На території Чернівецького національного університету в межах проекту з реабілітації поранених військових «Мандротерапія» зіграли виставу «Ромео і Джульєтта».

Вітчизняному бізнесу, за оцінками експертів, не вистачає більш як 3 млн працівників. Після війни, якщо повернення додому українських біженців затягнеться і якщо повертатися вирішать не всі, потреба в кадрах лише загострюватиметься. В Мінекономіки підрахували: для щорічного зростання ВВП на 7% до 2030 року країна додатково потребуватиме 4,5 мільйона працівників. Один із найпростіших, здавалося б, шляхів подолання кадрової проблеми – залучення трудових мігрантів із-за кордону. І з різних регіонів України уже надходить інформація про приїзд «екзотичних» працівників з Непалу, Індії, Бангладеш. Такі повідомлення провокують дискусії про потенційні ризики масового напливу зовнішніх трудових мігрантів. Особливо, зважаючи на оцінки експертів, згідно з якими щорічна потреба в залученні іммігрантів може сягати 300 тисяч осіб.

ІММІГРАЦІЯ – ТІЛЬКИ КЕРОВАНА, З ВІДБОРОМ, ПРАВИЛАМИ ТА ЗАПОБІЖНИКАМИ

За оцінками науковців, демографічні втрати України внаслідок війни перевищили 10 мільйонів людей. Це і про тих, хто виїхав за кордон, і хто залишився на окупованих територіях, і про загиблих військових та мирних жителів. Для ринку праці удар іще більш болючий, адже ринок утратив сотні тисяч громадян працездатного віку.

Тож і не дивно, що під час опитувань керівники 75% українських компаній заявляють про нестачу робочих рук. Надто – у будівництві, сільському господарстві, логістиці. Бракує кадрів і в комунальній та бюджетній сферах.

А кадровий дефіцит – це ж не лише про стагнацію конкретних бізнесів та гальмування всієї економіки. Це ще й про загрозу для нашої й без того «хворої» пенсійної системи. Офіційно працевлаштованих у нас уже менше, ніж пенсіонерів. Хоча солідарна система ефективна лише тоді, коли на одного отримувача пенсійної виплати «працюють» 3–4 людини. В Україні таке вже неможливо. Хіба що масово залучати до роботи (і до сплати ЄСВ та податків у нашій країні) іноземних громадян…

Про те, що нам рано чи пізно доведеться масово завозити додаткових працівників із-за кордону, говорять не перший рік. Тож тема не нова. Хіба що зараз дискусії в публічному просторі помітно активізувалися. Як через сигнали про можливе швидке закінчення війни, так і через згадані вже новини про приїзд цілих груп іноземців для роботи у різних наших містах та регіонах – до Івано-Франківська, на Черкащину, Хмельниччину, Київщину… Можливо, каталізатором цих дискусій стала підготовка Стратегії державної міграційної політики України до 2035 року, а може вплив інцидентів з мігрантами, що почастішали у Європі.

«Україна вже відчуває реальний дефіцит робочої сили. І в цій ситуації ми змушені порушувати питання: чи готові ми не лише повертати своїх громадян, а й системно залучати людей іззовні. Йдеться про керовану імміграцію – політику з чіткими правилами і зрозумілими критеріями, яка відповідає потребам економіки», – наголосив, відкриваючи дискусію за круглим столом в Укрінформі на тему «Імміграція для відновлення: як Україні закрити дефіцит кадрів і зберегти безпеку», президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування Василь Воскобойник.

Але це має бути не хаотичний, а чітко контрольований та керований процес у межах системної державної політики залучення іноземних працівників. Інакше ризикуємо повторити помилки, допущені деякими донедавна максимально відкритими для іммігрантів західними демократіями, в суспільно-політичному житті яких некорінне населення відіграє дедалі більшу (часто дестабілізуючу) роль, де поглиблюються міжетнічні протистояння, релігійні протиріччя, збільшуються рівень злочинності та ступінь терористичних загроз, а на околицях великих міст порозросталися справжні «гетто приїжджих».

В українських умовах, з огляду на нашу жахливу демографічну кризу, підсилену найбільшою у 21 столітті війною, масштабними руйнуваннями та іншими імовірними повоєнними турбулентностями, а також на відсутність досвіду масового залучення трудових мігрантів, це може набути ще більших і загрозливіших масштабів.

Отже, систему запобіжників треба розробити та починати впроваджувати ще до того, як українські кордони почнуть перетинати десятки чи сотні тисяч іноземних трудових мігрантів. Головним викликом при формуванні відповідної політики буде пошук балансу між потребами ринку праці, питаннями безпеки та готовністю суспільства до інтеграції нових жителів.

Реальні ж потреби у таких працівниках зможемо оцінити лише тоді, коли спробуємо бодай частково виправити ситуацію з кадрами за рахунок внутрішніх ресурсів, зокрема, залучення частини економічно пасивного населення.

«Доки 75% українських компаній стикаються з дефіцитом кадрів, мільйони людей, які можуть і хочуть працювати – ВПО, люди з інвалідністю, ветерани, люди старшого віку, жінки та молодь, – не можуть знайти роботу або працюють у «тіні», – констатує міністр економіки Олексій Соболев.

Завдання, за його словами, – створити систему, у якій легальна робота буде доступною, зрозумілою та вигідною для всіх. І тут започаткована нещодавно національна програма «Досвід має значення» із працевлаштування українців віком 50+ справді може неабияк прислужитися. Якщо до її втілення підійти не формально. І якщо реально зацікавити у її успіху роботодавців, без чого зусилля держави можуть піти нанівець.

Резерв, звісно ж, і в максимальній автоматизації виробничих процесів, використанні ІТ-технологій, штучного інтелекту, роботизованих комплексів і так далі. Але для цього потрібні час та значні капіталовкладення. Та й мусимо визнати: лише за допомогою цього інструментарію вирішити питання повоєнної відбудови, яка потребуватиме реальних робочих рук, не вдасться. Інший напрям – підвищення продуктивності праці. Це теж добре, але довго і за збереження нинішніх підходів до оплати праці та плюс-мінус її нинішнього рівня – найближчим часом недосяжно.

Більш ефективним інструментом – у тому числі й з точки зору збереження української ідентичності, поліпшення демографічної ситуації – є максимальне повернення в Україну наших біженців та трудових мігрантів, котрі зараз працюють на чужі економіки.

А за межами країни, за різними оцінками, зараз перебувають щонайменше 5,6 мільйона українських мігрантів, 4,2 мільйона з них мають тимчасовий захист у Євросоюзі. Плюс 1,2 мільйона наших співвітчизників, за неофіційними даними, виїхали на територію держави-агресорки.

Чи вдасться після війни повернути їх усіх? Навряд чи, але потрібно намагатися залучити в національну економіку максимальну кількість українців.

БЕЗПЕКА, ЗАРПЛАТА, ЖИТЛО ТА ІНШІ ПЕРЕДУМОВИ РЕПАТРІАЦІЇ УКРАЇНЦІВ

Голова парламентського комітету з питань фінансів, податкової та митної політики Данило Гетманцев переконаний, що без повернення значної більшості українських заробітчан та біженців відновити швидке зростання національної економіки взагалі не вдасться.

«Держава вже зараз має робити все можливе для повернення наших громадян. Для цього необхідно створювати робочі місця з гідними умовами і зарплатами та забезпечити людей житлом через запуск масштабної програми доступної іпотеки», – радить Гетманцев. Мігранти, на його думку, ніколи не стануть альтернативою в розв’язанні нашої демографічної проблеми. Натомість ми повинні боротися за наших людей, створювати умови, щоб вони хотіли повернутися, жити та працювати вдома.

Є надія, що державі в такій боротьбі підставлятиме плече й вітчизняний бізнес. І йдеться не лише про патріотизм та довіру «до своїх». Тут іще спрацьовуватиме економічний інтерес. Навіть якщо власник бізнесу – «космополіт» і не надто переймається проблемами збереження української популяції, він уміє рахувати гроші. А залучати трудових мігрантів об’єктивно набагато дорожче, аніж найняти на роботу українця, котрий після війни повертається до своєї квартири та до звичного способу життя. За послуги з пошуку іноземців треба платити посередникам-рекрутерам, доведеться витрачатися на дозволи та на оформлення купи інших документів (плюс час на бюрократичні процедури), оплачувати переліт, десь поселяти, на початку чимось годувати, залучати на виробництво додаткових перекладачів…

«З-поміж основних бар’єрів у процедурі працевлаштування іноземців в Україні – тривалість отримання дозволу на роботу та посвідки на тимчасове проживання (зараз процес може затягуватися на 6–9 місяців), що заважає оперативному заповненню вакансій. Суттєвим чинником залишається і висока вартість легалізації іноземних працівників. У 2026 році плата за дозвіл становить від 3328 до 33280 гривень, залежно від терміну, плюс інші витрати, що створює значне навантаження на бізнес», – деталізує головний спеціаліст департаменту зайнятості Міністерства економіки, довкілля та сільського господарства України Тарас Сімак.

Ба більше: за даними Держслужби зайнятості, з урахуванням витрат на легалізацію, оформлення документів, медичне страхування – найм одного працівника-мігранта обійдеться роботодавцеві ледь не у 150 тисяч гривень.

І це – відповідь на закиди тих, хто стверджує, що український бізнес начебто може бути зацікавлений у залученні передовсім іноземних працівників із бідних країн, бо ж їм і платити можна менше, і їхні можливості поскаржитися на порушення трудових прав, на відміну від місцевих працівників, обмежені, і на деякі норми Трудового кодексу в їхньому випадку можна заплющувати очі… Часто такі висновки ми робимо, наслухавшись історій про досвід українських заробітчан за кордоном. Приміром, у Польщі 12-годинний робочий день для працівника-українця – ледь не норма, тоді як для поляка – швидше, виняток із необхідністю сплати великих бонусів. Розповідають і про інші порушення, яких у процесі трудових відносин з місцевими польські роботодавці намагаються уникати.

Але принцип: «як із нами, так і ми» у цьому випадку не має працювати. І українцям, й іноземцям у нашій країні потрібні однакові (головне, гідні) трудові права, переконані аналітики.

ЗАХИСТ ДЛЯ УКРАЇНЦІВ І МАКСИМАЛЬНА ІНТЕГРАЦІЯ ДЛЯ ІНОЗЕМНИХ ПРАЦІВНИКІВ

«Гей, Шакіб, скажи Арджуну, щоб Арджун сказав Різвану, хай Різван Раджану скаже, щоб Раджан заводив трактор»… Погодьтеся, поки що жодних підстав для того, аби в такий спосіб перефразувати відому скоромовку, немає. І, кажуть експерти, навряд чи така картинка буде частиною українського життя навіть у середньостроковій перспективі. Незважаючи на те, що вітчизняний інформаційний простір ледь не щодня «бомбардують» повідомленнями про приїзд до того або іншого регіону нових груп трудових мігрантів, навряд чи маємо зараз говорити про це, як про проблему або про якусь реальну загрозу. Поки що не ті масштаби. Тож ризики, якщо й будуть, то згодом, коли чисельність новоприбулої робочої сили зросте на порядки.

Судіть самі: у 2021 році іноземцям видали або продовжили дію 22 тисяч дозволів на працевлаштування в Україні, торік – лише 9,6 тисячі, а за перші 4 місяці 2026-го – трохи більше як 3,2 тисячі дозволів. Навіть якщо до кінця року ця цифра зросте втричі, вчетверо чи й уп’ятеро, бити на сполох передчасно.

Але за кілька років по війні, яка, зрозуміло, нині є одним із основних чинників, що утримують іноземців від приїзду в Україну, ситуація справді може змінитися. Тому й маємо діяти на упередження. Стосується це як запобіжників від нелегальної імміграції, неконтрольованого в’їзду в країну «проблемного контингенту» – людей, схильних до правопорушень, причетних до тоталітарних рухів, – так і унеможливлення конфліктів між різними етнічними чи релігійними групами приїжджих – для прикладу, відмова від поселення в одному гуртожитку громадян умовних Індії та Пакистану, шиїтів і сунітів тощо.

Інше завдання державної політики – підготовка суспільства до належного (зараз модно говорити – доброзвичайного) сприйняття трудових мігрантів у майбутньому. Наше суспільство, погодьтеся, має неабиякий попередній досвід толерування й емпатії до таких людей. Адже до повномасштабної війни у нас постійно мешкали приблизно 300 тисяч іноземців, значна частина з яких – представники азійських чи африканських культур. Зараз їх, вочевидь, менше, але теж доволі багато. Перебувають вони в країні з різною метою – навчаються, працюють в іноземних компаніях і дипломатичних представництвах, відкривають власний бізнес, мешкають із родинами. І випадки ксенофобського до них ставлення, на відміну від ситуації в Росії, були й залишаються поодинокими.

Інша справа, що війна та власне горе дещо притлумили нашу емпатію, загостривши натомість побоювання за власну безпеку. А специфічне подання деякими ЗМІ й інфлюенсерами новин про працевлаштування іноземців – не як про вимушену необхідність та допомогу нашій економіці, а як про потенційну загрозу чи то «ісламізації», чи «африканізації», – лише розбурхують колективну уяву та посилюють соціальні страхи.

Завдання держави – по-перше, врахувати досвід інших країн і унеможливити втілення у нас негативних сценаріїв, а по-друге – переконати українців у своїй здатності їх захистити, у тому числі й через пріоритезацію трудових прав автохтонного населення.

«Досягнення балансу між використанням внутрішнього трудового потенціалу та необхідністю залучення іноземної робочої сили залежатиме від того, як ретельно ми зможемо оцінити кількісну та якісну потребу в робочій силі та визначити можливості її забезпечення внутрішніми резервами. Це має містити аналіз зокрема у розрізі видів економічної діяльності, професій, регіонів», – пояснює директорка Департаменту стратегічного планування та бюджетування Державного центру зайнятості Ольга Купрій.

За висновками учасників професійних обговорень, процес інтеграції іммігрантів не має обмежуватися лише спрощенням процедур працевлаштування іноземців в Україні та забезпеченням рівності трудових прав приїжджих і наших співвітчизників.

Одна з причин багатьох нинішніх проблем з іммігрантами у Європі, повторенням яких лякають противники масового залучення іноземних працівників в економіку нашої країни, пов’язана із тотальною відірваністю національних іммігрантських громад від реалій життя країн, куди їх закинула доля. Подекуди йдеться про справжні «гетто» зі своїми законами та правилами, куди навіть місцеві правоохоронці воліють не потрапляти, де багато хто, десятиліттями живучи, приміром, в Німеччині або Франції, не знає німецькою чи французькою і двадцяти слів.

Коли мігрантів у такому осідлому осередку десятки тисяч, вплинути на це, змінити щось дуже складно. Треба починати адаптацію ще тоді, коли приїжджих лише десятки чи сотні.

Так, зважаючи на особливості різних культур, традицій і релігій, боротися із самоізоляцією національних общин дуже складно. Але в епоху цифрових технологій однак набагато легше, ніж, приміром, у 1970-1980 роки в Європі. Й тут, поміж іншого, маємо враховувати і власні помилки та недопрацювання – як-от, ситуацію, за якої деякі діти угорського походження на Закарпатті й зараз майже не розуміють української.

«Іммігранти, які від початку розглядають Україну як місце довготривалого або постійного проживання, потребують комплексних механізмів інтеграції. Критично важливими інструментами є прозора міграційна політика, програми мовної та культурної адаптації, механізми захисту трудових прав і підтримка роботодавців, котрі інвестують в інтеграцію працівників та їхніх сімей», – переконана провідна наукова співробітниця Інституту демографії та досліджень якості життя імені Михайла Птухи НАН України Ірина Майданік.

І поряд з економічними та соціальними чинниками, за її словами, надзвичайно важливими є доброзичливе ставлення місцевого населення, відсутність ксенофобії та формування інклюзивного суспільного середовища, у якому люди почуватимуться прийнятими та захищеними.

Лише такий підхід, за оцінками аналітиків, дозволить перетворити імміграцію із потенційного виклику на ресурс для розвитку. І доки щороку на роботу в Україну приїжджають тисячі, а не сотні тисяч іноземців, маємо час, щоби належно підготуватися.

Владислав Обух, Київ

Фото: Укрінформ, pix-4-2-day, flickr

Президент Володимир Зеленський обговорив із федеральним міністром з особливих доручень, керівником відомства Федерального канцлера Німеччини Торстеном Фраєм і президентом Федеральної розвідувальної служби Німеччини Мартіном Єґером посилення української протиповітряної оборони.