Війна
Темні дні та неелектричні ночі: як одеситам почувати себе краще у сучасних умовах
Раптом піймавши себе на думці, виявиться, що на календарі 20 грудня, щоправда, за відсутності мільйонів ялинок на вулицях Одеси про це важко згадати. Про що не забути – так це можлива відсутність електроенергії у житлі та ще й темніє досить рано. Усе це навіює досить похмурий настрій та погане самопочуття. Детальніше про те, як допомогти собі розповіла головна психологиня Благодійного Фонду “Діти Героїв” — Марта Білик.
Як відбивається на самопочутті короткий світловий день у тандемі із аварійними відключеннями світла?
Ми звикаємо до певних біоритмів у житті, розпорядку дня, часу засинання/прокидання, стилю харчування, активністю робочого та вільного часу.
Часті відключення світла, у поєднанні з коротким світловим днем та вечорами проведеними у темряві мають свій вплив на самопочуття людини. І чим більше сфер життя зачіпають перебої з електроенергією та зв’язком, тим складніше нам адаптуватися та залишатись у хорошому емоційному та фізичному стані. З часом нашій психіці все складніше справлятись з викликами, необхідність вирішувати нові нетривіальні завдання виснажують нервову систему та мозок, забирають фізичні сили.
Непередбачуваність, неможливість спланувати багато речей наперед, часта зміна «реальності» забирають у людини відчуття безпеки та зменшують можливості для відновлення ресурсів.
Коли ми думаємо про дім, то донедавна він міг асоціюватися з теплом, затишком, смачною вечерею, спільним проведенням часу, перемиканням з робочих процесів на ресурсні. А зараз все змішалось, часто оселя нас зустрічає темрявою, холодом, неможливістю відпочити чи необхідністю доробити багато справ, які не встигли на роботі.
На що можуть впливати часті відключення електроенергії в поєднанні з коротким світловим днем, особливо коли вони не прогнозовані?
Порушується звичний графік сну, можлива втрата орієнтації в добі. Коли ми певний час перебуваємо у сутінках чи темряві, мозок дає сигнал організму, що пора спати. Зараз ми частіше засинаємо не у звичний час, а коли нема світла. Багато з нас прокидаються вночі, або ж дочікуються поки повернеться світло, щоб мати можливість доробити все, що не зробили. В результаті наш сон стає переривчастим, більш поверхневим, можливі періоди безсоння чи посилення нічних жахів. Нам складніше заснути ввечері та хочеться спати впродовж дня.
Тепло та їжа належать до наших базових потреб. І поки базові потреби залишаються незадоволеними, нам дуже складно хотіти чогось більшого. Відчуття голоду та холоду можуть викликати роздратування та агресію (численна кількість реклами, що це демонструє), також наш організм сповільнює усі процеси, щоб акумулювати ресурси. Нам складно активно рухатись, думки сповільнюються, здатність до концентрації чи перемикання уваги також зменшується.
Нестабільність мобільного зв’язку у деяких людей підвищує тривогу, роздратування. Ми втрачаємо можливість з’ясувати чи все в порядку з важливими людьми, переглянути новини чи вчасно виконати робочі завдання.
Зростає кількість не виконаних завдань, труднощі на роботі, списки справ поповнюються все новими пунктами, а відміток про виконання все менше. Стирається межа між домашнім та робочим простором. Водночас з включенням світла ми одномоментно намагаємось вирішити усі різнопланові завдання, усвідомлюємо що це неможливо і фруструємось від цих відчуттів.
Сукупність цих факторів призводить до втрати відчуття безпеки, контролю над власним життям, швидкого виснаження. Ми можемо ставати роздратованими, присутнє постійне відчуття тривоги, зменшується рівень працездатності, концентрації уваги, погіршується пам’ять.
Якщо дома є діти, то в них можуть загострюватися давні страхи, або ж виникати нові. Вони «зчитують» емоції та настрій рідних, «заражаються» ними. І чим негативніше дорослі реагують на події довкола, тим дітям складніше справлятися з власними тривогами та переживаннями. Тому дітям варто пояснити чому зникає світло, це допоможе знизити рівень стресу та краще зрозуміти, як із ним впоратись. Важливо спільно придумати варіанти чим дитині можна зайнятись ввечері, давати завдання за дня (вирізати витинанки, поцікавитись, як вони виглядатимуть у темряві).
Як собі допомогти?
Щонайперше – прийняти, що всі наші (і оточуючих також) емоційні та фізичні реакції є абсолютно нормальними і ми вправі їх відчувати та переживати.
Далі прийняти те, що все встигнути зараз просто не можливо. Частина справ наразі так і залишиться у «списку очікування».
І тоді допомогти собі створити максимальний комфорт та наповнити час тими діями, що додають ресурсу. Змістити фокус на жити «тут і тепер», а не «від світла до світла».
Забезпечити, наскільки це можливо, додаткове освітлення, гарячі напої, їжу, теплий одяг та інші речі, що допоможуть довго залишатись у теплі, ситими. З’ясувати, де у разі потреби, можна поїсти, зарядити пристрої, зігрітись. Це додасть відчуття контролю і безпеки.
Спробуйте планувати свій день, керуючись не тільки наявністю світла, але й іншими (незалежними від світла та зв’язку) моментами. Наявність плану та концентрація на речах, що не залежать від електроенергії допоможуть знизити рівень тривоги.
Максимально використовуйте світловий день не лише для справ, але й для відпочинку.
Старайтесь не проводити багато часу у темряві та подовгу не залишатись наодинці. Свічки та додаткове, незалежне від електрики освітлення, може створити атмосферу затишку та наповнити позитивними емоціями.
Дозвольте собі більше спілкування з друзями, з дітьми, турботи про себе, інші справи, що приносять ресурс.
Які симптоми ПТСР, виснаження чи депресії варто помічати близьким? Які дзвоники свідчать про необхідність звернення до лікаря?
Зараз багато говорять про ПТСР (посттравматичний стресовий розлад), і що він буде практично у всіх людей, що зіткнулися з війною. Але не кожен травматичний досвід і не у кожної людини призводить до появи ПТСР.
Більшість людей зараз переживають гострий стресовий розлад (ГСР), емоційні та фізичні прояви якого є нормальною реакцією психіки на ненормальні події. Ці прояви у більшості випадків редукуються за кілька місяців.
Але коли стрес має сильну і тривалу у часі дію (наприклад: повітряні тривоги, обстріли, переживання за рідних, перебування в окупації, втрати близьких), вірогідність швидкого розвитку ПТСР підвищується.
Існують так звані «червоні прапорці», які свідчать про необхідність звернутись по допомогу до фахівця. Особливо, коли прояви тривалі, з часом не зменшуються, або ж навпаки стають ще більш помітними.
Серед проявів у дорослих переважно виділяють:
- нав’язливі спогади про небезпечні для життя ситуації, безперервне прокручування в голові різних варіантів розвитку подій;
- сновидіння з кошмарами, порушення сну, панічні атаки;
- астенія, швидка втома, відмова від їжі, втрата ваги, постійна тривога, дратівливість, невмотивована агресія, депресивні стани, головні болі, нездатність концентрувати увагу на чомусь, значне погіршення пам’яті тощо.
- прагнення уникати емоційних навантажень, замкнутість, уникання людей, відкладання прийняття рішень;
- втрата сенсу життя, схильність до антисоціальної поведінки (алкоголізація, наркотизація), надмірний цинізм.
- враховуючи тривалість та інтенсивність дії стресу, можливі загострення хронічних захворювань, або ж поява нових (загострення психічних розладів, проблеми в роботі серцево-судинної, нервової систем та ін).
У дітей реакції залежать від віку та проявляються на емоційному, поведінковому та тілесному рівнях. Серед поширених виділяють:
- тривалий регрес до більш дитячих проявів поведінки та емоційних реакцій;
- постійні згадування про пережиті події (нав’язливі спогади, про які дитина може не зізнаватися дорослим), або уникнення всього, що нагадує їй про пережите;
- безсоння, порушення сну, страшні сновидіння, нічні плачі та крик, відмова від їжі або зниження апетиту;
- постійна тривога, панічні атаки, енурез, енкопрез, кишкові розлади, часті головні болі, хвороби, заїкання, мовчання, нервові тіки, гризіння нігтів, смоктання пальця, кусання губ, та інші соматичні прояви;
- відчуття безпомічності та незахищеності, страх змін, повторення пережитого, втрати когось з рідних, поява гіперконтролю;
- низька самооцінка і почуття провини за події, що стались, зацикленість на тому, що дитина могла зробити, щоб запобігти подіям;
- зниження пам’яті, неуважність, труднощі в навчанні та засвоєнні чогось нового, непокора батькам.
- постійне перебування в негативному настрої, самозвинувачення, деструктивна поведінка (у підлітків самоушкодження, алкоголізація, неоправдана ризикова поведінка), суїцидальні думки;
- нав’язливі спогади про пережиті події, перегляд фото/відео з місця подій, постійне програвання/відтворення пережитого та страхів в іграх, малюнках.
Через те, що стрес досить продовжуваний, з 24 лютого, чи можуть бути у цього порушення у плані фізичного здоров’я?
Так, на жаль тривалий стрес, емоційне та фізичне виснаження, відсутність можливості відпочити, поновити ресурси можуть призводити до загострення наявних захворювань, або ж появі нових.
Упродовж жовтня на Гуляйпільському, Оріхівському та Олександрівському напрямках російські війська втратили 279 військовослужбовців і 60 одиниць озброєння та військової техніки внаслідок підриву на мінно-вибухових загородженнях.
Про це кореспондентові Укрінформу повідомила заступниця речника Угруповання військ (сил) «Південь» Анастасія Шевченко.
«На Гуляйпільському, Оріхівському та Олександрівському напрямках внаслідок підриву на інженерних боєприпасах противник втратив 279 військовослужбовців та 60 одиниць озброєння і військової техніки. Значну частину уражених цілей становлять мотоцикли та квадроцикли, за допомогою яких окупанти намагаються прискорити переміщення особового складу та здійснювати маневри», – зазначила вона.
За словами Шевченко, мінно-вибухові загородження, облаштовані інженерними підрозділами угруповання військ (сил) «Південь», упродовж жовтня стали одним із дієвих чинників стримування російських військ на трьох напрямках.
«Ефективність мінно-вибухових загороджень полягає в тому, що вони не лише перешкоджають просуванню противника, а й завдають йому втрат без необхідності безпосереднього вогневого контакту з українськими підрозділами», – пояснила заступниця речника.
Водночас вона додала, що важливу роль у цьому процесі відіграють безпілотні системи, за допомогою яких інженерні підрозділи дистанційно облаштовують загородження.
«Це дозволяє підвищувати ефективність інженерного забезпечення оборони та зберігати життя українських військовослужбовців», – наголосила Шевченко.
Як повідомляв Укрінформ, військовослужбовці Сухопутних військ Збройних сил України показали, як інженерні дрони встановлюють захисні загородження на фронті.
Не встиг жовтень стати найрезультативнішим місяцем за втратами ворога за весь період вторгнення Росії в Україну, як 1 листопада оновився рекорд добових втрат
Джерело
У чоловіка змалку був хист допомагати людям і рятувати їх
Богдан народився 12 листопада 1993 року в Івано-Франківську в родині медиків. Батько – хірург, мама – медична сестра. У сім’ї росли двоє хлопців – старший Богдан та молодший Роман.
«Це були звичайні хлопчики – дуже шустрі, часом нечемні, галасливі. Але там, де був Богдан, завжди був порядок. Він був дуже наполегливим. Пам’ятаю, коли вперше сів на велосипед, то і падає, і встає, але за кілька хвилин вже їде», – пригадує мама Богдана, пані Олександра.
Хлопець займався боксом, боротьбою, тхеквондо. Захоплення футболом привело Богдана у команду «Спартак», з якою він виборював свої перші відзнаки.
«Де був Богдан, завжди був сміх і чудова атмосфера. Він дуже швидко вливався у колективи. Попри те, що був веселим, Богдан мав твердий характер і був принциповим: міг вступити у конфлікт, якщо відчував за собою правду. Любив чесність, порядок і дисципліну в усьому. Брат змалку був міцним і дуже сильним», – пригадує молодший брат Роман.
Розповідає, що у школі Богдан думав про медичний фах, але після 9-го класу вступив у Коломийський економіко-правовий фаховий коледж. Після нього продовжив навчання у Чернівецькому університеті, де здобув фах економіста. Паралельно з навчанням Богдан завжди працював. Він добре знався на техніці, любив автомобілі та вмів їх ремонтувати.
На початку повномасштабної війни Богдан залишив усе. Разом із Романом вони здали кров на потреби фронту і вранці 25 лютого прийшли у військкомат. Того ж дня брати одягли військову форму.
«Ніколи не забуду той перший день війни. Сини мені сказали: «Мам, ти ж знаєш, у нас одна-єдина Україна, і не буде ні другої, ні третьої, ні п’ятої… А тепер прийшла велика біда». Сини встали і пішли. Мені залишалось лише вимолювати у Бога, аби вони повернулись. Це були роки страшного очікування. Я тільки тим і жила, аби отримати повідомлення, аби бачити, що сини на зв’язку», – розповідає пані Олександра.
Каже, в ті перші дні на війні були не лише її сини, але й чоловік Роман. Він служив ще під час АТО, а коли почалась повномасштабна війна, додому приїхав не відразу. На позиціях переніс інфаркт і повернувся з війни з інвалідністю.
Роман та Богдан розпочали службу у роті контрдиверсійної боротьби. Побратими називали Богдана «Борода».
«У Богдана справді була борода, яка виділяла його. То хлопці його так назвали ще під час військової підготовки, перед відправкою на фронт», – пригадує дружина бійця Ася.
Вони познайомились у 2020 році. Коли почалась війна, Ася ще намагалась зупинити Богдана, але потім збагнула, що вмовляння марні. Хлопець був твердим у своєму рішенні захищати країну.
«У брата було велике бажання вчитись. Йому майже відразу довірили командувати відділенням. Очевидно, роздивились у ньому командирський хист, лідерство та готовність взяти на себе відповідальність навіть тоді, коли її усі боялись. Таким був Бодя», – ділиться Роман.
Після розформування контрдиверсійної роти Богдан та Роман перейшли служити у стрілецький батальйон. «Нас не цікавили підрозділи забезпечення чи інші тилові формування. Ми хотіли воювати», – наголошує Роман.
Богдан пройшов складний бойових шлях, служив у 75-му батальйоні 102-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ, згодом у 1-му батальйоні 106-ї окремої бригади Сил ТрО. Воював на різних посадах, згодом очолив стрілецьку роту. На Запорізькому напрямку брати стояли разом.
«Вони обоє були командирами, підтримували один одного. Що розповідав Богдан? Говорив, що війна – це важко, а ще й величезна відповідальність перед хлопцями», – згадує дружина.
«Богдан був одним із перших, хто ставав у бій, вмів підняти за собою людей. За пораненими він йшов у найважчі ділянки, звідки можна було не повернутись. Ми завжди забирали вбитих і поранених після бою», – пригадує Роман.
Розповідає, що на службі Богдан керувався гаслом: «Я вимагаю тільки те, що сам готовий зробити. А коли все погано, командир має зробити набагато більше, ніж від нього очікують». А ще Богдан відмінно володів тактичною медициною та завжди спішив на допомогу побратимам.
«У Богдана змалку був хист допомагати людям і рятувати їх. На службі він ніколи не був бойовим медиком чи санітаром, але дуже добре вмів “латати” хлопців у польових умовах. Якось у нас був нічний бій у міській забудові, коли один із побратимів отримав поранення. До нього складно було добратися, але Боді вдалось. Він відтягнув його в укриття, а потім виніс на собі. Богдан тампонував йому рани, зупинив критичну кровотечу і зберіг йому не лише життя, але й кінцівку. І таких випадків, коли він надавав домедичну допомогу, було багато», – розповідає молодший брат.
Каже, що Богдан часто ходив розміновувати шляхи та дороги у Гуляйполі, якими переміщались його бійці, і це не було обов’язком для командира роти. Тоді він ще збивав ворожі БпЛА. Під час чергової такої вилазки на його очах ворожий дрон влучив у автомобіль військових.
«Богдан відразу побіг до авто. У ньому один боєць був у критичному стані: у нього була пробита легеня і зупинялось дихання, а другий отримав численні осколкові поранення. Богдан відтягнув найважчого, після надання допомоги боєць почав дихати. Іншому наклав турнікети. Поки вони відходили, ворог вдруге вдарив по автівці. Вона згоріла вщент, а поранених бійців Богдан із побратимом вивезли із у стабпункт і це врятувало їм життя», – додає Роман.
У червні 2024 року Богдан приїхав на кілька днів у відпустку до Івано-Франківська. Його кохана Ася чекала дитину і молодята вирішили розписатись. На весіллі були лише найближчі. А 25 грудня 2024-го у подружжя народився хлопчик.
«Богдан хотів бути присутнім на пологах, але не встиг. Його відпустили на три дні. Він їхав усю ніч, щоб нас побачити. Ми разом обрали ім’я сину, назвали Арей», – розповідає дружина.
Зізнається, тоді вона намагалась вмовити Богдана залишити службу заради сім’ї та сина. Але він відповідав твердо, що буде служити до останнього.
«Ми ще планували поїхати у весільну подорож, на море, бо разом так ніде і не їздили. Хотіли взяти шлюб, облаштувати для себе будиночок… Його остання відпустка була у серпні 2025 року, а у вересні Богдан вирушив на фронт і ми більше не бачились», – згадує Ася.
У листопаді 2025 року у Гуляйполі почалися важкі бої. Богдан та Роман зі своїми підлеглими тримали оборону міста. Противник постійно тиснув і ситуація стрімко погіршувалась.
«Ми робили все, що можливо. 10 грудня я з побратимом потрапили у ворожу засідку, тоді я отримав кульове поранення. Вийти з оточення ворога без допомоги нам би не вдалось. Брат врятував нас. Богдану із побратимом вдалося зачистити будинок, з якого нас обстрілювали, і ми змогли вийти. Пораненого, в якого була перебита кістка та сухожилля, брат виніс на собі. Оскільки його вчасно евакуювали, то медики врятували йому ногу», – розповідає Роман.
Каже, ситуація у Гуляйполі ставала катастрофічною. Окупантам вдалося охопити місто і активно просочуватись. Основні позиції ЗСУ залишались відрізаними.
«Ми тримались до останнього. Коли перегруповувались, Богдан категорично відмовлявся виходити з міста до тих пір, поки не вийдуть всі його бійці. Він залишився їх прикривати», – говорить чоловік.
В оточеному місті ворог проник у будівлю, де були наші військові. Богдан першим вступив у стрілецький бій. Вже пізніше стане відомо, що тоді йому вдалося зупинити ворога, виграти дорогоцінний час для перегрупування та врятувати життя 19 військових.
«Під ранок наступного дня противника вдалося вибити. Брат ціною власного життя вчергове продемонстрував готовність битися до останнього і знову ризикувати заради інших…», – пригадує Роман.
Тіло брата він виносив під ворожим вогнем, здолавши майже вісім кілометрів.
«Богдан телефонував мені у той день вранці. Тоді ми змогли поговорити довше, ніж зазвичай. Він ще по відеозв’язку побачив сина. Розповідав, що вперше за багато днів йому вдалося поїсти гарячого супу. Вони тоді практично не їли кілька днів, а Богдан ще й захворів… Це була наша остання розмова», – пригадує дружина.
17 грудня 2025 року Богдан отримав кульове поранення в голову, несумісне із життям. Його поховали 24 грудня на Алеї Героїв у селі Чукалівка біля Івано-Франківська. Того дня «Борода» мав отримати звання старшого лейтенанта.
«25 грудня його сину, Арею Богдановичу, виповнився рік. Ми ще з Богданом говорили, якщо вдасться вийти, було б класно поїхати додому на Різдво і відсвяткувати його день народження. Але не склалося», – згадує Роман.
«Ми так чекали, що сини мали приїхати на день народження онука… У мене страшенний біль. Ось вийду з хати і бачу Богдана, його усмішку, і ніби знову чую, коли він каже: «Мам, ще трошки зачекай і ми будемо вдома»… Син завжди мені казав, що хоче бути лікарем. То оцю мрію він зміг реалізувати на фронті. Багато хлопців мені тепер дякують за те, що їх врятував Богдан», – додає пані Олександра.
Лейтенанта Богдана Гучка посмертно нагороджено Хрестом бойових заслуг. Йому назавжди 32 роки.
25 вересня 2026 року Івано-Франківська обласна рада ухвалила звернення до Президента Володимира Зеленського щодо присвоєння лейтенанту Гучку Богдану Романовичу звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). Раніше таке ж звернення ухвалили депутати Івано-Франківської міськради.
15 жовтня 2026 року Верховна рада підтримала це рішення більшістю голосів.
«Він загинув так, як жив і служив, – попереду своїх побратимів, не перекладаючи небезпеки та відповідальності на інших. Його останній бій став продовженням усього його військового шляху – шляху воїна, який повертався за своїми під ворожим вогнем, рятував поранених, виносив загиблих і до останньої миті залишався вірним військовій присязі», – йдеться у зверненні облради.
У Богдана Гучка залишились батько Роман, мама Олександра, дружина Ася, син Арей та брати-воїни Андрій та Роман. Роман продовжує службу у ЗСУ. Каже, що справу брата ще не завершено.
Слава Герою!
Ірина Дружук
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
-
Політика1 тиждень agoРубіо заявив, що війна Росії проти України стосується Донбасу, і закликав шукати дипломатичний компроміс
-
Одеса1 тиждень agoГрафіки світла в Одесі та області 26 жовтня: час відключень
-
Війна7 днів agoЧим українська крилата ракета-дрон «Барс» зацікавила Німеччину
-
Війна1 тиждень agoРосія збільшила використання китайських верстатів та обробних центрів у виробництві балістики
-
Суспільство4 дні agoНовини на ранок
-
Одеса7 днів ago
Відеоспостереження в Одесі: 920 камер і розпізнавання облич
-
Війна6 днів agoДемченко розповів про ситуацію в областях, що межують з Росією
-
Суспільство7 днів ago
Новини на ранок