Оператори підрозділу “Signum” 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха знищили дронами на Лиманському напрямку найсучасніший ворожий танк Т-80БВМ.

Бійці екіпажу «Асмодей» з батальйону безпілотних систем «EWOKS» за допомогою дронів знищили на Покровському напрямку ворожий бронепотяг.

Владислав народився у Лисичанську 1 жовтня 2001 року. Змалку хлопець вирізнявся допитливістю та щирістю, вже в ранньому віці виявляв інтерес до історії України. Навчався у ліцеї №14, де проявив себе як активний та небайдужий учень, завжди готовий допомогти. 

“Ця дитина виросла у нас на очах. Він мав активну життєву позицію, завжди був готовий допомогти. Брав участь у всіх виховних заходах, був душею навчального закладу”, – згадує вчителька Владислава Оксана Лапенкова. 

Саме в ліцеї хлопець зустрів своє кохання – Юлію. Їхня історія тривала вісім років, шість з яких вони зустрічалися, а потім створили родину.  

“Влад був дуже доброю людиною з великим серцем. Чуйним, завжди прийде на допомогу. Був душею компанії, мав багато друзів. Він у мене був навіть ближчою людиною, ніж батьки. Ставився до мене з неймовірною любов’ю та турботою. Досить неочікувано зробив пропозицію руки та серця у мої 19 років. З 2023 року ми офіційно у шлюбі, створили сімʼю, завели песика, про якого я колись мріяла у шкільні роки,” – згадує дівчина.

Владислав завжди мав чітку громадянську позицію, був відданий патріотичним ідеалам. Його цікавість до історії країни та відчуття обов’язку яскраво проявлялися вже в молоді роки. “Владислав зі шкільної парти був активістом, мріяв потрапити до Азову. У 2016 році він долучився до угрупування «Національний корпус» у нашому рідному Лисичанську — це був громадський рух «Чесні справи». З того моменту він ще більше цікавився історією України, та її минулим”, – розповідає Юлія.

Історія була не просто захопленням, а глибокою пристрастю юнака. За словами дружини, Владислав ще зі шкільних часів регулярно переглядав історичні канали на YouTube, читав книги філософів та істориків, а також захоплювався фільмами про Першу та Другу світові війни. 

Після школи він здійснив ще один крок до своєї мрії — захищати Україну. Владислав вступив до Харківського національного університету внутрішніх справ за спеціальністю “Правоохоронна діяльність”. Після навчання молодий офіцер служив у поліції Луганської області. 

Владислав не лише присвячував себе службі — однією з мрій було багато подорожувати.  

“Ми мали надію відвідати різні куточки України та світу. Влад цікавився історією, тому побачити нові місця було у наших планах. Особливо він мріяв побувати у Сполучених Штатах — це була його мрія з дитинства,” – розповідає дружина. 

З початком повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року Владислав та Юлія були змушені залишити рідну Луганщину й переїхати до Дніпра. Водночас Владислав ухвалив рішення, до якого йшов усе життя. 

“Через повномасштабне вторгнення Влад сильно хотів добровільно доєднатися до бойового підрозділу. Він обрав «Лють», оскільки був поліцейським. Звісно, як будь-яка жінка, я переживала за нього, ми багато розмовляли на цю тему, бо він єдиний, хто був зі мною поруч. Він був моєю опорою, але я прийняла його рішення. Він завжди казав «Хто як не я?». Він мріяв воювати”, – згадує Юлія. 

Коли хлопець остаточно приєднався до Окремого штурмового батальйону Національної поліції України “Лють”, сім’я переїхала на Житомирщину.

На фронті старший лейтенант Купін став заступником командира взводу полку управління поліції особливого призначення №1 штурмового полку “Сафарі” Департаменту поліції особливого призначення «ОШБ НПУ «Лють». Воював у найгарячіших точках Донеччини, стикаючись з ворогом віч-на-віч. Не боявся викликів й відмінно виконував бойові завдання. 

Служба на передовій не оминула Владислава випробуваннями. Під час першого бойового виїзду він зазнав контузії. За словами дружини, попри переляк, серйозних травм тоді не було — кілька днів ротації допомогли йому відновитися та стабілізувати стан. Друге поранення, отримане в липні 2024 року, виявилося значно серйознішим та потребувало тривалішого лікування. Юлія та друзі були поруч із Владиславом у цей складний період. Попри виснаження, він наполягав на поверненні до служби, вважав, що мусить завершити розпочату справу. Навіть під час реабілітації юнак не полишав військової справи — опановував безпілотники та придбав власний дрон. 

Попри молодий вік, Владислав швидко здобув повагу серед побратимів та командирів. У вільний від бойових завдань час він часто спілкувався з дружиною.  

“Ми з ним постійно були на зв’язку, він завжди ділився ситуацією, розповідав, що відбувається, щоб він хотів змінити. Я приїздила до нього у Донецьку область декілька разів. Гуляли, часто розповідав про свої бойові задачі. У нас не було секретів одне від одного, він завжди ділився своїми переживаннями”, – розповідає дружина. 

13 січня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу Торецька Бахмутського району Донецької області Владислав загинув. Йому було лише 23 роки… 

“Ми неймовірно пишаємося ним – нашим чоловіком, сином, близьким другом. Владислав заплатив найдорожчу ціну за вільну Україну, за нас з вами – своє життя за територіальні кордони, державний суверенітет та народ України”, – написали його близькі у петиції до Президента про присвоєння Владиславу почесного звання «Героя України». 

“Мій чоловік був не лише військовим, а людиною з великою душею. Уважний, чуйний, справжній. Завжди допомагав іншим — і на фронті, і в житті. Завжди буду пам’ятати його усмішку. Його втрату важко описати словами, але я знаю, що його добро та любов залишилися з нами. І я завжди нестиму це в собі”, – ділиться Юлія. 

У Владислава залишились дружина, рідні, близькі, друзі та бойові побратими. 

Герої навіки в наших серцях! 

Фото з відкритих джерел