В галереї #ARTODESSA Літнього театру Міського саду триває персональна виставка живопису Ігоря Варєшкіна “Одеській палімпсест”. У проекті представлено серію міських пейзажів, виконаних за кілька років творчої діяльності художника.

У творах Ігоря Варєшкіна, відомого своїми одеськими пейзажами ще з початку 90-х років минулого століття, наше місто цього разу постає у меланхолійному, зворушливому образі. Обриси старих будинків, тихі вулички з самотніми фігурами перехожих та силуетами дерев, випромінюють спокій та позачасову суть Одеси.

Автор розмірковує: «Місто для мене не лише вулиці та провулки, це жива пам’ять, нашарування часу В своїх роботах я намагаюсь передати дух місця, те, що римляни називали genius loci — геній місця. Одеса для мене постає як палімпсест: місто, в якому кожен новий шар не стирає попередній, а лише частково його приховує, дозволяючи минулому проступати крізь сьогоденне. Це погляд на місто ніби крізь вікно в потойбіччя, де реальність межує з пам’яттю, а архітектура стає метафорою людської присутності. Я не пишу «види» Одеси, не займаюся «краєзнавством», у роботах мене цікавить не зовнішні ознаки міста, а його образ, той невидимий шар, який формує характер місця. Я пишу фасади будівель, як портрети людей. Вони мають свій характер, свою біографію, свої зморшки часу. Мені важливо створити портрет міста, як середовище проживання, яке створила людина, в якій вона живе і середовище яке в великій мірі форматує саму людину. Я намагаюсь, щоби в роботах Одеса поставала не як туристичний образ і не як документальна топографія, а як внутрішній портрет міста — міста як стану, як відчуття, як живої сутності».

Вхід вільний.
Галерея працює кожного дня з 14:00-19:00. Понеділок вихідний.

У Чистий четвер на Рахівщині знову пахне свіжою випічкою. Більшість ґаздинь печуть паски саме цього дня, але, крім святкових хлібів, до печі кладуть кілька десятків кукуців. Це – булочки зі здобного тіста у вигляді пташок із горошком перцю чи зерням гвоздики замість вічка. Рано-вранці до кожної хати бігають діти, а господині дають їм кукуц, писанку й солодощі за «простибіг», тобто за прощення гріхів померлим родичам.

Давня традиція ходити в кукуци кілька років тому майже згасла, розповідають Укрінформу місцеві жителі. Але нині, на п’ятому році повномасштабної війни, знову стала популярною. І гуцули цьому неабияк радіють, адже вірять: доки печуть кукуци, пишуть писанки та колядують – доти світ стоїть.

«ПРОКИДАЮСЬ О ТРЕТІЙ, ЩОБ МІСИТИ ТІСТО НА КУКУЦИ»

Цьогоріч учителька математики із Великого Бичкова (селища, з якого починається Закарпатська Гуцульщина, що далі тягнеться аж до Ясіні на кордоні з Івано-Франківщиною) Валентина Чаус приготувала як ніколи багато кукуців. Вони в неї добре вдаються, тож сусіди та друзі просять жінку зробити й для них.

– Та якби не робота вранці – вагон би тих кукуців напекла! – ділиться пані Валентина. – Фактично, вони із залишків тіста, яке пішло на паски. Так робить більшість господинь, щоб не морочити собі зайвий раз голову. Але я на практиці дійшла, що краще їх пекти з пісного тіста – без яєць та молока. Тоді люди, які говіють (тримають піст, – ред.), зможуть кукуци спокійно їсти, не чекаючи неділі. Замішую вночі – встаю для цього о третій годині, чекаю, доки тісто підійде, і тоді печу кукуци. На ранок вони свіженькі й ще теплі. Коли діти приходять, уже маю що дати їм до кошика.

Валентина Іванівна каже, що від року до року дітей по кукуци бігає все більше.

У Великому Бичкові цьогоріч на греко-католицький Великдень не було шкільних канікул (кожна громада визначає їхні терміни сама), тож дітлахи бігали в кукуци перед навчанням.

– Боже, яка то радість, коли ти вранці йдеш на роботу, а тобі назустріч – діти з кошиками! Дорогою сама роздавала їм кукуци, хоча вранці перед роботою кілька дітей встигло забігти й до хати, – говорить вона.

Учителька додає: дуже тішиться, що традиція відроджується.

– Наче всі раптом прокинулися і зрозуміли, що це нам дуже потрібно. І греко-католицька церква в селищі долучається: вони дуже багато вкладають у дітей, цього року на ранішню службу в четвер напекли кукуців та й роздавали дітям. І гаївки біля церкви на Великдень робили.

Валентина Чаус – не місцева, та у Великому Бичкові мешкає давно.

– Мої батьки переїхали в Бичків із Житомирської області через роботу. Мама з 1933 року, пережила Голодомор. Вона дуже боялася і церкви, і традицій – усього, що було заборонено радянською владою. Мама пам’ятала, як одна дівчина пішла з батьками святити паски, а її після того «заклювали» в їхній школі так, що вона здуріла… Тому в нашій сім’ї це все було таємно: пекли паски, але святити не ходили. Мама все життя цього боялася. Пригадую, як була дитиною, то в садочку святкували взимку з Дідом Морозом, а сільські діти один перед одним розповідали, як до них приходив Миколай та що приніс. То я дуже радію, що нинішні діти вже не знають Діда Мороза, до них вільно ходить Миколай, а перед Великоднем вони ходять у кукуци. Добре, що це вертається, – розповідає жінка.

ДІТИ ЗАПАСАЮТЬСЯ СОЛОДОЩАМИ НА ЦІЛИЙ РІК

Гід із Рахівщини Юрій Сас розповідає, що в їхньому регіоні традиція кукуців добре розвинена.

– Коли я був малий, то набагато більше дітей ходили в кукуци. Того стільки було – не порівняти! Ми бігали цілим селом. Тепер є села, де традиція добре живе, є й такі, де відійшла. Залежить від громади. Але й тепер до цього дня на Рахівщині готується кожна хата. Люди приїжджають із Чехії, привозять багато солодощів: шоколадок, зайців. Усі чекають, що до них прийдуть на кукуци. У нас свого часу давали кукуц та писанку – ще називали галунки, а солодощі – ні. А тепер діти на кукуцах солодощами на цілий рік запасаються.

Цьогоріч на закарпатській Гуцульщині два Великодні: Мукачівська греко-католицька єпархія перейшла на західний календар і вже три роки святкує із західним світом, тож у них Паска була 5 квітня. А за тиждень – православний Великдень, і в цей Чистий четвер, або Живний, як кажуть на Рахівщині, діти знову підуть у кукуци.

«ТО БУВ МІЙ ПЕРШИЙ БІЗНЕС!»

Відома закарпатська кондитерка Галина Репарюк родом із Рахівщини, із високогірного села Чорна Тиса. Телефоную, щоб запитати, чи ходила вона малою в кукуци.

– Звісно! То був мій перший бізнес! – каже пані Галина і зазначає, що ті моменти – одні з найщасливіших з дитинства. – Маю дитячий спогад: баба питає, скільки мені років, я загинаю великий палець і показую чотири. Боже, яка то була радість, оті пташки! Хоча нам не давали цукерок, шоколадок чи грошей, як тепер роблять люди, коли приходять племінники чи хрещеники, а лише кукуци і писанки. Але за оті булочки я була така щаслива! То був мій скарб!

Галина Репарюк ділиться, що в них у селі кукуци також готують із залишків тіста на паски, які печуть на Живний четвер.

– То не роблять у духовках – є печі, і пасок стільки, щоб піч забити повністю! Ну а кукуци-зозульки теж закладають. Так було давно. Тепер, щоб собі не ускладнювати життя, люди купують печиво, фрукти, цукерки, але кукуци теж печуть і обов’язково дають дітям.

У часи її дитинства в кукуци ходили діти з трьох років і приблизно до десяти.

– Пам’ятаю, що колядували й доросліші, а в кукуци – лише маленькі. Мама живе в селі й каже, що тепер діти бігають тільки до своїх. А ми ходили в кожнісіньку хату: доки повернешся додому, то ледве той кошіль можеш нести! Ходили групками, починали зі своєї перії (у гуцульських селах так називають кутки, – ред.) – і далі, на інші. Ми були з Бегенської перії, – пригадує вона.

Пані Галина каже, що в неї досі з підготовкою до Великодня пов’язані дуже теплі спогади: «Випікання пасок, запахи в хаті – то зовсім не про їжу, а про особливий стан у родині, коли чекаєш на звершення чогось великого».

Дуже дивно, додає співрозмовниця, коли тепер батьки вчать своїх дітей не ходити в кукуци.

– Мов, ми не бідні, нема чого по людях ходити. Так традиція і втрачається. Але те, що діти ходять від хати до хати, – не про бідність. Це круто. Це дитину соціалізує, адже баби питатимуть: «А чий, чия ти?», «А скільки тобі років?». І як відповідатимеш, так тебе й приймуть.

За словами Репарюк, раніше господині орієнтувалися, скільки напікати кукуців, залежно від кількості дітей на кутку-перії. Зазвичай робили кілька десятків тих пташок.

Вона зауважує, що на Закарпатті паски не такі, як на решті території України. У цьому регіоні це хліб на великій кількості яєць та молоці, але не солодкий. І кукуци – такі ж. Пані Галина ділиться рецептом закарпатської паски.

– Інгредієнти такі. Для опари знадобиться 1,1 л теплого молока, 3 ст. л. цукру, 100 г свіжих дріжджів, 200 г борошна від загальної кількості. Для тіста: 200 г м’якого вершкового масла, 2 жовтки, 3 яйця, 150 г сметани, 1 ст. л. солі, приблизно 2,1 кг борошна та 100 г олії для змащування рук під час замішування. Додатково потрібно 2 жовтки для змащування пасок та 1–2 ст. л. молока або води до жовтків. Важливо, щоб усі інгредієнти були кімнатної температури. Ваше тісто має бути м’яке, еластичне, не забите борошном, – розповідає кондитерка.

«БЕРЕЖЕМО СВОЇ ТРАДИЦІЇ – ЗНАЧИТЬ, СВІТ ПРОДОВЖУВАТИМЕТЬСЯ»

Обласна депутатка з Рахівщини Ірина Мацепура каже, що протягом останніх двох років спостерігає сплеск цієї традиції на Рахівщині.

– Кілька років цю тему порушували в медіа, вона добре розходилася в соцмережах і так ожила, що діти стрепенулися й масово пішли в кукуци! Я не печу – не вистачає на це часу, та й, направду, не маю хисту до тіста. На мене пече сусідка. Але і торік, і цього року все, що напекли, роздали. А якщо раптом прийшла до тебе дитина, а не маєш готового кукуца, то даєш шоколадку чи яблуко. Гроші теж дають, але переважно «своїм». Узагалі, якоїсь «такси» нема – це все ж не колядування.

Ірина Мацепура тішиться, що ця давня традиція оживає.

– Ми роками заохочували людей, щоб відроджували традиції, щоб не забували. А тут раптом раз – і зайшло в моду. У тренді, як-то кажуть тепер! Діти вранці кричать під вікнами: «Ци чуєте, ци спите – дайте кукуц та й яйце!» – «На, золотий, лиш пам’ятай про це!». Знову всі печуть кукуци в Живний четвер, знову діти ходять вулицями з кошиками. І це прекрасно! Бо всі ми тут знаємо, що світ ся кінчить тоді, коли люди перестануть пекти кукуци, колядувати і писати писанки. Знаєте, коли тепер Трамп тим світом колотить туди й сюди – так, що багато хто говорить, що вже кінець світу буде, ми, гуцули, печемо кукуци, пишемо писанки і ходимо колядувати. Ми того кінця світу не можемо допустити ніяк! Тож бережемо свої традиції – а, значить, світ продовжуватиметься.

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото Ірини Мацепури, Галини Репарюк та Юрія Саса