Поставимо таке питання: «Як давно ви проходили обов’язковий тренінг із мовної етики?» Або, можливо, вашу компанію змусили переписати внутрішні правила комунікації через ризик судового позову про дискримінацію?

Чи, бува, ви мали загрозу втратити посаду через образу чи знецінення колег?  Якщо ви працюєте в Україні, відповідь, найімовірніше, буде «ніколи» або «це якась західна вигадка».

На жаль, питанням мовної етики та мовного ненасилля приділяють надто мало уваги. І не лише у великих колективах. У той час як глобальні компанії в США та ЄС щороку витрачають мільйони доларів на навчання персоналу уникати мікроагресій і слюрів (нижче, ми докладно пояснимо, що означає це слово, а поки що на їхньому – «слюрів» – прикладі й поговоримо), в українському суспільстві тут досі існує «сліпа зона». З одного боку – мовне й громадське коло активістів, які укладають словники, глосарії, змінюють мовні норми.

З іншого – мовці, які часто скептично, а подекуди й агресивно реагують на впровадження фемінітивів, зміну термінології з «інвалід» на «людина з інвалідністю» (це правило політкоректності – спершу людина, потім діагноз), позбавлення від слюрів тощо.

Є спеціалісти, які вважають, що ми часто не помічаємо, як фрази «ти шо, баба, чого плачеш» чи узагальнення «ти шо, дебіл?», «о, потрапив у жіночий колектив» – виступають формами мови ворожнечі. Це, на їхню думку, образи, що вкорінилися нашою мовною звичкою та колоніальним спадком. У цій «сліпій зоні» образ і стереотипів – не лише компанії, а й медіа. Власне, саме медіа є важливим посередником між змінами та їх впровадженням у мові. І саме вони часто «не помічають» проблеми, а споживачі інформації звично їх сприймають як норму.  

У серпні 2024 року Інститут масової інформації провів дослідження, проаналізувавши 50 українських онлайн-медіа. Половина з них, на думку дослідників, використовують у своїх матеріалах «мову ворожнечі, сексизм, дискримінаційні вирази та стереотипи стосовно жінок». Чому це явище все ще широко існує в українській, попри існування словників та світових тенденцій?

Від словників до носіїв

Блогерка Яна Іващенко, яка нещодавно несвідомо використала «слюру» в дописі і зробила згодом про це окремий випуск, каже, що такі історії трапляються, коли «хочеш висміяти групу людей, а дискримінуєш інших». Слюр – це не просто лайка чи образа. Це зневажливий термін, який принижує не тільки людину, а й усю групу, до якої вона може належати або й ні. Наприклад, коли кажуть «шизік», «даун», «істеричка» – йдеться не про конкретну людину, а про групу осіб із певними діагнозами, до яких ми «приліплюємо» зневажливу оцінку.

Христина Загребельна, яка з 2019 року живе у США, часто розповідає про контраст наших двох світів – українського й американського. За її словами, одним із правил публічного життя там є заборона харасменту (непристойні жарти, плітки, погрози чи недоречні коментарі – навіть «поради», яких не просили) і hate speech (мови ворожнечі). Усі працівники зобов’язані відвідувати тренінги з мовної комунікації.

Для США такі підходи стали «золотим стандартом». Переважна більшість компаній зі списку Fortune 500 (список є показником найбільших компаній США за виторгом, – ред.), а також багато середніх бізнесів мають обов’язкові щорічні тренінги. Вони стали частиною системи захисту від судових позовів і водночас способом створення здорової, шанобливої атмосфери в колективах. Бо ще один «золотий стандарт» ефективного робочого процесу – для гарної продуктивності потрібні не образи, а розуміння.

На таких курсах (тренінгах та корпоративних навчаннях) головний акцент  ставиться – відчути себе в шкурі іншого; як навчитися чути і розуміти, що слово може стати елементом знецінення та образ; як почуваються ті, хто опиняється під мовним тиском; як обирати правильну комунікацію.

В Європі акцент роблять на законодавстві про рівність та недискримінацію.

В Німеччині, Швеції, Великій Британії існують чіткі норми щодо офіційної та публічної мови. Про це говорять у школах, пояснюють на роботі.

Подібні тренінги також  є обов’язковими для держслужбовців і освітян ЄС.

Як і в США, великі компанії ЄС впроваджують так звані D&I-програми (diversity & inclusion), які формують повагу до різноманіття.

На противагу цьому, український контекст виглядає як два паралельні світи.

У першому – експерти, лінгвісти, активісти. Вони створюють глосарії, словники, посібники, моніторять мову медіа («ІМІ», «Жінки в медіа», «ЮрФем»).

У другому – користувачі, офісні колективи, редакції, які живуть за звичкою. І ця звичка часто сильніша за будь-які аргументи. Наведемо приклад зі словосполученням «нормальні люди», яким ми звично називаємо тих, хто в більшості і не має певних фізичних чи ментальних проблем. Виходить, що є решта – «ненормальні люди», ті, хто пересувається на кріслі колісному чи незрячі? Наскільки таким людям комфортно почуватись «ненормальними»? Пропонований термін «нормотипові люди», який позбавлений емоційної конотації (емоційного значення, кліше) і досі викликає спротив, нерозуміння потреби його використання та тихого опору. (Щодо «нормотиповості» – це оцінка авторки, – ред.)

Показовим  став круглий стіл в Укрінформі, який відбувся 5 листопада, де презентували «Глосарій з гендерно чутливого відновлення». Важливий документ, але на запитання журналістки, як він може допомогти в побутових ситуаціях агресивного спротиву, пролунала відповідь, що не варто чекати швидких змін, вони відбуваються, але поступово без жодного тиску.

Втім були й точніші оцінки. Катерина Шункевич, керівниця аналітичного центру «ЮрФем», зазначила: «Недостатньо просто створити продукт. Без комунікаційної кампанії, впровадженої на рівні від шкіл до міністерств ефект буде мінімальним».

Катерина Левченко, урядова уповноважена з питань гендерної політики, зауважила, що зміни відбуваються повільно, але в комфортному ритмі. Йшлося, зокрема, про вже врегульовані українським правописом питання фемінітивів. «Слюри» ж і досі лишаються поза законодавчими нормами, оскільки це поняття надто розмите. Втім, Шункевич нагадала: «До повномасштабного вторгнення держава з населенням понад 45 мільйонів працювала з цими питаннями майже непомітно, це дуже складне питання».

У кулуарах експерти та експертки визнавали, що існує проблема – спротив побутового мовлення. Люди не розуміють, навіщо прибирати звичні слова, навіть якщо вони ображають. І тут – серце проблеми. Як одна з експерток сказала: «У нас провалена комунікаційна кампанія з мовної політики. Або її просто не було».

Ми, образно кажучи, вже маємо креслення для ремонту мови – глосарії, гайди, але не маємо ані виконробів (механізмів впровадження), ані пояснення, навіщо цей «ремонт» потрібен узагалі.

Звичка ображати: що таке «слюр» і чому він такий підступний

Щоб зрозуміти «сліпу зону», треба визначити: що ми вважаємо образою? Ми звикли, що це лайка чи матюк. Але «слюр» – значно підступніший. Це слово-ярлик, що принижує не за вчинок, а за приналежність до групи. У філософії мови це «дерогативний термін» – слово (це може бути будь-яке слово), навантажене зневагою.

«Слюр» (від англійського slur) – слова, сказані в образливому значенні. Найчастіше це характеристики фізичного стану, хвороби, раси. «Слюр» завжди «заряджений» історією, він несе в собі вантаж якоїсь нерівності й стигми. Коли ми його використовуємо, ми знецінюємо: зводимо особистість до принизливого кліше. Хоч сам термін «слюр» новий, явище – старе. Ми не помічаємо, як ці слова ховаються за маскою «звички» чи «емоційності».

Найпоширеніші – слюри з назвами медичних діагнозів: «дебіл», «шизік», «даун», «аутист». Медичні діагнози стають зброєю знецінення. Ще одна група «слюрів» – гендерні. Фраза «ти шо, баба, чого плачеш?» – подвійна образа: приниження чоловіка через приниження жінки. «Тьолка», «жіночий колектив» як синонім хаосу – з тієї ж серії. Або слова, які вживають із відтінком зневаги: «феміністка», «блондинка» і навіть «послиця» (тут часто фемінітиви образники забарвлюють у зневажливий тон). Є й вікові «слюри» – «старий пень», «маразматик», «молокосос» – що знецінюють досвід або молодість.

Є також національні та етнічні слюри: «жид», «негр», «незваний гість гірше татарина»…

Загалом існує кілька варіантів подолання таких емоційних образ: повернення слову чи терміну (якщо йдеться про них) емоційної нейтральності або, за наполяганням групи, до якої цей термін використовують – заміну на нейтральний, інший відповідник. 

Повернути нейтральність досить складно емоційно та виснажливо. Лишень уявіть, як довго тривав би процес повернення слова «жид» у нейтральне поле, – можливо, й ніколи. Те саме стосується багатьох інших слів. І коли експерти пропонують замінити «слюри» на коректні слова («інвалід» на «людина з інвалідністю»), вони стикаються з опором несприйняття.

Так само як і з фемінітивами.

Правопис 2019 року легітимізував «міністерку», «філологиню», «членкиню», однак для багатьох ці слова стали «червоним прапорцем», який запустив ледве не агресію. Хоч насправді фемінітив – це антислюр, акт повернення видимості жінкам у професіях, з яких їх викреслила мова. Як зазначила правозахисниця Лариса Денисенко: «Чим частіше це слово з’являється у просторі, особливо медійному, тим швидше до нього звикають».  

Підтвердила це й Катерина Левченко, навівши приклад зі словом «професорка», до якого на початку 2000-х вона звикала кілька років, а сьогодні не уявляє, як можна написати про себе «професор».

Насправді емоційна агресія до «міністерки» – не філологічна, а світоглядна. Це спротив самому факту змін. У цій логіці працює і захист «слюру» («та ми завжди так казали!» «у нас так заведено», «навіщо понавигадували цих слів!») – це розцінюється, як захист звички ображати.

Як «вмикають» етику: не судом, стандартом

Як зробити, щоб словники й поняття запрацювали в реальному житті? У США це забезпечують суди та страх позовів. У Європі – інституційні стандарти. І в усіх випадках – навчальні, освітні програми для різних вікових груп. 

Крім тренінгів, у західному світі медіа існують «Style Guides», редакційні гайди, словники «біблії» стилістичних норм від BBC, The New York Times, Reuters, Associated Press. Наприклад, AP Stylebook регламентує завжди в термінах і поняттях мову, в якій на першому місці людина (так звана «People-First Language», «людина-на-першому-місці»). Заборонено в медіа писати «інваліди» чи «епілептики», а рекомендовано «людина з інвалідністю», «людина з епілепсією». Важливе уточнення, це не рекомендація – це правило.

У «Reuters Style Guide» подаються чіткі інструкції щодо гендеру: уникати термінів, які цементують чоловічу стать як норму. Замість policeman – police officer (англійське полісмен має основу «мен», чоловік, в українській такі зміни відбуваються за допомогою суфіксів: поліцейський – поліцейська, також в українській легко відбулось додавання  англомовного фемінітиву «вумен», як от зі словом «бізнесмен» та «бізнесвумен», – ред.)

Ці медійні посібники оновлюються постійно. Якщо термін визнають образливим – його вилучають або маркують. Зміни – важлива риса не лише поваги, а й живої мови, яка постійно змінюється, поновлюється і відкидає певні значення чи навіть слова… Це і є той механізм, якого бракує Україні: у нас рекомендації існують окремо від редакцій, а не всередині них.

Навіщо прибирати слюри з мовного поля? Не тому, що «так модно» чи «так на Заході». А тому, що мова формує реальність. Коли ми звично називаємо незалежну жінку «фемкою», а людину, яка щось доводить дуже емоційно – «шизіком», коли поновлюється в соцмережах радянське «громактив» ми нормалізуємо зневагу до людей. А зневага – перший крок до дискримінації й насильства.

Насправді нам потрібні нові словники із чіткими термінами та поняттями, але не потрібно, аби вони припадали пилом у кабінетах. 

Нам потрібна розмова – національна, послідовна, щира і продуктивна. Починаючи зі шкіл, де «етика мовлення» має бути не менш важливою, ніж граматика (а може й важливішою?). Нам вкрай потрібні єдині й розроблені  проєкти комунікації у колективах, на роботах, у громадських просторах. І, звісно, медіа, які не просто ігнорують чи викреслюють «незрозумілі» поняття, а впроваджують стандарти як ознаку професіоналізму. 

Від кого чекати таких глобальних змін – ініціативи знизу чи від держави, яка має запустити масштабну кампанію, що пояснює простою мовою: мова поваги – це питання національної єдності та ментального здоров’я.

Як зазначає Катерина Левченко, зміни на рівні держави вже помітні: скажімо вже введено нормою День не лише захисників, а й захисниць, нові навчальні програми. Але чи стали вони знаками справжніх зрушень – питання відкрите. Особливо, коли це стосується емоційно забарвлених слів, які часто слугують «прикриттям» зневажливого ставлення чи знецінення. Тому варто також внормувати і цей пласт лексики, працювати з мовцями і напрацьовувати звичку уважно ставитись до кожного слова.

Ярина Скуратівська, Київ

Перше фото – pxhere.com/CC0 Domena publiczna

Херсонський обласний художній музей імені Олексія Шовкуненка, з якого упродовж п’яти осінніх днів 2022 року росіяни вивезли понад 10 тисяч експонатів, нині працює в онлайн-форматі, а також періодично проводить виставки у Києві.

Про це йдеться на сайті Комітету Премії, передає Укрінформ.

Як зазначається, станом на 3 листопада 2025 року до участі допущено 118 творів і проєктів у рамках номінацій у межах Національної премії України імені Тараса Шевченка. Загалом Комітет оголосив претендентів у 13 номінаціях: проза; поезія; літературознавство і мистецтвознавство; публіцистика і журналістика; музичне мистецтво; концертно-виконавське мистецтво; театральне мистецтво; кіномистецтво; візуальні мистецтва; фотомистецтво; декоративно-прикладне мистецтво; дизайн; творче кураторство культурно-мистецьких проєктів.

У номінації «Проза» – такі роботи як: «Битися не можна відступити» Павла Белянського, «Остання відьма» Надії Вальчук (Вальчук-Остряниці), «Шалена» Богдана Віктора Васильчука та інші.

У номінації «Поезія» – Олексій Бик «#Приголосніголосні», Микола Гриценко «Волокна», В’ячеслав Гук «Кримський літопис» та інші.

У номінації «Музичне мистецтво» – Юрій Курач (диригент), Олександр Тищенко (композитор), концертна програма «Борітеся, поборете – вам Бог помагає…» (2025); Мар’ян Пирожок, Олександр Драчук , МаркіянТурканик (виконавці гурту «Пиріг і Батіг»), музичний альбом «Замордовані. Подзвін перший»; Олексій Скрипник (композитор), хоровий концерт «Катарсис» для мішаного хору a cappella на канонічні тексти, Симфонія №3 «Галина» для скрипки і симфонічного оркестру; Вікторія Чуркіна (Vikalira) (авторка/виконавиця), музичний твір «Купайло»/Kupaylo, is an original song by Viktoriia Churkina (Vikalira).

У номінації «Кіномистецтво» – Павло Остріков (автор сценарію, режисер), фільм «Ти – Космос», Філіп Сотниченко (режисер, сценарист), повнометражний фільм «Ля Палісіада», Тарас Томенко (режисер, співавтор сценарію), повнометражний ігровий фільм «Будинок «Слово». Нескінчений роман».

Ознайомитися з повним списком можна на сайті Комітету Шевченківської премії.

Як повідомлялося, Президент України Володимир Зеленський підписав указ, яким збільшив до 13 кількість номінацій Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Фото: Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка у ФБ