Побалакали про UNESCO: хто що захищає, як справи у Львова та на що тиснути одеситам
Історичний центр Одеси під захистом ЮНЕСКО і не знає про це лише ледачий. Проте ця міжнародна організація працює не як ППО і перше, що ми маємо затямити: така престижність потребує власної відповідальності. Це гарні перспективи, омріяний статус, і хто знає, що робити далі. Разом із депутаткою Анастасією Большедворовою, обговорили звідки чекати ріки грошей, що робити з по-одеськи облаштованими фасадами та чий досвід варто перейняти.

Під захистом — гарне формулювання, але для країни, яка воює — це навіть трохи смішно. Росіян не зупинить те, що будівля знаходиться під захистом ЮНЕСКО, як це не зупиняло їх в Сирії. То про який захист ми говоримо? Весь світ буде знов тривожитись та обурений, чи є реальні механізми впливу?
Насправді ніякого механізму захисту немає — це фікція. Тут найцікавіше, що наша мерія домоглася цього. Вони не виїжджали з тієї сесії ЮНЕСКО і схопились зубами, щоб отримати статус, про який говорили багато років. Для нас це престиж. Але туристи не завжди шукають: «історична будівля під захистом ЮНЕСКО», просто, якщо їм цікава Україна та Одеса, то ми й можемо показати лише центр.
Зараз часто порівнюють Одесу зі Львовом, який потрапив в ЮНЕСКО з першої спроби у 1998 році. Туристична політика міст відрізняється? Одесі немає чого запропонувати туристам в будь-який сезон, окрім літнього. І центр у львів’ян значно менше заселений. Чи варто порівнювати, брати за приклад?

Чи так все добре у Львова? Вони ледве не втратили свій статус. Якщо почати розглядати будівлі, то виглядає дуже не оптимістично: сиплеться весь верх фасаду і досить проблемно реставрувати. Чомусь не робили цього раніше, а зараз не можуть витрачати гроші, навіть якщо вони є в бюджеті. Те, що відбувається у Львові, не є для нас прикладом.
Цікаво, що коли одеська мерія хотіла поспілкуватись щодо ЮНЕСКО, львів’яни не захотіли чимось ділись. Тут виникають думки: або немає чим ділитись, або вони не поважають нашу владу. Втім, у Львові така ж сама біда зі станом історичного центру як і у нас, проте немає таких забудов. Але є багато тематичних закладів: ресторанчики, кафешки, які ховаються у двориках. Вони з кожного куточку роблять бізнес. А ми всі подвір’я закрили. Зробіть ресторанчик з середнім цінником і пригощайте людей чимось цікавим. Саме тематичні заклади і заходи приваблять зовсім інших туристів. Одеської кави в інших містах немає…
Якщо так багато років хотіли до ЮНЕСКО і Одеса має потенціал, навіщо видавати дозволи на будівництво в центрі? Адже нічого, крім центру Одеси, ми подати не можемо.
Одеса майже не видає дозволи на будівництво, але якщо сказати це в мерії, вони кричатимуть, що у всьому винний Київ. Зараз у президента лежить законопроєкт, який повністю забирає повноваження ДАБІ (законопроєкт №5655, який передбачає реформу містобудування). У мерії залишається право ставити висотну відмітку, тобто обмежувати будівництво за кількістю поверхів. І це можна було б зробити з усім містом і ці 23-25-поверхівки могли і не з’явитись. Найстрашніше з цього проєкту — як ми будемо потім доводити, що обіцяли 8 поверхів, а збудували 10. І як допоможе ЮНЕСКО? Та ніяк.
Якщо в якийсь момент збудуємо те, що не треба в центрі, замість допомоги нам скажуть: «Ви порушили угоду, до побачення, ми забираємо цей статус». Привілеїв тут не так багато, навпаки, щоб підтримувати цей статус — треба дуже сильно надриватись і пильно стежити.
І справді були такі випадки. Наприклад, коли Дрезден виключили зі списку світової культурної спадщини, тому що міська влада вирішила побудувати транспортний міст через Ельбу. На думку ЮНЕСКО — це порушить єдність архітектурно-природного комплексу і закриє неповторний вигляд на старе місто.

Включення до ЮНЕСКО принесе ріки грошей? Сама організація не вкладає кошти, а єдиний грошовий потік з’являється через туристів. Тобто, ми все одно залишились з тими ж проблемами, що і були? І навіть якщо ми знайдемо гроші, хто виконуватиме роботи?
ЮНЕСКО — це не така собі фірма, яка каже: «Ви до нас вступили, тримайте мільйони доларів». Вони можуть допомогти знайти кошти, спонукати до участі в грантах. І цей статус збільшує вірогідність отримання грантів та коштів від інших міжнародних організацій.
Щодо реставраційних робіт. Для нас це велика проблема, тому що більшість будівельних компаній, і саме реставраційних, виїхали. Їх і так було мало, а зараз залишилось на макове зернятко. Щоразу, як зв’язуюсь з підрядниками, то всі десь поїхали. Це жахлива ситуація. Але і до реставрації ми дійдемо дуже не скоро, може років зо п’ять доведеться чекати.
А що робити з кондиціонерами, дротами, балконами, які прикрашають історичну зону?

Потрібно працювати з самою ментальністю людей. Якщо ми хочемо до Європи, а ми дуже хочемо, і нас підтримують, то доведеться наважитись і зняти ці кондиціонери. А люди так звикли жити, тому мерія і боїться.
Спробуйте зняти ці балкони, збільшені у п’ять разів. Навіть якщо буде судове рішення, там же будуть просто стрілятися. Державна архітектурно-будівельна інспекція контролює це. Раніше можна було поскаржитись, проводилась перевірка, створювався акт про прибудову без законних підстав і подавався позов до суду. Але позиватись треба на когось, а якщо людина не являється, то що? Ось вони всі і стоять.
Як на мене, треба робити з цього фішку. Лісабон дуже схожий на Одесу, і вони на всьому заробляють гроші. Якщо там збудували якийсь недолугий балкон, то під ним зробили стильний ресторанчик. Ми не можемо зараз змінити наше життя повністю і прибрати весь цей пластик з будинків. Але можемо заробити на тому, що робить нас нами, як і ці кондиціонери та дроти.
До речі, щоб перенести цей кондиціонер на дах, потрібні гроші. Тут єдина пропозиція, якщо у людей є балкон, то хай туди переставлять.
Але там вже генератор стоїть…
А може й три (сміється)… Змусити це робити не податком, а, наприклад, грантом. Ось і ідея: якщо люди живуть в зоні ЮНЕСКО, то давати кошти на те, щоб перенести кондиціонер. Зробити це програмою від міської ради. А за гроші люди самостійно візьмуть і перенесуть та ще й сусідів змусять.
Нам доведеться і на це просити гроші? Тут ще багато звичайних політичних ігор. ЮНЕСКО, яка закликала рф негайно вийти за межі міжнародно визнаних кордонів України, все ж виключає можливість позбавлення членства.
Це політика, всі рішення, можливості в плані зброї — йде поступово. Ось вже рік пішов від вторгнення, а ми все просимо спочатку, ну будь ласочка, а потім — топ ногою. Повільно, бо всі між собою пов’язані. І зруйнувати стосунки та ж Європа з росією не може та не хоче.

Проте ми завжди знайдемо, на що натиснути. Навіть завершиться війна — це буде велике щастя повоєнного періоду. Ми будемо країною, яка вийшла з війни переможцем, в якому б стані — емоційному, матеріальному та фізичному — не опинимось. Саме за престиж нашої країни відповідає Президент, Верховна Рада, кожна мерія і це буде колосальна робота. Тут ЮНЕСКО стане нам у плюсі. Зробимо так, щоб про нас ніхто не забув!
Усі новини
Будинок для мами в гаражі — жінка показала, де живе її родичка
Грейс Дороті з Великої Британії, щоб не віддавати свою маму в будинок для людей похилого віку, перетворила гараж на маленький будиночок. Результатом жінка поділилася в соціальних мережах, опублікувавши фотографії після ремонту.
Британка вирішила дуже розумно використовувати наявний простір. У відео, яке вона опублікувала в TikTok, жінка показує, як виглядав гараж на початку ремонту і після.
Жінка розділила гараж на три основні кімнати. У задній частині господиня облаштувала ванну кімнату з душовою кабіною, туалетом і раковиною. У сусідній кімнаті — невелика кухня з вбудованою духовкою, раковиною, холодильником і великою кількістю шаф для зберігання. Також передбачена вітальня з телевізором і диваном, де мама могла відпочивати.
Спальна матері у колишньому гаражі
Фото: TikTok
У спальні мами стоїть велике двоспальне ліжко і розкішна шафа з дзеркалом в повний зріст.
“Няня на порозі”, — жартує вона у розділі коментарів. Глядачі почали активно обговорювати побачене.
Що пишуть люди?
- “Мами — це благословення, ти така мила”;
- “Ось так ми піклуємося про свою сім’ю”;
Простора вітальня з телевізором
Фото: TikTok
- “Така дивовижна трансформація. Добре, що твоя мама поруч”;
- “Це такий милий маленький будиночок для неї”;
- “Найкраще, що я бачив сьогодні”.
“Коли ти переобладнав свій гараж на квартиру для своєї мами. Здається справедливим, що я доглядаю за нею, коли вона старіє”, — зазначила Дороті в описі до відео, яке зібрало понад 850 тис. переглядів.
Нагадаємо, раніше Фокус писав, що:
А от українська дизайнерка Наталка Буг переїхали із Києва в затишне село, де будує ферму.
Події
як замку «Паланок» повертають його українську історію
У середньовічних мурах пройшла презентація книжки про Січових стрільців на Закарпатті
Історія часто стає заручницею політики, особливо сьогодні, коли ворог використовує псевдоісторичні аргументи для виправдання агресії. Майже завжди щодо Мукачівського замку в публічному просторі й історичних дослідженням домінували чужі наративи. Реальні історичні факти свідчать про глибоке коріння української ідентичності в цих мурах.
Про сенсаційні свідчення перебування легіону Українських січових стрільців у «Паланку», перші Шевченківські свята на Закарпатті та про те, як одному з найвідоміших замків країни, що асоціюється переважно з угорцями, повертають його українську історію, говоримо з автором дослідження «Січові стрільці на Закарпатті», письменником, нині – військовослужбовцем ЗСУ Олександром Гаврошем.
ІСТОРІЯ ДОСІ ЗАРУЧНИЦЯ ПОЛІТИКИ
Нещодавно Олександр Гаврош презентував свою книгу в «Паланку» – подію приурочили до Дня Тризуба. Нині на замку встановлений один із найбільших тризубів в Україні – це зробили кілька років тому, попередньо знявши з постаменту державний угорський символ орла-турула.
Презентація зібрала більше людей, аніж могла вмістити зала у замку: історія, особливо у наш час, цікава, люди хочуть її пізнавати.

– Всі, хто цікавиться історією нашого краю, десь щось чули про Січових стрільців на Закарпатті. У 1914–1915 роках вони перебували в замку та навколишніх селах. Але докладної інформації про це у відкритому доступі бракувало. Коли я готував книжку української малої прози «Наша Перша світова», то наштовхнувся на першоджерела про перебування «Українського легіону» за Карпатами. Вони були не просто цікавими, а й часом сенсаційними. Тоді я зрозумів, що варто зробити окреме видання, де би було зібрано докупи все, що є на цю тему. Так і народилися «Січові стрільці на Закарпатті», що побачили світ у тернопільському видавництві «Навчальна книга – Богдан», – розповідає Олександр Гаврош.
До слова, видання підтримав Український інститут книги – це означає, що півтори тисячі примірників цієї книжки уже надійшли або будуть надіслані ближчим часом у бібліотеки всієї України.
Цікавимося в Олександра, чому, на його думку, це важливо зараз – розказувати про Січових стрільців на Закарпатті та, зокрема, їхнє перебування у замку «Паланок»?
– Тому що історія й досі є заручницею політики. Ми це бачимо на прикладі Путіна, який висуває для своїх загарбницьких маніакальних ідей псевдоісторичні аргументи. Так само споглядають на нас і чимало політичних сил у сусідніх країнах. Ми ж, слабо знаючи свою минувшину, часом не вміємо та не знаємо, як їм заперечити. Хоча хід історії свідчить, що рація на нашому боці, – відповідає письменник.
ПРЕДТЕЧІ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ
Олександр Гаврош наголошує, що вже одне усвідомлення того, що українська професійна армія новітнього часу зароджувалася саме тут, проходила на Закарпатті вишкіл і здобувала перший бойовий досвід, – це сенсаційна постановка питання.

– Адже Січові стрільці – це предтеча ЗСУ, їх прямі попередники. На цьому чомусь ми раніше ніколи не наголошували. На Закарпатті ми говорили про Карпатську Україну, національний здвиг 1938-1939 років, а, виходить, що суто українську історію краю слід розпочинати на чверть століття раніше – від першої української військової формації, що перебувала в десятках місцевостей краю і воювала на карпатських перевалах, оберігаючи нас від російської навали! – акцентує Гаврош.

Письменник ділиться, що його вразили й зовсім невідомі матеріали про те, що Україна не лише споглядала за тим, що відбувалося на Закарпатті по закінченні Першої світової війни, але й прагнула об’єднати закарпатців з іншими частинами українського народу.
– Навіть планувалися для цього певні дії, проте забракло військової моці. Румунська і чехословацька армії були в значно кращому становищі. Проте ідея соборності української нації не переривалася ніколи. Про це можемо чимало почитати в чільних українських інтелектуалів минулого – Михайла Драгоманова, Івана Франка, Володимира Гнатюка, – додає письменник.

ЖИТТЯ СІЧОВИКІВ У «ПАЛАНКУ»: ВІД ВИШКОЛІВ ДО ФУТБОЛУ
Що ж робили Січові стрільці в замку «Паланок»? Як не дивно, але тут розташовувалася їхня «кадра», а пізніше – Кіш, тобто те, що нинішні військові називають ППД (пункт постійної дислокації). Такий, наприклад, зараз у Мукачеві має легендарна 128-ма окрема гірсько-штурмова бригада ЗСУ.
– Сюди – в Мукачево, в «Паланок» та довколишні села – стікалися поранені після шпиталів, приходили загублені чи новоприбулі, тут відбувалися вишколи для новобранців. І було тут січових стрільців чимало. Є фото з 1915 року, де на бастіоні Мукачівського замку згромаджено тисячу січовиків, – каже Гаврош.

Як вдалося з’ясувати письменнику, близько десяти місяців українські вояки перебували в замку «Паланок» та його околицях, ходили до місцевих церков, де співали не тільки молитви, але й «Ще не вмерла Україна». Вони провели перше Шевченківське свято на Закарпатті – саме в замку «Паланок». Іще заснували тут власну читальню, хор, оркестр, навіть кантіну (шинок).
– Також Січові стрільці відкрили тут «пресову кватиру» (прес-центр), робили світлини, для чого придбали фотоапарат в Мукачеві. Деякі фото дійшли до нашого часу. Читали лекції, писали пісні та статті, творили перші літературні твори, слухали лекції, зрештою, грали у футбол. Себто жили не тільки військовим, а й культурним та громадським життям. Все це ще належить нам дослідити і вивчити, – каже Олександр Гаврош.
ЗАМОК МОЖЕ СТАТИ СИМВОЛОМ «УКРАЇНСЬКОГО ЛЕГІОНУ»
Насамкінець просимо дослідника наголосити, чому українські сторінки історії Мукачівської фортеці є важливими.
– Насамперед тому, ми живемо в державі Україна. Та й Мукачівський замок знаходиться серед українського національного масиву, а не, скажімо, угорського (угорців у Мукачеві нині залишилося кілька відсотків від загальної кількості населення). В останні десятиріччя ми дуже гарно прописували угорські історичні наративи, хоча, наприклад, княгиня Ілона Зріні – це Єлена Зрінська, хорватка. Однак подільський князь Федір Корятович (з походження литвин) і Січові стрільці – це те, що об’єднує нашу історичну споруду із загальноукраїнською історією.
– Що, на вашу думку, варто робити, аби Мукачівський замок став у медійному полі не лише «угорською фортецею, де зберігали святоіштванську корону», а й символом «Українського легіону»?
– Принаймні розповідати про це, досліджувати, популяризувати. Символічно, що презентація «Січових стрільців на Закарпатті» відбулася у День державного герба України, адже на бастіоні замку височіє найвищий тризуб на Закарпатті. Тож може започаткуватися гарна традиція – відзначати День тризуба саме тут, у стінах фортеці, де перебував «Український легіон», з якого постала нинішня українська армія. Недарма про меморіальну дошку Українським січовим стрільцям у замку «Паланок» розмови ведуться вже не один рік. Сподіваюся, що ця історична справедливість буде нарешті здійснена і така дошка нарешті з’явиться!
Тетяна Когутич, Мукачево
Фото надані Олександром Гаврошем, Василь Стечко
Відбудова
Кулеба обговорив із партнерами план захисту критичної інфраструктури
Віцепремʼєр-міністр з відновлення – міністр розвитку громад та територій Олексій Кулеба сьогодні, 26 лютого, провів зустріч у форматі ділового сніданку з послами країн Групи семи (G7) та Північної Європи та Балтії (NB8).
Про це Кулеба повідомив на сторінці у Фейсбуку, передає Укрінформ.
«Говорили відверто про те, що визначає життя громад щодня: тепло, воду, логістику. Без автономної генерації на об’єктах, зокрема водопостачання, ми ризикуємо системним збоєм мереж. Тому ми працюємо над резервним живленням і локальною генерацією для цих об’єктів», – зазначив Кулеба.
Партнерам презентували напрацювання по Плану стійкості – конкретні кроки, які Україна має реалізувати протягом 2026 року.
«Наш запит чіткий: обладнання, експертиза, інноваційні рішення та фінансування», – зауважив Кулеба.
Окремо сторони обговорили транспорт і логістику.
«Під час війни пріоритет – дороги до портів, прифронтових громад і міжнародні автошляхи. Саме для цього створено Фонд підтримки транспорту України разом зі Швецією, Канадою та Литвою. Працюємо над залученням фінансових внесків та розширенням кола учасників», – зазначив Кулеба.
Він подякував кожному з партнерів та ЄС за підтримку, роботу із урядами країн і готовність працювати разом та за особисту присутність в Україні, «навіть під час таки російських обстрілів, як сьогодні».
«Стійкість українських громад – це частина безпеки всієї Європи», – додав Кулеба.
Як повідомляв Укрінформ, команди Міністерства розвитку громад та територій та Світового банку напередодні презентації Швидкої оцінки завданої шкоди та потреб на відновлення (RDNA5) обговорили подальшу співпрацю у питаннях відновлення України.
Фото: Олексій Кулеба/Телеграм
-
Війна7 днів agoАтака ЗС РФ 22 лютого — кількість постраждалих у Києві та області зросла до 17
-
Суспільство6 днів agoПомер одеський письменник Сергій Стеблиненко Анонси
-
Відбудова7 днів agoГотові провести одну з наступних Конференцій із відновлення України у Відні
-
Події1 тиждень agoУ Львові відкрили виставку художніх робіт Тараса Шевченка
-
Суспільство1 тиждень agoТраса Одеса–Рені: небезпечні умови для подорожі
-
Усі новини1 тиждень agoжінка знайшла в пустелі таємничий телефон, який всіх вразив (фото)
-
Політика4 дні agoСкандал у Раді: нардепи Гончаренко та Княжицький звинуватили один одного в роботі на РФ (відео)
-
Війна1 тиждень agoЖурналісти встановили імена понад 186 тисяч загиблих в Україні російських військових
