Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки закрив театральний сезон прем’єрою вистави за соціально-психологічною повістю «Земля» Ольги Кобилянської. Мистецький дух двох видатних письменниць і близьких подруг через понад століття перетнувся в цій точці простору й часу завдяки режисерові Івану Уривському.

ВІЧНА КЛАСИКА НАБУВАЄ НОВИХ СЕНСІВ У ПУНКТИРНІЙ ВОЄННІЙ ЛІНІЇ ПОВІСТІ

Велика трагедія маленької родини. Тут переплелося все людське: глибоко приховане і показне, скроплене материнськими сльозами, батьківським потом, синівськими плювками і, зрештою, братовбивчою кровʼю та скріплене чуттєвими і цнотливими поцілунками, жартівливими і злими ляпасами, тихою і надривною молитвою та любовʼю в різних (місцями просто божевільних від пристрасті чи горя) проявах.  Вічна класика, яка відгукується і постійно набуває нових сенсів, особливо в пунктирній воєнній лінії повісті. І хоча Кобилянська писала про зовсім інше військо, через оптику війни, коли наша країна живе у страшних реаліях повномасштабного вторгнення, ця лінія зчитується глибше і трагічніше, ніж будь-коли раніше. «Ми розуміли це й намагалися бути дуже обережними, розуміючи, що це тригерна тема, яку можуть болісно сприймати, особливо ті, кого це торкнулося надто близько», – наголошує художник-постановник вистави Петро Богомазов.

Монолог матері, яка проводжає сина у військо, пробирає до мурашок. «Це первинний материнський інстинкт, трагедія, яка не дає змоги навіть дихати. І це зараз відбувається з матерями України. Найбільший жах для кожної жінки у світі – віддати свою дитину в молох соціально-політичних криз. Це страшне питання, яке сьогодні переживає суспільство, і не тільки наше», – ділиться в коментарі Укрінформу авторка ідеї проєкту, продюсерка Оксана Немчук.

Іван Уривський залишається вірним своєму особливому режисерському стилю й унікальному баченню прекрасного. У його виставах навіть нице й низьке може  видаватися магнетично привабливим та заворожувати.

В основу оригінальної повісті лягла реальна подія, що сталася в буковинському селі в 1894 році – хлопець убив свого старшого брата, щоб самому дістати в спадщину від батьків землю. В автобіографічному нарисі «Про себе саму» Ольга Кобилянська писала, що факти, які спонукали її написати «Землю», абсолютно правдиві, а дійові особи також майже всі взяті з життя. «Я просто фізично терпіла під з’явиськом тих фактів, і коли писала – ох, як хвилями ридала!» – описувала вона свій стан під час написання повісті, в якій на прикладі мікровсесвіту однієї родини можна побачити одвічні драми людства: зраду, взаємознищення, первісні інстинкти, міфологічні відсилання, архетипи, біблійні міфологеми, релігійні алюзії (історія Каїна і Авеля); відчути первородні моменти зв’язку людини із землею, з її хтонічною енергетикою.

ТЕМНІ ЧАСИ І ПОДІЇ, ЯКІ ВІДБУВАЮТЬСЯ В ЦІЙ РОДИНІ, ПЕРЕГУКУЮТЬСЯ З ТИМ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ В НАШИХ РОДИНАХ

Настрій вистави витримано в темних тонах, її візуальний і емоційний тон дихає темрявою – символічною й реалістичною водночас: сажова земля, зчорніла кров, відьомсько-чорні думки Рахіри, темні очі обпоєного зіллям Сави, таємний і страшний «сусідній ліс», чорне «щось», що насувається на родину у видіннях Анни, похмурий колір одягу героїв, металево-сірі декорації. Усе підкреслює напругу й дає нагоду глядачу вповні зануритися в емоції, що вирували в душах і виривали серця персонажам Ольги Кобилянської.

«Темні часи і темні події, які відбуваються в родині Федорчуків, перегукуються з тим, що зараз відбувається в нашій країні і в наших родинах… Кобилянська у своїй повісті глибоко досліджувала людину її внутрішній світ, часто з модерністської та феміністичної точки зору роздивлялася обставини, в яких та опинилася, і як через утрату моральних орієнтирів окрема людина або ж усе людство підходить до особистих і суспільних катаклізмів. Це були нові методи того часу як реакція на кризу традиційних літературних форм, утрату віри в раціональність і цілісність світу. І вона вже тоді відчувала наближення суцільної катастрофи в людських стосунках. Зараз ми живемо в часи великих змін, яких не можемо навіть прогнозувати, тому, звісно, світла у виставі мало. Точиться боротьба за людські душі, і це страшна боротьба. Якщо дивитися на цю повість крізь оптику нашого часу, ми побачимо безліч сенсів, у ній є багато повітря для імпровізації, кожен зчитає власні історії.  Вистава гарно трансформується, що всередині – для українського глядача, що на зовнішній контур – вона теж транспарентна за своєю ідеєю і психологією», – говорить Оксана Немчук.

ПРЕМ’ЄРА «ЗЕМЛІ» – ЦЕ УКРАЇНСЬКА ВЕРСІЯ ВИСТАВИ «ŽẼMĖ», ЯКУ УРИВСЬКИЙ СТВОРИВ У КОЛАБОРАЦІЇ З ЛИТОВСЬКИМ ТЕАТРОМ

Важливо зазначити, що нинішня прем’єра «Землі» – це українська версія вистави «Žẽmė», яку Уривський створив у колаборації з Національним Каунаським драматичним театром і вперше випустив у Литві майже відразу після повномасштабного вторгнення у 2022 році.

Слово «земля» українською та «žẽmė» литовською має спільне етимологічне коріння і стало точкою перетину двох театральних проєктів як символ діалогу двох сильних європейських культур. Проєкт, що спершу з’явився в Литві як універсальна драматургія в умовах війни, повернувся до України в оновленій, але спорідненій формі – як окрема самодостатня вистава.

«В Україні є багато версій вистав за цією повістю Кобилянської. І мені було цікаво, як на сцені Лесі Українки буде виглядати постановка, зроблена Іваном (Уривським – ред) у Литві. Адже вона створена в універсальній манері, говорить універсальною мовою і може бути зрозумілою і на заході, і всередині нашої країни – стиль, подача, проблематика, філософія, яку режисер розробляв для литовського глядача, мені видалася дуже вдалою і для нас у такий екзистенційно тяжкий момент», – розповідає пані Оксана.

Вона додає, що появі «Землі» на сцені театру Лесі Українки сприяли не лише можливість швидкої реалізації цікавого проєкту, а й продовження зв’язку з литовськими колегами, які від початку підтримали театр, що є надзвичайно позитивним в укріпленні міжнародних театральних комунікацій та гастрольної карти вистави в інші країни.

Тобто, ідея інноваційного проєкту не зводилася лише до трансферу постановки, було розроблено цілу концепцію: перенесення вистави, ознайомчі лекції літературознавця Євгена Стасіневича, камерну виставку, присвячену Ользі Кобилянській в стінах театру. Усе це задало інтелектуальний тон прем’єрі, яскраво унаочнило, що талановита модерністка з глибинним психологічним баченням створила історію, здатну переживати епохи, не втрачаючи актуальності.

«Це як у давньогрецькому театрі – місце та сцена одна і та сама, але різні актори, різна психофізика, різна оптика країни, глядача, різні сенси. Відповідно, це зовсім різні вистави», – впевнена Оксана Немчук.

Щоправда, в українській версії з’явилися художні рішення, яких не було в литовському варіанті: це відеопроєкція, що була введена не заради технологічності чи видовищності, а задля того, щоб відтворити відстань між людьми на фронті, і людьми, які їх чекають у тилу. Умовний відеодзвінок став інструментом «дистанціювання» – метафорою розривів між «нулем» і «безпекою», між тими, хто поруч, і тими, хто на далекій відстані.

«Це не технологічна прикраса, а засіб відтворення непростого спілкування в часи війни. В литовській версії актор цей монолог читає на сцені», – уточнює художник-постановник Петро Богомазов.

ОСНОВНА ДЕКОРАЦІЯ – ВЕЛЕТЕНСЬКА МЕТАЛЕВА КОНСТРУКЦІЯ – «АНГАР» ДЛЯ ЗБЕРІГАННЯ ЗЕРНА

У Кобилянської земля – це центральний персоніфікований образ, цілком олюднений, який дихає, вмирає, годує, вабить, випробовує, захищає, карає. У виставі Уривського вона не має такої образної присутності, залишаючись тільки символом великої життєдайної і водночас руйнівної могутності, зцілення і руйнації, прив’язаності і розбрату. І незмінно є великою незримою силою, яка рухає сюжет і впливає на долі героїв історії.

У Кобилянської – вся розмаїта атрибутика родючого села на зламі ХІХ–ХХ століть: бурдеї, стайні, тік, стоги із збіжжям і конюшиною. У постановці Уривського дещо інша перцепція її твору (що візуально навіть сприймається як маркер урбанізму), адже основна декорація – велетенська металева конструкція для зберігання зерна, яке для України виявилося надзвичайно важливим елементом виживання, як за часів, описуваних письменницею, так і зараз, коли ворог знищує українські зерносховища та ключові об’єкти агросектора та експорту нашого зерна.

Дія починається з того, що батько із сином будують захисний металевий ангар. І це є чітким символом виживання – вони захищають своє життя і збіжжя, варять металеву захисну «обшивку», яка в результаті їхніх дій та зовнішніх сил… розсипається під час вистави.

Як зазначає художник-постановник, концепція такого сценічного рішення народилася буквально з документальних фото розбитих ангарів, які команда бачила в новинах – листи металу, які відлітають із каркасів: «Для нас це стало чітким і дуже промовистим образом, який легко зчитується – це нашарування умовної безпеки і нормальності, які злітають із фасаду, і залишається тільки структура. Якщо структура міцна, то їх можна заново наварити, якщо хитка – то все впаде й зруйнується».

За його словами, це трошки і про світ, який у 2022 році (коли розробляли концепцію «Землі» для Литви) розсипався для громадян України загалом і для митців зокрема. «Ми всі тоді відчували непевність, хиткість безпекових гарантій, цивілізаційний розгором. Настали темні часи», – говорить Богомазов.

Одним із важливих елементів сценічної мови вистави є костюми – робота Тетяни Овсійчук, з якою і режисер Уривський, і художник-постановник Богомазов часто працюють разом («Калігула», «Марія Стюарт», «Конотопська відьма», –Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка). І цього разу вона створила дуже стильну, цілісну й виважену роботу. Особливо сильні візуальні образи – дощ із зерна та кров, яка символічно з’явиться на руках у обох братів.

ДВА СКЛАДИ У ВИСТАВІ ДОСИТЬ РІЗНІ ЗА СВОЄЮ ПСИХОЛОГІЧНОЮ РОЗРОБКОЮ

«Земля» має два акторські склади, досить різні за своєю психологічною розробкою (і цим кожен із них надзвичайно цікавий): роль Сави, якому на думці тільки танець, стрільба і чорноока Рахіра (акторки Марія Рудинська, Ольга Узун) виконують актори Владислав Мелешко та Олександр Рудинський, Михайла, з сильним тілом і м’якою та чистою душею, сповненою любові до наймички Анни (Марічка Хоменко, Катерина Школа), грають Андрій Коваленко і Олександр Крючков.

Роль батька – заощадливого, не дуже емоційного та безмежно залюбленого в землю Івоніку Федорчука грають Сергій Детюк та Анатолій Ященко, а трагічний образ Марії – матері, яка водночас втрачає обох синів (одного – фізично, а другого – душевно, коли він убив власного брата) втілюють актриси Олександра Єна та Олена Стефанська.

Наступні покази вистави можна буде побачити вже в новому театральному сезоні Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки, який стартує в середині вересня. А на жовтень заплановано цікавий експеримент – українська команда «Землі» поїде на гастролі в Каунас і зіграє в литовських декораціях, наступного дня – у тих самих декораціях зіграє акторський склад литовської вистави «Žẽmė», щоб наочно показати наскільки в екстремальних умовах та кризах ми, люди, різні, але й наскільки однакові.

Шарм творчості Івана Уривського дає глядачеві багато простору для глибоких відчуттів і емоцій, а сучасна мова театру, якою він звертається до глядача, перетворює сімейну трагедію з повісті «Земля» Ольги Кобилянської на «чорне дзеркало» змін, крізь які зараз проходять Україна і все європейське суспільство,  намагаючись подолати темряву, шукаючи світла й борючись за людські душі.

Любов Базів, Київ.

Фото Ірина Сомова

На головній світлині актори Владислав Мелешко (Сава) та Олександр Крючков (Михайло)