Тарас Редькін народився 2 жовтня 1996 року в Харкові. Дев’ять років займався вітрильним спортом, входив до резервного складу збірної України в цій дисципліні. А ще завдяки батькові, який працював на Харківському авіаційному заводі й часто брав сина з собою на роботу, Тарас любив небо й літаки.

Хлопець не тільки знав зсередини особливості авіаційного виробництва, а ще дуже багато спілкувався з льотчиками – цивільними і військовими. І він зробив свій вибір: після закінчення школи вступив до Харківського національного університету Повітряних сил ім. Івана Кожедуба на спеціальність «Льотна експлуатація та бойове застосування літаків».

За роки навчання в університеті Тарас Редькін опанував декілька типів літаків: ХАЗ-30, Л-39 та МіГ-29, мав понад 200 годин нальоту. Після закінчення навчання у 2019 році почав службу в бригаді тактичної авіації Повітряних Сил ЗСУ. Молодий офіцер обожнював польоти, тому весь час намагався вдосконалюватись у своїй спеціальності, завжди був напоготові виконувати поставлені бойові завдання. На літаку МіГ-29 здійснив понад 350 вильотів.

На початок повномасштабної війни офіцер обіймав посаду заступника командира ескадрильї – штурмана 204 Севастопольської бригади тактичної авіації. З перших днів Великої війни обороняв українське небо. Його роботою було перехоплення та знищення крилатих ракет, забезпечення бойових дій штурмової та бомбардувальної авіації, завдання авіаційних ударів по засобам ППО противника. А це – постійний ризик. З бойових вильотів пілота чекала кохана дружина Катерина. Вона пригадує, що до війни вони не раз обговорювали із Тарасом усе, що може статися, про катапультування – теж. У ніч із 23 на 24 лютого льотчик-винищувач Тарас Редькін заступив на чергування.

«Ніколи не забуду ту ніч. (…) Вже після 3-ї подзвонили колеги: «Збирайся! Тривога! Бойова!» В ту ніч Тарас разом із іншими льотчиками вивели техніку з-під ворожого удару, передислокувались. З того часу побути разом хоч кілька годин стало справжньою розкішшю. …Він завжди стримано без особливих подробиць розповідав про бойову роботу. Лиш з часом ділився, що його не раз брали на приціл, що аеродроми потрапляли під ракетні удари», – згадує дружина.

У травні 2022 року Тарас зробив Катерині пропозицію, вони запланували, що рівно за рік, у 2023-му, обвінчаються, запросять батьків та друзів. «Уже 18 травня ми придбали обручки, та розписатись все не виходило через проблеми із документами, паспорт залишився на аеродромі у машині, на жаль, вже покійного товариша. Тож розпис довелося відтермінувати. Та прикро не те, а що на розписі був лише тато Тараса, оскільки мама із братом – за кордоном, а мої батьки – із Миколаївщини. Ви навіть не уявляєте, як ми чекали ротації, що ось-ось мала бути. Приготували подарунки, мама Тараса відправила йому посилку. Так хотілось хоча б невеличкого свята», – згадує Катерина Редькіна.

За два місяці до трагедії, 14 липня, пара одружилася. Катерина – теж військовослужбовиця, дешифрувальниця польотів. Обидва були у військовій формі. Попри завантаженість бойовою роботою, Тарас намагався якомога більше часу приділяти дружині.

Подарунок планували зробити і колеги: хотіли придбати і укомплектувати пілоту сучасну розгрузку. «Мали таку «ідею фікс» та, на жаль, так і не встигли її реалізувати. Не вкладається в голові, що ще 10 вересня ми разом із Тарасом сиділи в мене вдома, 11-го востаннє бачились на оперативному аеродромі, звідки розлетілись за різними напрямками. Після ротації планували разом повертатись додому. На жаль, повернулись без Тараса», – згадує побратим Вадим KARAYA Ворошилов.

І Катерина, і колеги Тараса розповіли, як він мріяв про F-16, поглиблено вивчав англійську мову. «Ніколи не міг сидіти на місці без діла, кожну хвилину хотів здобувати перемогу… В одній людині було все: якості, які можна перелічувати безкінечно. Вірний чоловік і справжній офіцер! Теперішнє майбутнє майбутнього», – говорить дружина Катерина.

25 вересня 2022 року майор Тарас Редькін вилетів на виконання бойового завдання неподалік від лінії бойового зіткнення. Побратими пригадують, що того дня він виконував чергове завдання – знищення ворожої ППО самонавідними протирадіолокаційними ракетами AGM-88 HARM. Завдання було небезпечне, оскільки льотчик мав виявити (засвітити) себе для ворожих комплексів ППО і тільки після цього виконати по них пуски ракет. Тарас успішно відпрацював по наземних цілях, а коли вже розвертав свій МіГ-29, щоб повертатися на аеродром, побачив пуск ворожої ракети у свій літак. Це сталося поблизу села Володимирівка Баштанського району Миколаївської області. Пілот ще міг врятуватися, катапультувавшись. В останні миті життя Тарас діяв швидко. Він відвів підбиту машину далі від села, бо знав: літак може впасти буквально на голови людям, вибухнути, спричинити пожежі, зруйнувати будинки…

«У це справді неможливо було повірити, – говорить Катерина. – Напередодні ми розмовляли, а потім, як завжди, ще й переписувалися. Пізно ввечері о 22:31 Тарас написав мені: «Люблю». Я відповіла: «Дуже» – і повідомлення було прочитане».

«Він був дійсно талановитим льотчиком, одним із найкращих. Тарас 2019-го року випуску, а давав фору значно досвідченішим пілотам… Він, як і зазвичай, результативно відпрацював по наземних цілях, вже розвертався. «Бачу пуски по мені», – встиг сказати в ефірі. Це було близько 4-ї ранку. Більше на зв’язок не виходив. Ми до останнього сподівались, що Тарас встиг катапультуватись, чекали, що вийде на зв’язок. На орієнтовне місце падіння літака одразу виїхала пошуково-рятувальна команда. На жаль… Колосальна втрата», – згадує його колега KARAYA.

1 жовтня Тараса Редькіна поховали у рідному Харкові, наступного дня йому мало б виповнитися 26 років… У нього залишилися батьки, брат і дружина.

За життя офіцер був нагороджений медаллю «За військову службу Україні», нагрудними знаками «Знак пошани», «За зразкову службу».

7 листопада 2022 року Указом Президента України майор Тарас Редькін був удостоєний ордена Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

23 серпня 2023 року в Харкові пам’ять про захисника вшанували відкриттям меморіальної дошки в його рідній школі (нині це ліцей №142 Харківської міської ради). Також у Київському районі Харкова названо його ім’ям вулицю.

Вічна пам’ять Герою!

Фото з відкритих джерел

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Сили спеціальних операцій уночі 6 січня завдали ураження по логістичному складу бригади Збройних сил РФ у Селидовому та складу боєприпасів підрозділу армії РФ у Гірному на тимчасово захопленій території Донецької області.

Відрухом на це лаконічне сухе повідомлення став шквал коментарів знайомих полеглого Воїна. Вони добре знали Сергія як принципового та твердого в переконаннях чоловіка.

Сергій Бурлай народився у селі Хмелів на Сумщині. Замешкавши згодом у Липцях на Харківщині, він здобув нову малу Батьківщину і невдовзі став тим, без кого годі було уявити місцеву громаду.

Відповідальний і часом непоступливий, він завжди тримав слово і лишився у пам’яті односельців добрим другом, сусідом і знайомим, завжди готовим прийти на допомогу.

Саме так він вчинив тоді, коли російські загарбники вдерлися в Україну, зруйнувавши його рідну домівку на прикордонні Харківської області та плюндруючи країну.

Сергій Бурлай, не вагаючись, став на захист українського народу і держави, долучившись до лав Збройних Сил України.

Маючи військове звання старшини й обіймаючи посаду стрільця-помічника гранатометника, він швидко здобув повагу та підтримку побратимів, які цінували його за ті самі риси, що й односельці.

Відзначило принципового та відповідального бійця також і командування, призначивши Сергія Бурлая командиром відділення 16-го окремого мотопіхотного батальйону «Полтава» 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського.

Разом зі своїм підрозділом старшина пройшов важкими фронтовими дорогами півдня та сходу України, боронячи Запоріжжя та Донеччину.

6 березня 2023 року Сергій Бурлай загинув під час виконання бойового завдання в районі села Серебрянка Бахмутського району Донецької області.

З військовими почестями полеглого Захисника поховали на центральному цвинтарі у нещодавно визволеному від російських окупантів рідному селі Липці.

Рік потому, Указом Президента України №147/2024 від березня 2024 року старшину Сергія Бурлая було нагороджено орденом «За мужність» III ступеня посмертно.

У лютому 2025 року батьків орден отримав син Іскандер. «Отримав Батьків орден “За мужність”», – коротко написав на своїй сторінці в Instagram.

Згідно розпорядження начальника Харківської обласної військової адміністрації, на честь Сергія Бурлая назвали вулицю Липців, на якій він мешкав багато років.

Підтримка цього перейменування серед односельців полеглого Захисника України була твердою й одностайною. «Сергій Бурлай – наш герой», – такою була спільна думка мешканців Липецької громади.

* * *

Довідково:

Згідно з указом Президента України Володимира Зеленського № 143/2022, хвилина мовчання проводиться щодня о 9:00, її оголошують у всіх засобах масової інформації.

«З метою вшанування світлої пам’яті, громадянської відваги та самовідданості, сили духу, стійкості та героїчного подвигу воїнів, полеглих під час виконання бойових завдань із захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, мирних громадян, які загинули унаслідок збройної агресії російської федерації проти України, постановляю: започаткувати проведення щоденно о 9 годині 00 хвилин загальнонаціональної хвилини мовчання за співвітчизниками, загиблими внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, яку оголошувати у всіх засобах масової інформації незалежно від форми власності», — йдеться в документі.

Антон Печерський

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform