Connect with us

Події

Біблія українською мовою: з історії перших перекладів

Published

on


До прем’єрних перекладів в Україні найголовнішої книги людства долучилися 2 видатні українці Іван Пулюй та Іван Огієнко

Переклади Біблії нашою рідною мовою належать до скарбниці української духовності. І особливу шану ми воздаємо тим, хто брався за цю титанічну працю та здійснював її. Серед них – два видатні діячі вітчизняної історії – Іван Пулюй та Іван Огієнко, з чиїми іменами в цьому році пов’язані знаменні дати в їхніх біографіях: у лютому минуло 180 років з дня народження Івана Павловича Пулюя, який активно долучився до першого перекладу Біблії українською мовою, а Іван Іванович Огієнко 85 років тому завершив другий переклад найголовнішої книги людства.

ВІН МАВ УНІКАЛЬНІ ЗДІБНОСТІ, ЗНАВ БАГАТО МОВ, У ТОМУ ЧИСЛІ ДРЕВНЬОГЕБРЕЙСЬКУ

Про життєпис Івана Пулюя. Він народився в Гримайлові на Тернопільщині у багатодітній сім’ї освіченого і доброго господаря Павла Пулюя, який певний час був бургомістром містечка. 

Тут 180 років тому народився Іван Пулюй

Там закінчив початкову школу. Наступним освітнім етапом для нього стала Тернопільська класична гімназія. Незвичайна гімназія, в якій у різні роки навчалися такі майбутні діячі української науки, духовності, культури, як Володимир і Олександр Барвинські, Йосип Сліпий, Іван Горбачевський, Кирило Студинський, Станіслав Дністрянський. У гімназії панував український дух. І ним не міг не пройнятися юнак з Гримайлова. Разом з братами Барвінськими він стає одним із засновників «Громади», таємної організації, члени якої поклялися служити Україні. Тричі на тиждень, після уроків, вони збиралися на свої засідання. Кожне з них мало чітке спрямування: у середу присвячувалося поглибленому вивченню української і світової історії, в суботу – літературі і в неділю – читанню й декламації слова Божого. У сучасних дослідженнях про життя й діяльність Івана Пулюя часто цитуються його промовисті слова: «Немає більшого гонору для інтелігентного чоловіка, як берегти свою і національну честь та без нагороди вірно працювати для добра свого народу, щоб забезпечити йому кращу долю».

Батьки хотіли бачити його греко-католицьким священником. Нібито до цього й ішлося. У 1865 році Іван їде у Відень і поступає в Греко-католицьку духовну семінарію. Навчаючись у ній, не забуває про свою клятву служити українській справі. Вже на першому курсі перекладає українською мовою підручник з геометрії, у 1868 році стає співзасновником студентського товариства «Січ», перекладає українською ряд творів духовної літератури. Можливо, саме тоді й з’явився в нього задум взятися за переклад Біблії українською мовою. З цього погляду, великий вплив на нього мала зустріч в 1869 році з Пантелеймоном Кулішем, який тоді працював над першим перекладом Старого Заповіту.

* * *

Але Пулюй не відразу прийняв пропозицію Куліша долучитися до перекладу. Він все ще був у роздумах, який життєвий і професійний шлях обрати. На старших курсах семінарії захоплюється філософією, математикою і фізикою і по закінченні семінарії не висвячується на священника, а три роки навчається на філософському факультеті Віденського університету.

Проте й філософія не стала справою його життя, бо вже у 1872 році Івана Пулюя можна було зустріти в стінах фізичної лабораторії віденського професора фон Лянге. Через два роки він уже в хорватському місті Фіюме (нині Рієка), де працює викладачем на кафедрі фізики, механіки й математики Військово-морської академії. Саме там проявляється його винахідницький талант: Пулюй сконструював прилад для вимірювання механічного еквіваленту теплоти, який отримав срібну медаль на Всесвітній виставці 1878 року в Парижі. 

Після академії – новий курс навчання. Цього разу в Фізичному інституті Страсбургського університету під науковим керівництвом професора Августа Кундта. Отримавши звання доктора наук, Іван Пулюй повертається у Віденський університет і присвячує себе викладацькій роботі й фізичним дослідженням. Його ім’я з’являється на сторінках журналу «Доповіді Віденської академії наук». На початку вісімдесятих років, у цьому журналі з’являються публікації вченого, які засвідчують новий поворот у його наукових дослідженнях і технічних експериментах: вони присвячені вивченню катодних променів і створенню електричних апаратів. 

Іван Пулюй виконує дослідження
Іван Пулюй виконує дослідження

До його праць виявляють зацікавленість не лише науковці, а й практики. Він отримує нагороди престижних виставок, Пулюя запрошують на посаду директора фабрики освітлювальних ламп в австрійському місті Штайрі, і він два роки працює на цьому підприємстві, займаючись, зокрема, виробництвом ламп власної конструкції. У 1884-ому в Штайрі була організована електротехнічна промислова виставка. І саму її територію, і підступи до неї яскраво освітлювали лампочки Пулюя. Це справило велике враження на відвідувачів виставки, зокрема, й на цісаря Австро-Угорської імперії Франца-Йосифа, який під час відвідання мав тривалу розмову з Іваном Пулюєм. Того ж року на запрошення Міністерства освіти Австро-Угорщини Іван Пулюй переїздить до Праги, де обіймає посаду професора експериментальної фізики Німецької вищої технічної школи. Наприкінці вісімдесятих він обирався деканом математичного факультету, ректором Празької політехніки.

У середині дев’яностих – нове зацікавлення: Пулюй зосереджується на теоретичних і практичних дослідженнях Х-променів і публікує на цю тему в «Доповідях Віденської академії наук» дві статті. Він вивчає пов’язані з цими променями процеси на атомно-молекулярному рівні. Більше того: створена Пулюєм лампа давала змогу побачити ці невидимі для людського ока промені. І це було феноменальним досягненням. 

Катодна лампа конструкції Івана Пулюя
Катодна лампа конструкції Івана Пулюя

Але авторство у відкритті короткохвильового електромагнітного випромінювання було віддане німецькому фізику Вільгельму Конраду Рентгену, і саме це епохальне відкриття принесло йому звання першого лауреата Нобелівської премії в галузі фізики.

Чому Нобелівським лауреатом не став Іван Пулюй? Він і Рентген були однолітками. І склалося так, що в тридцятилітньому віці їхні шляхи зійшлися: у 1875 році обоє працювали в одній лабораторії Страсбурзького університету під керівництвом уже згадуваного професора Августа Кундта. Після Страсбурга вони періодично обмінювалися листами, в яких ділилися результатами своїх досліджень. Рентгену, зокрема, була добре відома лампа Пулюя, завдяки якій можна було побачити ці загадкові Х-промені. Використовуючи цю лампу, Іван Пулюй робив знімки, які згодом стали називатися рентгенівськими. Але німецький фізик у 1895 році заявив про ці промені першим. Ось як на це прореагував Іван Пулюй. Подаємо його реакцію, виходячи із спогадів його сина: “… Батько прочитав звістку про відкриття Рентгена, лежачи ще в ліжку. Зірвавшись з ліжка і обхопивши голову руками, він раз від разу вигукував: “Моя лампа! Моя лампа!..”. Пулюй надіслав Рентгену лист з проханням відповісти, чи використовувалася його лампа в експериментах. Відповіді він так і не отримав. Коли Рентгену вручали Нобелівську премію, він ухилявся від пояснення природи свого відкриття. А в заповіті розпорядився знищити всі свої записи стосовно Х-променів, що й було зроблено».

Проаналізувавши праці як Пулюя, так і Рентгена, вчений і дослідник історії науки, доктор фізико-математичних наук Василь Шендровський прийшов до висновку, що пояснення природи Х-променів повністю дав Іван Пулюй. Саме він сконструював лампу, якою користувався Рентген. У Рентгенових роботах немає ні слова про користь цього відкриття для медицини, і саме Пулюй це показав. До речі, американські лікарі брати Едвін і Гілман Фрост, які вперше діагностували перелом зап’ястя у 14-річного пацієнта, у наукових виданнях стверджували, що використовували при цьому лампу Пулюя.

Чому ж тоді не Пулюєві, а Рентгену була присуджена Нобелівська премія? Як уже мовилося, формальним приводом для цього стало те, що німецький фізик першим опублікував інформацію про відкриття променів. Але чи не найточніше на це питання відповів у спілкуванні з Іваном Пулюєм видатний фізик, славнозвісний Альберт Ейнштейн: «Що сталося – не змінити. Хай залишається при Вас сатисфакція, що й Ви вклали свою частку в епохальне відкриття. Хіба цього мало? А якщо на тверезу голову, то все має логіку. Хто стоїть за Вами, русинами, – яка культура, які акції? Прикро Вам це слухати, але куди дінешся від своєї долі? А за Рентгеном – уся Європа”. У відповідь Іван Пулюй зауважив Ейнштейну: “Що має статися – станеться обов’язково, і те, що відбудеться, буде найкращим, тому що така воля Господня!”

* * *

…Іван Пулюй не став священиком, як того дуже хотіли його батьки. Але він був глибоко віруючою людиною і доклав чимало зусиль, щоб донести слово Боже українцям їхньою рідною мовою. Цьому сприяло, зокрема, те, що Іван Пулюй вивчив і знав понад десять мов – сучасних європейських і древніх. Ще в студентські роки він переклав українською мовою «Молитовник». Саме його знання древньогебрейської мови привернули до нього увагу Пантелеймона Куліша, соратника Тараса Шевченка. Куліш запропонував юнакові долучитися до його праці над перекладом українською тексту Біблії. Їхня робота над перекладом наближалася до кінця, але пожежа в Кулішевому маєтку в 1885 році знищила майже завершений текст. Довелося все починати по суті спочатку. 

Перший переклад Біблії та її автори
Перший переклад Біблії та її автори

Згодом до цих трудів приєднався класик української літератури Іван Нечуй-Левицький. Пантелеймон Куліш не дожив до того дня, коли Старий і Новий Завіти побачили світ українською мовою. Біблія була видана в 1903 році у Відні. Влада Росії відмовилася її поширювати на території імперії.

Титульна сторінка першого перекладу Біблії українською
Титульна сторінка першого перекладу Біблії українською

Івана Пулюя вважали в Росії неблагонадійним. Там добре знали про його проукраїнські переконання й позиції. Їх він відверто висловив в одній із своїх останніх праць, написаних у розпал Першої світової війни. «Найважливіше значення для досягнення миру в Європі, – підкреслив він, – може мати тільки незалежна Україна. Це є, на наше переконання, ключем до миру в Європі». Ці слова не менш актуально звучать і сьогодні.

Малюнок художника Юрія Журавля
Малюнок художника Юрія Журавля

Іван Пулюй віддано й щиро любив Україну. В патріотичному українському дусі виховав він разом з Катериною Стозіцькою і своїх дітей. У їхній сім’ї виросли три доньки і три сини. За відсутності в Празі української школи подружжя Пулюїв наймали для дітей вчителів української мови. Сини Павло і Юрій після смерті батька вчилися в українській гімназії Львова. Олександр, найстарший син, у сімнадцятирічному віці добровільно приєднався до Січових стрільців і воював в Українській Галицькій армії.

Іван Пулюй з дружиною Катериною та дітьми
Іван Пулюй з дружиною Катериною та дітьми

Як і в царській Росії, ім’я Івана Пулюя замовчувалося за радянської влади. Кілька рядків про нього було лише в першому виданні УРЕ. В другому про вченого із світовою славою «забули». Тож тільки нині, у незалежній Україні, про яку мріяв Іван Пулюй, стало можливим говорити й писати про нього. Однак, на наш погляд, глибоке, достойне цього великого імені дослідження життя й наукової та громадської діяльності Івана Пулюя лише починається. Не так багато маємо в українській історії творців таких масштабів, як він.

ДРУГИЙ ПЕРЕКЛАД БІБЛІЇ САМОТУЖКИ ЗДІЙСНИВ ІВАН ОГІЄНКО

Головну працю свого великого, непростого, сповненого багатогранною діяльністю життя Іван Огієнко закінчив у 1940 році, коли перебував у вимушеній еміграції на території Польщі. Чому за наявності першого перекладу Іван Огієнко вирішив здійснити свій? До цього питання ми ще повернемося. А зараз зупинимось на тому, як ішов Іван Огієнко до цієї колосальної, складної праці. Зазначимо при цьому, що, мабуть, тільки йому й було до снаги самотужки, без сторонньої допомоги, виконати її.

…На другий день нового 1882 року (за старим стилем) у бідній селянській сім’ї Івана і Єфросинії Огієнків народився хлопчик, шоста дитина, яку назвали на честь батька і якій судилося прославити у світах не лише свою родину, а й всю Україну. Виходець з провінційного містечка Брусилів на Житомирщині став енциклопедистом: вписав своє ім’я в історичну науку, мовознавство, лексикографію, освіту, педагогіку, політику, суспільствознавство. Він залишив величезну духовну спадщину – десятки книг, сотні наукових, публіцистичних, просвітницьких публікацій. Та й література про нього вже складає десятки томів. 

Є в центрі Брусилова колодязь з кришталево чистою і холодною водою. Гостей містечка, які приїздять вшанувати пам’ять Івана Огієнка, неодмінно запрошують до цього колодязя, дають напитися з нього води і таким символічним чином доторкнутися до джерел цієї землі, з якої почався довгий і тернистий шлях майбутнього митрополита Іларіона.

Втім, на початках цього шляху зовсім на виглядало, що він, зокрема, прославить себе як церковний діяч, духовна особистість. Коли хлопчикові виповнилося два роки, його батько загинув під копитами коня, і життя сім’ї стало ще більш убогим і нужденним. Після закінчення чотирикласної школи в Брусилові кмітливого підлітка зараховують у Київську військово-фельдшерську школу, по завершенні якої він навчається в гімназії волинського Острога і ставить перед собою мету – поступити в Київський університет св. Володимира. Мети було досягнуто, і юнак захопився новою мрією – стати викладачем університету. Ця мрія збулася в грудні 1911 року, коли Іван Огієнко став професорським стипендіатом історико-філологічного факультету і взявся за українознавчі дослідження. 

Випускник універсиетету Св.Володимира І.Огієнко
Випускник універсиетету Св.Володимира І.Огієнко

Він близько знайомиться і співпрацює з видатними українськими вченими і громадськими діячами тих років – Михайлом Грушевським, Борисом Грінченком, Агатангелом Кримським, Андрієм Ніковським, Дмитром Дорошенком, Іваном Стешенком, Володимиром Науменком, В’ячеславом Прокоповичем. Молодий вчений і викладач зовсім не губиться в цьому яскравому сузір’ї імен. Одним із підтверджень цього стала його серія лекцій українською мовою, яка згодом, за підтримки Симона Петлюри, вийшла окремою книгою «Українська культура», що мала в ті буремні роки неабиякий резонанс. 

Саме в ті часи Іван Огієнко й захопився релігійною тематикою. Але не на теоретичному, а на цілком практичному рівні. До цього підштовхнули й спонукали його події, що тоді змінювалися з калейдоскопічною швидкістю. Руйнівна й кривава Перша світова війна, падіння в Росії царату, розгорання полум’я революції і громадянської війни. Від цього неможливо було сховатися. Та й Іван Огієнко не шукає для себе тихого куточка. Навпаки: у Києві він потрапляє в епіцентр цього виру. Огієнко стає активним учасником процесу українізації університету Св. Володимира, одним з перших у ньому читає лекції і веде заняття українською мовою. У створеній весною 1917-го Центральній раді він виступає одним з ініціаторів організації в Україні вищої школи, заснування Українського народного університету, а в Кам’янець-Подільському створює новий університет, взявши на себе обов’язки його ректора. З 6 січня до 25 квітня 1919 року Іван Огієнко працює на посаді міністра освіти і культури, а 15 вересня йому доручають пост міністра культів (на пропозицію Огієнка, слово «культів» було змінено на термін «ісповідань»).

Іван Огієнко
Іван Огієнко

Він був активним прибічником дерусифікації церкви, впровадження в богослужіння української мови, ініціатором створення комісії з перекладу українською мовою Біблії, текстів богослужінь. Іван Огієнко організовує звернення до Константинопольського Патріарха про надання Українській православній церкві автокефалії. Український народ, наголошував Іван Огієнко, ніколи не забував про віковічну незалежність своєї Церкви, ніколи не визнавав за канонічне приєднання її до Церкви Московської, а тому зараз, по відродженні Української Народної Республіки актом 1 січня 1919 р. проголошено автокефалію Української Церкви, в якім зазначено, що «Українська Автокефальна Церква з її Синодом та духовною ієрархією ні в якій залежності від Всеросійського Патріарха не стоїть». 

Цей акт канонічно випливав з 17-го правила IV Всесвітнього Собору. Міністр ісповідань Іван Огієнко 1919 р. додав багато старань, щоб Царгородський Патріарх поблагословив автокефалію Української Церкви, «але Українська Республіка незабаром упала, а з тим припинилася й справа нашої автокефалії, що вже стояла на добрій дорозі», – додав Іван Огієнко у своїй тогочасній праці «Обмосковлення української церкви». 

* * *

Восени 1919 року під натиском переважаючих більшовицьких військових сил українська армія змушена була відступити за Збруч, а уряд УНР переїхати до Рівного, потім до Проскурова, а ще згодом – до Кам’янець-Подільського. В останньому з цих міст Іванові Огієнку випало якийсь час, на рубежі 1919 – 1920 рр., виконувати обов’язки прем’єр-міністра. Після цього почалися вимушені довготривалі митарства Івана Огієнка по світах. У 1920 році в польському місті Тарнові він заснував видавництво «Українська автокефальна церква», залишаючись в уряді УНР в екзилі міністром віросповідань. Кілька років (1922 – 1926) жив із сім’єю у Винниках під Львовом, а працював у Львові, викладаючи українську мову і літератури в педагогічному інституті. У 1926-ому почав викладати церковнослов’янську мову на факультеті богослов’я Варшавського університету. У 1931 р. захистив докторську дисертацію з філософії і отримав звання професора. 

Здавалось, його наукова і викладацька кар’єра іде по висхідній. Але через рік його звільняють з університету без матеріального відшкодування. Причину звільнення не пояснили, але всім, хто знав Огієнка, було ясно: до цього призвела його проукраїнська позиція і відстоювання автокефалії української церкви в Польщі.

Для нього настали ще складніші часи. Німецьке вторгнення в Польщу 1 вересня 1939 року, з якого почалася Друга світова війна, перетворило країну в Генерал-губернаторство. Тоді ж з ініціативи І.Огієнка у Варшаві була скликана таємно від окупаційної влади Українська Церковна Рада, яка поставила за мету створити Українську Православну Церкву. 

Здійснити цей задум тоді не вдалося, українські православні храми залишалися у складі Польської Православної Церкви, яка отримала автокефальний статус від Константинопольського Патріархату ще в 1924 році. В цих умовах центром українського православ’я стало засноване королем Данилом ще в середині XIII століття місто Холм. І саме Івану Огієнку в ті важкі часи випало очолити місцеву єпархію. 

Митрополит Іларіон (Іван Огієнко)
Митрополит Іларіон (Іван Огієнко)

Його архієпископська місія припала на дуже важкі роки. Крім утисків німецької окупаційної влади, трагічною реальністю того періоду стало переслідування українських православних польськими екстремістами, що виливалося у збройні напади на села з переважаючим українським населенням, підпали й руйнування православних церков, перетворення багатьох із них у костьоли, розправи над мирним людом. Особливо страждали від цього Холмщина і Підляшшя. Архієпископ Іларіон чинив усе, що міг, щоб зупинити ці репресії, про що свідчили і його проповіді, і звернення до владних структур, і численні публікації у його книгах та церковних збірниках. Не зважаючи ні на що, він продовжував захищати своїх вірян і утверджувати в богослужінні українську мову. В березні 1944 року він був висвячений у сан митрополита Холмського і Підляського.

Але тогочасні події змусили його пережити нові поневіряння і митарства. Влітку 1944 року Холмщина, як і навколишні краї, стала місцем запеклих боїв між радянськими і німецькими арміями. Митрополит Іларіон спочатку змушений був емігрувати до Словаччини, після цього до Швейцарії, а в 1947 році – до Канади.

Впродовж трьох років він служив у Вінніпезі, в парафії Покрови Божої Матері, а 8 серпня 1951 року Собор у Вінніпезі обрав митрополита Іларіона предстоятелем Української Греко-Православної Церкви Канади. 

За два десятиліття його очільництва в УГПЦ Канади відбулися великі зміни. У 1951 році в ній було лише два єпископи, 70 священників, 260 парафій і близько ста тисяч прихожан. А в 1972-ому, коли митрополит Іларіон відійшов у вічність, УГПЦК нараховувала чотирьох єпископів, 90 священників, 310 парафій і 140 тисяч їхніх членів. За словами доктора Ю. Мулика-Луцика, котрий працював поруч з митрополитом Іларіоном, спираючись на свій авторитет і досконалість знань, митрополит привів до одного стандарту всі аспекти церковного життя, особливо в сфері богослужбових текстів. Він заснував та очолив Навчально-богословське товариство, до складу якого увійшли викладачі богословського факультету Колегії Св. Андрія, – до них з боку митрополита Іларіона були поставлені серйозні вимоги щодо духовного та інтелектуального вишколу. Владика помітно активізував науково-дослідницьку діяльність, заснував і особисто редагував журнал «Слово істини», відновив видання започаткованого ним ще в довоєнній Польщі журналу «Наша культура» (з 1954 р. – «Віра і культура»). За чверть століття життєдіяльності в Канаді митрополит Іларіон став автором 110 послань до віруючих, які були наповнені духом Святого Письма і українських церковних традицій.

* * *

Митрополит Іларіон був енциклопедистом і трудоголіком
Митрополит Іларіон був енциклопедистом і трудоголіком

Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) лишив нам справді величезну духовну, наукову, літературну спадщину (навіть багато поезій, одна з них стала популярною серед українців піснею – «Не питай, чого в мене заплакані очі»). Але в його багатогранній творчості особливо вивищується переклад українською найголовнішої книги людства – Біблії. Задум здійснити свій переклад Священної книги з’явився в Івана Огієнка ще в Києві у 1917 році. Але обставини тих часів не дозволили йому почати цю величезну працю. До свого наміру він повернувся на початку тридцятих років у Польщі. 

Чому він вирішив повторити шлях своїх великих попередників – Куліша, Пулюя, Нечуя-Левицького? Ось як про це написав сам Огієнко: «…Ми надзвичайно потребуємо такого перекладу Біблії, що був би зроблений сучасною літературною всеукраїнською мовою. Перекласти цілу Біблію – а в першу чергу Новий Заповіт, треба такою літературною мовою, що стала б зразковою бодай на перші 50 літ. Мусимо мати переклад, що став би найкращим підручником вивчення української мови. Без цього нормальний розвій нашої літературної мови не матиме так їй потрібного «каменя наріжного», бо треба, щоб і селянські маси – головний читач св. Письма – призвичаювалися до доброї літературної мови. Такий переклад треба видати з зазначенням наголосів, – щоб кожний міг читати його справді по-літературному». 

Благословення від Митрополита Іларіона
Благословення від Митрополита Іларіона

Беручись за переклад, професор Іван Огієнко не міг не заручитися підтримкою Британського біблійного товариства, яке координує переклади зі старогрецької і староєврейської мов на сучасні в усьому світі. Стосунки з цією поважною інституцією складалися в Огієнка (митрополита Іларіона) в різні часи по-різному, в тому числі через довготривалу підготовку рецензій на його переклад. Робота була завершена в 1940 році. 

І тут сталася біда. У статті для газети «Слово Просвіти» (номер за 26 квітня 2018 року) професор Микола Тимошик так пише про неї: «Величезна бібліотека і все майно митрополита Іларіона у Варшаві безслідно зникли 1944 року в палаючій польській столиці. Залишилися напризволяще рукописи і в Холмі – після фактично примусового вивезення звідти фашистами проводу Української Православної Церкви. І лише завдяки мужності й самовідданості справжньої української патріотки Софії Сім’янцевої передрукований нею примірник і оригінал другого в українській історії повного перекладу Біблії нашою мовою було врятовано. Вона ж якимось дивом і доправила цей вантаж – 20 товстелезних зшитків – до Штробського Плеса в Словаччину, де в той час перебував зі своїм близьким оточенням Огієнко-Іларіон».

Британське біблійне товариство схвалило переклад до друку лише в 1955 р. Але з його виходом у світ знову не обійшлося без зволікань. І тільки в 1962 році митрополиту Іларіону надійшли з Лондона сигнальні примірники омріяного ним видання. Це була добре оформлена солідна книга на 1529 сторінок. Вона відразу отримала визнання православного, передусім українського, світу. Її перевидавали у Канаді, США, Західній Європі. «Українська Біблія в перекладі професора д-ра І. Огієнка, – зазначає один з авторитетних знавців Святого Письма Костянтин Костів, – класична й найкраща з цих досі існуючих перекладів чи не між всіма слов’янами». 

* * *

Біблія у перекладі митрополита Іларіона
Біблія у перекладі митрополита Іларіона

В дорогій для митрополита Іларіона (Івана Огієнка) Україні його переклад був виданий у 1995 році зусиллями Українського Біблійного Товариства. Йому так і не вдалося з початку двадцятих років минулого століття знову ступити на рідну землю. Він відійшов у Вічність п’ятдесят три роки тому, 29 березня 1972-го, на далекій від України канадській землі, у Вінніпезі. Його повернення в Україну відбулося вже після постання незалежної Української держави. Повернення і в блискучому перекладі Біблії, і в його сотнях творів, які увійшли в золотий фонд української духовності, і в літературі про нього. І нині, коли ми відкрили для себе цього видатного діяча нашої історії, духовності й культури, коли знаємо про всі поневіряння, які випало йому пережити, ми з особливим почуттям сприймаємо ці сповнені щирою любов’ю до України слова митрополита Іларіона (Івана Огієнка): «Немає в людини нічого милішого над свою рідну землю. Де хто народився, де провів свої дитячі роки, до тієї землі прив’язується він усією душею на ціле життя. А хто, буває, відірветься від своєї рідної землі, той мріє завжди про неї, як про святість найбільшу, і багато людей, помираючи на чужині, просять накласти їм у домовину бодай грудочку рідної землі». 

Михайло Сорока, заслужений журналіст України

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства



Джерело

Події

У Вінниці відбулася прем’єра художнього фільму «Діло Безп’ятого»

Published

on



У Вінниці відбулася прем’єра повнометражного художнього фільму “Діло Безп’ятого”, який став першою екранізацією п’єси Івана Карпенка-Карого “Сто тисяч”.

Про це у Фейсбуці повідомив Вінницький міський голова Сергій Моргунов, передає Укрінформ.

“Символічно, у День міста та День українського кіно у Вінниці відбулася прем’єра фільму “Діло Безп’ятого”. Це вже шоста кінострічка, знята у нашому місті вінницьким режисером та сценаристом Валерієм Шалигою. І п’ята — наша спільна робота. Цього разу фільм про історичні події. Це українська кримінальна комедія. Перша екранізація класики — п’єси Івана Карпенка-Карого “Сто тисяч”, – повідомив Моргунов.

За його словами, фільм гарно передає людські емоції та стосунки: кохання, дружбу, жадібність. Головну роль у фільмі зіграв народний артист України, актор театру та кіно Богдан Бенюк. До зйомок долучилися й вінницькі актори.

Читайте також: У Києві відбувся спецпоказ документального фільму «Куба і Аляска»

“Я вдячний усій команді, яка працювала над фільмом на чолі з режисером Валерієм Шалигою. Приємно, що Вінниця знову стала кіномайданчиком. І ми не плануємо зупинятися”, – додав міський голова.

Як повідомлялося, Спілка кінокритиків України назвала десять найкращих кінодебютів часів війни.



Джерело

Continue Reading

Події

Премія Довженка 2025 року присуджена творчому колективу фільму «Медовий місяць»

Published

on



Державна премія України імені Олександра Довженка 2025 року присуджена творчому колективу фільму «Медовий місяць».

Як передає Укрінформ, відповідний указ №678/2025 від 12 вересня підписав Президент України Володимир Зеленський.

На підставі подання Комітету з Державної премії України імені Олександра Довженка глава держави постановив присудити премію творчому колективу — режисерці та сценаристці Жанні Озірній, актору Роману Луцькому та акторці Ірині Нірші — за створення повнометражного ігрового фільму «Медовий місяць».

Читайте також: Президент надав Довженко-Центру статус національного

Згідно з документом, розмір премії Довженка на 2025 рік становить 200 тисяч гривень.

Як повідомлялось, Державна премія України імені Олександра Довженка – державна нагорода України, метою якої є відзначення за видатний внесок у розвиток українського кіномистецтва. Премія була заснована у 1994 році з нагоди 100-річчя від дня народження українського письменника, кінорежисера, кінодраматурга, класика світового кінематографа Олександра Довженка.

Фото: Сергій Хандусенко



Джерело

Continue Reading

Події

Остання мозаїка Алли Горської

Published

on


Чи стане село Гельмязів новим центром української культури?

В Україні немає незнаменитих сіл – є такі, про які невідомо широкому загалу. Ну, ковзнув поглядом по мапі, побачив не зовсім звичну назву «Гельмязів» – і продовжив пошуки. Між тим, у села – історія, якій позаздрять деякі міста-мільйонники. Воно існувало вже за часів Київської Руси; звідси походить рід Лизогубів (один із представників якого був наказним гетьманом, а останній з відомих у роді очолював уряд гетьмана Скоропадського). Є тут і чимало визначних місць, але далі мова піде про єдине. Про… ресторан. Щоправда, тепер у його будівлі працює тільки кафе й магазин будматеріалів. Цінність цього закладу в тому, що мозаїка на його фронтоні створена видатною українською художницею та дисиденткою Аллою Горською всього за місяць до її загадкової загибелі.

ПТАХ НА ФРОНТОНІ

Усе закрутилося в цьому році, коли в Києві художники-монументалісти відтворили «Боривітер» – мозаїчне панно Алли Горської, яке вороги сплюндрували в Маріуполі. Його відкриття на Майдані Незалежності спричинило справжній фурор і велику інформаційну кампанію. Згодом панно поїхало в турне по Україні, а його другу копію поділили на 1250 шматочків і пустили в продаж, аби зібрати гроші на реставрацію останньої вцілілої в Києві роботи Алли Горської «Вітер».

– Тоді ми і звернули увагу на «Птаха» – мозаїчне панно Алли Горської та її чоловіка Віктора Зарецького, яке прикрашає зовнішню стіну колишнього ресторану. Згадали, як виникла ідея його створення в селі Гельмязів, куди приїжджало подружжя, – розповіла кореспондентові Укрінформу секретарка Гельмязівської сільської ради Наталія Педько.

Завідувачка музею історії Гельмязова Любов Педько
Завідувачка музею історії Гельмязова Любов Педько

Деякі подробиці народження мозаїчного панно «Птах», деталі про перебування мисткині в їхньому селі розповіла завідувачка краєзнавчим музеєм історії Гельмязівщини ім. Павла Германа Любов Педько.

Природно, ніхто в той рік не вів офіційної документації про візити до Гельмязова Алли Горської (хоча напевно десь в архівах КДБ мають лежати матеріали стеження за «вкрай небезпечною» художницею-шістдесятницею), але Любов Миколаївна зуміла скласти доволі детальний нарис.

Музей історії Гельмязова
Музей історії Гельмязова

– Коли приймала музей, – розповіла вона авторові цих рядків, – передивлялась архіви і знайшла кілька статей Павла Терентійовича Германа, засновника нашого музею. Там були згадки про нашого «Птаха» на «Супої» і прізвища Алли Горської, Віктора Зарецького – що вони над ним працювали, що проживали в нашому селі під час роботи. Я зацікавилася цією темою, зв’язалася з Ларисою Іванівною Губою, – в неї гурток пошуковців-краєзнавців, і ми провели дослідження.

Спільними зусиллями з’ясували, що подружжя приїжджало до місцевого лікаря Василя Яківчика. У нього вони ж і зупинялися.

– Треба сказати, до доктора в ті часи приїжджало дуже багато людей, і саме з творчої когорти, когорти шістдесятників. Навідувалися до нього й місцеві мешканці, серед них двоє друзів – Віктор Келеп і Андрій Сакун. Перший працював водієм, другий щойно обійняв посаду директора комбінату громадського харчування.

Друзі співали дуетом, брали участь у художній самодіяльності. Саме у доктора вони й перетнулися з киянами.

– Одного разу Віктор Трохимович із другом зайшли похвалитись, що ось призначили Андрія завідувачем і що він хоче зробити ремонт у приміщенні. Сакун зізнався, що його не зовсім влаштовує бути пересічним завідувачем невиразного закладу громадського харчування. «Хочеться чогось грандіозного». Очевидно, він у ті хвилини виглядав дуже зворушеним, якщо зумів справити належне враження на визнану мисткиню. А може, її вразив спів їхнього дуету під час пікніка, який компанія влаштувала на березі річки. Хоч як би там було, але художниця звернулася до свого чоловіка: «Давай допоможемо хлопцям з ремонтом», – розповідає Любов Педько.

Так виник задум зробити оформлення ресторану в українському стилі. І вже влітку 1970 року художники приступили до роботи. Гельмязів розташований біля річки Супій, то й заклад назвали, як і річку. В будівлі праворуч влаштували ресторан, ліворуч – їдальню. Перед розписом залу художникам довелося самостійно зробити ще й невеликий ремонт. Ескізи підготував Віктор Зарецький, а ще – безкоштовно роздобув матеріал для мозаїки та фарбу для розпису стін. Окрім Горської та Зарецького працювало ще двоє художників, які приїхали з ними. Одного звали Йосип, інший був німим, тому імені його місцеві й не запам’ятали.

ЦИБУЛЕВЕ НАМИСТО

Стіни всередині розписали за народними мотивами. Зал прикрасили вишитими рушниками, на вікнах висіли фіранки з українським орнаментом. Любов Миколаївна знайшла аматорські фото інтер’єру.

– Алла Олександрівна сама затирала стіни, готувала до малювання. Там були розфарбовані стіни, намальовані овочі, яблука, бурячки – те, що на полях виростало. Потім – річка Супій протікала, козак Мамай на кобзі грав, кінь у лузі пасся. Це Віктора Зарецького картини були. Там був Йосип і один німий художник. Їх чотири людини працювало в Гельмязові. Але ж як вони стали працювати, то в Золотоноші почали цікавитись органи, визивали нашого голову: «Ти їх не принаджуй, ти їх відваджуй. Тому що вони тут не потрібні». Та оскільки вони вже почали роботу, то ніхто їх не відваджував. Щоправда, й гідної винагороди художники не отримали. Коли «Птаха» виготовляли, навіть на матеріал грошей не було. Зарецький їздив десь у Київ до своїх друзів, і вони з ним ділилися матеріалом. А ще така цікавинка. Коли час було робити дзьоб, не було з чого. То вони тарілки били, – розповідає дослідниця історії села.

Оскільки Андрію Сакуну ніхто не виділив грошей на оздоблення «Супою», то розрахуватися за виконану роботу він не міг. Віддячив він художникам великою кількістю фруктів та овочів – завантажив продуктами цілу машину. Відомо, що ці продукти Алла Горська роздавала сім’ям, чоловіки і батьки яких сиділи у тюрмах за те, що вони шістдесятники.

– Це – достовірно, тому що, читаючи спогади шістдесятниці Михайлини Коцюбинської «Алла Горська. Червона тінь калини», зустріла там такий епізод: «На порозі двоє: Алла та її колега Йосип. Невисокий, кремезний Йосип тримає величезний ящик, повний червоних яблук. Алла засмагла, обличчя обвітрене, руки огрубіли від роботи, широко всміхається. А на шиї вінок відбірної цибулі. Заходять до хати. Я спантеличена. Звідки ці дари? Виявляється, вони все це заробили, працюючи в Гельмязові над оформленням кафе, і вирішили все роздарувати друзям». А відпочивали в нас на Супої, бувало, пару раз виїжджали на Дніпро. Вантажівкою. Розповідали, що дружина Сакуна Євгенія готувала сумки з провізією. Вона ж потім згадувала, як її викликали «органи», розпитували… Ну, як вони вміли це робити. Розпитували й інших сусідів.

Є спогади місцевих мешканців Соколенків, які жили поруч з доктором, у другій половині хати: «Так, приїжджала Алла Горська, висока білява жінка, ходила, замальовувала…».  Одна жіночка згадала, як Алла Олександрівна ходила на город і замальовувала квіти. З гарбуза, з огірків…

У жовтні 1970 року, закінчивши роботу, художники повернулися до Києва.

Сьогодні на місці їдальні – кафе, де був ресторан – магазин будівельних матеріалів. Розпис стін – замазали. На сьогодні все, що збереглося, – це птах на фронтоні.

Коли вже Алла Горська загинула, взялися за лікаря Яківчика.

– Наша місцева жителька – позаштатний кореспондент районної газети. Їй замовили статтю, що Василь Миколайович поганий лікар, що він погано ставиться до пацієнтів. Після того його звідси прибрали. Він виїхав чи то до Городища, чи до Городенки, там доживали з дружиною…


Дім лікаря Яківчика


Дім лікаря Яківчика

По закінченні розмови Любов Миколаївна показала дім лікаря Яківчика. На перший погляд – він зберігся в доволі непоганому стані. Тобто якщо вкласти не надто великі кошти, його цілком можна відновити і створити в цих стінах, скажемо так, філіал музею Алли Горської або взагалі шістдесятництва.

Сам музей пропонується створити в колишньому ресторані. Якщо, звичайно, не стануть на заваді питання власності.

ЗАХИСТИТИ, АБИ НЕ ВТРАТИТИ

Як такого конфлікту навколо будівлі ще немає, хоча «маневри» навколо неї вже тривають. Річ у тому, що майже чверть століття тому виконком Гельмязівської сільської ради надав право на володіння колишнім рестораном «Супій» місцевому хлібокомбінату, який був структурним підрозділом Золотоніського районного споживчого товариства. Згодом РСТ провело реорганізацію своїх активів, внаслідок чого стало безпосереднім власником будівлі разом із землею.

– Вони, в основному, здають майно своє в оренду місцевим підприємцям. Документи на майно в них старі, але РайСТ подало на приведення їх у відповідність із сучасними вимогами, щоби внести їх у реєстр речових прав. Я просила, коли все буде оформлене, направити нам документи. Поки що нічого не надходило, – уточнює моя співбесідниця Наталія Педько.

Чи захоче товариство передати приміщення під музей – питання.

Роман Сущенко
Роман Сущенко

– З точки зору обласної ради проблеми не існує, – підтвердив у розмові з кореспондентом Укрінформу виконувач обов’язків голови Черкаської обласної ради Роман Сущенко. – Ми як орган місцевого самоврядування зробили все можливе, щоб підтримати думку громадськості, експертного середовища, краєзнавців місцевого і національного значення для того, щоб ця їдальня «Супій» з видатною мозаїкою Алли Горської стала надбанням культурної спадщини України. Обласна рада охоче підтримала ініціативу громадськості, та й ми теж вивчали підвалини цієї історії об’єкту монументального мистецтва. Тому під час передостанньої сесії я особисто звернувся до депутатів, аби вони підписали петицію до Уряду з проханням захистити цей об’єкт.

Звернулись ініціатори й до об’єднаної громади Гельмязова, до Івана Титаренка, який її очолює. Він має максимальну підтримку громадськості, місцевих краєзнавців.

– Ми провели зустрічі, – продовжив Сущенко. – Приїздили сюди народні депутати, на місці ознайомилися зі станом об’єкта, з думками експертів. Експерти підготували «Карту виявлення об’єкту культурної спадщини» з прив’язкою по геодезії, з описом об’єкта монументального мистецтва. Відповідно, подали цю ініціативу в Управління культури і культурної спадщини Черкаської обласної державної адміністрації. Чиновники цього управління провели свою експертизу, підготували цілий кейс і відправили до Міністерства культури і стратегічних комунікацій України.

Народні депутати також писали запити до тодішнього міністра Миколи Точицького, і він дав відповідь: даний об’єкт не перебуває в переліку об’єктів культурної спадщини. Для внесення його туди потрібна ініціатива знизу. Ініціативу депутати облради разом із громадою села, краєзнавцями й експертами проявили, і наразі весь пакет документів перебуває в міністерстві. Як тільки відповідний статус буде отриманий – держава має зобов’язати власника будівлі привести до належного чину цей об’єкт культурної спадщини. І зберегти «Птаха», щоби його не спіткала доля «Боривітра».

Коли стаття була вже готова, Укрінформ звернувся по коментар до Міністерства культури і стратегічних комунікацій. Там відповіли, що об’єкт, з огляду на його важливість і винятковість, відповідає вимогам постанови Кабінету Міністрів України від 22.05.2019 №452, а саме пункту 3 – внесення до категорії пам’ятки національного значення. Утім, Експертна комісія, яка розглядала документи, повернула їх з низкою зауважень на доопрацювання.

«Враховуючи визначну мистецьку цінність твору видатних українських митців, управління культури та охорони культурної спадщини Черкаської обласної державної адміністрації спільно з МКСК проводять оперативну роботу з доопрацювання облікової документації.

Після надходження доопрацьованих документів вони будуть оперативно розглянуті на черговому засіданні Експертної комісії. За результатами розгляду МКСК розробить проєкт постанови Кабінету Міністрів України щодо занесення об’єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам’яток України за категорією національного значення та подасть його на розгляд Уряду, відповідно до Регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою від 18.07.2007 №950 (у редакції постанови від 09.11.2011 №1156)», – йдеться у відповіді міністерства.

ДОВІДКОВО: Алла Горська народилася в Ялті, загинула 28 листопада 1970 р. на 42-му році життя.

Після закінчення Київського художнього інституту (майстерня Сергія Григор’єва) працювала у галузі станкового й монументального живопису. Разом із чоловіком Віктором Зарецьким, художниками-однодумцями за життя створила низку монументальних робіт у Києві, Донецьку, Краснодоні (Сорокиному), Маріуполі тощо.

Через активну участь в українському правозахисному русі прізвище авторки численних художніх творів було під забороною, її двічі виключали зі Спілки художників. Вітраж «Шевченко. Мати», який група художників і Алла Горська взялися створювати до 150-річчя Тараса Шевченка у вестибюлі Червоного корпусу Київського національного університету, було знищено за наказом тодішнього ректора І.Т. Швеця.

Твори художниці зберігаються у Національному художньому музеї у Києві, Національному художньому музеї ім. А. Шептицького у Львові, Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва, Музеї шістдесятництва, в одній із найбільших у світі колекцій нонконформізму на теренах СРСР Нортона і Ненсі Додж Ратгерського університету, в Музеї Берлінської стіни «Чекпойнт Чарлі» тощо.

Михайло Бублик, Черкаси

Фото автора і надані Любов’ю Педько



Джерело

Continue Reading

Trending

© 2023 Дайджест Одеси. Копіювання і розміщення матеріалів на інших сайтах дозволяється тільки за умови прямого посилання на сайт. Для Інтернет-видань обов'язковим є розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на використаний матеріал не нижче другого абзацу. Матеріали з позначкою «Реклама» публікуються на правах реклами, відповідальність за їхній зміст несе рекламодавець.