Події
прем’єра за Ольгою Кобилянською в Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки
Які родинні та суспільні трагедії віддзеркалено в новій театральній інтерпретації повісті «Земля» від режисера Івана Уривського
Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки закрив театральний сезон прем’єрою вистави за соціально-психологічною повістю «Земля» Ольги Кобилянської. Мистецький дух двох видатних письменниць і близьких подруг через понад століття перетнувся в цій точці простору й часу завдяки режисерові Івану Уривському.
ВІЧНА КЛАСИКА НАБУВАЄ НОВИХ СЕНСІВ У ПУНКТИРНІЙ ВОЄННІЙ ЛІНІЇ ПОВІСТІ
Велика трагедія маленької родини. Тут переплелося все людське: глибоко приховане і показне, скроплене материнськими сльозами, батьківським потом, синівськими плювками і, зрештою, братовбивчою кровʼю та скріплене чуттєвими і цнотливими поцілунками, жартівливими і злими ляпасами, тихою і надривною молитвою та любовʼю в різних (місцями просто божевільних від пристрасті чи горя) проявах. Вічна класика, яка відгукується і постійно набуває нових сенсів, особливо в пунктирній воєнній лінії повісті. І хоча Кобилянська писала про зовсім інше військо, через оптику війни, коли наша країна живе у страшних реаліях повномасштабного вторгнення, ця лінія зчитується глибше і трагічніше, ніж будь-коли раніше. «Ми розуміли це й намагалися бути дуже обережними, розуміючи, що це тригерна тема, яку можуть болісно сприймати, особливо ті, кого це торкнулося надто близько», – наголошує художник-постановник вистави Петро Богомазов.
Монолог матері, яка проводжає сина у військо, пробирає до мурашок. «Це первинний материнський інстинкт, трагедія, яка не дає змоги навіть дихати. І це зараз відбувається з матерями України. Найбільший жах для кожної жінки у світі – віддати свою дитину в молох соціально-політичних криз. Це страшне питання, яке сьогодні переживає суспільство, і не тільки наше», – ділиться в коментарі Укрінформу авторка ідеї проєкту, продюсерка Оксана Немчук.
Іван Уривський залишається вірним своєму особливому режисерському стилю й унікальному баченню прекрасного. У його виставах навіть нице й низьке може видаватися магнетично привабливим та заворожувати.
В основу оригінальної повісті лягла реальна подія, що сталася в буковинському селі в 1894 році – хлопець убив свого старшого брата, щоб самому дістати в спадщину від батьків землю. В автобіографічному нарисі «Про себе саму» Ольга Кобилянська писала, що факти, які спонукали її написати «Землю», абсолютно правдиві, а дійові особи також майже всі взяті з життя. «Я просто фізично терпіла під з’явиськом тих фактів, і коли писала – ох, як хвилями ридала!» – описувала вона свій стан під час написання повісті, в якій на прикладі мікровсесвіту однієї родини можна побачити одвічні драми людства: зраду, взаємознищення, первісні інстинкти, міфологічні відсилання, архетипи, біблійні міфологеми, релігійні алюзії (історія Каїна і Авеля); відчути первородні моменти зв’язку людини із землею, з її хтонічною енергетикою.
ТЕМНІ ЧАСИ І ПОДІЇ, ЯКІ ВІДБУВАЮТЬСЯ В ЦІЙ РОДИНІ, ПЕРЕГУКУЮТЬСЯ З ТИМ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ В НАШИХ РОДИНАХ
Настрій вистави витримано в темних тонах, її візуальний і емоційний тон дихає темрявою – символічною й реалістичною водночас: сажова земля, зчорніла кров, відьомсько-чорні думки Рахіри, темні очі обпоєного зіллям Сави, таємний і страшний «сусідній ліс», чорне «щось», що насувається на родину у видіннях Анни, похмурий колір одягу героїв, металево-сірі декорації. Усе підкреслює напругу й дає нагоду глядачу вповні зануритися в емоції, що вирували в душах і виривали серця персонажам Ольги Кобилянської.
«Темні часи і темні події, які відбуваються в родині Федорчуків, перегукуються з тим, що зараз відбувається в нашій країні і в наших родинах… Кобилянська у своїй повісті глибоко досліджувала людину її внутрішній світ, часто з модерністської та феміністичної точки зору роздивлялася обставини, в яких та опинилася, і як через утрату моральних орієнтирів окрема людина або ж усе людство підходить до особистих і суспільних катаклізмів. Це були нові методи того часу як реакція на кризу традиційних літературних форм, утрату віри в раціональність і цілісність світу. І вона вже тоді відчувала наближення суцільної катастрофи в людських стосунках. Зараз ми живемо в часи великих змін, яких не можемо навіть прогнозувати, тому, звісно, світла у виставі мало. Точиться боротьба за людські душі, і це страшна боротьба. Якщо дивитися на цю повість крізь оптику нашого часу, ми побачимо безліч сенсів, у ній є багато повітря для імпровізації, кожен зчитає власні історії. Вистава гарно трансформується, що всередині – для українського глядача, що на зовнішній контур – вона теж транспарентна за своєю ідеєю і психологією», – говорить Оксана Немчук.
ПРЕМ’ЄРА «ЗЕМЛІ» – ЦЕ УКРАЇНСЬКА ВЕРСІЯ ВИСТАВИ «ŽẼMĖ», ЯКУ УРИВСЬКИЙ СТВОРИВ У КОЛАБОРАЦІЇ З ЛИТОВСЬКИМ ТЕАТРОМ
Важливо зазначити, що нинішня прем’єра «Землі» – це українська версія вистави «Žẽmė», яку Уривський створив у колаборації з Національним Каунаським драматичним театром і вперше випустив у Литві майже відразу після повномасштабного вторгнення у 2022 році.
Слово «земля» українською та «žẽmė» литовською має спільне етимологічне коріння і стало точкою перетину двох театральних проєктів як символ діалогу двох сильних європейських культур. Проєкт, що спершу з’явився в Литві як універсальна драматургія в умовах війни, повернувся до України в оновленій, але спорідненій формі – як окрема самодостатня вистава.
«В Україні є багато версій вистав за цією повістю Кобилянської. І мені було цікаво, як на сцені Лесі Українки буде виглядати постановка, зроблена Іваном (Уривським – ред) у Литві. Адже вона створена в універсальній манері, говорить універсальною мовою і може бути зрозумілою і на заході, і всередині нашої країни – стиль, подача, проблематика, філософія, яку режисер розробляв для литовського глядача, мені видалася дуже вдалою і для нас у такий екзистенційно тяжкий момент», – розповідає пані Оксана.
Вона додає, що появі «Землі» на сцені театру Лесі Українки сприяли не лише можливість швидкої реалізації цікавого проєкту, а й продовження зв’язку з литовськими колегами, які від початку підтримали театр, що є надзвичайно позитивним в укріпленні міжнародних театральних комунікацій та гастрольної карти вистави в інші країни.
Тобто, ідея інноваційного проєкту не зводилася лише до трансферу постановки, було розроблено цілу концепцію: перенесення вистави, ознайомчі лекції літературознавця Євгена Стасіневича, камерну виставку, присвячену Ользі Кобилянській в стінах театру. Усе це задало інтелектуальний тон прем’єрі, яскраво унаочнило, що талановита модерністка з глибинним психологічним баченням створила історію, здатну переживати епохи, не втрачаючи актуальності.
«Це як у давньогрецькому театрі – місце та сцена одна і та сама, але різні актори, різна психофізика, різна оптика країни, глядача, різні сенси. Відповідно, це зовсім різні вистави», – впевнена Оксана Немчук.
Щоправда, в українській версії з’явилися художні рішення, яких не було в литовському варіанті: це відеопроєкція, що була введена не заради технологічності чи видовищності, а задля того, щоб відтворити відстань між людьми на фронті, і людьми, які їх чекають у тилу. Умовний відеодзвінок став інструментом «дистанціювання» – метафорою розривів між «нулем» і «безпекою», між тими, хто поруч, і тими, хто на далекій відстані.
«Це не технологічна прикраса, а засіб відтворення непростого спілкування в часи війни. В литовській версії актор цей монолог читає на сцені», – уточнює художник-постановник Петро Богомазов.
ОСНОВНА ДЕКОРАЦІЯ – ВЕЛЕТЕНСЬКА МЕТАЛЕВА КОНСТРУКЦІЯ – «АНГАР» ДЛЯ ЗБЕРІГАННЯ ЗЕРНА
У Кобилянської земля – це центральний персоніфікований образ, цілком олюднений, який дихає, вмирає, годує, вабить, випробовує, захищає, карає. У виставі Уривського вона не має такої образної присутності, залишаючись тільки символом великої життєдайної і водночас руйнівної могутності, зцілення і руйнації, прив’язаності і розбрату. І незмінно є великою незримою силою, яка рухає сюжет і впливає на долі героїв історії.
У Кобилянської – вся розмаїта атрибутика родючого села на зламі ХІХ–ХХ століть: бурдеї, стайні, тік, стоги із збіжжям і конюшиною. У постановці Уривського дещо інша перцепція її твору (що візуально навіть сприймається як маркер урбанізму), адже основна декорація – велетенська металева конструкція для зберігання зерна, яке для України виявилося надзвичайно важливим елементом виживання, як за часів, описуваних письменницею, так і зараз, коли ворог знищує українські зерносховища та ключові об’єкти агросектора та експорту нашого зерна.
Дія починається з того, що батько із сином будують захисний металевий ангар. І це є чітким символом виживання – вони захищають своє життя і збіжжя, варять металеву захисну «обшивку», яка в результаті їхніх дій та зовнішніх сил… розсипається під час вистави.
Як зазначає художник-постановник, концепція такого сценічного рішення народилася буквально з документальних фото розбитих ангарів, які команда бачила в новинах – листи металу, які відлітають із каркасів: «Для нас це стало чітким і дуже промовистим образом, який легко зчитується – це нашарування умовної безпеки і нормальності, які злітають із фасаду, і залишається тільки структура. Якщо структура міцна, то їх можна заново наварити, якщо хитка – то все впаде й зруйнується».
За його словами, це трошки і про світ, який у 2022 році (коли розробляли концепцію «Землі» для Литви) розсипався для громадян України загалом і для митців зокрема. «Ми всі тоді відчували непевність, хиткість безпекових гарантій, цивілізаційний розгором. Настали темні часи», – говорить Богомазов.
Одним із важливих елементів сценічної мови вистави є костюми – робота Тетяни Овсійчук, з якою і режисер Уривський, і художник-постановник Богомазов часто працюють разом («Калігула», «Марія Стюарт», «Конотопська відьма», –Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка). І цього разу вона створила дуже стильну, цілісну й виважену роботу. Особливо сильні візуальні образи – дощ із зерна та кров, яка символічно з’явиться на руках у обох братів.
ДВА СКЛАДИ У ВИСТАВІ ДОСИТЬ РІЗНІ ЗА СВОЄЮ ПСИХОЛОГІЧНОЮ РОЗРОБКОЮ
«Земля» має два акторські склади, досить різні за своєю психологічною розробкою (і цим кожен із них надзвичайно цікавий): роль Сави, якому на думці тільки танець, стрільба і чорноока Рахіра (акторки Марія Рудинська, Ольга Узун) виконують актори Владислав Мелешко та Олександр Рудинський, Михайла, з сильним тілом і м’якою та чистою душею, сповненою любові до наймички Анни (Марічка Хоменко, Катерина Школа), грають Андрій Коваленко і Олександр Крючков.
Роль батька – заощадливого, не дуже емоційного та безмежно залюбленого в землю Івоніку Федорчука грають Сергій Детюк та Анатолій Ященко, а трагічний образ Марії – матері, яка водночас втрачає обох синів (одного – фізично, а другого – душевно, коли він убив власного брата) втілюють актриси Олександра Єна та Олена Стефанська.
Наступні покази вистави можна буде побачити вже в новому театральному сезоні Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки, який стартує в середині вересня. А на жовтень заплановано цікавий експеримент – українська команда «Землі» поїде на гастролі в Каунас і зіграє в литовських декораціях, наступного дня – у тих самих декораціях зіграє акторський склад литовської вистави «Žẽmė», щоб наочно показати наскільки в екстремальних умовах та кризах ми, люди, різні, але й наскільки однакові.
Шарм творчості Івана Уривського дає глядачеві багато простору для глибоких відчуттів і емоцій, а сучасна мова театру, якою він звертається до глядача, перетворює сімейну трагедію з повісті «Земля» Ольги Кобилянської на «чорне дзеркало» змін, крізь які зараз проходять Україна і все європейське суспільство, намагаючись подолати темряву, шукаючи світла й борючись за людські душі.
Любов Базів, Київ.
Фото Ірина Сомова
На головній світлині актори Владислав Мелешко (Сава) та Олександр Крючков (Михайло)
Події
Фільм про повернення й ідентифікацію тіл полеглих захисників України здобув міжнародну премію The AIBs
Стрічка воєнного кореспондента «Радіо Свобода» Мар’яна Кушніра «Поверніть мені ім’я» здобула премію Асоціації міжнародного мовлення (The AIBs) у категорії «Документальний фільм про внутрішні справи».
Про це сам Кушнір повідомив у Фейсбуці, передає Укрінформ.
«Я отримав нагороду, за якою приїхав. Фільм «Поверніть мені імʼя» отримав міжнародну винагороду, міжнародне визнання. The AIBs. Domestic Affairs», – зазначив він.
Як повідомлялося, документальний фільм «Поверніть мені імʼя» Мар’яна Кушніра вийшов у лютому цього року. Стрічка розповідає про пошук й ідентифікацію тіл полеглих українських оборонців, які вважалися зниклими безвісти.
Події
Бережна у Сваляві вшанувала пам’ять закарпатців, які стали жертвами сталінських репресій
У Свалявському меморіальному парку відбувся захід із вшанування пам’яті закарпатців, жертв сталінських репресій, які загинули у Свалявському збірному пункті для інтернованих цивільних осіб та військовополонених, а також в інших таборах ГУЛАГ та ГУПВІ на теренах Радянського Союзу.
Про це повідомило Міністерство культури, передає Укрінформ.
Участь у поминальному заході у Сваляві взяла віцепрем’єр-міністерка України з гуманітарної політики — міністерка культури Тетяна Бережна. У межах візиту вона взяла участь у пам’ятних заходах на вшанування закарпатців — жертв сталінських репресій, долучилася до відкриття меморіальних дощок та провела двосторонню зустріч із міністром соціальних зв’язків та культури Угорщини Золтаном Тарром.
«Наш обов’язок — подбати про свідчення, які зібрали родини, дослідники й громада Сваляви, адже дуже важливо, щоб про долю угорських і німецьких родин Закарпаття знали й пам’ятали. Це частина нашої спільної історії», — наголосила Бережна.
До заходу долучилися міністр соціальних зв’язків та культури Угорщини Золтан Тарр та представники Комітету Меморіального парку.
Важливим символічним та історичним моментом заходу стала передача оригіналу постанови Верховної Ради України про визнання злочинами комуністичного тоталітарного режиму масових репресій радянської влади проти цивільного населення Закарпаття у 1944-1946 роках. Документ, підписаний Головою ВР Русланом Стефанчуком, передали міністру соціальних зв’язків та культури Угорщини та керівництву Меморіального парку у Сваляві.
Тарр наголосив на важливості спільного вшанування жертв радянських репресій українським та угорським народами та подякував українському парламенту за засудження злочинів комуністичного тоталітарного режиму.
«Нас, мешканців Центральної та Східної Європи, набагато сильніше об’єднують спільні страждання і випробування, ніж спільні радощі та успіхи. Вони формують нас і вчать цінувати мир та взаєморозуміння. Від імені Угорщини дякуємо українському парламенту за визнання злочинів комуністичного тоталітарного режиму проти угорців на Закарпатті після Другої світової війни», — зазначив Тарр.

Після поминальної церемонії відбулося відкриття меморіальних дощок за участю й Тарра.

Важливою частиною візиту стала двостороння зустріч Бережної з міністром соціальних зв’язків та культури Угорщини Золтаном Тарром. До зустрічі також долучилися посол України в Угорщині Федір Шандор, представник Міністерства закордонних справ України в Ужгороді Іштван Балог та представники обласної влади.

Сторони обговорили перспективи активізації українсько-угорського партнерства у сфері культури, освіти та гуманітарної політики.
Серед пріоритетів — реалізація спільних культурних проєктів, підтримка книговидання й перекладів, розвиток українських студій в угорських університетах, а також збереження мовної та культурної ідентичності української громади в Угорщині й угорської національної спільноти в Україні.
«Культура — це простір, у якому формується взаємна довіра між суспільствами. Українсько-угорський культурний та освітній діалог триває. Ми зацікавлені в тому, щоб вивести цю співпрацю на системний рівень, розвивати прямі партнерства між культурними інституціями та створювати нові можливості для спільних проєктів», — зазначила Бережна.
Окремим напрямом стала співпраця у сфері збереження культурної спадщини. Українська сторона представила діяльність Українського фонду культурної спадщини та запросила Угорщину долучитися до його роботи.
Також йшлося про важливість спільного дослідження історії, збереження історичної пам’яті та протидії російській дезінформації й маніпуляціям історичними фактами.
Сторони висловили зацікавленість у продовженні діалогу та розширенні практичної співпраці.
Як повідомляв Укрінформ, у Центральній бібліотеці міста Кечкемет відбулося відкриття 38-ї «Української книжкової полички» в Угорщині.
Фото: Міністерство культури
Події
Сергій Опанасенко, співрозробник програми «єКнига»
У 2024 році в Україні під час повномасштабної війни запрацювала державна програма «єКнига», покликана популяризувати читання та підтримати книговидавничу галузь: держава виділяє громадянам, яким виповнилося 18 років, кошти на придбання українських видань.
Про виникнення програми, механізм її роботи, вплив на книжковий ринок та виклики для української культури під час війни Укрінформ поспілкувався з одним з ініціаторів і розробників програми — начальником відділу цифрової трансформації Українського інституту книги Сергієм Опанасенком.
– Пане Сергію, чи існували аналоги в Європі, на які ви орієнтувалися, коли розробляли програму «єКнига»?
– Ідея з’явилася ще у 2020–2021 роках. Колеги з Українського інституту книги разом із Олександрою Коваль замислили запровадити книжкові сертифікати. Їх надихнув досвід європейських країн, зокрема Італії та Франції, де діють програми культурних сертифікатів для молоді.
У багатьох країнах Європи існують програми (Франція — Pass Culture, Італія — Carta Cultura, Іспанія — Bono Cultural Joven, Німеччина — KulturPass тощо), що дають змогу придбати книжки в книгарнях, відвідати театри, музеї чи скористатися іншими культурними послугами. Держава таким чином стимулює залучення молоді до культури. Ми знали про існування таких програм, читали про них, але докладно не вивчали технічного досвіду реалізації таких програм в інших країнах. Це радше ідея, яка надихнула нас на власне рішення.
У червні 2022 року в нашому профільному законі про видавничу справу набули чинності зміни: передбачили книжкові сертифікати для молоді, субсидії для книгарень, а також механізм придбання книжок бібліотеками з використанням електронного каталогу «Книжки на ринку».
Стосовно допомоги 18-річним спочатку справді йшлося про книжкові сертифікати. Але я подумав, що паперові сертифікати — не найкращий варіант, краще було б надавати людям кошти. На той момент уже працювала програма «єПідтримка», тож запропонував використати схожий механізм.
Пам’ятаю робочу онлайн-нараду, на якій ми обговорювали, як реалізувати програму. Конкретного рішення не було. Я відкрив постанову про «єПідтримку», розібрався, як там організували виплати, намалював блок-схему: як людина отримуватиме гроші, як вони надходитимуть і як можна обмежити їх використання певними категоріями товарів.
Тоді ж з’явилася і робоча назва «єКнига». Для реалізації задуму потрібно було змінити законодавство: ми з колегами в УІК розробили порядок надання цієї державної допомоги, а потім нам вдалося переконати в зміні механізму послуги Мінкульт, Мінфін, і депутатський корпус. У 2024 році із закону вилучили поняття «сертифікат», натомість з’явилося формулювання «державна допомога на придбання книг», а в постанові Кабміну зафіксували нову назву програми — «єКнига».
Ідея «єКниги» мала не лише культурну, а й важливу економічну та безпекову мету. Йшлося про три напрями: підтримку українського книжкового ринку, стимулювання читання і попиту на українські книжки серед молоді та обмеження впливу російської книжкової продукції.
ВИКЛИК ПОЛЯГАВ НЕ В ТОМУ, ЯК НАДАТИ КОШТИ, А В ТОМУ, ЯК ПЕРЕВІРИТИ, ЩО ЇХ ВИТРАТИЛИ САМЕ НА ЦЕ
– З якими викликами ви зіткнулися під час розробки програми? Адже український книжковий ринок фактично не мав ані єдиних правил обліку, ані прозорих інструментів моніторингу.
– Найбільший виклик полягав не в тому, як надати кошти, а в тому, як перевірити, що їх використали саме на те, що передбачає закон. У законі було чітко прописано: людина має придбати в книгарні саме книжку, і книжку українською мовою. Але книжка — це товар, і потрібно було знайти механізм, який дав би змогу відрізнити її від інших товарів, що продаються в книгарнях: закладок, кави чи чогось іншого. І так само перевірити, що придбано книжку саме українською мовою.
Для цього потрібна була база даних, яка містила б інформацію про книжки на ринку. Саме над створенням такої бази довелося добряче попрацювати.
Ще до повномасштабної війни ми запрошували до УІК розробників програмного забезпечення для бібліотек, очільницю Української бібліотечної асоціації Оксану Бруй, заступницю директора Книжкової палати України Галину Гуцол. Обговорювали тоді, якими мають бути бази даних для книжкової галузі: окремо національна бібліотечна каталогізація, окремо база книжок, які продаються на ринку. Адже в більшості товарних категорій такі системи давно існують: магазини користуються базами товарів, аптеки — базами лікарських засобів. А в книжковій торгівлі єдиної бази не було. Відповідно, не було й повноцінного інструменту для моніторингу ринку.
Були спроби залучити до цього міжнародні компанії, зокрема Nielsen BookScan, що моніторить книжкові продажі в різних країнах. Але український ринок виявився для них заскладним. Окрім технічної проблеми відсутності єдиної бази книжок, була й інша: самі учасники ринку не дуже охоче ділилися даними про продажі.
Тому ще наприкінці 2022 року, коли ми тільки починали прописувати механізм майбутньої «єКниги», я вже працював над тим, щоб створити таку систему. Насамперед переконував книгарні долучатися до неї, адже розумів, що з видавцями цей процес буде складнішим.
Важливу роль відіграла співпраця з Ігорем Карпенком, директором товариства, яке розробляє програмне забезпечення для бібліотек. Він добре знає книжкову галузь, і ми могли спиратися на його досвід. За основу формату даних узяли міжнародний стандарт ONIX, яким користуються в книжковій торгівлі в Європі. Так поступово почали створювати базу «Книжки на ринку».
Фактично, коли ми з колегами розробляли нормативну основу «єКниги», я вже закладав у неї використання цієї бази, хоча самої системи на той момент іще не існувало.
Ще одним викликом стало те, що «єКнига» на той момент була першою програмою, ідея якої зародилася не в стінах Мінцифри та ДП «ДІЯ». Зізнаюся, що мені довелося опанувати багато технічних нюансів реалізації таких складних програм. Зате тепер маю цікавий досвід.
Одним із результатів роботи команди стало те, що «єКнига» стала першою послугою для «Дія.Картки». Вона дає змогу користуватися кількома рахунками для різних видів державної допомоги та власних коштів.
ЩОБ ЗРОБИТИ ВИСНОВОК, ЧИ ВДАЛОСЯ НАМ СТИМУЛЮВАТИ МОЛОДЬ ЧИТАТИ, ПОТРІБНІ ДОСЛІДЖЕННЯ
– Ви говорили, що, створюючи «єКнигу», хотіли досягти кількох цілей: заохотити молодь читати, стимулювати видавництва видавати більше українських книжок і надати українській книжці перевагу на ринку. Чи можна вже говорити, що ці завдання виконані?
– Щоб зробити висновок, чи вдалося нам стимулювати молодь читати, потрібні дослідження. І через два роки після запуску програми робити такі висновки ще зарано. Має минути певний час, щоб можна було побачити сталу динаміку. Я вважаю, що для цього потрібно щонайменше п’ять років.
Наприклад, людина отримала допомогу за програмою «єКнига» у 18 років. Через п’ять років їй буде 23. Тоді можна провести опитування цієї вікової групи й з’ясувати, чи продовжують ці люди читати, чи вплинула державна підтримка на формування їхньої читацької звички. Якщо дослідницькі компанії, які регулярно вивчають читацьку поведінку українців, включатимуть цю аудиторію до своїх опитувань, ми зможемо отримати певні вимірювані показники.
Поки що можемо аналізувати лише поведінку безпосередніх учасників програми: скільки 18-річних скористалися пропозицією держави, скільки коштів отримали і на що їх витратили. Ці показники загалом корелюють із результатами досліджень про читання серед молоді. Тобто частка тих, хто декларує інтерес до читання, приблизно відповідає частці тих, хто скористався «єКнигою».
Щодо підтримки української книжки, то тут на розвиток ринку вплинув ще один, значно потужніший фактор — заборона ввезення книжок з Росії. Повномасштабна війна спочатку спричинила падіння попиту на книжкову продукцію, але згодом він почав стрімко зростати. Відсутність конкуренції з боку російських видавництв позначилася на збільшенні накладів українських книжок і кількості нових перекладних видань.
Водночас зміни відбулися не лише через законодавчі обмеження. Сам ринок відреагував на ситуацію: громадяни, власники книгарень і видавництва почали відмовлятися від російськомовних видань або максимально скорочувати їхні наклади. Тому, коли ми запускали єКнигу, завдання обмежити придбання російських книжок фактично значною мірою вже вирішувалося самим ринком.
Щодо підтримки видавництв і книгарень, то тут ми бачимо позитивний ефект. Від Мінцифри ми запросили дані про те, що отримувала книжкова галузь від державних програм підтримки, починаючи ще з «єПідтримки» під час пандемії COVID-19. Тоді, коли продажі книжок суттєво впали, запровадження можливості розраховуватися коштами «єПідтримки» в книгарнях дало галузі відчутну підтримку. Українці витратили на книжки значні суми. Зокрема, у 2021 році йшлося про 250 мільйонів гривень, а у 2022-му — про понад 2,3 мільярда гривень.
Згодом, у грудні 2024 року, запрацювала програма «Національний кешбек», а в січні 2025-го — перші виплати за програмою «єКнига». Лише за грудень 2024 року українці витратили на книжки через картки «Національного кешбеку» близько 79,3 мільйона гривень.
Сьогодні, оцінюючи державну підтримку книжкового ринку, ми можемо аналізувати витрати за кількома програмами: «Національний кешбек», «Зимова єПідтримка», «єКнига» та «Пакунок школяра». За три квартали 2026 року за цими програмами українці витратили на книги 465,5 млн грн. Це суттєва підтримка для галузі.
Але для мене важливо й те, яким саме способом держава підтримує книжкову галузь. «єКнига», як і інші подібні програми, працює за принципом, коли гроші йдуть не безпосередньо видавництву чи книгарні, а кінцевому споживачеві — читачеві. Це принципово інша модель порівняно з традиційними механізмами державного фінансування, коли видавництво подає проєкт, експерти вирішують, чи варто фінансувати конкретну книжку, а потім вона, наприклад, потрапляє до бібліотек.
У випадку «єКниги» держава дає гроші читачеві, а він сам вирішує, яку книжку придбати. Це ринковий механізм: людина обирає те, що їй цікаво, книгарня отримує гроші за продаж, видавництво — за реалізовану книжку. У підсумку фінансування отримують ті видання, на які є реальний попит.
ЯКІ ДАНІ ПРО ЧИТАЦЬКІ ВПОДОБАННЯ ДАЄ ПРОГРАМА
– Які результати єКниги вас особисто тішать, а які, можливо, засмучують? Що вдалося побачити завдяки програмі такого, чого раніше не знали про молодих читачів?
– Я хотів би відзначити, що «єКнига» дає детальну аналітику щодо придбаних за бюджетні кошти книжок. Для книжкової галузі це перша велика статистична база, яка дозволяє робити висновки про читацькі смаки молоді.
Ми бачимо не лише те, які книжки купують 18-річні, а й певні особливості їхньої поведінки. Наприклад, майже чверть тих, хто отримав кошти, так і не встигає їх використати протягом трьох місяців. Тоді гроші повертаються на рахунок Українського інституту книги й виплачуються наступним отримувачам. Це теж цікаві дані про поведінку молоді.
Є й інші спостереження. Статистика підтверджує й те, що дівчата читають більше за хлопців. Хоча серед 18-річних, які мають право на допомогу, хлопців трохи більше – приблизно 51%, а дівчат 49%, серед тих, хто виявляє інтерес до читання і купує книжки, співвідношення вже інше: близько 60,5% дівчат проти 39,5% хлопців.
Ще одне наше припущення не справдилося. Ми думали, що 18-річні, які переважно навчаються у вишах, активніше купуватимуть навчальну літературу. Але вона далеко не в лідерах. Натомість серед популярних категорій — художня література, нонфікшн, а також правила дорожнього руху й кодекси. Очевидно, частина молоді саме в цьому віці готується складати іспити на водійські права.
Цікавою виявилася й структура купівлі українських та перекладних книжок. Загальна тенденція до переважання перекладної літератури відображається і в покупках 18-річних. Якщо подивитися на топ-100 найпопулярніших назв, то книжки українських авторів становлять лише 13%.
Це відображає певну проблему книжкового ринку. Після різкого зростання попиту у 2023 році видавництва почали активно купувати права на переклад іноземних авторів. Між ними навіть виникала конкуренція за права на популярні книжки. Водночас постає питання, наскільки достатньо ресурсів залишається для розвитку українських авторів. Але тут уже починається дискусія про видавничу політику та читацькі вподобання, а наша статистика передусім показує, що саме люди купують.
Ще одне несподіване відкриття стосується формату книжок. Здавалося б, молодь мала б віддавати перевагу електронним виданням. Тим більше, що 73% усіх покупок 18-річні здійснили через сайти і лише 27% — у стаціонарних книгарнях. Проте електронні книжки становлять лише 1,36% покупок за програмою. Для порівняння, на інших європейських ринках їхня частка в продажах зазвичай становить 12–16%.
Отже, попри цифрові звички молодого покоління, 18-річні переважно обирають паперову книжку. Можливо, їм важливо погортати видання, потримати його в руках, відчути запах друкарської фарби (серйозно, чув це від власної доньки).
Для мене найважливіше те, що книжкова галузь нарешті отримала своєрідний градусник, яким можна вимірювати поведінку конкретної групи споживачів. Видавництва й маркетологи уважно вивчають нашу аналітику, адже вона допомагає зрозуміти, що саме цікавить читачів.
КНИЖКИ — ЦЕ ТЕЖ ХАРЧУВАННЯ, ТІЛЬКИ ДЛЯ ГОЛОВИ
– До завершення року залишається небагато часу. До кого ви сьогодні насамперед хотіли б звернутися, нагадуючи про єКнигу: до молоді, видавців, книгарень?
– Насправді нагадати треба всім. Насамперед хочу наголосити, що кошти за програмою «єКнига» можуть отримати 18-річні, які користуються застосунком «Дія». Якщо людина не має застосунку, вона не зможе подати заявку.
Право на допомогу зберігається від 18-річчя до дня, коли виповниться 19 років. Тобто протягом цього року можна подати заявку й отримати кошти.
Я б звернувся до молоді так: навіть якщо ви самі не читаєте, ви можете скористатися цією можливістю. За отримані гроші можна придбати книжку для когось із близьких: батьків, бабусі чи дідуся, брата або сестри. Можна передати її бібліотеці. Зараз у багатьох бібліотеках бракує нових книжок, тож це теж спосіб зробити добру справу.
Важливо пам’ятати, що після отримання коштів є три місяці, щоб їх використати. Цей строк установили спеціально, аби гроші не «зависали» і не залишалися невикористаними. Ті, хто хоче читати, зазвичай не відкладають покупку надовго. А кошти, які повертаються після завершення тримісячного строку, можуть отримати наступні учасники програми.
До книгарень і видавництв я б звернувся із закликом активніше розповідати молоді про цю можливість, привертати увагу 18-річних до програми. Попри війну державні програми підтримки читання продовжують діяти.
Адже книжки — це теж харчування, тільки для голови. Хліб і м’ясо ми купуємо, щоб нагодувати тіло, а книжки читаємо, щоб живити розум.
Любов Базів, Ярина Скуратівська. Київ
-
Відбудова1 тиждень agoРозсилка: Відбудова України-2026
-
Відбудова1 тиждень agoУ Варшаві партнери закликали збільшувати інвестиції у відбудову України
-
Одеса1 тиждень agoВ Одесі призначили нового керівника управління узбережжя: хто він
-
Суспільство7 днів agoНовини на ранок
-
Одеса6 днів agoВ Одесі після атаки росіян горять автомобілі та склади
-
Події1 тиждень agoЛавреатом премії імені Конрада став Мирослав Лаюк
-
Суспільство6 днів agoУ Києві ЗСУ провели Сержантський форум
-
Відбудова1 тиждень agoУкраїна представила проєкти відбудови на міжнародній виставці в Польщі
