лесі Самаєвої; театрального продюсера, режисера Слави Жили; актора, поета, співака Дмитра Лінартовича; театрального аналітика, засновника проєкту «Театральна риболовля» Сергія Винниченка; заслуженої артистки України Олени Фесуненко.
ЯКЩО НАС УСІХ БІЛЬШЕ ОТОЧУВАТИМЕ УКРАЇНОМОВНЕ СЕРЕДОВИЩЕ, НІ В КОГО З УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ ПРОБЛЕМ НЕ БУДЕ
Кирило Кашліков, генеральний директор Національного академічного театру імені Лесі Українки:
– Якщо у нас в театрі до лютого 2022 року стовідсотково на сцені звучала російська, то станом на зараз, стовідсотково на трьох сценах – українська. І якщо в нас у квітні 2022-го було дві вистави українською, зараз – 51. Я думаю, що це наш плюс у карму.
Що стосується проблем, із якими зіткнувся театр, то це те, що вистави, які гралися в бекграунді російською, довелося перекладати. Ми намагаємося знаходити оригінали, принципово не перекладаємо з російської, але це дуже-дуже важко, просто немає такої кількості перекладачів.
Те що в нашого театру був якийсь російськомовний глядач, який прагнув тільки російськомовних вистав, це ілюзія, і це показує практика останніх трьох років. Якщо хороша вистава, люди є. Якщо вона погана, то там не має значення, якою мовою вона ставилася.
А що стосується самого процесу, як цей перехід відбувався в колективі, то в нас багато молоді, яка по духу спілкується українською, що створює певний клімат у театрі. В кулуарах, після репетицій, у «курилках» інколи чути російську, але це зовсім інша ситуація. Про себе можу сказати, якщо навколо мене українська, я розмовляю українською. І потім, чи від втоми, чи від чогось інакшого, якщо навколо мене російська, інколи можу в побуті перейти на російську. Тому теза може бути така: щоб нас усіх більше оточувала українська мова, україномовне середовище, тоді ні в кого з цим жодних проблем не буде.
Але якщо ми говоримо про перспективи, про професію, фах, то щосереди в нас проходить практикум з української мови: як правильно говорити на сцені – лекції з акторами, й зараз уже й зі студентами, цей курс викладає Сергій Савін. Тобто, це зовсім інша територія за атмосферою. У нас дуже-дуже потужна команда, яка цю атмосферу створює, і все є природним. Я думаю, що вже всі люди вирішили, де вони живуть і чого вони прагнуть, це «step by step», як то кажуть.
САМАЄВА: МИ БЕРЕМО УРИВКИ, І МАЙЖЕ ВСІ ЗМУШЕНІ ПЕРЕКЛАДАТИ ЇХ ІЗ РОСІЙСЬКОЇ МОВИ
Леся Самаєва, заслужена артистка України, актриса Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра:
– Я зростала в російськомовному середовищі, працювала в російськомовному театрі. Але з 2014-го собі принципово сказала, що переходжу на українську і всі інтерв’ю даю українською. Десь тоді почула дуже корисну пораду, що треба читати вголос – читала, й так поступово перейшла. Для мене це вже норма – в суспільстві говорити рідною мовою і дуже обурює та дратує, коли мене не оточує рідна мова. Відчуваю, ніби мені не дають відчути себе в Україні українкою, тому що зараз я забагато чую російської мови навкруг.
Я нині викладаю акторський курс і хочу звернути увагу, що ми беремо уривки, і майже всі змушені перекладати їх із російської мови. Немає перекладів. Немає книжок, в яких ми могли б дати теорію. Ми не працюємо більше зі Станіславським, але в нас немає театральної теорії, яку б ми могли дати, бо абсолютно все написано російською! Якщо ти хочеш дати студентові теоретичну базу майстерності актора, а є справді дуже-дуже круті матеріали, необхідні для усвідомлення і становлення професійної позиції актора. А ти не можеш дати нічого, бо все або перекладено російською, або написано нею.
СПЕЦІАЛЬНУ ЛІТЕРАТУРУ ТРЕБА ЗВИКАТИ ЧИТАТИ МОВОЮ ОРИГІНАЛУ, ЧИТАТИ АНГЛІЙСЬКОЮ – ЦЕ ОЗНАКА ФАХОВОСТІ
Максим Стріха, науковець, перекладач, письменник; доктор фізико-математичних наук, професор:
– Я, крім усього, доктор фізмат наук, професор, але як український перекладач, можу сказати: мені пощастило, я поставив велику жирну крапку, за яку я отримав маленьку державну премію – переклав «Кентерберійські оповіді» Джеффрі Чосера. І це справді був останній великий текст європейського канону, якого українською не було. У 2019 році весь європейський канон у нас закритий. Будьте тільки допитливі, шукайте в бібліографічних покажчиках, часто навіть Вікіпедія є помічною, і ви знайдете добрі українські переклади!
Колись мене обурило навіть те, що в одному столичному театрі поставили Пушкіна (це було ще до повномасштабної війни), але поставили в чиєму перекладі? Франковому! Це окрема історія – Іван Франко видав Пушкіна в 1914-му, коли був тяжкохворим перед смертю. Ну, є в історії української літератури переклади, яких не треба торкатися. Є прекрасні переклади Вороного, Рильського, Бажана, але хтось у тому театрі не знав нічого про українську літературу. Витягнув цей переклад, ім’я Франка для нього безумовно святе, а про ці додаткові сюжети він просто не знав! І цю жахливу мову хворого Франка, вивалили на київських глядачів. Я хочу просто уклінно попросити як український читач, як український перекладач: шановні панове театрали, я не говорю про сучасну літературу, зрозуміло, що з’являється певна кількість текстів, які не встигаєш перекласти, але коли йдеться про класику, ми на все маємо добрі переклади, тільки треба їх пошукати, знайти людей, які вас зорієнтують.
На жаль, існує неосвіченість людей, які вчора викладали російською, для яких була «велікая русская культура», а потім – «бац» українізація впала, і от «нужно по-украински» і «нужно переводить». Хоча той самий «Гамлет» має 13 чи 14 українських перекладів, є повний шекспірівський шеститомник, виданий у 1984–1986 роках, який вийшов накладом 60 тисяч примірників, і які й досі на Почайній не так важко купити. А спеціальну літературу треба звикати читати мовою оригіналу, вона ж не створена була російською, а читати англійською це теж є ознака фаховості.
ПОТРІБНО СТВОРИТИ ДЕРЖАВНИЙ ОНЛАЙН-СЕРВІС, ЩО ПОЄДНАЄ СЛОВНИК, ПІДРУЧНИК І МОВНИЙ РЕДАКТОР
Олександр Завальський, актор театру, кіно та дубляжу, режисер, педагог, доцент кафедри сценічної мови Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, заслужений артист України:
– Майбутнє української мови – це діти. Але ми маємо залучати до мовного процесу всі верстви населення: людей похилого віку, середнього віку, молодшого і шкільного віку, юнаків і молодь, яка слухає реп і формує нову мовну культуру. На сьогодні українізація залишається актуальним викликом навіть в Україні, адже мільйони громадян досі не використовують українську в щоденному спілкуванні. Це не має бути примусом. Людей потрібно зацікавлювати, створювати умови, підтримку, щоб вони самі хотіли говорити українською.
Одна розумна людина сказала: іноземну мову можна вивчити за шість років, а свою рідну треба вчити протягом усього життя. Що я й роблю. І всім хочу сказати: будьте тими, ким ви є, і слугуйте яскравим прикладом того, щоб говорити українською і спілкуватися. Так, ми можемо помилятися і здебільшого ми помиляємося. Ми раніше перебували в умовах білінгвізму – двомовності, де одна мова впливає на іншу. Це впливало на рівні мізків, треба перекласти, а потім сказати, ще й влучити правильно з вимовою та наголосом. Тому це проблема проблем. Її подолано? Не подолано. Її можна подолати? Можна, і ось починати треба з дітей, крок за кроком.
Мій 40-річний досвід викладання української мови в театральному навчальному закладі говорить про те, що в нас досі немає єдиного орфоепічного словника для вчителів, викладачів, вихователів, акторів, депутатів, пробачте, які говорять із помилками. Вся Україна це чує, і ніяк не можна вплинути. Це державна політика, яку теж треба міняти, покращувати вдосконалювати.
У нас у сфері освіти працюють ентузіасти. Це люди, які із власної ініціативи намагаються прищепити студентам любов до мови. Але ентузіазм не може бути єдиною рушійною силою.
Сьогодні в інтернеті є багато мовних ініціатив – і це чудово. Але немає єдиного державного інструменту, куди людина могла б звернутися за фаховою порадою: як сказати, як написати, що означає те чи інше слово. Ми маємо це змінити.
Моя ключова пропозиція – створення державного онлайн-сервісу з умовною назвою «Правильна мова», що має поєднувати словника, підручника і мовного редактора, доступний кожному громадянину.
ПОТРІБНО ЗАПРОВАДИТИ СТЕЖЕННЯ ЗА ПРАВИЛЬНІСТЮ МОВИ У ВИСТАВАХ І НЕ ДОПУСКАТИ МОВНОГО СМІТТЯ
Лариса Руснак, українська акторка театру, кіно та дубляжу, провідна майстриня сцени Київського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, народна артистка України:
– Я актриса, і вважаю, що питання мови – це дуже великою мірою емоційне питання. Перша теза про те, що потрібно дуже спокійно, без агресії зробити так, щоб в Україні можливість працювати в державних структурах, школах, навчальних закладах була тільки за умови, що людина говорить українською мовою, і якщо вона не складає іспиту з української мови та історії України, вона не має права там працювати.
Друге, що б я хотіла сказати: зараз театр має дуже великий вплив на середовище, не тільки на українське, але й на іноземне, оскільки ми зараз маємо вистави досить високої якості, які виїжджають за кордон. І те, що ми несемо, має бути чистою, незасміченою українською мовою. Це дуже важливо, і ми, національні академічні театри мусимо це робити, це наше найбільше завдання. У театрі потрібно запровадити стеження за правильністю української мови у виставах, стежити, що вивозиться за кордон. Я знаю, що в Національному театрі імені Лесі Українки, є посада того, хто стежить за правильністю мови. І в нашому Національному театрі Франка мені треба з Євгеном (Нищуком – ред) уже говорити про це, тому що в нашому театрі є мовне сміття. Актори, звісно, тримаються, вже немає як раніше, російської мови за кулісами, але, однак, вона часом вискакує.
Моя мова – не ідеальна, і немає людини, в якої ідеальна мова, ми всі маємо проблеми. І коли Олександр Завальський, із яким ми працюємо в дубляжі (і дякувати Богові, дубляжі в нас дуже якісні, ми стежимо за цим), робить мені зауваження, я завжди дякую йому, просто кланяюсь, тому що нам треба постійно вчитися.
ТРЕБА ПІДХОПЛЮВАТИ ТЕ, ЩО В НАС Є, І НЕСТИ ЦЕ – МИ ЖИВЕМО НА БАГАТЮЩИХ ТРАДИЦІЯХ
Дмитро Лінартович, актор театру, кіно та дубляжу, поет, співак, бард, громадський діяч, офіцер ЗСУ:
– Я думаю, що треба підхоплювати те, що в нас є, і нести це. Ми живемо на багатющих традиціях: Шевченко, Леся Українка, Франко, Стус. Модель нашої країни, що вертикаль не працюватиме без горизонталі, і от, коли з гущі народу несуться ці всі ініціативи, тоді вже верхи дивляться: а, так, підхопимо. Це з майданами, з війнами, з усім так і було на світі, тому нам треба ініціювати це все.
Я прийшов на цю земну кулю, народився в Україні, я – українець, у мене в паспорті так написано, я прийшов не на порожнє місце, використовую своїх попередників, предтеч, і дописався до того, що став членом Спілки письменників України і вивів новий жанр – «словоспів», це авторські тексти, моє виконання, моя музика, і почав досліджувати єство українця, синонімічний ряд, ментальність. Мовою насправді треба говорити, артикулювати та рухати далі те, що здійснюють театри, кіно, великі люди. Вона з’явиться тоді, коли ми почнемо нею ректи, говорити в маршрутках, на перекурах, у шпиталях, будь-де. Нам доведеться цілий процес пройти, але, запевняю вас, дорогесенькі, ніхто нам за це брошки не навісить, ніхто не заплатить, це такі власні ініціативи – живучи в Україні, відстоювати українську мову. Тому що мова апріорі – це обличчя нації, я говорю такою-то мовою, значить, я звідти, це ж не я придумав, модель суспільства нашої земної кулі так живе, так побудована.
БУДЕМО СТАВИТИ ОПЕРУ «ДОН ЖУАН», ЩОБИ ГЛЯДАЧ, НАЦІЛЕНИЙ НА ВИСОКЕ МИСТЕЦТВО, СПРИЙМАВ ЙОГО УКРАЇНСЬКОЮ
Слава Жила, театральний продюсер, режисер:
– Я батько двох дітей, дочці шість років, а синові – 13, ми спілкуємося вдома українською, хоча раніше спілкувалися російською. Я бачу прогрес дочки, яка вже не знає певних слів російською. Син володіє українською на досить гарному рівні, бо, повірте, театр, – це тотальна диктатура, і вдома я наполегливо впроваджую диктатуру української мови – працює, є прогрес.
У школі викладачі з дітьми спілкуються українською, в садочку вихователі спілкуються українською, діти між собою спілкуються… російською. Я підтримую теорію про те, що це Росія працює досить впевнено й поширює контент. Що з цим робити – в мене немає відповіді. Тобто, починаючи з виховання дітей дошкільного віку, ми вже програємо…
Говорячи про театр, додам, що зараз в Одесі, ви не повірите, є театри, які грають російською мовою. Це приватні, державні, обласні театри, які грають російською мовою в межах чинного законодавства (мають певний відсоток російськомовного репертуару), і їх це абсолютно не тривожить.
Тепер чесно скажімо, що наразі в Києві, в багатьох театрах, за кулісами спілкуються російською мовою, обслуговуючий персонал спілкується російською мовою. Від цього неможливо піти, і це, певно, питання менеджменту Міністерства культури, чи є якісь важелі впливу, чи немає. Я думаю, що немає, і тому з цим складно якось рухатися. Але я запитую себе: чому я тут, у цьому україномовному клубі, як я можу щось поліпшити, бо не обіймаю посади чиновника і не маю державницького впливу. Але я почав діяти через себе. Мене запросили в Одеський академічний український музично-драматичний театр імені В. Василька, де я ставитиму італійську класику – «Синє чудовисько» Карло Гоцці, а перекладу українською мовою немає. Наразі він створюється, і це буде перша постановка цього твору українською мовою. Але я піду далі, мені недостатньо яскравості проєктів українською мовою! Дніпровський театр опери та балету запросив мене поставити оперу «Дон Жуан», ми консультувалися з Максимом Стріхою щодо вибору перекладу і зупинилися на перекладі Миколи Лукаша. Останнього разу «Дон Жуан» співали українською в Національній опері (у постановці Ірини Молостової) у 1997-му! Ми втратили цю практику, хоча є просто розкішні переклади опер українською мовою. Тому поставимо «Дон Жуана» саме українською мовою для того, щоб глядач, націлений на високе мистецтво, також сприймав його українською мовою.
КРАЙНЯ ПОТРЕБА МАТИ ПОСАДУ МОВНОГО ТЬЮТОРА, ЯКИЙ БИ ВІДПРАЦЬОВУВАВ ЧИСТОТУ ВИМОВИ АКТОРІВ
Сергій Винниченко, театральний аналітик, засновник проєкту «Театральна риболовля»:
– Дослідження проєкту «Театральна риболовля» показують, що станом на 2025 рік більшість українських театрів визначили мовою виконання українську. За винятком деяких закладів культури, до репертуару яких продовжують входити та виконуватися вистави російською мовою (зокрема, частина театрів Одеси, включно із обласним академічним театром ім. Михайла Водяного). Більшість театрів поставили «на поличку» драматургію російських та радянських авторів. Натомість відкрили для себе українську драматургію, звернулися в постановках та переосмислюванні, почали знаходити «загублені» та «забуті» імена. За підсумками 2024 року доля постановок за текстами наших сучасників зросла до 38 %. Урізноманітнилася географія та представленість іноземних авторів. Цьому сприяє корпус перекладної драматургії (зокрема, «Колекція театральна» та «Особливі проєкти» від «Видавництва Анетти Антоненко»).
На цьому фоні негативно виділяються спроби театрів вдатися до обхідних маневрів – коли режисери покладаються на власні сили, та беруться за переклади з інших мов, без базових перекладацьких навичок. Подекуди все ще зустрічаються використання текстів світових та європейських авторів у перекладі з російської (зокрема, було поширеною практикою в роботі над виставами Київського національного академічного Молодого театру).
Проблемною подекуди залишається «радянська прошивка» керівників театрів або студій, які, ніби українською мовою, але продовжують транслювати наративи минулого. Частіше за все це люди, які зупинилися на тезі відсутності будь-яких альтернатив та убезпечують себе від елементарного пошуку.
Потребує додаткової уваги побутове (залаштункове) спілкування співробітників театрів, які перебувають у перехідному періоді від російсько- до україномовності. Крайня потреба мати посаду мовного тьютора (або редактора), який би впроваджував культуру мовлення, відпрацьовував чистоту вимови, зокрема, акторів (успішний кейс працює на базі Київського національного театру ім. Лесі Українки).
Водночас зміни в українському театрі, безумовно, відбулися. Це засвідчують афіші вистав, із яких зникли приписи «вистава грається українською» – державною мовою виконують усі вистави за замовчуванням, а приписи супроводжують лише покази, які відбуваються іншими мовами світу. З розмовних назв театрів зникли позначки «український», наявність яких була пов’язана з наявністю «театрів російської драми».
Тобто, малими кроками український театр долає довгі відстані. Все починається не з глобального, а з досить елементарного. Принагідно великою справою буде зазирнути до налаштувань свого телефона, ноутбука, домашнього кінотеатру та перевірити мовне налаштування. Якщо з якоїсь причини там ще не українська – то відстань до такої важливої зміни – всього декілької секунд.
НАМ БРАКУЄ ЖИВОЇ ЦІКАВОЇ ДЛЯ ДІТЕЙ МОВИ В ІГРОВІЙ ФОРМІ
Олена Фесуненко, актриса, заслужена артистка України:
– Вивчення граматики української мови в школі – це чудово, прекрасно, але нам бракує живої цікавої для дітей мови в ігровій формі. Вони мають це пізнавати з іншого боку, не лише з боку теорії, це точно. Я вже створила собі в голові, що це має бути предмет «Рідна мова». Є «Українська мова» – письмо, читання, і має бути ще додатково «Рідна мова», де діти не просто щось пишуть, читають, вивчають, а між собою граються, спілкуються, проводять вікторини, Тож я маю тверде бажання щось змінити.
Далі буде
Любов Базів. Київ
Фото Олександр Клименко
Події
Українська твердиня віри і незламності
Тридцять років тому на державному рівні було ухвалене рішення про відтворення в Києві Михайлівського Золотоверхого собору
Цей знаменитий собор, як і весь Свято-Михайлівський монастир, у своїй майже тисячолітній історії пережив багато вікопомних подій, які вплетені в літопис України. В тридцяті роки минулого століття, за більшовизму, він був навіть ущент зруйнований. На цьому місці планувалося звести гігантські споруди й пам’ятники новій владі. Але й ця, найчорніша сторінка в історії собору, була перегорнута, і 9 грудня 1995 року на найвищому рівні в незалежній Україні було прийняте рішення про відтворення Михайлівського Золотоверхого собору з його дзвіницею, мурами і брамою. Саме на стіні цих мурів нині знімки героїв – сучасних захисників Української держави, її волі, віри й незалежності.
ЯК СТВОРЮВАВСЯ Й ОНОВЛЮВАВСЯ СОБОР?
Перед тими, хто взявся три десятиліття тому відтворити собор, постало непросте завдання, адже проєктів його спорудження і пізніших реставрацій не залишилося. Були хіба що спогади про собор, його описи в різних пам’ятках – літописних, археологічних, літературних.
…Історія собору почалася з монастиря, збудованого київським князем, сином Ярослава Мудрого Ізяславом у другій половині 1050-тих років. Монастирська церква з’явилась тут у 1108 – 1113 роках за часів його сина Святополка II Ізяславича, який назвав її на честь Архистратига Михаїла. Дослідники вважають, що головною причиною назвати так храм стала перемога князя над половцями (Святий Михаїл був покровителем воїнів). У 1108 році дружина Святополка Ізяславича Варвара, дочка візантійського імператора Олексія I Комніна, привезла з Константинополя в Михайлівський собор мощі святої Великомучениці Варвари. І це – найдревніші мощі в Україні (нині вони знаходяться у Володимирському соборі Києва). Зазначимо, що храм, названий на честь Архистратига Михаїла, слугував родовою усипальницею князів Ізяславичів.
До назви «Свято-Михайлівський» додають ще й слово «Золотоверхий», бо це перша культова споруда в Київській Русі, бані якої були позолочені. Та, крім цього, собор вирізнявся і своєю оригінальною архітектурою. Це був хрестово-купольний храм, збудований з цегли і каміння, побілений вапном. У пазухах склепінь містилися голосники. Всередині храм мав три нави, його стіни прикрашали фрески і мозаїки з зображенням Ісуса Христа, Божої Матері і святих.
Свої рядки в літопис Свято-Михайлівського собору вписав цілий ряд видатних представників православної церкви України. Назвемо для прикладу одного з них – Іова Борецького. Після отримання початкової освіти він навчався у Львівській братській школі, потім – в Острозькій академії. Є підстави припускати, але немає документальних підтверджень, що навчався він і в Краківському університеті. Після цього Іван Борецький сам стає навчителем, ректором Львівського братства. Згодом переїздить зі Львова до Києва і очолює Київську Богоявленську братську школу. То була пора активної діяльності Київського братства, до якого увійшло все Запорозьке Низове військо на чолі з гетьманом Петром Конашевичем –Сагайдачним. Тоді ж Іван Борецький приймає постриг у Свято-Михайлівському монастирі з іменем Іова.
У ті роки загострюється боротьба між прихильниками і супротивниками унії. Великі надії для православних породив приїзд до Києва Єрусалимського патріарха Феофана, який багатьох представників православного духовенства висвятив на єпископів. 9 жовтня 1620 року патріарх рукоположив на митрополита Київського ігумена Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря Іова Борецького. За роки перебування цього подвижника на митрополичій кафедрі було засновано і розбудовано велику кількість храмів і обителей, з’явилося багато шкіл і друкарень. Іов Борецький залишив наступним поколінням низку яскравих духовних творів. Перед відходом у Вічність він назвав і опікунів розбудованого ним Михайлівського монастиря: Печерського архимандрита Петра Могилу і Луцького єпископа Ісаакія Борисковича.
Упродовж більш як дев’яти століть своєї історій собор пережив кілька реставрацій і реконструкцій. Біля нього була споруджена дзвіниця. Згодом храм оновили у стилі українського бароко. На початку ХХ століття у соборі встановили опалення, реставрували частину фресок, переклали підлогу.
ВАРВАРСЬКЕ ЗНИЩЕННЯ СОБОРУ
А через двадцять з лишком років, при радянській владі, собор було висаджено в повітря. Підірвали його 14 серпня сумнозвісного 1937 року.
Але ще до цього для видимості була створена комісія з підготовки цього варварського акту. Проти знесення собору виступив лише один її член – мистецтвознавець Микола Макаренко. Влада йому цього не простила: невдовзі він був репресований (нині на території собору Макаренку встановлено меморіальну дошку).
Владоможці дозволили тоді зняти і зберегти лише окремі фрески і мозаїки. Більша частина з них опинилася в музеях Москви, Ленінграда, Новгорода та інших міст СРСР. Мозаїчну композицію «Євхаристія» перенесли до Софійського собору.
Вже за часів незалежної України, у березні 1997 року, я мав можливість побачити дві мозаїки з цієї композиції далеко від Києва, в Метрополітен-музеї Нью-Йорка, в якому в ті дні була розгорнута велика виставка мистецьких шедеврів періоду Візантійської імперії. Навiть для Нью-Йорка – мегаполісу, де не бракує всепланетарного масштабу подiй i грандiозних видовищ, ця виставка стала помiтним явищем. I рiч не тiльки в помпезнiй, яскравiй церемонiї її вiдкриття, на яку 3 березня 1997-го було запрошено понад 800 вiдомих гостей з рiзних куточкiв свiту, а в тому, що за далеким океаном, у нью-йоркському Метрополiтен-музеї «зустрiлися» мистецькi шедеври з 24 країн, створенi в одну з найвизначнiших епох в iсторiї людської цивiлiзацiї — епоху Вiзантiї. А що це справдi шедеври, в цьому могли переконатися сотнi тисяч вiдвiдувачiв виставки. Тож у її органiзаторiв були всi пiдстави назвати виставку «Слава Вiзантiї» (Glory Byzantium). Я б тiльки, оглянувши її експозицію, додав: йшлося про експонати, якi увiчнили славу не тiльки тисячолiтньої Вiзантiйської iмперiї, а й її найближчих сусiдiв, серед яких помiтно видiлялася Київська Русь.
I в цьому незаперечна заслуга всiх, хто був причетний до створення й органiзацiйного забезпечення української частини експозицiї. Особливо варто видiлити енергiю, невтомнiсть, наполегливiсть, якi виявила при формуваннi українського роздiлу експозицiї тодішня спiвробiтниця Метрополiтен-музею Оленка Певна. Вона народилася в Нью-Йорку, виросла в цьому місті, виховувалася в сiм’ї українських емiгрантiв, щирих патріотів України, вiдданих землі батьків серцем i душею (мати, Христина Певна, — багато років була працівницею Українського музею на Другiй авеню в Нью-Йорку, батько, художник і літератор Богдан Певний — був тривалий час спiвредактором широковiдомого українського журналу «Сучаснiсть»). Оленка Певна захистила докторську дисертацiю, в якiй дослiджуються архiтектурнi й мистецькi цiнностi Київської Русi. Отож, значною мiрою саме завдяки їй українським експонатам на виставцi в Нью-Йорку був видiлений окремий просторий зал. Її перу належить i окремий, великий за обсягом роздiл у розкiшному каталозi, спецiально пiдготовленому до виставки (зовнi каталог нагадує давньоруське Євангелiє).
Коли вже зайшла мова про «український зал» у Метрополiтен-музеї, то слiд сказати, що найпомiтнiшi його експонати — i за розмiрами, i за художньою цiннiстю — двi мозаїки, якi вцiлiли вiд по-варварському зруйнованого в 30-тi роки Свято-Михайлiвського Золотоверхого собору: «Архiдиякон Стефан» (231 х 134 см) i «Апостол Фадей» (299 x 109 см). Вони стали окрасою не тільки української частини експозиції, а й усiєї виставки.
У цьому зв’язку запам’ятались мені слова Оленки Певної, яка під час екскурсії для нас зауважила, що можна виставити i ювелiрнi прикраси часiв Київської Русi, але якщо Україна видiлить великi речi, то її запам’ятають обов’язково.
Дивлячись на ці фрески, гірко було усвідомлювати, яку непоправну втрату зазнав Київ, вся Україна, коли в тридцяті роки був знищений Золотоверхий Свято-Михайлівський собор – видатна архітектурна і художня пам’ятка часів Київської Русі. Навіть золотоординська навала 1240 року не зруйнувала його (правда, зідрала позолоту з куполів), а новітні варвари зі сходу та їх місцеві прислужники не пожаліли храм, бо він не вписувався у їхню намальовану вбогою уявою картину розгортання тут великого урядового центру з гігантськими потворними бетонними спорудами та розчищеним від культових споруд простором для більшовицьких військових парадів, «пролетарських» демонстрацій і масових гулянок.
Ось як, приміром, «обгрунтовував» це варварство тодішній народний комісар освіти УРСР В.Затонський: «Учені любителі старого мотлоху всіляко домагаються повного збереження собору (…) Повідомляю, що питання про знесення собору вирішено. Може йтися тільки про зняття мозаїк та фресок. Чим довше будуть тягнути, тим менше залишиться часу для цієї складної операції. Винні будуть самі лахмітники». І це говорив не хто-небудь, а нарком освіти! Тим, хто задумував і створював цей собор і монастир, навіть у страшному сні не ввижалося, що через дев’ятсот літ з’являться подібні руйнівники в людській подобі і що таке жахіття стане можливим.
Але за Божим промислом часи змінилися, і після проголошення незалежності України було підняте питання про відродження Свято-Михайлівського собору, нашої національної святині. Голос за це, зокрема, подав видатний український письменник Олесь Гончар, на честь якого на території монастиря встановлено меморіальну дошку. Керівництво держави, уряду, міста Києва підтримало цю благородну справу, і в другій половині дев’яностих років постав відтворений Собор Архистратига Михаїла. Головний архітектор проєкту його відтворення – Юрій Лосицький. Йому й очолюваній ним групі архітекторів пощастило хіба що в тому, що в середині тридцятих років інженер-технолог та мистецтвознавець Іполит Моргілевський дослідив архітектурно-будівельні особливості собору й виконав його обміри. Це суттєво допомогло у відтворенні храму.

НА ЗАХИСТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ГІДНОСТІ
Відновлений Михайлівський Золотоверхий у наші часи гідно продовжив славетні традиції попередніх століть, вписав нові рядки в історію і храму, й обителі, підтвердивши головну їхню місію – бути твердинею православної віри і національної незламності. Це особливо проявилося й прозвучало в ніч на 30 листопада 2013 року, під час бандитського розгону мітингу на майдані Незалежності внуками тих, хто зруйнував собор. Патріотична українська молодь тієї ночі знайшла захист у Михайлівському храмі, а в дні Революції Гідності собор і монастир приймав убитих і поранених учасників протестів. Приведемо лише кілька епізодів з тих тривожних днів і ночей.
У ніч на 30 листопада десятки гнаних беркутівцями кинулися до Михайлівського собору. Його центральну браму відкрив тодішній вратарник монастиря семінарист Руслан Лапука. Кореспондентові Укрінформу, який брав у нього інтерв’ю, він розповів, що родом з Тернопільщини і тоді навчався на третьому курсі Київської православної богословської академії й був послушником (жив у монастирі і готувався до прийняття чернецтва Михайлівського монастиря). Його послухом якраз і було вратарництво – у певний час він відчиняв і зачиняв ворота монастиря. Тієї ночі, під час обходу, він виявив на території обителі двох студентів, які проникли в монастир через огорожу з боку парку. Вони просили відчинити ворота для їхніх друзів, бо їх, мовляв, повбиває «Беркут». Руслан взяв на себе відповідальність відкрити центральну соборну браму. Невдовзі з’явився автобус з беркутівцями, але студенти встигли не тільки сховатися, а й забарикадувати ворота.

Спецпризначенці не наважилися йти на штурм монастирських воріт. Переслідуваних напоїли чаєм, і вони згодом пішли в собор на вранішню службу.
Тим часом чутка про побиття студентів швидко поширилися Києвом та за його межами, і вранці 30 листопада біля собору зібралося десятки тисяч обурених протестувальників.
Ось як про це згадує для Інституту національної пам’яті один із них, відомий український громадський діяч, композитор, поет і кобзар, народний артист України Тарас Компаніченко: «Зранку ми всі поїхали на Михайлівську площу… Я був просто вражений, коли на Михайлівську вийшли кияни, коли Київ “піднявся”. Бо на тому мітингу на Європейській площі людей було мало, але влада зробила страшну річ – вона переступила через кров, і люди побачили, що влада здатна на все, і оце обурення – воно вивело людей, киян власне.
Я був настільки захоплений, що навіть пісню там написав – “Дума киян”: “Станемо мужньо, дружно, потужно від гір узвозами на діл. В нас на знаменах, щитах черлених архангел Божий Михаїл”. Кияни не піддалися усіляким технологіям, “закатуванням в бетон”, інформаційним війнам – і от Київ, шляхетний Київ устав і показав своє справжнє обличчя. І це було дуже, дуже важливо і приємно».
Інший епізод – з ночі одинадцятого грудня 2013 року. Тої ночі, вперше за вісім останніх століть, Київ почув набат Михайлівського собору (до цього востаннє били в Києві на сполох ще в 1240 році, під час навали золотоординців хана Батия). Цього разу дзвони Михайлівського собору подавали голос про небезпеку і закликали захистити маніфестантів. Спецпризначенці планували очистити від них майдан Незалежності. Тривожні попереджувальні дзвони звучали вночі, з першої до п’ятої години. Цю місію з благословення намісника монастиря ігумена Агапіта взяв на себе і своїх друзів Іван Сидор, тодішній аспірант Київської православної богословської академії. Він тоді в кров стер собі руки, б’ючи у дзвони. Як і його добровільні помічники, але набатний голос Михайлівського почув Київ, і беркутівський штурм майдану не відбувся.
Найсумніші епізоди тої пори пов’язані з прощанням із загиблими героями Небесної сотні. Першим відспівали у соборі Михайла Жизневського, який загинув 22 січня 2014 року від кулі снайпера.
Михайло родом з Гомельщини (Білорусь). Після школи здобув професію газозварника, займався карате, виготовляв середньовічні лати в лицарському клубі. Ходив до православної церкви, мав намір піти в Жировицький монастир. Але життя склалось інакше. У 2005-ому через переслідування білоруським КДБ переїхав в Україну, жив спочатку в Донецьку та Кривому Розі, згодом – у Києві й Білій Церкві, працював зварником, монтажником, позаштатним кореспондентом газети «Соборна Київщина». У Революції гідності брав участь з перших її днів, входив до Самооборони Майдану і був її одним з найактивніших членів. О дев’ятій годині ранку 22 січня його життєвий шлях обірвав підступний постріл снайпера. Панахида за Михайлом Жизневським відбулася 26 січня, в день, коли йому мало виповнитися 26 років. На прощання з ним прийшли тисячі людей. Собор не міг усіх вмістити, люди заповнили всю площу перед ним. Після панахиди тіло Михайла пронесли вулицями Володимирською, Богдана Хмельницького, Хрещатиком, майданом Незалежності під крики «Герой!» та «Живе Білорусь!» У 2017 році Михайлу Жизневському було посмертно присвоєно звання Герой України.
На території Михайлівського монастиря є старе розлоге дерево – дерево смутку: під ним клали тіла загиблих Героїв Небесної Сотні. Тут над ними читав перші заупокійні молитви отець Михайло Карнаух. У ті ж дні в стінах собору і загалом у монастирі лікували від ран, рятували життя сотень тих, хто безоружно і безстрашно вийшов на прю із силами зла. Вийшли і перемогли.


Цілком доречно насамкінець буде привести слова предстоятеля Православної церкви України, митрополита Київського і всієї України Епіфанія, промовлені в стінах Михайлівського Золотоверхого собору з нагоди двадцять третьої річниці відновлення Храму.

Він, зокрема, привернув увагу до тої обставини, що хоча Михайлівський собор і був висаджений у повітря, але на його місці так нічого і не збудували. Бог ніби зберіг це святе місце від більшого плюндрування, залишаючи його приготованим для нового, відродженого храму. І цей храм постав на наших очах, як видимий символ і знак відновлення.
«Тоді, понад чверть століття тому, коли розпочалася відбудова, ніхто з нас не міг знати, що цьому храму буде приготовлена особлива історична роль в житті нової України, – продовжив промовець. – Але про це знав Господь, і тому готував це місце для служіння нашому народу. І коли прийшов час випробувань, саме відроджений Михайлівський Золотоверхий собор став точкою відліку нової історії України – з ним пов’язаний опір диктатурі, тут знайшли свій прихисток борці за свободу, від його стін розпочався не просто політичний протест, але справжня народна Революція гідності. На його стінах постав меморіал, що вшановує наших новітніх героїв, завдяки подвигу та жертовності яких Україна все ще вільна та не скорена, продовжує опір агресору і торує шлях до перемоги. І коли з волі Божої постала єдина Помісна Церква, незалежність якої отримала благословення від Матері-Церкви Константинопольської – тут, у Михайлівському соборі, утвердився наш духовний центр… Відновився з руїни цей собор – відновиться, з милосердя Божого і нашими спільними зусиллями, і зранена, але незламна Україна!»

Михайло Сорока, заслужений журналіст України
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Події
Степана Гігу поховають на Личаківському кладовищі у Львові
Співака і композитора, заслуженого та народного артиста України Степана Гігу поховають у Львові на Личаківському кладовищі.
Як передає Укрінформ, про це міський голова Львова Андрій Садовий повідомив у Фейсбуці.
“Степан Гіга заповів бути похованим у Львові, на Личаківському кладовищі. Виконуємо його останню волю і повідомляємо про чин прощання з народним артистом України”, – зазначив Садовий.
Прощання розпочнеться у неділю, 14 грудня, о 16:00 у Гарнізонному храмі Святих апостолів Петра і Павла (Львів, вул. Театральна, 11).
О 19:00 буде звершений чин парастасу.
Триватиме прощання до 23:00.
Чин похорону відбудеться у понеділок, 15 грудня, о 14:00 у Гарнізонному храмі Святих апостолів Петра і Павла.
Орієнтовно о 15:00 відбудеться загальноміське прощання на площі Ринок.
Поховають Степана Гігу на 75-му полі Личаківського кладовища.
Як зазначив мер Львова, місто займається організацією прощання та поховання.
Як повідомляв Укрінформ, Степан Гіга пішов з життя 12 грудня внаслідок важкої хвороби.
Фото: Фейсбук / Степан Гіга
Події
На Вінниччині оголосили лауреатів Всеукраїнської премії імені Миколи Леонтовича
У Вінницькій області оголошено лауреатів Всеукраїнської премії ім. М. Д. Леонтовича, яка присуджується щороку за визначні заслуги в розвитку музичного і хорового мистецтва, а також популяризацію творчості композитора.
Про це у Фейсбуці повідомила перша заступниця начальника Вінницької ОВА Наталя Заболотна, передає Укрінформ.
«Визначено лауреатів щорічної Всеукраїнської мистецької премії імені Миколи Леонтовича. Премія імені Миколи Леонтовича об’єднує митців і колективи, які своєю працею зберігають традицію та формують сучасну українську музичну культуру. Вони навчають дітей, розвивають колективи, досліджують і осмислюють музичну спадщину», – написала Заболотна.
За її словами, цьогоріч на здобуття премії надійшло 11 заявок у семи номінаціях. 12 грудня журі премії назвало переможців.
Так, лауреатом Всеукраїнської премії ім. М.Леонтовича у номінації «Професійні композитори» став викладач музично-теоретичних дисциплін Київської дитячої музичної школи №22, аспірант Національної музичної академії України імені Петра Чайковського Юрій Пікуш.
Переможцем у номінації «Професійні хорові колективи» визначено Академічний подільський камерний хор «Леонтович-капела» Вінницької обласної філармонії імені Миколи Леонтовича.
Першість у номінації «Навчальні хорові колективи закладів вищої мистецької освіти» здобув студентський хор Харківського національного університету мистецтв імені Івана Котляревського, а серед колективів закладів фахової передвищої мистецької освіти – хор «Відродження» Криворізького обласного фахового музичного коледжу.
Зразковий дитячий камерний хор «Кредо» Рівненської дитячої музичної школи №2. Став лауреатом у номінації «Навчальні хорові колективи закладів спеціалізованої мистецької освіти», а серед аматорських хорових колективів звання лауреата здобув Народний аматорський камерний хор «Євшан» Навчально-методичного центру культури і мистецтв Львівщини.
Також визначено переможця у номінації «Дослідники». Ним став член Національної спілки краєзнавців України та Національної спілки письменників України Володимир Прибила.
Як повідомлялось, Всеукраїнська премія ім. М. Д. Леонтовича заснована Вінницькою обласною радою 2017 року з нагоди 140-річчя від дня народження Миколи Дмитровича Леонтовича (1877-1921) – композитора, збирача музичного фольклору, громадського діяча.
Фото: Вінницька ОВА
-
Суспільство1 тиждень agoВіце-мер Одеси Позднякова звільнилася і пішла в енергетику
-
Суспільство1 тиждень agoВбивцями сина харківського посадовця виявились ексмитник з Одеси та син бізнесмена з Буковини Анонси
-
Одеса5 днів agoНовий директор Департаменту ветеранів Одеси — хто такий Єрмаков
-
Війна1 тиждень agoОборона Куп’янська стабільна, росіяни переоцінили сили і зазнають там втрат
-
Усі новини7 днів agoЕндрю Маунтбеттен-Віндзор уперше з’явиться на публіці не в статусі принца
-
Політика5 днів agoУряд вніс до Ради законопроєкт про мотиваційні контракти для військових
-
Війна5 днів agoТаїланд наступає на Камбоджу та зайняв село на чужій території — фото
-
Політика1 тиждень agoУ Раді готують проєкт постанови про звільнення міністра освіти Лісового
