Події
через 60 років фільм залишається шедевром
Маловідомі факти про Івана Миколайчука і Сергія Параджанова на зйомках стрічки, в якій знімалися десятки мешканців Верховини і Криворівні
У широкий прокат виходить найкращий за рейтингом кінокритиків український фільм «Тіні забутих предків», знакова прем’єра якого відбулася у 1965 році у Києві. Шедевр Кіностудії імені Олександра Довженка у 21 країні здобув 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях, із яких 24 Гран-прі.
За перший рік прокату кінострічку про кохання Івана й Марічки подивилися понад 8 мільйонів глядачів: зачаровувала гра Івана Миколайчука і Лариси Кадочнікової, магія традицій та природи наших Карпат. А потім були роки замовчування й ув’язнення фактично за український націоналізм режисера фільму Сергія Параджанова. Повернення заслуженої слави настало з відновленням незалежності України.
Укрінформ побував на допрем’єрному показі оновленої версії «Тіней забутих предків» в Українському домі в Києві і розповідає, чому варто її подивитися на великому екрані, навіть якщо вже бачили легендарний фільм. А також відкриваємо маловідомі історії про зйомки, які відбувалися у Верховині та Криворівні Івано-Франківської області.
СКІЛЬКИ ГУЦУЛІВ СТАЛИ АКТОРАМИ ФІЛЬМУ, ЧОМУ ПАРАДЖАНОВ ЛЕЖАВ У ДОМОВИНІ
Кінострічка розповідає історію кохання Івана Палійчука і Марічки Гутенюк, чиї родини ворогували, і справджені прокляття. Проте водночас це розповідь про індивідуальний супротив тому, «що люди скажуть», і вірність своїм почуттям.
Сергій Параджанов знімав «Тіні забутих предків» у Верховині на Івано-Франківщині у 1963 році. Режисер жив там майже сім місяців. Нині в тій гуцульській хаті діє музей фільму, де зберігається близько 1000 експонатів: переважно це світлини режисера та одягу гуцулів, у якому вони знімалися. Є весільна гугля, в яку був одягнений Іван Миколайчук, сердак, вишиванки, пояс, хустки.

У легендарній стрічці присутні більше півсотні жителів Верховини. Ще майже двадцять охочих долучилися з навколишніх сіл. Донині згадують, як три зимові дні фільмували похорони батька Івана. Спочатку люди йшли у процесії за домовиною, але не плакали. Режисер не міг зрозуміти: чому? Коли запитав, то у відповідь отримав: «Труна ж порожня». Тоді Сергій Параджанов у кожусі ліг у реквізит – і за кілька годин відзняли сцену з непідробним смутком і сльозами.
«Час іде, а ʺТіні забутих предківʺ, наче витримане вино, набувають дедалі більшого смаку в мистецькому просторі», – сказав у одному з інтерв’ю про стрічку видатний український режисер Михайло Іллєнко.
Фільм приурочено 100-літтю Михайла Коцюбинського, який народився 1864 року. Повість «Тіні забутих предків» він написав після відвідин Криворівні на Гуцульщині. Це відоме гуцульське село розташовується на Івано-Франківщині, за 8 км від Верховини, яка мала назву Жаб’є чи Жіб’є, що походить, найімовірніше, з арабської чи перської мов, де «жабал» – це гори.
Гражда і церква, які бачать глядачі фільму, стали справжньою родзинкою Криворівні для сучасних туристів. Туди, в «українські Афіни», Михайло Коцюбинський приїздив у 1910– 1913 роках і був зачарований оригінальністю Гуцульщини, її самобутнім людом та містичними традиціями.
Стрічку, яка посідає перше місце в рейтингу 100 найкращих фільмів в історії українського кіно, у 1964 році створили: режисер Сергій Параджанов, оператор Юрій Іллєнко, художники Георгій Якутович та Михайло Раковський, композитор Мирослав Скорик. Автори сценарію – Іван Чендей і Сергій Параджанов.
СОРОМ’ЯЗЛИВІСТЬ СТУДЕНТА ІВАНА МИКОЛАЙЧУКА ТА ІСТОРІЯ ЧЕРВОНОЇ ПАРАСОЛІ
Виконавець головної ролі Іван Миколайчук – родом із Чорториї Чернівецької області; зі світу, де донині вирує стихія народних свят. Там поруч і село Вашківці, знамените святом Маланки, що нагадує бразильські карнавали, – нагадує кінознавець Сергій Тримбач, автор книжки «Іван Миколайчук. Містерія долі».
Студента другого курсу взяли на роль у фільм Сергія Параджанова вже після того, як виконавцем було затверджено на 9 років старшого російського актора Геннадія Юхтіна.
Через роки, після успіху «Тіней забутих предків», переповідають, що роль Іванові Миколайчуку віддали, бо все в ньому було від землі, про яку знімали: мова й інтонації, знання традицій. Проте у 1960-их могли бути й інші причини.
Зокрема, Сергій Параджанов тоді був ще малознаним режисером. Майже непоміченими залишалися його попередні ігрові фільми: дипломний «Андрієш» (1955), за який голова держкомісії у ВДІКу Олександр Довженко хотів поставити трійку, але вмовили на четвірку; «Перший парубок» (1959), «Українська рапсодія» (1961), «Квітка на камені» (1962).
Врешті-решт уже загальновідомим є те, що ще у 1950-х роках Сергієм Параджановим почали цікавитися в КДБ.
«Іван не відповідав нашим уявленням про героя Михайла Коцюбинського, здавалося, не вписувався в акторський ансамбль (ми вже затвердили актрис на ролі Марічки, Палагни)», –залишився такий спогад режисера «Тіней забутих предків».
Студента Івана Миколайчука на головну роль у «Тінях забутих предків» рекомендував його керівник курсу Віктор Івченко – чи не найкращий український режисер у 1950-х, який створив «Лісову пісню» з Раїсою Недашківською та так само відому багатьом «Гадюку». Це був курс створеного в 1961 році кінофакультету в Київському інституті театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого.
Лише з поваги до старшого колеги Параджанов погодився на пробу студента, чогось особливого від неї не чекав. Тому доручив провести її Юрію Іллєнку, а сам пішов з павільйону. І вже за лічені хвилини оператор із захватом повідомив, що перед камерою – неймовірний претендент. Подальший тріумф фільму ту оцінку підтвердив.
Чим «Тіні забутих предків» були незвичайні, окрім відомого занурення в містичні українські традиції? Скажімо, глядачам несподівано для радянських часів показували оголених героїв фільму. Природними серед карпатської краси видаються естетичні кадри дітей, які заходять у воду, скинувши одяг. Роздягнена Палагна (народжена у Грузії російська акторка Тетяна Бестаєва) оголена біжить у сутінках ночі, – така примха вірувань, щоби справдилися найзаповітніші бажання про плідне кохання.
Кінознавець Сергій Тримбач переповідає спогад учасника зйомок Василя Хімчака про червону парасолю, яка несподівано з’являється у фільмі у сцені в кузні, коли Іван підковує коня. Параджанов під час зйомок дубля запитав місцеву літню мешканку, із чим любили ходити за Австрії гонорові молодиці, які «полюбляли гульнути»?
Співрозмовниця побігла в комору. «Виходить і виносить таку велику червону парасолю, що я доти не видів. Каже: «Під цев парасовлев ходили австрийскі курви, най тепер московська ходит», – читаємо у книжці «Іван Миколайчук. Містерія долі».
Виконавець головної ролі, якому виповнилося трохи за 20, на зйомках був дуже сором’язливим: червонів, коли режисер спонукав перед камерою зображувати хтиві любощі до Палагни, взяти її за місце нижче талії. «Ну, Ви здуріли, Сергію Йосиповичу», – казав у відповідь.
ІКОНА СТИЛЮ: ОРИГІНАЛЬНА УКРАЇНОМОВНА ВЕРСІЯ
У прокаті із 29 травня в понад 60 кінотеатрах демонструватимуть оновлену версію фільму «Тіні забутих предків». Андрій Дончик, генеральний директор Національної кіностудії імені Олександра Довженка, каже, що глядачі заслуговують побачити визнаний шедевр українського кіно у високій якості: з найменшими деталями, кольоровими напівтонами та музичним супроводом, які повертають повну силу естетики Сергія Параджанова.
До 100-ліття режисера Сергія Параджанова, який народився 9 січня 1924 року, міжнародний фонд Мартіна Скорсезе The Film Foundation вирішив повністю реставрувати легендарний фільм «Тіні забутих предків», розповів кінокритик і кінознавець Алік Шпилюк, член Ради з державної підтримки кінематографії.
Оновлення фільму стало масштабним міжнародним проєктом, до якого долучилися Національна студія імені Олександра Довженка та Національний центр Олександра Довженка. Гроші надав Фонд Джорджа Лукаса George Lucas Educational Foundation (GLEF) із США; копію для сканування – британський колекціонер Деніел Берд; сканування відбувалося у Варшаві.
«Тепер ця копія перебуває в Австрійському кіномузеї, – розповів Шпилюк. – А для кольорокорекції, для правильної передачі кольорів оригінального фільму, використовували вінтажну копію з Гарвардського кіноархіву.
Наприкінці минулого року ідеальну копію зробили в Італії, Болонською синематекою. І відтоді вона доступна для показів в усьому світі».
Кінознавець Алік Шпилюк нагадав, що допрем’єрний показ оновленої версії «Тіней забутих предків» у Києві відбувся в декількох сотнях метрів від колишнього кінотеатру «Україна» (якого вже, на жаль, не існує), де у 1965 році на першому знаменитому показі цього фільму в Україні протестували проти переслідування та арештів української інтелігенції радянською владою.
«Цей показ дав початок визвольній боротьбі української інтелігенції, українських дисидентів за свободу України і за існування українського поетичного кінематографу, – каже Шпилюк. – А вже після відновлення незалежності України цей фільм став іконою стилю сучасного українського кінематографу».
Це був єдиний фільм Кіностудії імені Олександра Довженка, зроблений українською мовою, який не був дубльований російською. Тобто у всеукраїнському прокаті показують відреставровану до відмінної якості оригінальну україномовну версію «Тіней забутих предків».
Самченко Валентина, м. Київ
Фото Олександра Клименка і надані Національною кіностудією імені Олександра Довженка
Події
Премія Олеся Гончара оголосила номінантів
Державне агентство України з питань мистецтв та мистецької освіти оприлюднило список претендентів на здобуття літературної премії імені Олеся Гончара у 2026 році.
Як передає Укрінформ, про це повідомило Держмистецтв.
Цьогоріч на здобуття премії, яку присуджують за кращі літературні твори, що утверджують ідеали гуманізму, духовні цінності українського народу, ідеї незалежності України, подали заявки 24 кандидати.
Так, у 2026 році на звання лавреата премії імені Олеся Гончара претендують:
- Ірина Белан – роман «Граппіг. Kumedno», видавничий дім «Орландо»;
- Леся Бернакевич – роман «Мужчина, з яким нічого не було», видавництво «Простір-М»;
- Галина Вердиш (літературний псевдонім Галина Верд) – збірка «Сни війни», видавництво ВД «АДЕФ-Україна»;
- Сергій Деркач – роман «Янголи бога війни», ТОВ «Гамазин»;
- Галина Дудка – збірка поезії «Світи мені сонцем», видавництво «Щек»;
- Ірина Іваськів – збірка оповідань і повістей «Євдокія», видавництво «Дружко»;
- Євген Ільїн – роман «Реліквія», видавець Федоров О. М., «Друкарський двір Олега Федорова»;
- Олександр Карпенко – роман-фентезі «Землі безсмертників», видавництво «Український пріоритет»;
- Костянтин Коверзнєв – роман «Останнє Різдво перед кінцем світу», видавництво «Терен»;
- Анжела Левченко – збірка поезії «Між вічністю і миттю на межі», ФОП Цюпак А.А.;
- Леонід Лейдерман – роман-мозаїка «Сім’я Шойхетів, або Пересипська симфонія», видавництво «Політехперіодика»;
- Євдокія Макаренко – роман «Грішна», ТОВ «Видавничий дім «Бук-Друк»;
- Олександр Мимрук – збірка поезії «Річка з назвою птаха», «Видавництво Старого Лева»;
- Інна Михайлова (літературний псевдонім Їнка Сяньчина) – збірка поезії «Ґрааль», видавничий дім «Гельветика»;
- Надія Позняк – збірка поезії «Прикордонного міста малесенький рай : життєва проза – поезія війни», видавничо-виробниче підприємство «Мрія»;
- Галина Половенко – роман «Життя як уламки скла», видавництво Ірини Гудим;
- Юлія Присяжна, упорядниця – збірник публіцистичних статтей «З глибин думками повернусь», видавництво ПАІС;
- Сергій Савюк – роман «Щоденник бойового медика», видавництво «Гамазин»;
- Людмила Смолярова (літературний псевдонім Міла Смолярова) – збірка новел «Дим», видавництво «Темпора»;
- Андрій Стебелєв – збірка нарисів «Художнє слово на Вінниччині», ПП «ТД «Едельвейс і К»;
- Анатолій Сухобрус – історична драма «Симоненків Подзвін», портал UkrDramaHub;
- Тетяна Чудновець – роман «Подоляночка. Незломима», видавничий дім «Орландо»;
- Василь Шкіря – збірка «За тиждень до весни», всеукраїнське державне видавництво «Карпати»;
- Світлана Щиголєва – поетизована адаптація трагедії «Павло Полуботок. Наказний гетьман України», видавництво «Майдан».
Розглядатиме заявки та подані твори й обиратиме лавреата Комітет з присудження премії. Про результати повідомлять на офіційному сайті Держмистецтв та на сторінках у соцмережах.
Як повідомляв Укрінформ, у 2025 році лавреаткою премії імені Олеся Гончара стала письменниця Олена Пшенична за роман «Там, де заходить сонце».
Фото ілюстративне
Фото Укрінформу можна купити тут
Події
Права на картину Марчука: суд призначив експертизу підписів
У межах розгляду цивільної справи за позовною заявою художника Івана Марчука суд призначив почеркознавчу експертизу одного із відповідачів – сина колишнього народного депутата Михайла Апостола Ігоря.
Про це йдеться в ухвалі Тернопільського міськрайонного суду, яка є у розпорядженні Укрінформу.
“Призначити у цивільній справі № 607/14205/25 за позовною заявою Марчука Івана Степановича до Павленка Сергія Петровича, Синиці Михайла Миколайовича, Апостола Ігоря Михайловича, Стрипко Тамари Олексіївни про визнання недійсним ліцензійного договору, судову почеркознавчу експертизу, проведення якої доручити експертам Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз”, – йдеться в ухвалі суду.
Фахівці повинні з’ясувати, чи підписи на ліцензійному (авторському) договорі №1 від 21 травня 2020 року (саме цей документ у суді вимагає визнати недійсним Іван Марчук – ред.) від імені Ігоря Апостола були виконані ним самим.
Клопотання про призначення почеркознавчої експертизи надіслала до суду представниця позивача адвокат Наталія Калініченко. Вона аргументувала необхідність цієї експертизи тим, що Ігор Апостол згідно зі свідченнями сторін не був присутній під час підписання договору і не був знайомий з Іваном Марчуком ні до, ні після підписання договору.
“Після ознайомлення з клопотанням Апостола Ігоря Михайловича стороною Позивача було виявлено суттєву розбіжність між підписом на вказаному документі та підписом у оскаржуваному ліцензійному договорі. Крім того, аналіз віднайдених документів з відкритих джерел також вказує на те, що підпис Апостола Ігоря Михайловича на договорі не збігається з його реальним підписом на інших документах. Оскільки дотримання письмової форми є обов’язковою умовою укладення такого виду договору, відсутність власноручного підпису сторони свідчить про дефект форми договору, тобто недотримання обовʼязкової письмової форми, що має відповідні юридичні наслідки. Адже договір, який не підписано стороною не може вважатись укладеним”, – зазначила у своїму виступі у залі суду Наталя Калініченко.
Представниця відповідача Ігоря Апостола адвокат Оксана Притула висловила заперечення проти цього клопотання позивача. Вона зазначила, що проведення такої експертизи не пов’язано із предметом судового спору, і також повідомила, що її клієнт запевняє і підтверджує, що усі підписи в ліцензійному договорі належать йому.
“Волевиявлення на укладення такого договору в нього було, як на момент підписання, так залишається на сьогодні, є вільним і відповідало його внутрішній волі. При цьому хочу зазначити також, що суд призначає експертизу тоді, коли без призначення експертизи неможливо встановити відповідні обставини. Цю обставину можливо встановити, в тому числі, заявою мого клієнта про те, що Ігор Михайлович визнає свій підпис”, – зазначила Притула.
Згідно з ухвалою суд витребував у ряду установ (банк, відділу УДМС, ЦНАПі, ДПС) копії документів із підписами Ігоря Апостола. А також зобов’язав Ігоря Апостола з’явитися до суду для відібрання експериментальних зразків підпису в положенні стоячи та сидячи, а також надати суду у зазначений строк зразки умовно-вільних підписів (зразки підпису, виконані до відкриття провадження у справі, але пов’язані з обставинами цієї справи) і вільних підписів (підписи, не пов’язані з обставинами справи), що містяться в оригіналі документа, близьких за часом виконання підпису у ліцензійному договорі.
Як повідомляв Укрінформ, про спробу заволодінням авторськими правами на зображення його творів іншими особами Іван Марчук повідомив на своїй офіційній сторінці.
Народний депутат України VII скликання Михайло Апостол спростував наявність у нього зареєстрованих авторських прав на картини Марчука.
Тернопільський міськрайонний суд відкрив провадження у справі про визнання недійсним ліцензійного договору 11 липня 2025 року за позовною заявою Марчука. Відповідачами у справі є підписанти ліцензійного договору є Павленко Сергій Петрович, Синиця Михайло Миколайович, Апостол Ігор Михайлович та Стрипко Тамара Олексіївна.
Поліція відкрила кримінальне провадження на підставі заяви українського художника Івана Марчука за фактом шахрайства, вчиненого в особливо великих розмірах або організованою групою. Тривають слідчі дії.
Фото Укрінформу можна купити тут
Події
Національний музей історії отримав трипільську вазу, яку намагалися вивезти до Швейцарії
Київські митники передали до Національного музею історії України трипільську вазу V тисячоліття до нашої ери, яку намагалися вивезти до Швейцарії у міжнародному поштовому відправленні без дозвільних документів.
Як передає Укрінформ, про це Київська митниця повідомила у Фейсбуці.
Передана ваза є унікальною археологічною пам’яткою.
Як встановили експерти, такі вироби характерні для доби енеоліту. Морфологія посудини та особливості розпису дають підстави віднести її до середини V тисячоліття до нашої ери.
“Це один із тих артефактів, що дозволяє буквально доторкнутися до історії, якій понад шість тисяч років”, – зазначили в митниці.
Доки ваза очікувала рішення суду і зберігалася в митниці, Київська митниця оцифрувала її для історії.
Також митники демонстрували артефакт під час візитів іноземних делегацій.
Після завершення всіх процедур культурна цінність перейшла у власність держави і поповнила музейну колекцію.

Разом із трипільською вазою до Національного музею історії України митники передали й інші археологічні предмети. Серед них автентичні зразки підгірцевської культури V–III століть до н.е., черняхівської культури III – початку V століття, а також артефакти, поширені на території Русі у X–XIII століттях. Свого часу їх намагалися переслати до США.
“Збереження таких предметів в Україні — це внесок у науку, культуру та пам’ять про наше минуле, яка має залишатися доступною для нинішніх і майбутніх поколінь”, – підкреслили митники.

Вони зазначили, що для митниці це приклад того, як рутинна робота допомагає зберігати пам’ятки національного значення.
Передача культурних цінностей до державної частини музейного фонду України здійснюється за рішенням Експертно-фондової ради при Міністерстві культури України.
Як повідомляв Укрінформ, прикордонники Чернівецького загону спільно зі співробітниками митниці запобігли незаконному вивезенню з України бронзових скіфських наконечників і монет, що можуть становити культурну та історичну цінність.
Фото: Київська митниця
-
Суспільство1 тиждень agoСтати на військовий облік тепер можна у застосунку «Резерв+»
-
Усі новини1 тиждень agoСіамські близнючки Валерія та Каміла — що з ними не так, фото
-
Суспільство1 тиждень agoВ Ізмаїлі затримали чоловіка за підозрою у підготовці диверсії проти військових Анонси
-
Усі новини1 тиждень agoв мережі з’явились фото новинки 2026 року
-
Суспільство1 тиждень agoВ Одессе школы возобновляют очное обучение с 12 января
-
Усі новини7 днів agoЙолка вийшла заміж – що відомо
-
Одеса1 тиждень agoНаслідки нічної атаки на Одесу: пошкоджені будинки й пошуки людей
-
Суспільство1 тиждень agoВ Сергіївці оголосили ще один 102-мільйонний аукціон на відновлення :: Новини :: Центр публічних розслідувань
