Ми зустрілись в останніх числах серпня. За пару днів мав розпочатися новий навчальний рік. Майже порожні, лункі, «напівсонні» коридори школи завмерли у передчутті галасливої малечі та насмішкуватих статечних старшокласників. Ліцей № 64 (колись школа з поглибленим вивченням іспанської мови) – знаний заклад освіти в Солом’янському районі Києва. Двоповерхова, нещодавно відремонтована будівля дивиться головним фасадом на вулицю визначного українського педагога Костянтина Дмитровича Ушинського, якого росіяни уперто й підкреслено називають «рускім пєдагогом». Біля широкого ґанку квітнуть по-осінньому яскраві чорнобривці. Високе ясне небо, сонячно. І, головне, немає повітряної тривоги.

Про зустріч домовлялася з директором ліцею – Оксаною Володимирівною Юшко. Двері її кабінету майже не зачинялися, а якщо й зачинялися, то ненадовго. То комусь треба було щось уточнити, то запитати, то поставити підпис. Це й зрозуміло – останні узгодження, останні приготування до відповідального дня, до 1 вересня. Пані Оксана зауважує, що їй, як керівнику закладу, певною мірою пощастило: «Катерина Юріївна – вчителька молода, не так давно у нас працює, але встигла чудово себе зарекомендувати, а Ігор Іванович – учитель із досвідом, кандидат історичних наук, військовий; викладав у нас, потім пішов на фронт, а нині повернувся… Дуже цікаві й різнобічні особистості, та й ніде правди діти, люди гарні!»

Тож знайомтесь: учителі історії столичного ліцею № 64 Катерина Юріївна Качинська та Ігор Іванович Сокаль. Чому нам хотілося поспілкуватися саме з викладачами історії? Тому що саме вони в часи Великої війни вчать українських дітей національної пам’яті: хто ми є? Що за народ? Що пережили на своєму віку й чому це з нами сталося? Вони вчать не просто датам, а формують світогляд майбутніх громадян України, небайдужих до долі батьківщини. Місія – надважлива.

КАТЕРИНА ЮРІЇВНА: МОЛОДА ЕНЕРГІЯ Й ВИКЛИК АВТОРИТЕТУ

Перше, на що звертаєш увагу, знайомлячись із пані Катериною – голос. У неї неймовірно розкішний голос. Якесь дивовижне поєднання глибини й дзвінкості. Звісно, для вчителя це не дрібниця, адже голос – один із важливих інструментів професії. Але тут… Слухати б і слухати. Одразу ж уявляєш пані Катерину на великій сцені. Кажу їй про це. Вона сміється у відповідь й розповідає, що в дитинстві довго не знала ким хоче бути. О, так, і співачкою теж! А потім якось швидко й чітко визначилась: учителем історії.

Запитую, звідки вона родом і чи давно працює в 64-му ліцеї. Виявляється, вона волинянка – з Ківерців, що неподалік від Луцька. І велика історія теж присутня в долі її родини. Її прадід – Сергій Качинський – воював в УПА. Одна з прабабусь дивом вижила під час каральної спецоперації НКВС, коли переодягнені енкаведисти видавали себе за бійців УПА. Згодом у місті, серед білого дня вона побачила одного з убивць у формі НКВС… Що сказати: майже кінематографічний сюжет.

Тож історію Катерина Юріївна знає не лише з книжок, але й за родинними переказами. І вона спілкується зі своїми учнями фактично однією мовою. Це більш, ніж важливо: бо учителька із заходу України, а її учні – кияни. Народжена в ХХІ столітті, декілька років тому Катерина зовсім недавно й сама такою була. Та ще й меншу сестру ученицю має. А ще в ній відчувається внутрішній стрижень. Вона вміє казати рішуче «ні». Вчити дітей – то труд не з легких.

– Буває, хочуть нав’язати своє: давайте, ми вам напишемо і здамо, а ви там увечері перевірите… Ні, кажу. І пояснюю: я теж, як і ви, хочу ввечері зависнути в тік-тоці, послухати музику, погуляти, зрештою, а не сидіти і перевіряти ваші зошити.

За вікном чується стукіт коліс потяга – між заднім фасадом ліцею й приватним сектором Караваєвих дач пролягає залізнична колія, за кілька кілометрів, на Києві-Волинському, вона розгалужується – наліво український Південь, направо український Захід.  

– Знаєте, – каже пані Катерина, – у мене вдома, неподалік від обійстя – теж залізниця. І теж чути оцей характерний стукіт коліс. Я коли вперше зайшла в цей клас і почула електричку – чомусь одразу подумала: о, наче вдома.

– Тобто знак? 

– Виходить, що так, – усміхається вона.     

Виклики її не лякають, а навпаки, спонукають до дії, боротьби. Катерина Юріївна з тих, чий девіз «Я не здамся без бою», з борців. Працювати почала з 3-го курсу університету Грінченка. Розповідає, як влаштовувалась на роботу в ліцей. Це був 2022 рік… Стояв вибір між приватним закладом і ліцеєм. Зупинилась на державному закладі. Дуже переживала. Взагалі, її брали на місце Ігоря Івановича, який пішов до лав ЗСУ. Діти звикли до вчителя, тому зі скептицизмом сприйняли новеньку вчительку: «Ну, мовляв, подивимось…» Але за ці три роки їй вдалося завоювати довіру й набути авторитету.      

Запитую, чи читають зараз діти книжки. Відповідь – без несподіванок: ні… Пані Катерина зауважує, що сучасним дітям вкрай важко дається читання великих текстів. Та й вона сама надає перевагу короткій і лаконічній інформації, зазвичай відео та аудіо. Тому розуміє своїх учнів. Вона рекомендує їм відео в Ютубі: «Зараз там чимало цікавих, пізнавальних каналів на історичну тематику на будь-який смак. Від найпростіших, до більш складних». Підручником, як будь-який інший учитель, що поважає себе, теж фактично не користується. Він годиться хіба що як загальний орієнтир.

– А хто ваш улюблений історичний персонаж?

– У мене, на відміну від Ігоря Івановича, таких немає, але є певна епоха. Це середина – кінець ХІХ століття. Здавалося б багато в чому, сіра й безлика доба; я, наприклад, у школі її просто терпіти не могла, але згодом вона розкрилась для мене зовсім несподіваним боком – я побачила, зрозуміла, що якби не ці десятиліття, не всі ці люди, а там чимало яскравих особистостей було, які організовували весь цей проукраїнський рух у різних імперіях, то далі б нічого не було: ні УНР, ні незалежності в 1991-му.

– Що б ви порадила сучасним підліткам?

– Бути більш реалістичними. І… приборкувати гормони. Ну, це жарт, звісно, –  додає, усміхаючись.

А ще констатує, що бувають класи, з якими чомусь психологічно важко:

– Після одних ніби на крилах летиш, а після інших – мов хвиля змила. І наче ж усе те саме пояснюєш, але різниця – дуже відчутна.

Зауважую, що про подібний ефект іноді кажуть музиканти: з однією публікою є контакт, а з іншою, трапляється, немов стіна між вами, а в мистецтві ж енергетичний взаємообмін надважливий. Виявляється, в педагогіці – теж. І не завжди позитивний результат залежить лише від учителя.   

ІГОР ІВАНОВИЧ: ДОСВІД, ВІЙНА І ПОВЕРНЕННЯ ДО ШКОЛИ

Ігор Іванович одразу ж починає з улюбленого предмета, викладанню якого він присвятив майже 20 років життя. Він із захватом демонструє куточок старожитностей у класі історії: муляжі мечів, луків, лицарські рукавиці тощо. Бере в руки лука й починає детально розповідати про його будову й пояснювати, чим лук воїнів Х століття відрізняється, наприклад, від сучасного. Як правильно натягувати тятиву, як правильно тримати руки, пальці – адже це справжня наука! Він знає про стародавню зброю майже все. 

Про пана Ігоря розповідати насправді й важко, і легко. До того, як переступити поріг школи – вже в якості вчителя – він мав за плечима потужний бекграунд: кандидат історичних наук, викладач військової історії в ад’юнктурі академії Міністерства оборони тощо. Втім, поважне минуле жодним чином не позначилось на його вдачі – він не розгубив юнацького запалу. Ігор Іванович неймовірно ерудований, має широкий діапазон зацікавлень – від психології до сходознавства; любить співати, а при нагоді ще й пару прийомчиків карате покаже…

Родом він зі стародавнього і славного «бандерівського» міста Стрий. Міста, де зародився легіон Українських січових стрільців й одного із найпотужніших осередків ОУН. За радянських часів, розповідає пан Ігор, у Стрию дислокувалося 20 військових частин – це було надзвичайно мілітаризоване місто. А ще воно буквально пронизане історією. Тож не дивно, що він з дитинства мріяв стати або військовим, або істориком. Хотів вступати у Львівське вище військово-політичне училище, але не зміг – туди не брали місцевих. Політика тодішнього імперського центру була така: українці мусіли їхати вступати кудись углиб РФ, щоб асимілюватися з росіянами. Тож Ігор закінчив Курганське вище військово-політичне училище, яке готувало офіцерів-політпрацівників для ВПС. Потім повернувся в Україну, працював у системі Міноборони; викладав курсантам, захистив кандидатську. Обіймав посаду начальника кафедри історії Київського військового гуманітарного інституту. З 2015 року працює вчителем історії. 

Роботою був задоволений, одразу ж знайшов порозуміння з учнями, адже вміє зацікавити будь-якою темою й уміє тримати аудиторію. Втім, все змінилося після повномасштабного російського вторгнення 24 лютого 2022 року. З першого дня війни, після родинної наради, Ігор Іванович пішов у 130 батальйон ТрО (згодом 243 окремий батальйон ТрО ЗСУ). Боронив від ворога Київ і Київщину. Отримав звання полковника. Згодом перебував у Новгород-Сіверському районі на кордоні з Брянською областю РФ – там разом із побратимами відбивали ворожі ДРГ, які навратливо сунули з Московщини на українську землю. Служив заступником командира батальйону з психологічної підтримки персоналу; в Оперативному командуванні «Північ», де теж опікувався психологічною підтримкою персоналу. У травні 2025-го демобілізувався за станом здоров’я  і ось зараз вже повернувся в школу.   

Серед найулюбленіших історичних постатей пан Ігор називає Данила Галицького:

– Данило Романович – справжній державець, визначна особистість. Один із найвпливовіших володарів Центрально-Східної Європи. Одним словом – король Руси!

І сміючись згадує, як в юності іноді до сказу доводив надто затятих москальських викладачів своїми українофільськими відповідями на екзаменах… Щодо найважливішої події в українській історії, то тут однозначно називає прийняття Акта проголошення незалежності 1991 року.

Нині, перед початком нового навчального року він трішки хвилюється:

– Був відсутній три роки, тож трохи відстав, вибився з колії… А тут стільки всього нового, виявляється, відбулося… Доводиться наздоганяти швидкими темпами. Ось, Катерина Юріївна мені в цьому допомагає; дякую їй, а то навіть не знаю, як би і впорався.

– Нічого, вам не звикати, – підбадьорююче відповідає та. Обоє усміхаються.  

На запитання, що найважче в професії, вчителі – і пані Катерина, і пан Ігор майже в один голос, із зітханням, зізнались, що найважчим є значна формалізація, нові й нові вимоги міністерства освіти: «Іноді складається враження, що там працюють люди, дещо відірвані від практики, які живуть у світі абстрактних ідей… Тож іноді важко втілювати в життя те, що нам спускається… Сидиш, ламаєш голову замість того, щоб щось корисне зробити…» Наприклад, чимало питань викликає НУШ («Нова українська школа» – реформа, започаткована МОН у 2018 році). До речі, не вперше чую критичні зауваження щодо НУШ саме від учителів. Прикметно, що серед «10 ключових компетентностей НУШ» і слова немає про історію – навіть не про її роль у виховному процесі, а взагалі – цей предмет не згадується, хоча й є одне речення про те, що «нова школа плекатиме українську ідентичність». Мистецтво, біологія, математика, іноземна мова є, а от історії – немає! Дитина бачиться чиновникам як «особистість, новатор, патріот», але яким чином відбуватиметься виховання патріота – не пояснюється.

– Як сьогодні діти сприймають історію?

– Вони відгукуються на живі, яскраві, емоційні короткі сюжети, факти. Розповіді, що зачіпають. Їм «не заходять» довгі нудні оповіді та моралізаторство. Ця стосується як учнів молодших класів, так і старшокласників.

Запитую вчителів: хто або що, на їхню думку, найбільше впливає на формування майбутнього українського громадянина? Тут відповіді різняться. Катерина Юріївна вважає, що головне виховання йде з родини. Саме вона є першоосновою, саме в родині закладаються головні орієнтири подальшого життя дитини, тож і її майбутньої громадянської позиції: небайдужості до долі батьківщини, або ж навпаки – індиферентності. Батьки – це перший і головний зразок наслідування і поведінки. Школа може лише відкоригувати дитячу особистість, але навряд чи може її змінити.

Ігор Іванович, як військовий, наголошує, що потрібен загальнонаціональний підхід – системна й продумана позиція держави, спрямована на патріотичне виховання молоді. Без участі держави – зусилля окремих ентузіастів будуть радше спорадичними й навряд чи матимуть відчутний ефект.

Ось такі вони: Катерина Юріївна та Ігор Іванович. Колеги, захоплені своєю справою. Віддані професії. Гідні, розумні й красиві. Українські вчителі історії. Одні з тисяч, і разом із тим – неповторні.

Світлана Шевцова, Київ

Фото авторки публікації.

В ДТЕК Одеські електромережі повідомили, що триває відновлення постачання електрики після атаки російських дронів у місті Чорноморськ та Одеському районі. Вчора вдалося відновити світло для 4 099 клієнтів Одеського району, підключивши їх до резервних джерел.
 

 
Станом на 18:00 31 серпня без електропостачання залишаються обʼєкти критичної інфраструктури та 26,7 тис. родин у 25 населених пунктах. До відновлення залучено 15 бригад — 73 фахівці та 18 одиниць техніки.
 

 
Пошкодження енергетичного обладнання виявилися значно серйознішими і потребують часу для відновлення. Орієнтовне закінчення ремонту до 2 вересня 23:00