Суботнім вечором, 5 листопада, Український ПЕН провів подію “Проговорюючи майбутнє: розмова про нас нинішніх і тих, якими ми станемо”. В укритті Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька говорили письменники, журналісти, філософи. І хоч двох годин для майбутнього замало — визначили позиції сили, темряви, абсолютного зла та насущної потреби нищити русню.

“Дайджест Одеси” побував на заході і ділиться з вами кількома важливими тезами, які обговорювались. Модераторкою заходу була Тетяна Терен –  журналістка, культурна менеджерка, виконавча директорка Українського ПЕН. Тон розмови базувався на питанні: як ми змінились за останні 8 років та 8 місяців. 

На думку докторки літературознавства, журналістки та есеїстки Тетяни Огаркової: “Вперше за багато років українці повірили в себе. Багато наших колег та друзів за кордоном дивились на нас сумними очима, як на приречену країну. Але ми отримали розуміння власної сили і попри шалені втрати, усвідомили, що надзвичайно сильна країна та нація. І цей процес незворотній.

Коли ми говоримо про майбутнє, багато важить те, як ми його бачимо. Якби рік тому сказали про умови, в яких ми будемо жити і не втрачати сміливості та здорового глузду — нас би це здивувало. Наразі ми в Києві вже звикли жити частково в темряві, а інколи і без зв’язку. А я спокійно відводжу дітей до садочка чи школи.

Важливо пізнати, навіщо ми в цьому стані війни перебуваємо. Не лише заради перемоги. Це потрібно, але замало.А й для того, щоб могла жити загалом нова українська культура. Вона гідна, аби бути культурою народу, який переміг у цій жахливій війні”, — зазначила літературознавиця. 

Відповідаючи на питання, як Україна змінила світ, Володимир Ярмоленко  — філософ, письменник, журналіст – зазначив: “Кожне місто країни переосмислює себе в цей час. Росіяни намагались весь цей час, з ХVII століття, ампутувати нашу культуру, а з нею і майбутнє. Я не люблю, коли про країну говорять, як про стартап, що зараз лише розпочинається. У нас дуже глибинне і цікаве минуле, є багато точок, на які можна опиратись. Єдине, чого у нас немає — золотої доби і це добре, бо не треба повторюватись. Ми з більшим бажанням і пристрастю дивимось у майбутнє. Західний світ втратив віру в себе десь років 10 тому, це світ, який копирсається у своєму минулому. Ми ж даємо їм віру у самих себе…

Український досвід показує, що оця європейська ілюзія нескінченного діалогу нічого не варта. Тому, коли іноземні журналісти питають: ”як таке може статись в ХХІ столітті?”, — відповідь досить проста. А чим ХХІ століття краще, хто нам дав таку ілюзію?…”.

Вахтанґ Кебуладзе — філософ, письменник, публіцист, перекладач, спеціаліст із феноменології, розповів, як прагнути спільного майбутнього поруч з тим, хто воліє, щоб тебе не було? 

“На це питання дає відповідь ЗСУ: нищити. Зло треба нищити, з ним не можна домовлятись. Але так, попри всі жахи, ХХІ століття не краще за ХХ. Ще у XIX столітті Ніцше писав, що люди завжди вважають, що знають, що таке добро. Ми ж помиляємось у тому, що вважаємо, ніби знаємо краще за попередніх людей. На жаль, ми не знаємо. Цей досвід війни навчить нас, що у світі є зло. Росія – абсолютне і невиліковне зло. Борючись з цим, потрібно почати з себе: адже зло і на наших вулицях, в Одесі, Харкові, навіть Львові“, — поділився Вахтанґ.

Чи не зарано нам планувати майбутнє, запитали Світлану Поваляєву — письменницю, журналістку, громадську активістку. Вона вважає: “Майбутнє — наше повсякдення і саме теперішнім його створюємо. Думати про нього — частина нашого буття, яка є абсолютно природною. Завдяки цьому ми зараз вистояли та стоїмо. Точка неповернення і усвідомлення відбулась на Майдані і вона не прорефлексована, тому що одразу почалась війна. Скільки за ці 9 років відбулось подій в літературі, культурі, кіно, майже в будь-якій сфері”. Світлана — мати загиблого київського активіста Романа Ратушного, зазначила, що після 24 лютого, травматичні речі поширились на все суспільство: “Я можу говорити, про те, що пережила. У кожного, звичайно, свій больовий поріг та різні способи сприйняття. Але через ці події відпало багато чого зайвого: масок, поз, моделей поведінки… Люди побачили один одного. І ніколи не будемо такими, як колись, бо змінюємось незалежно від травм. Ці зміни відбувались із ветеранами 2014-2015 років, але їх здебільшого відкидали та не хотіли розуміти. Тепер у нас є можливість на посттравматичне зростання у майбутньому”. 

З Павлом Коробчуком,  письменником, перекладачем та музикантом говорили про емоції.  “Якщо грубо, то до спектра емоцій можна вкласти біль, злість, бажання жити. Один з виходів подолати нереальні психологічні стани, які нас шматують — раціоналізування цих емоцій…”, – зазначив Павло. 

Розмова продовжувалась дискусією з глядачами, питаннями зміни культури під час війни, розпізнаванням тих, хто ще не визначився. А завершили віршами Павла Коробчука та Світлани Поваляєвої. 

Відзначимо, що PEN Ukraine проводить літературно-волонтерські поїздки, пропонує стипендії, популяризує читання та висвітлює війну. 

Нагадаємо про виставу “Чуваки не святкують або ukrainian”.