Суспільство
Ті, хто вчать дітей пам’ятати своє і своїх
Дві долі, два покоління, одна професія: як українські вчителі історії живуть і працюють у час війни
Ми зустрілись в останніх числах серпня. За пару днів мав розпочатися новий навчальний рік. Майже порожні, лункі, «напівсонні» коридори школи завмерли у передчутті галасливої малечі та насмішкуватих статечних старшокласників. Ліцей № 64 (колись школа з поглибленим вивченням іспанської мови) – знаний заклад освіти в Солом’янському районі Києва. Двоповерхова, нещодавно відремонтована будівля дивиться головним фасадом на вулицю визначного українського педагога Костянтина Дмитровича Ушинського, якого росіяни уперто й підкреслено називають «рускім пєдагогом». Біля широкого ґанку квітнуть по-осінньому яскраві чорнобривці. Високе ясне небо, сонячно. І, головне, немає повітряної тривоги.
Про зустріч домовлялася з директором ліцею – Оксаною Володимирівною Юшко. Двері її кабінету майже не зачинялися, а якщо й зачинялися, то ненадовго. То комусь треба було щось уточнити, то запитати, то поставити підпис. Це й зрозуміло – останні узгодження, останні приготування до відповідального дня, до 1 вересня. Пані Оксана зауважує, що їй, як керівнику закладу, певною мірою пощастило: «Катерина Юріївна – вчителька молода, не так давно у нас працює, але встигла чудово себе зарекомендувати, а Ігор Іванович – учитель із досвідом, кандидат історичних наук, військовий; викладав у нас, потім пішов на фронт, а нині повернувся… Дуже цікаві й різнобічні особистості, та й ніде правди діти, люди гарні!»
Тож знайомтесь: учителі історії столичного ліцею № 64 Катерина Юріївна Качинська та Ігор Іванович Сокаль. Чому нам хотілося поспілкуватися саме з викладачами історії? Тому що саме вони в часи Великої війни вчать українських дітей національної пам’яті: хто ми є? Що за народ? Що пережили на своєму віку й чому це з нами сталося? Вони вчать не просто датам, а формують світогляд майбутніх громадян України, небайдужих до долі батьківщини. Місія – надважлива.
КАТЕРИНА ЮРІЇВНА: МОЛОДА ЕНЕРГІЯ Й ВИКЛИК АВТОРИТЕТУ
Перше, на що звертаєш увагу, знайомлячись із пані Катериною – голос. У неї неймовірно розкішний голос. Якесь дивовижне поєднання глибини й дзвінкості. Звісно, для вчителя це не дрібниця, адже голос – один із важливих інструментів професії. Але тут… Слухати б і слухати. Одразу ж уявляєш пані Катерину на великій сцені. Кажу їй про це. Вона сміється у відповідь й розповідає, що в дитинстві довго не знала ким хоче бути. О, так, і співачкою теж! А потім якось швидко й чітко визначилась: учителем історії.
Запитую, звідки вона родом і чи давно працює в 64-му ліцеї. Виявляється, вона волинянка – з Ківерців, що неподалік від Луцька. І велика історія теж присутня в долі її родини. Її прадід – Сергій Качинський – воював в УПА. Одна з прабабусь дивом вижила під час каральної спецоперації НКВС, коли переодягнені енкаведисти видавали себе за бійців УПА. Згодом у місті, серед білого дня вона побачила одного з убивць у формі НКВС… Що сказати: майже кінематографічний сюжет.
Тож історію Катерина Юріївна знає не лише з книжок, але й за родинними переказами. І вона спілкується зі своїми учнями фактично однією мовою. Це більш, ніж важливо: бо учителька із заходу України, а її учні – кияни. Народжена в ХХІ столітті, декілька років тому Катерина зовсім недавно й сама такою була. Та ще й меншу сестру ученицю має. А ще в ній відчувається внутрішній стрижень. Вона вміє казати рішуче «ні». Вчити дітей – то труд не з легких.
– Буває, хочуть нав’язати своє: давайте, ми вам напишемо і здамо, а ви там увечері перевірите… Ні, кажу. І пояснюю: я теж, як і ви, хочу ввечері зависнути в тік-тоці, послухати музику, погуляти, зрештою, а не сидіти і перевіряти ваші зошити.
За вікном чується стукіт коліс потяга – між заднім фасадом ліцею й приватним сектором Караваєвих дач пролягає залізнична колія, за кілька кілометрів, на Києві-Волинському, вона розгалужується – наліво український Південь, направо український Захід.
– Знаєте, – каже пані Катерина, – у мене вдома, неподалік від обійстя – теж залізниця. І теж чути оцей характерний стукіт коліс. Я коли вперше зайшла в цей клас і почула електричку – чомусь одразу подумала: о, наче вдома.
– Тобто знак?
– Виходить, що так, – усміхається вона.
Виклики її не лякають, а навпаки, спонукають до дії, боротьби. Катерина Юріївна з тих, чий девіз «Я не здамся без бою», з борців. Працювати почала з 3-го курсу університету Грінченка. Розповідає, як влаштовувалась на роботу в ліцей. Це був 2022 рік… Стояв вибір між приватним закладом і ліцеєм. Зупинилась на державному закладі. Дуже переживала. Взагалі, її брали на місце Ігоря Івановича, який пішов до лав ЗСУ. Діти звикли до вчителя, тому зі скептицизмом сприйняли новеньку вчительку: «Ну, мовляв, подивимось…» Але за ці три роки їй вдалося завоювати довіру й набути авторитету.

Запитую, чи читають зараз діти книжки. Відповідь – без несподіванок: ні… Пані Катерина зауважує, що сучасним дітям вкрай важко дається читання великих текстів. Та й вона сама надає перевагу короткій і лаконічній інформації, зазвичай відео та аудіо. Тому розуміє своїх учнів. Вона рекомендує їм відео в Ютубі: «Зараз там чимало цікавих, пізнавальних каналів на історичну тематику на будь-який смак. Від найпростіших, до більш складних». Підручником, як будь-який інший учитель, що поважає себе, теж фактично не користується. Він годиться хіба що як загальний орієнтир.
– А хто ваш улюблений історичний персонаж?
– У мене, на відміну від Ігоря Івановича, таких немає, але є певна епоха. Це середина – кінець ХІХ століття. Здавалося б багато в чому, сіра й безлика доба; я, наприклад, у школі її просто терпіти не могла, але згодом вона розкрилась для мене зовсім несподіваним боком – я побачила, зрозуміла, що якби не ці десятиліття, не всі ці люди, а там чимало яскравих особистостей було, які організовували весь цей проукраїнський рух у різних імперіях, то далі б нічого не було: ні УНР, ні незалежності в 1991-му.
– Що б ви порадила сучасним підліткам?
– Бути більш реалістичними. І… приборкувати гормони. Ну, це жарт, звісно, – додає, усміхаючись.
А ще констатує, що бувають класи, з якими чомусь психологічно важко:
– Після одних ніби на крилах летиш, а після інших – мов хвиля змила. І наче ж усе те саме пояснюєш, але різниця – дуже відчутна.
Зауважую, що про подібний ефект іноді кажуть музиканти: з однією публікою є контакт, а з іншою, трапляється, немов стіна між вами, а в мистецтві ж енергетичний взаємообмін надважливий. Виявляється, в педагогіці – теж. І не завжди позитивний результат залежить лише від учителя.
ІГОР ІВАНОВИЧ: ДОСВІД, ВІЙНА І ПОВЕРНЕННЯ ДО ШКОЛИ
Ігор Іванович одразу ж починає з улюбленого предмета, викладанню якого він присвятив майже 20 років життя. Він із захватом демонструє куточок старожитностей у класі історії: муляжі мечів, луків, лицарські рукавиці тощо. Бере в руки лука й починає детально розповідати про його будову й пояснювати, чим лук воїнів Х століття відрізняється, наприклад, від сучасного. Як правильно натягувати тятиву, як правильно тримати руки, пальці – адже це справжня наука! Він знає про стародавню зброю майже все.
Про пана Ігоря розповідати насправді й важко, і легко. До того, як переступити поріг школи – вже в якості вчителя – він мав за плечима потужний бекграунд: кандидат історичних наук, викладач військової історії в ад’юнктурі академії Міністерства оборони тощо. Втім, поважне минуле жодним чином не позначилось на його вдачі – він не розгубив юнацького запалу. Ігор Іванович неймовірно ерудований, має широкий діапазон зацікавлень – від психології до сходознавства; любить співати, а при нагоді ще й пару прийомчиків карате покаже…
Родом він зі стародавнього і славного «бандерівського» міста Стрий. Міста, де зародився легіон Українських січових стрільців й одного із найпотужніших осередків ОУН. За радянських часів, розповідає пан Ігор, у Стрию дислокувалося 20 військових частин – це було надзвичайно мілітаризоване місто. А ще воно буквально пронизане історією. Тож не дивно, що він з дитинства мріяв стати або військовим, або істориком. Хотів вступати у Львівське вище військово-політичне училище, але не зміг – туди не брали місцевих. Політика тодішнього імперського центру була така: українці мусіли їхати вступати кудись углиб РФ, щоб асимілюватися з росіянами. Тож Ігор закінчив Курганське вище військово-політичне училище, яке готувало офіцерів-політпрацівників для ВПС. Потім повернувся в Україну, працював у системі Міноборони; викладав курсантам, захистив кандидатську. Обіймав посаду начальника кафедри історії Київського військового гуманітарного інституту. З 2015 року працює вчителем історії.

Роботою був задоволений, одразу ж знайшов порозуміння з учнями, адже вміє зацікавити будь-якою темою й уміє тримати аудиторію. Втім, все змінилося після повномасштабного російського вторгнення 24 лютого 2022 року. З першого дня війни, після родинної наради, Ігор Іванович пішов у 130 батальйон ТрО (згодом 243 окремий батальйон ТрО ЗСУ). Боронив від ворога Київ і Київщину. Отримав звання полковника. Згодом перебував у Новгород-Сіверському районі на кордоні з Брянською областю РФ – там разом із побратимами відбивали ворожі ДРГ, які навратливо сунули з Московщини на українську землю. Служив заступником командира батальйону з психологічної підтримки персоналу; в Оперативному командуванні «Північ», де теж опікувався психологічною підтримкою персоналу. У травні 2025-го демобілізувався за станом здоров’я і ось зараз вже повернувся в школу.
Серед найулюбленіших історичних постатей пан Ігор називає Данила Галицького:
– Данило Романович – справжній державець, визначна особистість. Один із найвпливовіших володарів Центрально-Східної Європи. Одним словом – король Руси!
І сміючись згадує, як в юності іноді до сказу доводив надто затятих москальських викладачів своїми українофільськими відповідями на екзаменах… Щодо найважливішої події в українській історії, то тут однозначно називає прийняття Акта проголошення незалежності 1991 року.
Нині, перед початком нового навчального року він трішки хвилюється:
– Був відсутній три роки, тож трохи відстав, вибився з колії… А тут стільки всього нового, виявляється, відбулося… Доводиться наздоганяти швидкими темпами. Ось, Катерина Юріївна мені в цьому допомагає; дякую їй, а то навіть не знаю, як би і впорався.
– Нічого, вам не звикати, – підбадьорююче відповідає та. Обоє усміхаються.
На запитання, що найважче в професії, вчителі – і пані Катерина, і пан Ігор майже в один голос, із зітханням, зізнались, що найважчим є значна формалізація, нові й нові вимоги міністерства освіти: «Іноді складається враження, що там працюють люди, дещо відірвані від практики, які живуть у світі абстрактних ідей… Тож іноді важко втілювати в життя те, що нам спускається… Сидиш, ламаєш голову замість того, щоб щось корисне зробити…» Наприклад, чимало питань викликає НУШ («Нова українська школа» – реформа, започаткована МОН у 2018 році). До речі, не вперше чую критичні зауваження щодо НУШ саме від учителів. Прикметно, що серед «10 ключових компетентностей НУШ» і слова немає про історію – навіть не про її роль у виховному процесі, а взагалі – цей предмет не згадується, хоча й є одне речення про те, що «нова школа плекатиме українську ідентичність». Мистецтво, біологія, математика, іноземна мова є, а от історії – немає! Дитина бачиться чиновникам як «особистість, новатор, патріот», але яким чином відбуватиметься виховання патріота – не пояснюється.
– Як сьогодні діти сприймають історію?
– Вони відгукуються на живі, яскраві, емоційні короткі сюжети, факти. Розповіді, що зачіпають. Їм «не заходять» довгі нудні оповіді та моралізаторство. Ця стосується як учнів молодших класів, так і старшокласників.
Запитую вчителів: хто або що, на їхню думку, найбільше впливає на формування майбутнього українського громадянина? Тут відповіді різняться. Катерина Юріївна вважає, що головне виховання йде з родини. Саме вона є першоосновою, саме в родині закладаються головні орієнтири подальшого життя дитини, тож і її майбутньої громадянської позиції: небайдужості до долі батьківщини, або ж навпаки – індиферентності. Батьки – це перший і головний зразок наслідування і поведінки. Школа може лише відкоригувати дитячу особистість, але навряд чи може її змінити.
Ігор Іванович, як військовий, наголошує, що потрібен загальнонаціональний підхід – системна й продумана позиція держави, спрямована на патріотичне виховання молоді. Без участі держави – зусилля окремих ентузіастів будуть радше спорадичними й навряд чи матимуть відчутний ефект.
Ось такі вони: Катерина Юріївна та Ігор Іванович. Колеги, захоплені своєю справою. Віддані професії. Гідні, розумні й красиві. Українські вчителі історії. Одні з тисяч, і разом із тим – неповторні.
Світлана Шевцова, Київ
Фото авторки публікації.
Суспільство
Укрзалізниця після ускладнення логістики на півдні призначає додаткові вагони до Кишинева з Києва та Одеси
АТ “Укрзалізниця” призначає додаткову групу вагонів до Кишинева з Одеси та Києва.
Як передає Укрінформ, про це Укрзалізниця повідомляє у Телеграмі.
Уже сьогодні протягом дня квитки надійдуть у продаж на дати починаючи з 20 грудня.
Це стало оперативною реакцією Укрзалізниці на ускладнення перетину молдовського кордону іншими видами транспорту.
Укрзалізниця продовжує моніторити ситуацію та збільшуватиме місткість своїх сполучень із Кишиневом в разі потреби, щоб усі жителі обох країн могли вільно пересуватися між Молдовою та Україною, наголосили в компанії.
Як повідомляв Укрінформ, через безпекову ситуацію роботи з відновлення мостового переходу в селі Маяки Одеської області, який зазнав ушкоджень внаслідок численних російських ударів, не проводяться. Триває оцінка стану конструкції.
Україна спільно з Молдовою опрацьовують транзитні маршрути та альтернативні шляхи сполучення, щоб забезпечити роботу логістики півдня України.
Фото: Укрзалізниця
Суспільство
У резолюції Генеральної Асамблеї ООН згадали імена кримськотатарських політв’язнів Анонси
Оновлена резолюція Генеральної Асамблеї ООН щодо дотримання прав людини на тимчасово окупованих територіях України посилює міжнародний тиск на росію та фіксує ключові порушення, зокрема тортури й незаконне утримання українських громадян.
Про це Суспільному.Крим розповіла голова правління Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник. Вона пояснила, що документ має принципове значення, навіть з огляду на те, що росія його не виконує.
За її словами, в оновленій резолюції чітко зафіксовані злочини проти українських полонених — як цивільних, так і військових. Також у документі враховані результати міжнародних розслідувань, зокрема звіти спеціальних комісій щодо воєнних злочинів.
Окремо Скрипник звернула увагу на нову, жорсткіше сформульовану вимогу до росії — надати повну інформацію про всіх громадян України, яких незаконно утримують.
Вона наголосила, що йдеться не лише про обмін чи звільнення полонених, а й про встановлення долі кожної людини. За її словами, рф системно приховує дані про цивільних заручників, утримує їх у незаконних місцях та без зв’язку із зовнішнім світом.
Також у цьогорічній резолюції прямо згадуються імена українських і кримськотатарських політв’язнів та осіб, викрадених на окупованих територіях. Серед них — Емір-Усеїн Куку, Галина Довгопола, Сервер Мустафаєв, Асан і Азіз Ахтемови, Ірина Данилович, Богдан Зіза, Енвер Крош, Вільєн Темерьянов, а також громадянин Іспанії Маріано Гарсія Калатаюд, викрадений у Херсоні, місце перебування якого досі невідоме.
Ольга Скрипник підкреслила, що резолюція залишається важливим інструментом міжнародної підтримки України та протидії російській пропаганді, навіть попри ігнорування її Росією. Саме на основі таких документів у майбутньому ухвалюються міжнародні рішення.
19 грудня Генеральна Асамблея ООН ухвалила оновлену резолюцію “Ситуація з правами людини на тимчасово окупованих територіях України, включно з АР Крим та містом Севастополь”. За документ проголосували 79 країн, проти — 16, ще 73 утрималися. Серед держав, які виступили проти, — росія, Білорусь, Китай, Іран, Північна Корея, Куба, Нікарагуа та низка африканських країн.
У квітні Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію, яка створює основу для компенсацій за шкоду, завдану росією з моменту окупації Криму у 2014 році. Документ підкреслює необхідність врахування збитків від дій агресора, зокрема порушень прав місцевих жителів.
Суспільство
На Одещині росіяни знищили склад з обігрівачами та бойлерами
У ніч на вівторок, 16 грудня, Одеська область вкотре зазнала атаки російських ударних безпілотників. Внаслідок удару на території одного з підприємств виникла масштабна пожежа, повідомив начальник Одеської обласної військової адміністрації (ОВА) Олег Кіпер.
📢 «росія продовжує тероризувати цивільне населення Одещини. Цієї ночі ворог атакував регіон кількома десятками ударних безпілотників», — написав Кіпер у Telegram.
За його словами, вогонь спалахнув на території підприємства, де загорівся склад із побутовою технікою — бойлерами та обігрівачами. Полум’я швидко поширилося, однак рятувальникам вдалося не допустити подальшого розповсюдження пожежі.
Пожежу повністю ліквідували підрозділи ДСНС. Також було врятовано розташований поруч склад логістичної компанії, який опинився під загрозою займання.
За попередніми даними, постраждалих немає. На місці події продовжують працювати екстрені та профільні служби, які встановлюють остаточні наслідки атаки.
Нагадаємо, цієї ж ночі російські війська атакували Запоріжжя безпілотниками — один із «шахедів» влучив у житлову дев’ятиповерхівку, внаслідок чого постраждали троє людей.
Також ударні дрони рф вразили фермерське господарство у Чернігівській області: було пошкоджено корівник і загинуло сім корів.
-
Суспільство1 тиждень agoЯкі суші найсмачніші в Одесі: ТОП-3 доставки ролів Реклама Анонси
-
Одеса5 днів agoЗатори біля Паланки — ситуація на кордоні з Молдовою
-
Одеса1 тиждень agoЛіцензію клініки Odrex в Одесі зупинено — подробиці
-
Усі новини1 тиждень agoРозлучення Наталки Денисенко – акторка розкрила причину
-
Політика1 тиждень agoМирний план США — Україна передала Штатам реакцію на документ
-
Війна1 тиждень agoСирський окреслив ключові зміни — деталі
-
Усі новини1 тиждень agoСонячні панелі викидають з однієї простої причини: експерти розкрили деталі (фото)
-
Усі новини1 тиждень agoНе купуйте «розумний» телевізор без цих функцій: експерти назвали 5 параметрів
