Традиційно заходи до Міжнародного дня музеїв починаються у найближчі вихідні – 16–17 травня. Десятки установ безоплатно проводять фестивалі, лекції, концерти, майстер-класи та нічні екскурсії.

В Україні святкування набуло особливого звучання. Адже під час війни понад 1400 об’єктів культурної спадщини пошкоджено і втрачено назавжди, десятки музеїв розграбували окупанти. Попри це, музейна спільнота вражає своїми зусиллями для збереження колекцій як державних, так і приватних фондів, артефактів, що вивозять із місць ведення бойових дій. Музеї стали не лише прихистками для них, а ще й центрами документування злочинів агресора.

Діяльністю українських музеїв під час війни та новими експонатами цікавилися кореспонденти Укрінформу.

РІВНЕНСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ: ІСТОРІЯ ОДНОГО БАТАЛЬЙОНУ ТА БРАСЛЕТ, ЩО ЧЕКАЄ НА ЗНИКЛОГО БЕЗВІСТИ БІЙЦЯ

Рівненські музейники підхопили ідею військових, спільно сформувавши експозицію «Історія одного батальйону». Вона присвячена 14 окремому розвідувальному батальйону «Полісся».

Капелан Геннадій Полюхович розповідає, що вони якось відчули, як їхній підрозділ, що уже чотири роки на фронті, «загубився» серед інших, у медійному сенсі.

– Батальйон складається з добровольців, це звичайні люди. Ми відчули, що звертають увагу на більш «розкручені» підрозділи, тому посилили роботу в цьому напрямі. Я познайомився з директоркою обласного краєзнавчого музею Аллою Жижкевич, далі з’явилася ідея створити в них експозицію. Отримали згоду командування й почали працювати. Скажу, що якби не музей, то, звісно, цей проєкт не набув би такого масштабу, – розповідає капелан.

Ідею підхопили музейники, бо для них це був виклик. Як зауважила учена секретарка музею й кураторка виставки Олена Семенович, мабуть, це єдина в Україні експозиція, що присвячена подіям, які не закінчилися, тривають, і розповідає про один батальйон, його історію, створення, бойові дії, втрати.

– Представники батальйону звернулися до нас, щоб ми сформували експозицію до четвертої річниці створення їхнього підрозділу. Фактично робота тривала десь пів року. Ми дуже активно співпрацювали з командуванням, капеланами, ветеранами, бійцями, родинами. Вони до нас приїздили, ми брали в них інтерв’ю, – ділиться вона.

Олена Семенович звертає мою увагу на стенд, де зображена карта бойових дій батальйону. Це карта Донецької області, адже з грудня 2022 року до сьогодні батальйон виконує бойові завдання саме там.

– Тут показані населені пункти, які захищав батальйон у різні періоди. Карта зроблена за роками, тобто ось (вмикає підсвітку, – ред.) 2022 рік, Бахмут та Опитне… Перші втрати у 2022-му були саме в Бахмуті. Усе це нам розказували ветерани та бійці. З їхніх розповідей, найбільших втрат батальйон зазнав 11 травня 2023 року в населеному пункті Оріхово-Василівка. Було багато загиблих, зниклих безвісти, поранених. Їм про це нелегко згадувати. Найважчими для бійців були п’ять населених пунктів, і саме ми їх виділили: Бахмут, Опитне, Іванівське, Оріхово-Василівка, про яку вже я згадувала, і на сьогодні вони в Костянтинівці, – каже кураторка виставки.

У залі розміщені три планшети, де, надівши навушники, можна прослухати записані на аудіо спогади капеланів, медиків, командирів, ветеранів та бійців.

В окремому боксі – розповіді про загиблих, тепер це 59 історій.

Олена Семенович розповідає, що фотографії були зроблені звичайними телефонами, тож потребували опрацювання. Потім у музей привезли артефакти з поля бою.

– Ці речі використовували бійці батальйону, усі вони – з передової.

На виставці представлені особисті речі загиблих, фотографії та нагороди, які родини передали музею на тимчасове зберігання.

– Дві родини згодилися дати оригінали цих нагород, звичайно, на тимчасове зберігання, – каже вона.

Є тут і речі, пов’язані з тими, хто зник безвісти, – це 31 людина.

Олена Семенович показує мені браслет з написом «Навіть коли між нами відстань, я завжди поруч» та натільний освячений хрестик. Ці речі у 2024 році боєць Андрій Шкроба попросив капелана, який був тоді у Рівному у справах, освятити та привезти йому на передову. Капелан повернувся на Схід у підрозділ, але не встиг зустрітися з Андрієм, бо він пропав безвісти.

– Мама Андрія постійно телефонує до командування, до капелана й запитує, чи вже знайшли її сина, чи є якась інформація. А ці речі – тут, чекають на Андрія, – ділиться пані Олена.

Кураторка виставки додає, що вони тримають зв’язок з підрозділом і наповнюють розповіді під час екскурсії новими спогадами.

Для музею ця виставка важлива ще й тому, що дев’ять працівників музею пішли захищати Україну. Це і наукові працівники, і завідувачі відділів, і сторожі, і художники-реставратори.

– Серед них є ті, хто вже не повернеться до музейних залів… Двоє наших працівників загинули, віддавши життя за Україну. Це завідувач відділу давньої історії та середніх віків Олексій Войтюк та сторож Валентин Антошко. Для нас це непоправна болюча й несправедлива втрата, яку ми ніколи не приймемо. Олексій Войтюк – науковець, археолог, реставратор, педагог, друг, Людина, знана на всю Україну. Таких більше не буде… Довгих три роки ми щиро сподівалися, чекали на його повернення, молилися. Але, на жаль, дива не сталося…

Ще один колега зник безвісти, і його доля досі залишається болем і надією водночас. Шестеро наших колег тепер на фронті. Ми чекаємо на них, – додає пані Олена.

Ірина Староселець, Рівне

Фото авторки й ті, що надав музей

ТЕРНОПІЛЬ, МУЗЕЙ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ: ГОДИННИК ЗАГИБЛОГО БІЙЦЯ Й РОСІЙСЬКИЙ ДРОН

Музей національно-визвольної боротьби Тернопільщини створений у 2019 році. У своїх стінах він зберігає історію боротьби українців за власну державу від початку ХХ століття і до наших днів. Фонди закладу поповнюються ледь не щодня. Лише від початку вторгнення в музеї зібрані понад 60 прапорів бойових підрозділів ЗСУ з підписами захисників та більш ніж 400 нарукавних знаків.

– Найчастіше експонати російсько-української війни приносять у музей військовослужбовці, коли приїздять у Тернопіль. Вони з великим зацікавленням оглядають нашу експозицію та охоче її доповнюють. Нещодавно бійці 105 бригади привезли російський дрон SUPERKAM S350 вартістю понад 100 тис. доларів, який вдалося збити вперше в історії бригади, – розповідає завідувачка відділу російсько-української війни Уляна Чепіль.

У музеї зібрані різні види зброї українських військових, сухпайки, військова форма підрозділів, особисті речі бійців.

– Дуже прикро, що вже немає серед живих власників багатьох експонатів. Ось шеврон бійця 44 бригади, талановитого фотографа Юрія Костишина з позивним «Кіт Характерник». Ми організовували в музеї виставку його світлин, коли він був у відпустці, і показали йому нашу експозицію. Юрій запропонував нам свій шеврон. Спеціально пішов додому й того ж дня приніс та підписав для музею свої фото. У грудні минулого року він загинув на фронті.

Також у нас зберігаються бронежилет, вервиця (низка намистин або вузликів для відліку прочитаних молитов, поклонів під час молитви, – ред.), годинник та нагороди Сергія Тришкалюка – молодшого лейтенанта ССО, життя якого обірвалося разом з двома побратимами 1 березня 2023 року на Сумщині. Місце їхнього перебування здав підліток, що там жив, і росіяни їх атакували. Родичі Сергія передали його речі музеєві. Символічно, що його годинник досі йде, – зі смутком у голосі розповідає пані Уляна.

Поряд із сучасними експонатами протягом останніх років музей поповнюють унікальні артефакти минулого. Саме сюди передали на зберігання п’ять бідонів з документами Української повстанської армії.

– Усередині бідонів були повстанська література, фінансові документи, періодика, а також альбом з роботами головного художника УПА Ніла Хасевича та його учнів. А ще фотоапарат упівців, – додає фахівчиня.

Також у музей пів року тому передали бібліотеку філії Українського національного об’єднання в Торонто, яка налічує майже 16 тис. видань.

За словами пані Уляни, музей відвідує багато школярів, студентів, а також закордонних гостей.

– Ми розповідаємо про визвольну боротьбу, починаючи з XX століття. До сьогодні ворог залишився той самий і використовує ті ж методи. І навіть коли мине 50 чи 100 років, ми не маємо права забувати, яка велика ціна нашої Незалежності. Пам’ять важлива. І кожен підпис на прапорі, кожен шеврон – це історія, яку ми повинні зберегти, – підсумовує Уляна Чепіль.

Юля Томчишин, Тернопіль

Фото авторки

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ: ЕКСПОНАТ «КРИЛА», ЯКИЙ ПОЄДНАВ ЗНАХІДКУ З МИНУЛОГО Й СУЧАСНУ КАРТИНУ НІКІТИ ТІТОВА

У перші дні повномасштабного вторгнення Івано-Франківський музей, як і більшість українських музеїв, призупинив свою роботу. Через небезпечну й непрогнозовану ситуацію музейники вирішили сховати основну частину експозиції. У відкритому доступі були лише артефакти відділу природи. Заховати саркофаг Ярослава Осмомисла чи макет міста просто не мали сил і можливостей. Утім, уже у червні 2022 року фахівці зрозуміли, що музей має працювати, і роботу почали відновлювати.

– Під час війни в музей почали приходити не просто туристи, а люди, для яких Івано-Франківськ став тимчасовим прихистком, і вони хотіли більше дізнатися про історію та традиції міста. Ми формували колекції, відкривали експозиції, інколи показували ікони, скульптури чи інші твори XVIII–XІV століть, які мають велику історичну та культурну цінність. Основна частина цих експонатів досі зберігається в запасниках, – каже директорка музею Галина Беднарчик.

Паралельно музей почав співпрацювати з художниками-переселенцями, організовувати їхні виставки, аукціони та благодійні збори на підтримку ЗСУ. Так в Івано-Франківському музеї з’явився відомий диджитал-художник, плакатист Нікіта Тітов, який через війну переїхав сюди з Харкова, і музей запросив митця до співпраці.

– Одного разу Нікіта Тітов приніс нам свою дуже лаконічну картину, на якій зображене крило ангела. Ми прийняли її в експозицію. І от за деякий час до нас приїхала делегація з Львівського центру реставрації оглянути твори, які потребують особливого збереження та відновлення. У поле їхньої уваги потрапив «ківот» (дарохранильниця, – ред.), що мав вигляд маленької моделі церкви й належав до періоду Австро-Угорщини. Традиційно в таких ківотах зберігають святі дари. Той ківот потрапив до нас ще з музею атеїзму, а тому реставратори вирішили його трішки оновити і провести консерваційні роботи. Коли вони зняли з ківота купол, то знайшли там маленьке крило – абсолютну копію того, яке намалював Нікіта Тітов, не знаючи про існування цього фрагмента, – розповідає Галина Беднарчик.

Поки що музейники не знають, фрагмент якої скульптури знайшли реставратори, і хто її автор. Є лише припущення, що крило ангела могло потрапити в музей ще за радянської доби, коли сакральні твори безжально знищували. Утім, поки триватимуть пошуки та дослідження, у експозиції Івано-Франківського краєзнавчого музею з’явився новий експонат «Крила», що поєднав знахідку з минулого й сучасну картину Нікіти Тітова.

– Тепер ми розповідаємо відвідувачам цю дивовижну історію про ангельські крила, які завжди з’являються в нашому житті, щоб оберігати й підтримувати. Нині нам усім потрібні ця віра й підтримка, – додає Галина Беднарчик.

На її переконання, музеї сьогодні мають не лише зберігати експонати в запасниках, а робити все можливе, щоб вони отримували нове життя. Для цього івано-франківські музейники оцифровують свою збірку народного одягу з Опілля, Бойківщини, Покуття та Гуцульщини. Адже в запасниках зберігається майже 3 тис. одиниць вишитих сорочок та аксесуарів давнього одягу. Показати усе неможливо, а завдяки новим формам музейної роботи фондова колекція доступна для дослідження, відшивання та творчості.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ

Фото авторки

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ОБЛАСНИЙ КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ: РОДИННА ІКОНА ТУРИСТА З ВТРАЧЕНОГО БУДИНКУ

За словами директорки Чернівецького обласного краєзнавчого музею Тетяни Мінаєвої, під час війни змінилося ставлення до музею, його ролі та функції в суспільному житті. У закладі за цей час посилилася співпраця з колегами та колекціонерами зі східних і південних регіонів країни, а ще в багато разів зросла кількість відвідувачів із центральних, східних і південних регіонів країни. Трапляється чимало випадків, коли люди чи організації передають цікаві родинні експонати.

Зокрема, директорка музею пригадала один із нещодавніх, коли поповнювачем фондів їхнього закладу став звичайний турист із Кривого Рогу.

– Під час екскурсії у відділі археології до нашої працівниці підійшов чоловік, який проживає у Кривому Розі, але є уродженцем Херсонщини. На жаль, в умовах повномасштабної війни він втратив свій будинок і майже все майно. І коли пройшовся нашими залами, то сказав нашій завідувачці відділу: «Я бачу, що у вас тут багато ікон на дереві, а в мене від прадідуся збереглася ікона, зроблена в подібному стилі. І я хотів би вам її передати». Ми, звісно ж, погодилися. І нам дуже приємно, що цей чоловік для збереження родинної пам’ятки обрав саме наш музей, – каже Тетяна Мінаєва.

Після повернення із Чернівців до Кривого Рогу цей чоловік переслав дерев’яну ікону разом зі старовинною рамою австрійських часів, самостійно оплативши усі поштові витрати.

Як розповіла зберігачка фондів музею Наталія Холодницька, надіслана ікона датується приблизно кінцем XIX – початком ХХ ст. На ній зображений Ісус Христос із гроном винограду в руках, біля нього – два архангели. Хоча дерево, на якому написана ікона, почало трохи руйнуватися, яскравість збереженого зображення свідчить про якісне виконання та використання найкращих фарб.

– Цю ікону зі зворотного боку трохи поїв шкідник. Тож коли ми отримали її, обробили антисептиком і скипидаром на натуральній основі. Далі на неї чекає повноцінна реставрація, – пояснює Наталія Холодницька.

Після оформлення документів, необхідних для дарування експоната, його передадуть реставраторам. У Чернівецькому краєзнавчому музеї сподіваються, що до листопада цього року проведуть виставку нових надходжень, серед яких представлять уже відреставровану ікону туриста з Кривого Рогу.

Віталій Олійник, Чернівці

Фото автора

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ХУДОЖНІЙ МУЗЕЙ: «ЮДИФ» ВІД ХАРКІВСЬКОЇ СКУЛЬПТОРКИ

Із перших днів повномасштабної війни Хмельницький обласний художній музей адаптувався до складних реалій та зумів швидко відновити роботу, започаткувати нову групу зберігання й поповнити свою колекцію понад півтисячею нових експонатів.

– 24 лютого 2022 року наш колектив майже в повному складі прийшов на роботу, щоб захистити твори та перенести їх зі стін експозиції у фондосховище. Звісно, ми всі були шоковані тим, що відбувалося, проте вже через 10 днів відкрили в музеї артхаб, розуміючи, що через наше місто їде багато людей зі Сходу та Півдня, які прийдуть до нас. У нашому артхабі впродовж 2022 року допомагали майже 80 волонтерів, і ми весь цей час працювали безоплатно, фактично займаючись арттерапією і реабілітацією, – згадує заступниця директора музею з наукової роботи та розвитку Олена Михайловська.

Виставкову діяльність музей відновив у березні 2022 року з експозиції Хмельницької обласної організації Національної спілки фотохудожників та започаткував нову групу зберігання «Фотографія». Нині в ній 139 світлин, зокрема, військовослужбовців Влада Німака, Дениса Кривого та Максима Кривцова.

Загалом упродовж 2022–2025 років фонди Хмельницького музею поповнилися 512 експонатами, серед яких скульптура, живопис, графіка, розпис і фотографія.

Зокрема, у 2022-му заклад придбав у художника Сергія Захарова картину «Майданчик».

– Сергій створив цю роботу на основі фотографії з Маріуполя. На ній зображені розбитий обстрілами дитячий майданчик і могила з дерев’яним хрестом. Цей твір важливий, щоб ми попри плин часу пам’ятали про ті події. У цьому контексті мистецтво відіграє роль своєрідного документа. Коли в березні 2022 року художник створював ту роботу, то якраз шукав свого сина, який навчався в Маріупольській філії Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури й не виходив на зв’язок. Батько транслював свої переживання через мистецтво, – зауважує Михайловська.

Ще одна робота, яка з’явилася в музеї під час повномасштабної війни, є подарунком миколаївського художника Віктора Покиданця з його серії «Потаємні схованки росліта» у стилі редімейд. Усередині книги російського письменника Івана Тургенєва вирізана «ніша» під шприц для ін’єкцій. Робота символізує своєрідну ін’єкцію «великої російської культури» у нашу свідомість, яка тривала роками.

Фонди музею також поповнилися роботою харківської скульпторки Любові Якименко «Юдиф» (Юдиф, або Юдита – героїня старозавітної книги, яка врятувала рідне місто від нашестя ассирійців, – ред.).

– Ще до повномасштабної війни ми вели перемовини щодо придбання дерев’яної поліхромної скульптури «Юдиф». Коли Любов Якименко евакуювалася зі сім’єю із Харкова, сказала: «Якщо ми виживемо й Харків відразу не розбомблять і не захоплять, я вашому музеєві подарую цю скульптуру». Обіцянки вона дотримала. Це унікальна скульптура з абсолютно інновативною композицією. На ній Юдиф тримає голову Олоферна, якого вбила. Багато наших відвідувачів ділилися враженнями про те, що скульптуру можна порівняти з Україною, яка бореться з великим монстром – Росією.

Ірина Чириця, Хмельницький

Фото надала Олена Михайловська

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ХУДОЖНІЙ МУЗЕЙ ІМ. ГРИГОРІЯ ҐАЛАҐАНА: ВІДНОВЛЕННЯ ЗРУЙНОВАНОГО ТА ДВА ПІДЙОМНИКИ ДЛЯ МАЛОМОБІЛЬНИХ ОСІБ

На початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну музей зазнав серйозних пошкоджень. Зокрема, 6 березня 2022 року біля приміщення розірвалася міна, осколками та ударною хвилею було вибито більше ніж 30 вікон. Також зазнали руйнувань музейні кабінети, реставраційна майстерня. Тож головним завданням дирекції було відновити пошкоджене, щоб не допустити подальшої руйнації.

– Починали зі заміни вікон, робили це за благодійні кошти, – розповідає заступниця директора музею Світлана Демченко.

На щастя, каже вона, більшість експозицій вдалося евакуювати до безпечного місця. І хоч побачити їх поки що не можна, сам музей наразі працює: відвідувачам пропонують експозиції з музейних фондів, сюди приходять талановиті художники, тривають міжмузейна співпраця і, що дуже важливо, відновлення закладу. Відремонтовано цокольний поверх, який до війни був узагалі необлаштований. Він працює як укриття та виставковий простір з лекційним хабом, у якому проводять різні зустрічі.

Новим у музеї є те, каже Світлана Демченко, що відкрили музей сучасного мистецтва, де презентують переважно мандрівні проєкти, проводять виставки, надають виставковий простір дітям, спілці художників, оскільки в них пошкоджене приміщення і в зимовий час вони не експонують своїх робіт.

Важливо, що приміщення не просто відремонтовані. Відтепер вони доступні для людей з інвалідністю: працюють два підйомники, тож відвідувачі мають змогу на них потрапити як у музей, так і в укриття.

Один із найближчих заходів – за співпраці із Центром народної творчості під егідою Департаменту культури Чернігівської ОДА до Дня вишиванки буде презентовано вишитий одяг із колекції музею.

Андрій Пухляк, Чернігів

Фото надав музей

Підпис: Скульптуру «Семаргл» створив у стилі скрапарт (мистецтво зі сміття) український військовослужбовець та скульптор Сергій Власенко

ЗАКАРПАТСЬКИЙ МУЗЕЙ НАРОДНОЇ АРХІТЕКТУРИ ТА ПОБУТУ: УПЕРШЕ ЗА 44 РОКИ ДО НЬОГО ПЕРЕНОСЯТЬ НОВИЙ ОБ’ЄКТ

Експозицію Ужгородського скансену, або музею просто неба, невдовзі поповнить унікальний об’єкт – дерев’яна синагога зі села Великі Ком’яти Берегівського району, єдина в Україні та одна з небагатьох в Європі вцілілих споруд такого типу.

– Уперше з 1982 року колекція Музею народного побуту та архітектури поповнюється таким великим об’єктом, – розповідає директор Ужгородського скансену Василь Коцан.

Цю синагогу наприкінці 1980-х років відкрила дослідниця з Будапешта Оніко Гоздо – одна з авторок монографії про синагоги в Угорщині, однак її передчасна смерть у 1990-му зупинила подальше вивчення пам’ятки. Лише у 1992 році дослідження вдалося відновити завдяки матеріалам, які Оніко встигла передати львівським колегам.

Архітектори обстежили та виконали обмірні креслення. У будівельному плані – це прямокутна споруда розміром 13,83 на 7,92 м, яку, за даними Historic Synagogues of Europe, датують першою половиною XX ст.

Як розповідає Василь Коцан, із часу побудови її не піддавали реконструкції, утім багато років використовували як склад.

Він також розповів, що ідею перенесення вже років 4–5 обговорюють науковці, зокрема її активно підтримували закарпатський дослідник сакральних споруд Михайло Сирохман, українські та закордонні єврейські громади й товариства, які долучаються фінансово.

– Ми планували цей процес ще минулого року, розробили проєктно-кошторисну документацію й завдяки фінансуванню угорського консульства завершили етап демонтажу та перевезення. Тепер триває другий етап – у музеї заливають фундамент під споруду та починають збирати конструкцію, де майже 60 відсотків матеріалів гарно збереглися, а інші треба відновлювати під час зведення коробки.

Третій етап, ділиться Коцан, охоплює обмазування глиною, побілку та планування інтер’єру, тож його планують на початок жовтня.

– Оскільки збереглася лише коробка, ми залучили до дослідницьких робіт науковців музею Голокосту в Будапешті та Інституту єврейського мистецтва в Єрусалимі, які допоможуть відтворити типовий інтер’єр цієї синагоги, – розповідає директор.

Цікаво, що зірку Давида із цієї синагоги вивезли в музей у Вашингтоні незрозумілим способом ще на початку 2000-х.

– Але ми маємо контакти з працівниками цього музею, тож вони обіцяли зробити репліку й передати нам. Паралельно наші реставратори та фахівці Академії мистецтв працюють над відновленням деталей – вікон, дверей та розписів на стінах, які збереглися шматками. Після перенесення, що заплановане на цей рік, розпочнемо реставраційні роботи та облаштування інтер’єру пам’ятки відповідно до канонів.

Для нашого музею цей об’єкт дуже цінний – він дасть змогу показувати відвідувачам мультикультурність та поліконфесійність Закарпаття.

– Тепер ми матимемо греко-католицький храм, римо-католицьку каплицю з Підполоззя та синагогу, що демонструватиме наявність багатьох релігійних течій нашого краю. У майбутньому ми б хотіли додати до експозиції і протестантську дзвіницю. Є об’єкти, які можна було б перемістити, єдина проблема – це місце в музеї, адже територію не можемо розширювати, – додав директор музею.

Тетяна Когутич, Закарпаття

Фото Департамент культури Закарпатської ОВА, Ужгородський скансен

Про це в інтерв’ю Укрінформу сказав чеський аналітик, проректор університету CERVO в Празі, колишній радник уряду Чехії з національної безпеки, дипломат Томаш Пояр.

Якщо для Європи Росія, яка розв’язала найбільшу війну після завершення Другої світової, є загрозою безпеці номер один (адже йдеться про війну безпосередньо на європейському континенті), то для США це географічно віддалений – один із кількох важливих – конфлікт, зазначив експерт.

США, вказав він, є глобальною державою і займаються низкою інших конфліктів та безпекових ризиків у різних частинах світу. Зараз ідеться про Близький Схід, але Штати також дуже уважно стежать за розвитком ситуації в Азії та, відповідно до своєї традиційної геополітичної доктрини, концентруються на західній півкулі (Венесуела, Куба тощо).

«Тож я думаю, що саме так реалістично ми маємо це в Європі сприймати і відповідно до цього формувати свої очікування. Якщо ми самі не будемо вирішувати цей конфлікт (війну в Україні – ред.) насамперед власними силами, якщо не будемо розбудовувати власні оборонні спроможності та допомагати Україні захищатися, то не можемо очікувати, що це за нас робитиме хтось інший», – переконаний Пояр.

Він додав, що завжди дотримувався думки, що Україну потрібно підтримувати максимально – фінансово, постачанням зброї, боєприпасів та іншої матеріальної допомоги.

Дуже важливою, безумовно, є також розвідувальна підтримка. В цьому аспекті останнім часом допомога з боку європейських країн покращилася. Але американська розвідувальна підтримка зараз є абсолютно ключовою і ще певний час такою залишатиметься, визнав аналітик.

Також він акцентував та такому важливому моменті: «Україна повинна залишатися економічно функціональною, а тому їй потрібні фінанси та можливість експортувати свої товари до Європи – це значно краще рішення, ніж різні форми довгострокових дотацій чи перерозподілу коштів».

Зрештою, зазначив Пояр, Україна повинна мати сильну армію. Захід не відправляє до нашої країни своїх військових, але може допомагати фінансуванням, навчанням і постачанням зброї,

При цьому він констатував, що колективно Захід допомагає Україні дуже суттєво.

Нагадаємо, завдяки «чеській снарядній ініціативі», запущеній на початку 2023 року, Україна отримала близько 4,5 мільйонів артилерійських снарядів великих калібрів.

Фото Укрінформу можна купити тут

Як повідомляє Укрінформ, пам’ятну дату встановлено указом Президента від 21 травня 2007 року. Її щороку відзначають у третю неділю травня з метою належного вшанування пам’яті жертв політичних репресій та привернення уваги суспільства до трагічних сторінок в історії України, пов’язаних із насильницьким утвердження комуністичного режиму.

Кількість жертв політичних репресій в Україні досі неможливо точно встановити. За оцінками істориків, за період від початку 20-х і до кінця 80-х років ХХ століття, тобто за час правління більшовицько-комуністичного режиму, в Україні були репресовані майже півтора мільйона людей (із них понад 50% – українці). Значну частину репресованих розстріляли, інші пройшли через тюрми, заслання, табори, каторги, депортації та примусове психіатричне «лікування».

Терор торкнувся майже всіх верств суспільства: науковців, політиків, військових, священників, представників культури і селян. Особливо масштабними репресії стали у 1930-х роках за сталінського режиму. Лише у 1937-1938 роках в Україні засудили 198 918 осіб, із яких близько двох третин –до розстрілу. Решту відправили до таборів і в’язниць.

Упродовж десятиліть радянська влада приховувала сліди своїх злочинів: місця масових поховань знищували, забудовували режимними об’єктами, заливали бетоном або засаджували лісом.

Одним із найвідоміших місць масових поховань став Биківнянський ліс на околиці Києва. Тут поховані десятки тисяч людей, убитих органами НКВС. Серед жертв – поети Михайль Семенко і Майк Йогансен, художник Михайло Бойчук, митрополит Василь Липківський та інші діячі української культури.

Однією з найкривавіших стала ніч проти 19 травня 1938 року, коли у київських в’язницях НКВС розстріляли 563 людей. Биківнянська трагедія стоїть в одному ряду з такими символами масових убивств і тоталітарних злочинів, як Катинський розстріл, Бабин Яр, Аушвіц-Біркенау, Бухенвальд та Дахау.

Наразі встановлені імена понад 19 тисяч людей, похованих у Биківні. Їхній список продовжує поповнюватися завдяки роботі істориків, архівістів і дослідників.