Світ трансформується. Ми не на порозі нового порядку, а у процесі його формування. США більше не є глобальним лідером і, на жаль, основним аргументом цій тезі є російська агресія проти України. У свої кращі роки Білий дім міг одним дзвінком зупинити конфлікт. Нині Кремль може собі дозволити просто ігнорувати думку за океаном. Проте яким буде цей новий світ? Знову розділиться на численні союзи, з яких виживуть лише найсильніші шляхом жорстокого природного відбору, як це було уже в минулому? Чи, можливо, цього разу людство придумає щось нове, що принесе глобальний мир назавжди — або… нову світову війну. Фокус розбирався, куди рухається сучасний світ.

Багаті країни шукають собі ядерні парасольки

У вересні 2025 року світом пролетіла новина, якій далеко не усі надали належну увагу. Саудівська Аравія та Пакистан уклали між собою оборонний альянс, однією з умов якого є визнання, що напад на одну зі сторін прирівнюється до нападу на обидві. Такий собі аналог п’ятої статті Статуту НАТО. В чому ж така значущість пакту між не наймогутнішими державами світу? А якраз у цьому. Адже обидві країни не є і найслабшими у цьому світі.

Пакистан, до речі, являється ядерною державою, в той час, як Саудівська Аравія є багатою країною, що вкладається у розвиток технологій та інновацій. У 2015 році Саудівське королівство здійснило невдалу інтервенцію до Ємену. Те що мало продемонструвати її регіональне лідерство показало слабкість цієї монархії. Виявилося, що для утворення боєздатної армії недостатньо просто нафарширувати її найкращою зброєю. Боєздатність армії завжди визначалася хоробрістю її воїнів і, очевидно XXI століття скоріш за все не стане винятком у цьому питанні. Можливо з часом в Ер-Ріяді зможуть проробити роботу над помилками й таки створять боєздатне військо, принаймні потенціал для цього є. Але на це можуть піти роки.

Важливо

За таких обставин союз із бідним, але боєздатним ядерним Пакистаном — саме те, що потрібно королівству. Це наче багатий денді, що найняв собі в охорону бідного, але фізично потужного вихідця із нетрів. Але що цей союз означає в рамках геополітики?

Він вказує, що середні держави можуть об’єднуватися у свої альянси без координаційної ролі когось могутнього (зазвичай у такому випадку мають на увазі США, Росію або Китай). Ще в часи Холодної війни набув розмаху «Рух неприєднання», до якого входили зокрема Індія, Югославія, Єгипет, Індонезія та багато інших держав світу. Але єдине, що по-справжньому об’єднувало ці держави – це бажання не приєднуватися до блоків, де лідирували наддержави – США та СРСР.

Чи можуть бути ефективними альянси без участі США?

Після розпаду комуністичного блоку єдиними по-справжньому впливовими альянсами були ті, де лідирували США. Тут своєрідним винятком є Європейський союз, в якому США не були присутні формально, але демонстрували моральну присутність і коли зараз сторони пішли на конфронтацію в ЄС оголилися суттєві проблеми.

Цікаво, що об’єднання кількох надмогутніх держав – БРІКС теж не змогло скласти суттєвої конкуренції для США. По суті БРІКС виявився таким собі «клубом за інтересами», основним єднальним фактором якого є неприязнь до США та очолюваного ними світового порядку. 

Такі об’єднання як Меркосур, АСЕАН, Ліга арабських держав чи Африканський союз так і не стали справді дієвими альянсами, а скоріш набором міждержавних організацій з обмеженим впливом.

Провальним проектом є й спроба Росії надати відповідь НАТО – Організація договору колективної безпеки (ОДКБ). Теж по своїй суті декларативний альянс. На цьому тлі усі проблеми ЄС та НАТО вже ще не зносять їх з п’єдесталу світової першості саме через те, що в усіх інших проблеми ще більші.

Скільки б Індія та Китай не повторювали мантру про Глобальний Південь, проте в реальності мова йде про сукупність країн, які не відносять себе до Західної цивілізації, але якоїсь чітко сформульованої альтернативної концепції теж не пропонують. Де-факто це такі собі спадкоємці Руху неприєднання.

На фоні усіх цих невдалих спроб об’єднатися в альянс без гегемона чи навіть альянси із гегемонами пакт між Пакистаном та Саудівською Аравією справді виглядає чимось по-справжньому цікавим. Щоправда, лише час та здатність цього об’єднання вирішувати реальні геополітичні завдання продемонструє його дієвість.

Іншим цікавим прикладом альянсу є Конфедерація держав Сахелю, презентована влітку 2024 року. Такий собі союз «поганих хлопців». Чи представляють реальну силу ці три держави в глобальному аспекті? Звісно що ні. Але вони можуть стати прикладом для наслідування, як схожі між собою режими можуть об’єднуватися і торпедувати усталені міжнародні норми. Так, наприклад, уже восени 2025 року вони синхронно вийшли із Міжнародного кримінального суду. Мабуть, не найвпливовіша організація у світі, але «найдовша подорож починається із маленького кроку». Тож далі може бути.

Ці держави володіють певними запасами різних рідкісних корисних копалин. Зокрема, урану, який теоретично можуть постачати таким давнім «ізгоям» як Іран або КНДР. А якщо такі союзи множитимуться? Де межа, перейшовши яку Тегеран та Пхеньян більше не вважатимуться «ізгоями»?

Поділ на блоки чи на недержавні об’єднання?

І тут ми підходимо до іншого виклику, з яким стикаються усі, хто намагається спрогнозувати розвиток міжнародних відносин у XXI столітті. А чи збережеться чинна система організації людських спільнот у цьому столітті взагалі? Адже поділ світу на національні держави вперше був закріплений у Вестфальській мирній системі, що ознаменувала завершення Тридцятилітньої війни у Європі в середині XVII століття. І аж після Другої світової війни така логіка організації суспільства (національні держави) поширилася на увесь світ.

Важливо

Проте в часи глобального управління Америкою були запущені процеси, які здатні зруйнувати цю систему. Це поширення транснаціонального капіталу. Ідеологи неолібералізму вважали тісні економічні зв’язки між державами запорукою миру.

Але з часом ця система почала розвиватися автономно і в напрямку, який могли спрогнозувати далеко не усі. Транснаціональні корпорації (ТНК) почали замінювати державні інтереси своїми. Тобто якщо на початку, наприклад проникнення американського та європейського капіталу до Китаю було продиктоване начебто бажанням «прикріпити» до себе Піднебесну, то з часом основною ціллю стало отримання прибутку цими компаніями, використовуючи місцеву дешеву робочу силу. Тепер вони з агентів впливу Заходу в Китаї перетворилися швидше на китайських лобістів у своїх державах, просуваючи вигідні Пекіну рішення в обмін на преференції для свого бізнесу в КНР.

Корпорації замість держав

Але ситуація продовжувала розвиватися і ТНК уже самі ставали чимось схожими на держави. Вони стали визначати спосіб життя людей і часто добробут окремо взятого громадянина став залежати від компанії, у якій він працює, а не від політичної ситуації в його країні. Врешті, коли є хороша посада із належною заробітною платнею завжди можна релокуватися, а от втративши робоче місце, не факт що людина знайде таке ж у своїй країні.

В принципі щось схоже уже було в еру «великих географічних відкриттів», коли величезні компанії колонізували території Америки, Африки та Азії. Але вони були національними. Тобто їх цікавив розвиток власної держави. Для ТНК же навпаки ідеальним є світ, де держав у сучасному їх розумінні немає взагалі.

А тепер — основна особливість прийдешніх десятиліть. Це співіснування в одному часі та просторі амбітних ТНК, державних корпорацій в авторитарних державах (на кшталт Газпрому або Роснефті), які за потреби підпорядкують свої інтереси державній стратегії та суверенних фондів багатих монархій арабського світу.

По своїй суті суверенні фонди від Катару до Марокко це такі собі просунуті державні компанії, які використовують деспотичну суть тамтешніх режимів, як свою конкурентну перевагу. Адже їх ніхто не контролює і їх бюджет ніхто не обмежує. Вони можуть засипати грішми будь-якого конкурента у будь-якій галузі. Яскравим прикладом є європейський футбол, де клуби, якими володіють ТНК (тобто їхньою основною ціллю є прибуток) не можуть змагатися із суперклубами, що отримали спонсорів із Перської затоки.

Важливо

За таких обставин нові союзи можуть формуватися не навколо держав, які програють у своїй ефективності кожній вище згаданій структурі. А навколо ТНК або суверенного фонду, який грамотно вибудує завдяки своїй м’якій силі навколо себе соціальну базу прихильників. Держава ж за таких обставин стане не більше як силовою підтримкою інтересів, які просуватимуть дані структури. Повертаючись до початку цієї статті – не виключено, що ця підтримка користуватиметься ядерною парасолькою.

Тепер ситуація, за якої який-небудь суверенний фонд просто завалює грішми якусь малу, але стратегічно важливу державу, розбудовуючи в ній фактично свою спільноту цілком реально. І якщо уряд цієї держави вирішить законодавчо обмежити діяльність цього фонду або ТНК, то неодмінно уже матиме справу з військовою силою, що стоїть за цією організацією.

Суверенні фонди уже формують систему поки лише легких форм інтеграційних об’єднань навколо ОАЕ, та Саудівської Аравії. Вони успішно конкурують з тією ж Туреччиною, яка діє більш класичними методами, зокрема використовує ТНК, підпорядковані урядові. А от ТНК із західних держав цей регіон залишають, не витримуючи конкуренції. Ось так цілком може виглядати формування нового порядку денного у світі у найближчі десятиліття.

Про це повідомляє Укрінформ з посиланням на Національну філармонію.

«Занурення в музику Лятошинського, осмислення його життєвого шляху та історичних контекстів допомагають нам не лише збагнути епоху, в якій довелося жити композитору, а й краще зрозуміти нас самих. Саме тому тему цьогорічного фестивалю означено як Перевідкриття», – зазначили організатори фестивалю.

За задумом організаторів, фестивальні заходи пропонують замислитися над нібито відомими фактами з історії української класичної музики і української культури радянського періоду; сформувати неконвенційні погляди на усталені канони; шукати взаємозв’язки між, на позір, непов’язаними подіями; вчитися бачити в знайомому нове. Програма фестивалю поєднує, з одного боку, добре знайомі поціновувачам твори Бориса Лятошинського, зокрема Третю симфонію, «Увертюру на чотири українські народні теми» та Перше фортепіанне тріо, з іншого – композиції, партитури яких десятиліттями зберігали мовчання, ховаючись у шухлядах архівів і бібліотек. Заново відкриватимуться оркестрові солоспіви композитора, Перший струнний квартет, «Польська сюїта».

Контекст, необхідний для осмислення життєтворчості Бориса Лятошинського, формуватиметься також у дискусіях, до участі в яких запрошено провідних інтелектуалів – музикантів, філософів, кіно- і театрознавців, мистецтвознавців, культурних менеджерів: Тараса Лютого, Альберта Цукренка, Олега Фагота Михайлюту, Ірину Цілик, Аліма Алієва, Романа Меліша, Надію Ханіс, Стефанію Олійник, Станіслава Битюцького, Ганну Веселовську, Ольгу Кононенко, Оксану Баршинову. Модератором дискусій виступить журналіст і медіаексперт Андрій Куликов.

Програма Фестивалю включає концерти та дискусії, що відбудуться у Національній філармонії України, а також ексклюзивну екскурсію київськими маршрутами Лятошинського.

Кожен фестивальний день має власну назву – Міфи, Самобутність, Книга, Початок, Вибір, Кабінет, які по-своєму розкривають головний концепт фестивалю – Перевідкриття.

«Фестиваль «LiatoshynskySpace 2026. Перевідкриття» – це запрошення до уважного слухання і вдумливого діалогу: з музикою, з історією, з пам’яттю. Це процес, що розпочався з першого, ювілейного фестивалю і триває сьогодні – як шлях перевідкриття Бориса Лятошинського та його епохи в ширшому європейському культурному контексті», – зазначають засновники фестивалю.

Як повідомляв Укрінформ, у Києві визначили лауреатів VII Всеукраїнського театрального фестивалю-премії GRA (Great Real Art).

Фото надані Національною філармонією України

Японія перерахувала близько 47,7 млн євро на відбудову України та погодила запуск нової фази Програми екстреного відновлення.