Події
прем’єра за Ольгою Кобилянською в Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки
Які родинні та суспільні трагедії віддзеркалено в новій театральній інтерпретації повісті «Земля» від режисера Івана Уривського
Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки закрив театральний сезон прем’єрою вистави за соціально-психологічною повістю «Земля» Ольги Кобилянської. Мистецький дух двох видатних письменниць і близьких подруг через понад століття перетнувся в цій точці простору й часу завдяки режисерові Івану Уривському.
ВІЧНА КЛАСИКА НАБУВАЄ НОВИХ СЕНСІВ У ПУНКТИРНІЙ ВОЄННІЙ ЛІНІЇ ПОВІСТІ
Велика трагедія маленької родини. Тут переплелося все людське: глибоко приховане і показне, скроплене материнськими сльозами, батьківським потом, синівськими плювками і, зрештою, братовбивчою кровʼю та скріплене чуттєвими і цнотливими поцілунками, жартівливими і злими ляпасами, тихою і надривною молитвою та любовʼю в різних (місцями просто божевільних від пристрасті чи горя) проявах. Вічна класика, яка відгукується і постійно набуває нових сенсів, особливо в пунктирній воєнній лінії повісті. І хоча Кобилянська писала про зовсім інше військо, через оптику війни, коли наша країна живе у страшних реаліях повномасштабного вторгнення, ця лінія зчитується глибше і трагічніше, ніж будь-коли раніше. «Ми розуміли це й намагалися бути дуже обережними, розуміючи, що це тригерна тема, яку можуть болісно сприймати, особливо ті, кого це торкнулося надто близько», – наголошує художник-постановник вистави Петро Богомазов.
Монолог матері, яка проводжає сина у військо, пробирає до мурашок. «Це первинний материнський інстинкт, трагедія, яка не дає змоги навіть дихати. І це зараз відбувається з матерями України. Найбільший жах для кожної жінки у світі – віддати свою дитину в молох соціально-політичних криз. Це страшне питання, яке сьогодні переживає суспільство, і не тільки наше», – ділиться в коментарі Укрінформу авторка ідеї проєкту, продюсерка Оксана Немчук.
Іван Уривський залишається вірним своєму особливому режисерському стилю й унікальному баченню прекрасного. У його виставах навіть нице й низьке може видаватися магнетично привабливим та заворожувати.
В основу оригінальної повісті лягла реальна подія, що сталася в буковинському селі в 1894 році – хлопець убив свого старшого брата, щоб самому дістати в спадщину від батьків землю. В автобіографічному нарисі «Про себе саму» Ольга Кобилянська писала, що факти, які спонукали її написати «Землю», абсолютно правдиві, а дійові особи також майже всі взяті з життя. «Я просто фізично терпіла під з’явиськом тих фактів, і коли писала – ох, як хвилями ридала!» – описувала вона свій стан під час написання повісті, в якій на прикладі мікровсесвіту однієї родини можна побачити одвічні драми людства: зраду, взаємознищення, первісні інстинкти, міфологічні відсилання, архетипи, біблійні міфологеми, релігійні алюзії (історія Каїна і Авеля); відчути первородні моменти зв’язку людини із землею, з її хтонічною енергетикою.
ТЕМНІ ЧАСИ І ПОДІЇ, ЯКІ ВІДБУВАЮТЬСЯ В ЦІЙ РОДИНІ, ПЕРЕГУКУЮТЬСЯ З ТИМ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ В НАШИХ РОДИНАХ
Настрій вистави витримано в темних тонах, її візуальний і емоційний тон дихає темрявою – символічною й реалістичною водночас: сажова земля, зчорніла кров, відьомсько-чорні думки Рахіри, темні очі обпоєного зіллям Сави, таємний і страшний «сусідній ліс», чорне «щось», що насувається на родину у видіннях Анни, похмурий колір одягу героїв, металево-сірі декорації. Усе підкреслює напругу й дає нагоду глядачу вповні зануритися в емоції, що вирували в душах і виривали серця персонажам Ольги Кобилянської.
«Темні часи і темні події, які відбуваються в родині Федорчуків, перегукуються з тим, що зараз відбувається в нашій країні і в наших родинах… Кобилянська у своїй повісті глибоко досліджувала людину її внутрішній світ, часто з модерністської та феміністичної точки зору роздивлялася обставини, в яких та опинилася, і як через утрату моральних орієнтирів окрема людина або ж усе людство підходить до особистих і суспільних катаклізмів. Це були нові методи того часу як реакція на кризу традиційних літературних форм, утрату віри в раціональність і цілісність світу. І вона вже тоді відчувала наближення суцільної катастрофи в людських стосунках. Зараз ми живемо в часи великих змін, яких не можемо навіть прогнозувати, тому, звісно, світла у виставі мало. Точиться боротьба за людські душі, і це страшна боротьба. Якщо дивитися на цю повість крізь оптику нашого часу, ми побачимо безліч сенсів, у ній є багато повітря для імпровізації, кожен зчитає власні історії. Вистава гарно трансформується, що всередині – для українського глядача, що на зовнішній контур – вона теж транспарентна за своєю ідеєю і психологією», – говорить Оксана Немчук.
ПРЕМ’ЄРА «ЗЕМЛІ» – ЦЕ УКРАЇНСЬКА ВЕРСІЯ ВИСТАВИ «ŽẼMĖ», ЯКУ УРИВСЬКИЙ СТВОРИВ У КОЛАБОРАЦІЇ З ЛИТОВСЬКИМ ТЕАТРОМ
Важливо зазначити, що нинішня прем’єра «Землі» – це українська версія вистави «Žẽmė», яку Уривський створив у колаборації з Національним Каунаським драматичним театром і вперше випустив у Литві майже відразу після повномасштабного вторгнення у 2022 році.
Слово «земля» українською та «žẽmė» литовською має спільне етимологічне коріння і стало точкою перетину двох театральних проєктів як символ діалогу двох сильних європейських культур. Проєкт, що спершу з’явився в Литві як універсальна драматургія в умовах війни, повернувся до України в оновленій, але спорідненій формі – як окрема самодостатня вистава.
«В Україні є багато версій вистав за цією повістю Кобилянської. І мені було цікаво, як на сцені Лесі Українки буде виглядати постановка, зроблена Іваном (Уривським – ред) у Литві. Адже вона створена в універсальній манері, говорить універсальною мовою і може бути зрозумілою і на заході, і всередині нашої країни – стиль, подача, проблематика, філософія, яку режисер розробляв для литовського глядача, мені видалася дуже вдалою і для нас у такий екзистенційно тяжкий момент», – розповідає пані Оксана.
Вона додає, що появі «Землі» на сцені театру Лесі Українки сприяли не лише можливість швидкої реалізації цікавого проєкту, а й продовження зв’язку з литовськими колегами, які від початку підтримали театр, що є надзвичайно позитивним в укріпленні міжнародних театральних комунікацій та гастрольної карти вистави в інші країни.
Тобто, ідея інноваційного проєкту не зводилася лише до трансферу постановки, було розроблено цілу концепцію: перенесення вистави, ознайомчі лекції літературознавця Євгена Стасіневича, камерну виставку, присвячену Ользі Кобилянській в стінах театру. Усе це задало інтелектуальний тон прем’єрі, яскраво унаочнило, що талановита модерністка з глибинним психологічним баченням створила історію, здатну переживати епохи, не втрачаючи актуальності.
«Це як у давньогрецькому театрі – місце та сцена одна і та сама, але різні актори, різна психофізика, різна оптика країни, глядача, різні сенси. Відповідно, це зовсім різні вистави», – впевнена Оксана Немчук.
Щоправда, в українській версії з’явилися художні рішення, яких не було в литовському варіанті: це відеопроєкція, що була введена не заради технологічності чи видовищності, а задля того, щоб відтворити відстань між людьми на фронті, і людьми, які їх чекають у тилу. Умовний відеодзвінок став інструментом «дистанціювання» – метафорою розривів між «нулем» і «безпекою», між тими, хто поруч, і тими, хто на далекій відстані.
«Це не технологічна прикраса, а засіб відтворення непростого спілкування в часи війни. В литовській версії актор цей монолог читає на сцені», – уточнює художник-постановник Петро Богомазов.
ОСНОВНА ДЕКОРАЦІЯ – ВЕЛЕТЕНСЬКА МЕТАЛЕВА КОНСТРУКЦІЯ – «АНГАР» ДЛЯ ЗБЕРІГАННЯ ЗЕРНА
У Кобилянської земля – це центральний персоніфікований образ, цілком олюднений, який дихає, вмирає, годує, вабить, випробовує, захищає, карає. У виставі Уривського вона не має такої образної присутності, залишаючись тільки символом великої життєдайної і водночас руйнівної могутності, зцілення і руйнації, прив’язаності і розбрату. І незмінно є великою незримою силою, яка рухає сюжет і впливає на долі героїв історії.
У Кобилянської – вся розмаїта атрибутика родючого села на зламі ХІХ–ХХ століть: бурдеї, стайні, тік, стоги із збіжжям і конюшиною. У постановці Уривського дещо інша перцепція її твору (що візуально навіть сприймається як маркер урбанізму), адже основна декорація – велетенська металева конструкція для зберігання зерна, яке для України виявилося надзвичайно важливим елементом виживання, як за часів, описуваних письменницею, так і зараз, коли ворог знищує українські зерносховища та ключові об’єкти агросектора та експорту нашого зерна.
Дія починається з того, що батько із сином будують захисний металевий ангар. І це є чітким символом виживання – вони захищають своє життя і збіжжя, варять металеву захисну «обшивку», яка в результаті їхніх дій та зовнішніх сил… розсипається під час вистави.
Як зазначає художник-постановник, концепція такого сценічного рішення народилася буквально з документальних фото розбитих ангарів, які команда бачила в новинах – листи металу, які відлітають із каркасів: «Для нас це стало чітким і дуже промовистим образом, який легко зчитується – це нашарування умовної безпеки і нормальності, які злітають із фасаду, і залишається тільки структура. Якщо структура міцна, то їх можна заново наварити, якщо хитка – то все впаде й зруйнується».
За його словами, це трошки і про світ, який у 2022 році (коли розробляли концепцію «Землі» для Литви) розсипався для громадян України загалом і для митців зокрема. «Ми всі тоді відчували непевність, хиткість безпекових гарантій, цивілізаційний розгором. Настали темні часи», – говорить Богомазов.
Одним із важливих елементів сценічної мови вистави є костюми – робота Тетяни Овсійчук, з якою і режисер Уривський, і художник-постановник Богомазов часто працюють разом («Калігула», «Марія Стюарт», «Конотопська відьма», –Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка). І цього разу вона створила дуже стильну, цілісну й виважену роботу. Особливо сильні візуальні образи – дощ із зерна та кров, яка символічно з’явиться на руках у обох братів.
ДВА СКЛАДИ У ВИСТАВІ ДОСИТЬ РІЗНІ ЗА СВОЄЮ ПСИХОЛОГІЧНОЮ РОЗРОБКОЮ
«Земля» має два акторські склади, досить різні за своєю психологічною розробкою (і цим кожен із них надзвичайно цікавий): роль Сави, якому на думці тільки танець, стрільба і чорноока Рахіра (акторки Марія Рудинська, Ольга Узун) виконують актори Владислав Мелешко та Олександр Рудинський, Михайла, з сильним тілом і м’якою та чистою душею, сповненою любові до наймички Анни (Марічка Хоменко, Катерина Школа), грають Андрій Коваленко і Олександр Крючков.
Роль батька – заощадливого, не дуже емоційного та безмежно залюбленого в землю Івоніку Федорчука грають Сергій Детюк та Анатолій Ященко, а трагічний образ Марії – матері, яка водночас втрачає обох синів (одного – фізично, а другого – душевно, коли він убив власного брата) втілюють актриси Олександра Єна та Олена Стефанська.
Наступні покази вистави можна буде побачити вже в новому театральному сезоні Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки, який стартує в середині вересня. А на жовтень заплановано цікавий експеримент – українська команда «Землі» поїде на гастролі в Каунас і зіграє в литовських декораціях, наступного дня – у тих самих декораціях зіграє акторський склад литовської вистави «Žẽmė», щоб наочно показати наскільки в екстремальних умовах та кризах ми, люди, різні, але й наскільки однакові.
Шарм творчості Івана Уривського дає глядачеві багато простору для глибоких відчуттів і емоцій, а сучасна мова театру, якою він звертається до глядача, перетворює сімейну трагедію з повісті «Земля» Ольги Кобилянської на «чорне дзеркало» змін, крізь які зараз проходять Україна і все європейське суспільство, намагаючись подолати темряву, шукаючи світла й борючись за людські душі.
Любов Базів, Київ.
Фото Ірина Сомова
На головній світлині актори Владислав Мелешко (Сава) та Олександр Крючков (Михайло)
Американська співачка Кеті Перрі та колишній прем’єр-міністр Канади Джастін Трюдо вперше з’явилися на публіці як пара.
Як передає Укрінформ, про це повідомляє People.
У суботу ввечері 41-річна попзірка та 53-річний колишній прем’єр-міністр Канади вперше з’явилися на публіці як пара.
За даними видання TMZ, Перрі та Трюдо відвідали кабаре-шоу у Парижі.
На фотографіях, отриманих виданням, видно, як пара виходить із закладу, тримаючись за руки та посміхаючись.
Зазначається, що чутки про романтичні стосунки між Перрі та Трюдо вперше з’явилися ще влітку, коли їх помітили разом у ресторані у канадському Монреалі.
На той час вже було відомо, що Перрі розлучилася з голлівудським актором Орландо Блумом у червні цього року.
У 2023 році Трюдо зі своєю дружиною Софі Грегуар оголосили про розлучення після 18 років шлюбу.
Після того як їх ніхто публічно не бачив разом впродовж кількох місяців, у вересні папараці сфотографували Перрі й Трюдо в обіймах на яхті біля узбережжя Санта-Барбари у Каліфорнії.
Як повідомляв Укрінформ, американський кінорежисер Тім Бертон та італійська акторка і модель Моніка Белуччі оголосили, що вирішили розійтися після двох років стосунків.
Фото: скриншот з відео Paris Match
Події
На Гуцульщині запрацював інтерактивний простір для дослідження історії художньої обробки дерева
У Косівському музеї в Івано-Франківській області створили інтерактивний простір для дослідження історії художньої обробки дерева.
Про це у Фейсбуці повідомляє відділ туризму Івано-Франківської ОВА, передає Укрінформ.
«В одному із залів Косівського музею народного мистецтва та побуту Гуцульщини – філії Національного музею Гуцульщини та Покуття створено новий об’єкт культурного дозвілля для дітей і дорослих – інтерактивний простір, що знайомить відвідувачів з історією художньої обробки дерева на Гуцульщині», – йдеться у повідомленні.
За інформацією ОВА, у залі облаштували висувні шухляди, приховані вітрини, панелі, що обертаються, ігрові елементи та демонстраційні сучасні мистецькі вироби, які можна потримати в руках.
«Коли говоримо про інтерактивний музей, багато хто уявляє комп’ютерні технології чи доповнену реальність. Ми обрали інший шлях – через немультимедійні форми взаємодії. Тут можна торкнутися, послухати, відкрити, обернути, дослідити. Відвідувач стає учасником, а не просто спостерігачем», – запевняє завідувачка Косівського музею Гуцульщини та керівниця проєкту Вікторія Яремин.
Зазначається, що завдяки відеосупроводу відвідувачі можуть віртуально зазирнути у майстерні різьбяра, бондаря та майстра інкрустації, побачити технології, які майже не змінилися за сто років.
Проєкт «Інтерактивний музей Гуцульщини – популяризація традицій художньої обробки дерева шляхом модернізації частини експозиції Косівського музею народного мистецтва та побуту Гуцульщини» реалізували за підтримки Українського культурного фонду та Благодійного фонду «МХП-Громаді» в межах конкурсної програми «Культура. Регіони».
Як повідомлялось, на Гуцульщині запрацював музей «Дєдик».
Фото: відділ туризму Івано-Франківської ОВА
У широкому прокаті розпочався показ фільму «Сірі бджоли». Розповідаємо деталі
Тиша, холод, темрява. Обстріли, невідомість, відрізаність від цивілізації, відсутність електроенергії. Скупе життєдайне тепло від економно розпаленої пічки, ледь зігріті об чашку слабенького чаю руки, мить насолоди єдиними наявними солодощами – медом із своєї пасіки, і єдиний співрозмовник – сусід, спілкування з яким неодмінно перетворюється на побутові та світоглядні суперечки. Така реальність життя головних героїв фільму – колишніх однокласників, а нині самотніх пенсіонерів Сергійовича (Віктор Жданов) і Пашки (Володимир Ямненко), які залишилися удвох на все село в «сірій зоні» на Донеччині.
Фільм знято за мотивами бестселеру Андрія Куркова «Сірі бджоли», що увійшов до шорт-листа «Книги року BBC-2018» та списку найкращих книжок 2022 року за версією The New Yorker. Автор описав події періоду АТО. Режисер однойменного фільму Дмитро Мойсеєв, пов’язав у стрічці цей час із передчуттям початку повномасштабного вторгнення 2022-го. Персонажі – все в тій самій «сірій зоні», але на них вже невідворотно насувається повномасштабна війна.
ЗА ТРИ ДНІ ДО ВТОРГОНЕННЯ Я УХВАЛИЛА НАДВАЖКЕ РІШЕННЯ: ЗУПИНИТИ ЗЙОМКУ І ПОКИНУТИ ВОВЧОЯРІВКУ – ПРОДЮСЕРКА
Шлях до виходу на великий екран «Сірих бджіл» був довгим: робота над фільмом почалася ще 2019 року, у 2021-му отримали фінансування від Держкіно, у 2022 році – команда, спільним бажанням якої було знімати максимально близько до «сірої зони», виїхала на зйомки в село Вовчоярівка Луганської області.
«У тому селі дуже гарний ландшафт і рельєф, а це було надзвичайно важливо для зображального рішення. Натурні кадри, зняті у Вовчоярівці, додали фільму художньої виразності», – розповідає оператор-постановник Вадим Ільков («Маріуполіс», «Вулкан»). Він сам із Донецька, знає багато місцевих нюансів у сільській архітектурі і пейзажі та разом із командою об’їздив багато сіл біля лінії розмежування, до яких тоді можна було дістатися. Тож Вовчоярівка сподобалася їм найбільше своєю пейзажною частиною, тут також знайшли й будинок, де мав жити Сергійович. Усе збіглося в цілісну картинку та йшло за планом. Знімальний процес, попри усвідомлення ризиків, розпочався там у кінці лютого 2022-го. Але вже за три дні продюсерці Іванні Дядюрі довелося ухвалити надзвичайно важке рішення: зупинити щойно розгорнуту нічну зйомку і всією знімальною групою виїхати із села.
«Це було за три дні до початку повномасштабного вторгнення. Мабуть, якась чуйка в мені спрацювала, але ще жевріло сподівання, що ми зможемо повернутися у Вовчоярівку і дозняти, якщо все буде нормально. Далі відомо, що відбувалося… Усім було не до кіно, і Дмитро Мойсеєв (режисер) навіть говорив, що, мабуть, уже не буде сенсу дознімати цей матеріал. А я була впевнена, що ця тема ще довго буде актуальна, на жаль», – розповідає нам продюсерка.
Оператор-постановник додає, що це була перша нічна зміна, і схема світла у нього була розставлена на декілька кілометрів, щоб підсвітити все багатство рельєфу: «У кінематографістів є можливості зробити багату темряву – красиву, розроблену світлом. Якби це була казка або вестерн, можна було б працювати по-іншому. Але ми йшли за відтворенням натуралістичності, щоб максимально реалістично відтворити й передати атмосферу. Ми щойно зняли перший дубль, подзвонила Іванна і сказала згортатися. На певний час зйомки відтермінувалися: тоді всім було не до кіно і було дивно навіть подумати, що можна продовжувати знімати. Але згодом, завдяки старанням продюсерки, ми до них повернулися й завершили фільм».
Він зазначає, що через передислокацію місця зйомок їм не вдалося реалізувати всього запланованого, а саме, – зробити однокадрові входи і виходи з будинка на вулицю, з вулиці – в будинок. Вийшло дещо інше кіно по роботі з камерою.
Щоб усе дозняти команді довелося шукати інтер’єри на Київщині, де знайшли хату, яку знову перетворили на будинок Сергійовича, а команді художників – цілковито відтворити інтер’єр вовчоярівської оселі: посуд, ліжко, і що найскладніше – пічку. Головний герой часто гріється біля неї, і було надзвичайно важливо, щоб це була не якась бутафорська історія, а справжня – від якої віяло б теплом.
Художником-постановником фільму є Владлен Одуденко («Плем’я», «Додому», «Сторожова застава», «Крути 1918», «Люксембург, Люксембург»), відомий і досвідчений: його досвід та смак вплинули на картинку надзвичайно сильно.
Вадим Ільков зізнається, що дуже хотів, щоб над фільмом вони працювали разом з Одуденком, тому що «художників багато талановитих, але в наш час усе швидко змінюється, і, скажімо, відтворити сільський радянський інтер’єр у фільмі, якщо людина народилася пізніше, можна за фотографіями, але це буде титанічна робота. А він усе це бачив на власні очі, і в нього є до цього власне ставлення: до цих сервізів, полірованих меблів. Він розуміє відмінності в міській і сільській культурі тодішнього побуту. Його власний досвід і особисте ставлення до цього дуже вдало спрацювало, щоб відтворити середовище, яке ми хотіли показати».
КУРКОВ: АТМОСФЕРА У ФІЛЬМІ ВІДПОВІДАЄ АТМОСФЕРІ РОМАНУ
Перед початком роботи над фільмом його творці брали дозвіл на екранізацію роману у автора. Андрій Курков переглядав фільми режисера Дмитра Мойсеєва, щоб зрозуміти, в чиї руки він віддає свій твір. Дав згоду, а потім одним із перших побачив готову стрічку на великому екрані в Лондоні на Днях українського кіно.
Звісно, авторці цих рядків було цікаво дізнатися про враження з перших уст від самого письменника.
– Пане Андрію, чи вдалося команді фільму відтворити настрій, ідею, атмосферу, характери головних героїв вашого роману?
– Так, атмосфера у фільмі відповідає атмосфері роману. Коли я читав сценарій, а було це вже понад п’ять років тому, в мене виникло багато питань до режисера, навіть були претензії. Тепер, коли я подивився фільм, ані питань, ані претензій немає. Думаю, з того часу і сценарій змінився, і я трохи змінився, але головне – змінився час, він став ще драматичнішим. Росія знищила сіру зону і тепер це фільм не про сьогодення, а про вчорашній день. Хоча, якщо говорити про людський вимір війни і її вплив на людські стосунки, то тут актуальність цієї зафільмованої історії нікуди не зникла і минулим не стала, – розповів нам Курков.
РЕЖИСЕР: БІЛЬШ КРУТА РІЧ, НІЖ СВОБОДА, ЦЕ – БОРОТЬБА ЗА СВОБОДУ, І ГОЛОВНОМУ ГЕРОЮ ЦЕ ДАЄ ВІДЧУТТЯ, ЩО ВІН ЖИВИЙ
Ще один цікавий і важливий момент – режисер та сценарист стрічки змінив фінал, тобто він не такий, як був у романі, і не такий, як у виставі «Сірі бджоли» Театру на Подолі, поставленій режисером Віталієм Малаховим у 2019 році (хоча і фільм, і вистава поставлені за тією самою першою частиною роману). Ба більше, він навіть не такий, яким був на початку роботи над фільмом у первинному сценарію!
Дмитро Мойсеєв («Такі красиві люди», «Час хризантем») пояснює, що після початку повномасштабної війни було вирішено змінити фінал, і фільм від цього став кращим, ніж міг би бути, якби його зняли так, як планували до вторгнення. Діалоги не змінювалися, але змінювалися акценти, і, на його переконання, фільм став більш об’ємним і більш серйозним полотном.
«Той фінал, який планували спочатку, був більш динамічним та епічним з боку сюжету, але фінал, який ви бачите зараз, став більш епічним з погляду людського вибору, людського існування і боротьби. Знаєте, на початку ХХ століття американські продюсери зібралися і поставили перед собою питання, про що вони зніматимуть кіно, що – найголовніше в житті? Більшість відповіли: «Звичайно, любов». Але дехто сказав: «Ні, є щось крутіше, ніж любов. Це свобода». А я хочу додати, що є ще більш крута річ, ніж свобода, це – боротьба за свободу. І я вважаю, що головному героєві відчуття, що він живий, дає лише це. Ти живий лише, коли ти борешся. У Сергійовича непрості стосунки з колишньою дружиною, вона від нього пішла ще до війни і виїхала. А от свій будинок він не втрачає, залишається в ньому, і для нього це не просто місце, де він спить, а місце сакрального значення», – говорить Мойсеєв.
Андрій Курков розповів нам, що змінений фінал змусив його замислитися: «З одного боку, він наче надто патріотичний, і перше питання, яке в мене з’явилося: ʺЯк цей фінал сприйматимуть глядачі після війни?ʺ. Але те, що режисерові вдалося такий фінал уплести в тканину кіноісторії найгармонійнішим способом, не викликає сумніву. Дії Сергійовича у фільмі повністю відповідають способу мислення, характеру і психологічному портрету головного героя. Немає штучності фіналу, немає відчуття суперечності між історією та її фіналом».
ТУТ БАГАТО ГУМОРУ, БО ЦЕ ЗАГАЛОМ ОДНА З ХАРАКТЕРНИХ РИС НАШОЇ НАЦІЇ
Фільм «Сірі бджоли» вельми небагатолюдний – два головні герої на тлі медитативних пейзажів та похмурих інтер’єрів блискуче витягують на собі весь драматизм ситуації, ми знайомимося із світом, який їх оточує, через їхні переживання. І якраз через їхні дрібні або великі конфлікти розуміємо психологічний портрет людини в тих обставинах. Є ще один важливий персонаж фільму – український військовий у виконанні актора Максима Бурлаки («Мої думки тихі», «Дільничний із ДВРЗ») – його персонаж має небагато екранного часу, але гарно уособлює сильні риси українського захисника.
«Зробити гарно свою роль у будь-якому фільмі – це вкрай важливо, а у цьому фільмі – це вирішальне, – каже режисер. – Тут багато гумору, бо це загалом одна з характерних рис нашої нації: це наша боротьба з усіма негараздами, бо інакше важко жити у складних умовах, а надто в умовах війни. Гумор дуже допомагає психологічно піднятися, перебороти негаразди, трішки підвестися над ними, бо коли ти над чимось жартуєш, то воно стає більш легким, через жарт проблеми набувають певної легковажності. Гумор уже був у романі, це не я його вніс у матеріал. Андрій Курков дуже гарно підібрав цих двох персонажів. У моєму сценарному втіленні вони трішки змінилися після того, як я здійснив дві подорожі Донбасом у пошуках локацій. Там я взяв від людей, з якими спілкувався, якісь фрази, побутові звички, погляди. Це ж фактично, як картина, яку ти малюєш, десь одну фарбу взяв, десь іншу – воно створюється, дуже часто і підсвідомо, і свідомо».
ВІКТОР ЖДАНОВ: БДЖОЛИ – ЦЕ ЄДИНА РАДІСТЬ, ЯКА ЗАЛИШИЛАСЯ В МОГО ГЕРОЯ
Актор Віктор Жданов визначає свого Сергійовича як драматичного персонажа, який, що найголовніше, не замкнувся у собі.
«Він не втратив любові до життя, до своєї країни, до того місця, де він перебуває. І його слова ʺце мій дім, куди я поїду?ʺ особисто для мене показують цільність цього персонажа. Він чимось переймається, працює, попри війну, тяжкі побутові обставини, сімейні труднощі, пов’язані з розлученням. Він залишився сам, навкруги воєнні дії, у нього нічого більше немає, крім цих бджіл, і вся любов віддається їм. Бджоли – це єдина радість, яка в нього залишилася», – описує актор свого героя. І зауважує, що йому було дуже приємно працювати в парі з Володимиром Ямненком у головних ролях у повному метрі, тому що обожнює його як професійного актора, і як людину.
«Я б не став говорити, що з цих двох персонажів – Сергійовича і Пашки – хтось хороший, а хтось поганий. Все виявляється у вчинках, не у словах. Нехай глядач дивиться і робить власні висновки. Наскільки те, що робить герой Ямненка, впливає чи не впливає на його життя, я не надто замислювався, тому що, коли ми знімали, переймався лінією свого персонажа. У них є точки дотику співіснування, вони залишилися в селі тільки вдвох. У Пашки так само, як і в Сергійовича, більше нікого немає. Вони обидва – заручники ситуації, коли кожен має зробити свій вибір: поїхати чи залишитися».
Жданов поділився, що раніше, коли його родина виїхала з Донецька, він «когось звинувачував, когось вибілював, когось чорнив. Потім, може, з віком, а може, з подіями, які відбуваються з нами, я перестав робити такі висновки, для себе щось обдумую, але на загал не виношу. Я й зараз маю приклади рідних людей, які сидять під обстрілами і просто не хочуть бути комусь тягарем у чужому домі. Різні ситуації. Завжди є якісь причини, які не дають людям виїхати з цієї території».
КУРКОВ: Я ДУЖЕ РАДІЮ, ЩО ФІЛЬМ ВІДБУВСЯ, І ЩО ВІН РОЗПОВІДАЄ ТУ ІСТОРІЮ, ЯКУ Я НАПИСАВ
Хочеться нагадати, що Віктор Жданов став справжнім відкриттям для широкого глядача саме завдяки Іванні Дядюрі – продюсерці фільму «Кіборги». Тоді стояло завдання знайти для стрічки немедійні обличчя. І поява в кадрі Жданова в ролі військового з позивним Старий стала для всіх перемогою – він був настільки органічний, ну от, людина, яка з тобою поряд!
«Щодо кастингу на ʺСірі бджолиʺ у нас із режисером не було жодних суперечок, хто ще міг би бути на роль Сергійовича. До того ж у Жданова були тільки ролі другого плану, хоча, безумовно, гарні. А цей персонаж ніби для нього виписаний», – говорить Дядюра, а Мойсеєв додає, що бачив у Вікторі Жданові та Володимирові Ямненку потенціал, потрібний для цього кіно, і вони обидва пречудово виконали свою акторську задачу.
Як виявилося, Андрій Курков теж дуже добре оцінив Сергійовича у виконанні Жданова та Пашку у виконанні Ямненка: «Актори чудові! У фільмі мало персонажів, а це накладає страшенно велику відповідальність на акторів. За майже шість років театральної вистави я, звичайно, звик до геніального Богдана Бенюка в ролі Сергійовича. Тож на початку я дуже прискіпливо приглядався до Віктора Жданова. На п’ятій-шостій хвилині фільму він мене переконав. Тепер я визнаю двох Сергійовичів – Жданова і Бенюка», – розповів письменник.
На наше запитання, наскільки для автора хвилююче дивитися театральні та кіновтілення власних творів, Курков відповів: «Це завжди переживання і навіть побоювання, що візуальне втілення роману не сподобається, викличе негативну реакцію. З театральною постановкою в 2019 році було легше, бо я був поруч, і ми постійно з Віталієм Малаховим обговорювали п’єсу, я ходив на репетиції і бачив, як усе народжується. Кіно створювалося окремо від мене, я тільки час від часу отримував якусь інформацію. Я не був на зйомках, у мене було стійке відчуття, що фільм мені не сподобається, хоча перша повнометражна робота Дмитра Мойсеєва мені сподобалася. Насправді після перегляду фільму я відчув величезне полегшення, я дуже радію, що фільм відбувся, і що він розповідає ту історію, яку я написав. Звичайно, фільм завжди відрізняється від книги».
РЕЖИСЕР: УСЯ ТИША, ЯКА Є У ФІЛЬМІ, ЦЕ НАСПРАВДІ МУЗИКА, СТВОРЕНА ДЛЯ КОЖНОЇ СЦЕНИ ОКРЕМО
Про візуальне вирішення, героїв, акторів, перипетії знімального процесу ми вже трішки розповіли, але хочеться додати ще кілька слів про звуковий ряд, точніше, про тишу в кадрі, над створенням якої команда працювала пів року. Адже перед нами розгортається історія, де за відсутності електроенергії і мешканців за десятки кілометрів – не працюють жодні механізми, не гудуть трансформатори, не їздять машини, не гомонять люди, та й домашніх тварин, які б видавали свої природні «хро» чи «му» вже не лишилося, а бджоли Сергійовича взимку сплять – і теж мовчать… Є тільки небагатослівні, хоча місцями дуже активні, «перегиркування» головних героїв та кількасекундний яскравий і свіжий, як ковток весняного вітру серед сірої зими, музичний сплеск української пісні.
«Уся тиша, яка є у фільмі, це насправді музика, створена для кожної сцени окремо композитором Андрієм Пономарьовим. Бо, намагаючись записати тишу, ми зіткнулися з тим, що це майже неможливо зробити. І всі експерименти, які ми проводили з підбору фонів, зокрема тих, які ми записали на Донбасі навколо Вовчоярівки під час зйомок, не підходили. Наш звукорежисер Артем Мостовий порадив зробити цю тишу разом із композитором, от тоді у нас все вийшло», – розповів режисер Дмитро Мойсеєв.
Без спойлерів у завершення матеріалу додамо, що у фільмі, крім важкої реальності «сірої зони» й гумору, який цей сірий туман трохи розвиднює, є й невелика детективна лінія. Відвертих жахів на екрані немає, але фільм викликає тремтіння, сльози і щемкі внутрішні питання: чому ці люди там, як виживають? Тема важка й водночас близька для кожного з нас, а слова персонажа Жданова: «Це мій дім, чому я маю їхати кудись звідси? Я хочу тут жити» – не втрачають актуальності, а навпаки загострюються з кожним днем повномасштабного вторгнення.
Рекомендуємо подивитися всім, бажано на великому екрані поки триває широкий прокат. Команда вклала надзвичайно багато зусиль і в зображення, і у звуковий ряд, і у гру акторів – хороше і глибоке кіно.
Любов Базів. Київ
Фото Олександра Клименка, Фейсбук
-
Одеса7 днів agoКоли в Одесі ввімкнуть опалення 2025 року
-
Усі новини1 тиждень agoДівчина Клопотенка – шеф-кухар показав романтичні кадри
-
Усі новини7 днів agoнезвичайне відкриття у Таїланді (фото)
-
Україна1 тиждень agoнаступного тижня в Україні очікуються хвиля похолодання і багато дощів
-
Події5 днів agoУ Берліні розпочався Український кінофестиваль
-
Усі новини5 днів agoЧоловік влаштував власні похорони – навіщо він це зробив
-
Події7 днів agoМКСК підготувало календар заходів до відзначення Тижня української мови
-
Політика5 днів agoЗеленський підписав закон про направлення підрозділів ЗСУ у Туреччину та Британію