Цьогоріч у березні культурні звичаї та способи самовираження, пов’язані з обрядовим хлібом надазовських греків – Псатирем – внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Укрінформ  поспілкувався з носієм традиції, директоркою комунального закладу «Мангушська публічна бібліотека» Іриною Сарбей.

«СМАК ЦІЄЇ ЗДОБИ ПОВЕРТАЄ У ДИТИНСТВО»

– У селищах Урзуф, Ялта Мангушської об’єднаної громади постійно випікали Псатир. Він символізує нашу єдність, – розповідає пані Ірина.

Саме представники Мангушської селищної громади ініціювали внесення обрядового хліба до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

– Облікову карту підготували в 2022 році. Допоміг Донецький обласний навчально-методичний центр культури. Тоді збирали всіх носіїв, які перебувають на вільній українській території. Знаходили й тих, хто виїхав, зокрема, до Іспанії. Це нас усіх дуже згуртувало, – каже пані Ірина.

За її словами, у Мангушській громаді Маріупольського району Донеччини – цілі покоління носіїв культури Псатира. 

– Традиції, пов’язані з обрядовим хлібом, бережуть зокрема Микола Ахбаш, Олена Аниченко, Наталія Фахурдінова, Надія Терентьєва з донькою, Інна Діденко, – зауважує співрозмовниця.

Занурюючись в історію, можна пригадати, що у XVIII столітті після депортації з Криму греки заснували в Приазов’ї 21 село. Їм надавали назви старих кримських поселень. Тож, окрім згаданих пані Іриною Урзуфа та Ялти, тут з’явилися Старий Крим, Каракуба, Мангуш, Сартана, Чермалик тощо. Загалом кримські греки оселились на території від Азовського моря на півдні до річки Вовчої – на півночі, між річками Берди й Кальміус на заході й сході. Важко приживаючись на новому місці, депортовані з Криму греки берегли свої традиції й надбання. І нині це продовжують робити їхні нащадки, які змушені були залишити  Приазов’я через російську окупацію.

Сарбей зауважує, що чи не в кожній громаді, де тепер мешкають надазовські греки, печуть Псатир.

– Діти переймають досвід приготування нашого хліба від батьків, бабусь і дідусів. Готуємо його на свята, фестивалі грецької культури,  проводимо тематичні кулінарні майстер-класи. Презентували грецьку випічку в хабах «Серце Сходу» в Дніпрі та в Києві, у Музеї Івана Гончара. Смак цієї здоби повертає людей у дитинство, – додає співрозмовниця.

ПСАТИР НЕ ТРЕБА ПЛУТАТИ ІЗ ПСАЛТИРЕМ

Традиційно Псатир випікають напередодні Великодня.

– Зазвичай готуємо 40 Псатирів, або кратну 40 кількість: 80 чи 120, залежно від кількості людей у родині. Печемо стільки, щоб вистачило до Вознесіння Господнього, що відзначається на 40-й день після Великодня, – пояснює Сарбей.

Після того як хліб спекли, його підв’язували або на мотузку або надівали на палицю і відносили на горище. Там він зберігався, засихав.

– У перекладі слово «псатир» – крихкий, тому цей хліб називається саме так. Не треба плутати із «псалтирем» – книгою псалмів. Наш обрядовий хліб не має до цього жодного стосунку, – додає вона.  

Пані Ірина підкреслює, що Псатир має форму хреста, обплетеного «джгутами». Це нагадує терновий вінець, який одягли на Христа під час розп’яття. Складається хліб особливим чином – зі шматка тіста скручується джгут, потім робляться надрізи із зовнішнього боку і тісто згортається так, щоб зовні було чотири півмісяці, а всередині утворився хрест. Є декілька способів, як це можна робити.

– «Хвостики» на нашому хлібі символізують тернові шипи. Розповідали, що колись господині, замісивши тісто, ходили одна до одної та згадували, як правильно його скласти. Бо цей хліб потім не можна різати, його лише ламають. І так, щоб у кожному відламаному шматочку залишалася частина хреста, –  зазначає пані Ірина.

Та додає, що Псатир за розміром –  не великий, а такий, як калач. Водночас він не може бути зовсім малим, бо в такому випадку, коли підійде, може бути не видно хрестика посередині. Тобто багато тонкощів. Тісто готують здобне, із пшеничного борошна. Випічку не прикрашають, лише змащують солодкою водою для блиску. Весь процес приготування супроводжується молитвами.  Як і інші великодні страви, Псатир освячують.

Ірина Сарбей наголошує, що випікання обрядового хліба – важливий ритуал для надазовських греків.

– Зараз, коли війна, і багато людей виїхало з нашої громади, ми побачили, що традиції – це зв’язок із домом, який відібрати ніхто не може. Псатир символізує не лише страждання Христа, а є символом віри, надії та духовної спадщини надазовських греків. Це ниточка, яку ніхто не зможе розірвати, – зауважує Сарбей.

Олена Колгушева