Connect with us

Події

через 60 років фільм залишається шедевром

Published

on


Маловідомі факти про Івана Миколайчука і Сергія Параджанова на зйомках стрічки, в якій знімалися десятки мешканців Верховини і Криворівні

У широкий прокат виходить найкращий за рейтингом кінокритиків український фільм «Тіні забутих предків», знакова прем’єра якого відбулася у 1965 році у Києві. Шедевр Кіностудії імені Олександра Довженка у 21 країні здобув 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях, із яких 24 Гран-прі.

За перший рік прокату кінострічку про кохання Івана й Марічки подивилися понад 8 мільйонів глядачів: зачаровувала гра Івана Миколайчука і Лариси Кадочнікової, магія традицій та природи наших Карпат. А потім були роки замовчування й ув’язнення фактично за український націоналізм режисера  фільму Сергія Параджанова. Повернення заслуженої слави настало з відновленням незалежності України.

Укрінформ побував на допрем’єрному показі оновленої версії «Тіней забутих предків» в Українському домі в Києві і розповідає, чому варто її подивитися на великому екрані, навіть якщо вже бачили легендарний фільм. А також відкриваємо маловідомі історії про зйомки, які відбувалися у Верховині та Криворівні Івано-Франківської області.

СКІЛЬКИ ГУЦУЛІВ СТАЛИ АКТОРАМИ ФІЛЬМУ, ЧОМУ ПАРАДЖАНОВ ЛЕЖАВ У ДОМОВИНІ

Кінострічка розповідає історію кохання Івана Палійчука і Марічки Гутенюк, чиї родини  ворогували, і справджені прокляття. Проте водночас це розповідь про індивідуальний супротив  тому, «що люди скажуть», і вірність своїм почуттям. 

Сергій Параджанов знімав «Тіні забутих предків» у Верховині на Івано-Франківщині у 1963 році. Режисер жив там майже сім місяців. Нині в тій гуцульській хаті діє музей фільму, де зберігається близько 1000 експонатів: переважно це світлини режисера та одягу гуцулів, у якому вони знімалися. Є весільна гугля, в яку був одягнений Іван Миколайчук, сердак, вишиванки, пояс, хустки.

У легендарній стрічці присутні більше півсотні жителів Верховини. Ще майже двадцять охочих долучилися з навколишніх сіл. Донині згадують, як три зимові дні фільмували похорони батька Івана. Спочатку люди йшли у процесії за домовиною, але не плакали. Режисер не міг зрозуміти: чому? Коли запитав, то у відповідь отримав: «Труна ж порожня». Тоді Сергій Параджанов у кожусі ліг у реквізит – і за кілька годин відзняли сцену з непідробним смутком і сльозами.

 «Час іде, а ʺТіні забутих предківʺ, наче витримане вино, набувають дедалі більшого смаку в мистецькому просторі», – сказав у одному з інтерв’ю про стрічку  видатний український режисер Михайло Іллєнко.

Фільм приурочено 100-літтю Михайла Коцюбинського, який народився 1864 року. Повість «Тіні забутих предків» він написав після відвідин Криворівні на Гуцульщині. Це відоме гуцульське село розташовується на Івано-Франківщині, за 8 км від Верховини, яка мала назву Жаб’є чи Жіб’є, що походить, найімовірніше, з арабської чи перської мов, де «жабал» – це гори.

Гражда і церква, які бачать глядачі фільму, стали справжньою родзинкою Криворівні для сучасних туристів. Туди, в «українські Афіни», Михайло Коцюбинський приїздив у 1910– 1913 роках і був зачарований оригінальністю Гуцульщини, її самобутнім людом та містичними традиціями.

Стрічку, яка посідає перше місце в рейтингу 100 найкращих фільмів в історії українського кіно, у 1964 році створили: режисер Сергій Параджанов, оператор Юрій Іллєнко, художники Георгій Якутович та Михайло Раковський, композитор Мирослав Скорик. Автори сценарію – Іван Чендей і Сергій Параджанов.

СОРОМ’ЯЗЛИВІСТЬ СТУДЕНТА ІВАНА МИКОЛАЙЧУКА ТА ІСТОРІЯ ЧЕРВОНОЇ ПАРАСОЛІ

Іван Миколайчук
Іван Миколайчук

Виконавець головної ролі Іван Миколайчук  – родом із Чорториї Чернівецької області; зі світу, де донині вирує стихія народних свят. Там поруч і село Вашківці, знамените святом Маланки, що нагадує бразильські карнавали, – нагадує кінознавець Сергій Тримбач, автор книжки «Іван Миколайчук. Містерія долі».

Студента другого курсу взяли на роль у фільм Сергія Параджанова вже після того, як виконавцем було затверджено на 9 років старшого російського актора Геннадія Юхтіна.

Через роки, після успіху «Тіней забутих предків», переповідають, що роль Іванові Миколайчуку віддали, бо все в ньому було від землі, про яку знімали: мова й інтонації, знання традицій. Проте у 1960-их  могли бути й інші причини.

Зокрема, Сергій Параджанов тоді був ще малознаним режисером. Майже непоміченими залишалися його попередні ігрові фільми: дипломний «Андрієш» (1955), за який голова держкомісії у ВДІКу Олександр Довженко хотів поставити трійку, але вмовили на четвірку; «Перший парубок» (1959), «Українська рапсодія» (1961), «Квітка на камені» (1962).

Врешті-решт уже загальновідомим є те, що ще у 1950-х роках Сергієм Параджановим почали цікавитися в КДБ.

«Іван не відповідав нашим уявленням про героя Михайла Коцюбинського, здавалося, не вписувався в акторський ансамбль (ми вже затвердили актрис на ролі Марічки, Палагни)», –залишився такий спогад режисера «Тіней забутих предків».

Студента Івана Миколайчука на головну роль у «Тінях забутих предків» рекомендував його керівник курсу Віктор Івченко – чи не найкращий український режисер у 1950-х, який створив «Лісову пісню» з Раїсою Недашківською та так само відому багатьом «Гадюку». Це був курс створеного в 1961 році кінофакультету в Київському інституті театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого. 

Лише з поваги до старшого колеги Параджанов погодився на пробу студента, чогось особливого від неї не чекав. Тому доручив провести її Юрію Іллєнку, а сам пішов з павільйону. І вже за лічені хвилини оператор із захватом повідомив, що перед камерою – неймовірний претендент. Подальший тріумф фільму ту оцінку підтвердив.

Тетяна Бестаєва
Тетяна Бестаєва

Чим «Тіні забутих предків» були незвичайні, окрім відомого занурення в містичні українські традиції? Скажімо, глядачам несподівано для радянських часів показували оголених героїв фільму. Природними серед карпатської краси видаються естетичні кадри дітей, які заходять у воду, скинувши одяг. Роздягнена Палагна (народжена у Грузії російська акторка Тетяна Бестаєва) оголена біжить у сутінках ночі, – така примха вірувань, щоби справдилися найзаповітніші бажання про плідне кохання.

Кінознавець Сергій Тримбач переповідає спогад учасника зйомок Василя Хімчака про червону парасолю, яка несподівано з’являється у фільмі у сцені в кузні, коли Іван підковує коня. Параджанов під час зйомок дубля запитав місцеву літню мешканку, із чим любили ходити за Австрії гонорові молодиці, які «полюбляли гульнути»?

Співрозмовниця побігла в комору. «Виходить і виносить таку велику червону парасолю, що я доти не видів. Каже: «Під цев парасовлев ходили австрийскі курви, най тепер московська ходит», – читаємо у книжці «Іван Миколайчук. Містерія долі».

Виконавець головної ролі, якому виповнилося трохи за 20, на зйомках був дуже сором’язливим: червонів, коли режисер спонукав перед камерою зображувати хтиві любощі до Палагни, взяти її за місце нижче талії. «Ну, Ви здуріли, Сергію Йосиповичу», – казав у відповідь.

ІКОНА СТИЛЮ: ОРИГІНАЛЬНА УКРАЇНОМОВНА ВЕРСІЯ

Андрій Дончик
Андрій Дончик

У прокаті із 29 травня в понад 60 кінотеатрах демонструватимуть оновлену версію фільму «Тіні забутих предків». Андрій Дончик, генеральний директор Національної кіностудії імені Олександра Довженка, каже, що глядачі заслуговують побачити визнаний шедевр українського кіно у високій якості: з найменшими деталями, кольоровими напівтонами та музичним супроводом, які повертають повну силу естетики Сергія Параджанова.

До 100-ліття режисера Сергія Параджанова, який народився 9 січня 1924 року, міжнародний  фонд Мартіна Скорсезе The Film Foundation вирішив повністю реставрувати легендарний фільм «Тіні забутих предків», розповів кінокритик і кінознавець Алік Шпилюк, член Ради з державної підтримки кінематографії.

Андрій Осіпов, голова Ради з державної підтримки кінематографії.
Андрій Осіпов, голова Ради з державної підтримки кінематографії.

Оновлення фільму стало масштабним міжнародним проєктом, до якого долучилися Національна студія імені Олександра Довженка та Національний центр Олександра Довженка. Гроші надав Фонд Джорджа Лукаса George Lucas Educational Foundation (GLEF) із США; копію для сканування – британський колекціонер Деніел Берд; сканування відбувалося у Варшаві.

«Тепер ця копія перебуває в Австрійському кіномузеї, – розповів Шпилюк. – А для кольорокорекції, для правильної передачі кольорів оригінального фільму, використовували вінтажну копію з Гарвардського кіноархіву.

Наприкінці минулого року ідеальну копію зробили в Італії, Болонською синематекою. І відтоді вона доступна для показів в усьому світі».

Алік Шпилюк
Алік Шпилюк

Кінознавець Алік Шпилюк нагадав, що допрем’єрний показ оновленої версії «Тіней забутих предків» у Києві відбувся в декількох сотнях метрів від колишнього кінотеатру «Україна» (якого вже, на жаль, не існує), де у 1965 році на першому знаменитому показі цього фільму в Україні протестували проти переслідування та арештів української інтелігенції радянською владою.

«Цей показ дав початок визвольній боротьбі української інтелігенції, українських дисидентів за свободу України і за існування українського поетичного кінематографу, – каже Шпилюк. – А вже після відновлення незалежності України цей фільм став іконою стилю сучасного українського кінематографу».

Це був єдиний фільм Кіностудії імені Олександра Довженка, зроблений українською мовою, який не був дубльований російською. Тобто у всеукраїнському прокаті показують відреставровану до відмінної якості оригінальну україномовну версію «Тіней забутих предків».

Самченко Валентина, м. Київ

Фото Олександра Клименка і надані Національною кіностудією імені Олександра Довженка



Джерело

Події

У Греції вийшла друком антологія української поезії

Published

on


У грецькому “Видавництві Краплина” (ΕΚΔΟΣΕΙΣ ΚΟΥΚΚΙΔΑ) вийшла антологія поезії класичних та сучасних українських авторів грецькою мовою.

Як передає Укрінформ, про це повідомляє Читомо.

За словами упорядника видання Міхаеля Патсіса, видання умовно поділене на дві частини: класична українська поезія (1800–1989) та сучасна українська поезія (від 1991 року до сьогодення).

“Вірші розподіляли не за літературознавчими, а за історичними критеріями. 1989 рік у цьому контексті розглядається як поворотна точка — початок розпаду СРСР, занепад Варшавського договору та піднесення національних ідентичностей”, – зауважив Патсіс.

Читайте також: У Хорватії перевидадуть роман Забужко «Польові дослідження з українського сексу»

Антологія містить короткі біографії поетів, коментарі до віршів і окремий есей про українську мову, її розвиток і статус як окремої слов’янської мови. Упорядник наголошує, що книжка також містить культурний і політичний контекст: від циркуляра Валуєва 1863 року, який заперечував існування української мови, до теми “Розстріляного відродження” 1930-х.

До класичної частини антології увійшли вірші Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Михайля Семенка, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Миколи Бажана, Василя Симоненка, Василя Стуса, Ліни Костенко та інших.

У іншій частині є вірші Наталки Білоцерківець, Юрія Андруховича, Оксани Забужко, Ірини Шувалової, Любові Якимчук, Юлії Мусаковської, Гліба Бабіча, Мирослава Лаюка, Ії Ківи та багатьох інших.

За словами упорядника, читаючи нову українську поезію, перед очима постає країна — динамічна, красива, така, що бореться за свободу і надихає інших.

Читайте також: У Польщі видали двомовну збірку Юлії Мусаковської «Незручні вірші»

Як повідомляв Укрінформ, у Португалії вперше видали антологію української поезії.

Фото: facebook.com/michael.patsis.5



Джерело

Continue Reading

Події

Херсонському музею передали конфіскований «Натюрморт зі скрипкою» Циковського

Published

on


«Херсонський обласний художній музей імені Олексія Шовкуненка отримав від Київської митниці конфіскований «Натюрморт зі скрипкою» Миколи Циковського, близького друга Давида Бурлюка»,- йдеться у повідомленні.

Як зазначається, робота була вилучена уповноваженими особами Київської Держмитслужби у жовтні 2023 року. Митники звернули увагу на «картину з ознаками старовини» серед творів мистецтва, які були відправлені за кордон поштою. Подальша експертиза показала, що характеристики твору відповідають живопису, створеному наприкінці першої чверті ХХ століття, його автор — відомий російсько-американський художник Микола Циковський, отже картина є культурною цінністю.

У червні наказом Міністерство культури та стратегічних комунікацій України її передали до музею на постійне зберігання, а 31 липня директорка музею Аліна Доценко особисто отримала її з рук митників.

«Раніше возила в музей з різних кінців світу фурами, а зараз радію одній роботі», — коментує пані Аліна, проклинаючи російських мародерів та їхніх поплічників.

У музеї розповіли, що Микола Циковський (1894 — 1984, 1985 або 1987) народився у Пінську, нині це місто входить до складу Берестейської області на півдні Білорусі, тож часом його називають ще й білоруським художником. Навчався у Віленській рисувальній школі (1910-1914) та Пензенському художньому училищі (1914-1918), служив художником-агітатором у Червоній Армії, викладав живопис в Єкатеринбурзі. З переїздом до Москви у 1921-му продовжив навчання у ВХУТЕМАСі. У цей період художник активно переймав ідеї найпрогресивніших мистецьких течій, експериментуючи з різними стилями — від постімпресіонізму та фовізму до кубізму, футуризму та конструктивізму.

У 1923 році художник емігрував до США, у 1929-му взяв американське громадянство. Свою кар’єру в Нью-Йорку він розпочав фактично з нуля з живопису «у напівкубістичному стилі». Брав участь у салоні Незалежних в Парижі (1924).

Читайте також: Арештовані картини Медведчука передадуть до Національного художнього музею

На початку 1930-х років Циковський відійшов від кубістичних експериментів, звернувшись до реалізму. У цей період він створював портрети, натюрморти, пейзажі, сцени з життя портових робітників і безробітних та активно проводив персональні виставки — їх було близько 20.

Роботи Циковського представлені у таких відомих американських музеях, як Бруклінський музей, Нью-Йоркський музей сучасного мистецтва (МоМА), Бостонський музей мистецтв, Чиказький інститут мистецтв, Метрополітен-музей та Музей американського мистецтва Вітні. Відтепер і Херсонський художній може похвалитися тим, що має в колекції твір Миколи Циковського.

Як повідомляв Укрінформ, працівники Херсонського художнього музею імені Олексія Шовкуненка взялися ідентифікувати викрадені росіянами твори мистецтва.

Фото: facebook.com/art.museum.ks



Джерело

Continue Reading

Події

захистити традицію кролевецького переборного ткацтва можна через залучення нових учнів

Published

on


ЮНЕСКО визнає переборне ткацтво прикладом живої спадщини, яку неможливо відтворити після втрати

Ми прибули до Кролевця, щоб дослідити стан елементу нематеріальної культурної спадщини «Кролевецьке переборне ткацтво» у день, який важко назвати сприятливим. І річ навіть не у двох розвідувальних безпілотниках, що супроводжували нас більшу частину шляху, і не у надто швидкому просуванні збройних сил російської федерації Сумщиною. Цього ранку у Німеччині померла Раїса Калмикова – одна з найбільш досвідчених майстринь, носійка цієї традиційної практики. Жива спадщина втратила ще одну нитку між поколіннями.

ЖИВЕ МИСТЕЦТВО З ГЛИБИНИ СТОЛІТЬ

Кролевецьке переборне ткацтво – один із найвпізнаваніших елементів нематеріальної культурної спадщини України. Забути рушник, на якому на білому тлі рясніють об’ємні геометричні орнаменти червоної гами, – важко. Таку силу емоцій вони викликають.

Хоча майстрині кажуть, що все залежить від фантазії. І тому тло може бути будь-якого кольору, як, власне, і самі орнаменти. Але традиційно це все-таки відтінки білого для тла і відтінки червоного – для малюнку. 

Ці рушники не вишивають. Їх саме тчуть на верстаті. Особливість саме переборного ткацтва полягає у техніці «перебору» – створенні візерунка вручну шляхом підняття і пропуску окремих ниток основи. Це дозволяє ткалі «малювати» узори без шаблонів і машинної логіки. Нитки натягують на верстат у визначеній послідовності – це називається основа. Все робиться вручну і потребує великої точності,  майстерності й надзвичайної уваги. А ще – художнього смаку, вміння передавати своє бачення буття – символами на рушнику.

«Коли я щось хочу створити, я переглядаю тисячі рушників, тисячі символів. Дивлюся на квіти, на птахів, на живе довкілля – і з цього виникає візерунок, який спершу занотовую на клітчастому папері, а тоді сідаю за верстат», – розповідає Олена Петрова, заслужена майстриня України, до якої ми їхали в гості в той момент, коли орки намагалися зовсім поруч захопити Юнакієвку.

До повномасштабної війни пані Олена активно брала участь у фестивалях, навчала дівчат і розповідала про свою пристрасть – символіку рушників. Її лекції відвідували навіть майстри інших напрямків, настільки глибокими були її знання та інтерпретації.

Олена Петрова, заслужена майстриня України

Олена Петрова, заслужена майстриня України

«У деяких регіонах на пташок на весіллі не стають, але у нас у Кролевці споконвіку стають. Або можуть мені покупці розказати, що це ви за орлів російських наробили. Ну звідки вони російські, якщо вони пішли з Візантії. Тут дві істоти об’єдналися в одну, дві об’єднані голівки в одну кажуть про те, що вони готові на пожертви заради спільного життя. І вінчає все це корона – символ небесної влади та благословення», – розповідає майстриня про свої роботи.

І додає, що будь-який елемент вона може виконати в 3-4 варіантах та інтерпретаціях. В залежності від того, як розташує елемент на полотні, в яку сторону поверне, чи зробить подвоєним.

А якщо додати до цього ще те, що будь-який візерунок можна зробити 6-ма техніками  нанесення (більше пласким, більш опуклим тощо), – це робить роботу кожної майстрині унікальною та неповторною.

З 2013 року елемент включено до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України. У 2020 році підготовлено заявку на його номінування до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.

Знання передаються в родинах – переважно через практику. Орнаменти часто індивідуальні: виткані для конкретної людини з нагоди народження чи весілля. Це спосіб збереження й передачі знань та цінностей у спільноті.

ХТО ПІДТРИМУВАВ ЖИВУ ТРАДИЦІЮ ДО ВІЙНИ?

Станом на 2021 рік у самому Кролевці переборним ткацтвом займалися 13 майстринь. Із них 11 входили до Національної спілки майстрів народного мистецтва України, ще близько 20 були учнями, зокрема з інших регіонів.

Техніку також викладали у місцевому професійному училищі, працювали 3 педагоги. Підтримку надавало комунальне підприємство «Кролевецькі рушники», що мало два верстати і виступало промоційною платформою для мисткинь.

Майстрині навчали учнів, брали участь у всеукраїнських фестивалях, а у 2019–2021 роках активно долучались до проєктів цифровізації, каталогізації рушників і розробки освітніх програм для шкіл. Ця традиція мала повноцінне культурне середовище – живу передачу, інституційну підтримку та видимість у просторі України.

Після 24 лютого 2022 року Сумщина стала прикордонною територією з високим рівнем ризику. Хоча Кролевець не зазнав прямих руйнувань, війна спричинила:

● Психоемоційне навантаження: втрати в родинах, евакуації, роз’єднання сімей. Творчість стала способом виживання.

● Втрату ринку збуту: зникнення внутрішнього туризму, фестивалів, різке падіння попиту.

● Переривання передачі: частина учнів не змогла завершити навчання; деякі майстрині змінили сферу діяльності.

● Скорочення уваги держави: фінансування охорони НКС стало епізодичним, нові ініціативи не запускались.

Проте Кролевцю пощастило, на відміну від деяких інших регіонів. Незважаючи на зовсім близьку загрозу, жодна з майстринь не полишила ремесло остаточно.

Станом на 2025 рік майже усі основні носії продовжують ткацтво, хоч часто вже в домашніх умовах, з меншими обсягами. І тільки кілька майстринь роблять це не в Кролевці.

Наразі знову активізувались локальні ініціативи, зокрема музейні, а також оновлено сайт krolevetsweaving.org.ua, що слугує документальним архівом і платформою для нових учнів.

Станом на 2025 рік практикують регулярно:

  1. Валентина Гецевич – Шостка, членкиня спілки.
  2. Людмила Минтус – викладає у ВПУ, заслужена майстриня.
  3. Олена Петрова – заслужена майстриня, членкиня спілки.
  4. Валентина Мироненко – працює вдома.
  5. Тетяна Зінченко – на пенсії, членкиня спілки.
  6. Ольга Грибач – пенсіонерка фабрики, працює за договором.
  7. Наталія Неровня – працює на підприємстві, пенсіонерка фабрики.
  8. Тамара Бичан – ткаля в музеї, проводить майстер-класи.

Мають навички, можуть передавати:

  1. Ольга Борисенко – на заробітках.
  2. Світлана Найденко – у сфері позашкільної освіти.

Популяризують техніку поза межами Кролевця:

  1. Тетяна Федосова – Харківщина.
  2. Тетяна Базилевська-Барташевич – Миколаїв.

НАЙБІЛЬША ЗАГРОЗА – ЗМЕНШЕННЯ УЧНІВ

Утім, якщо існує проблема – то вона в іншій площині. Найбільші ризики для Кролевецького переборного ткацтва, не залежно від теперішньої ситуації, це зменшення кількості учнів. Повномаштабне вторгнення вплинуло й на емоційний стан майстрів. Але вони знаходять розраду у своєму ремеслі, бо це дуже важливо нині для національної самоідентифікації.

«Кількість учнів, тих, хто реально вибрав це ремесло для подальшої роботи, завжди була невелика. В училищі набирають групу один раз на три роки. Добре те, що розглянуте питання дозволу отримувати навчання ткацтву людям, кому за 30. Побачимо, як будуть справи з набором в цьому році. Наскільки мені відомо, Петрова Олена, Гецевич Валентина та Мироненко Валентина долучають до кролевецького переборного ткацтва своїх онучок. А Музей кролевецького ткацтва спільно з Минтус Людмилою проводять експрес навчання азам кролевецького переборного ткацтва. Дві людини приїздили на тиждень до Кролевця й отримали початкові знання», – розповідає Ірина Пурига, зберігач фондів Музею кролевецького ткацтва. До неї ми приїздимо вже вдруге. Попередня поїздка була за кілька місяців до війни. І тоді перспективи були геть інші. Основна увага була на популяризації, на залучення шкільної освіти для навчання майстерності.  Сьогодні – на збереженні. І насамперед – носіїв.

ЮНЕСКО визнає переборне ткацтво прикладом живої спадщини, яку неможливо відтворити після втрати. Саме тому збереження носіїв – це питання не лише культури, а й безпеки в українській національній ідентичності.

Ми виїжджаємо з Кролевця в бік Сум під виття сирени. На неї ніхто на Сумщині вже не звертає уваги. На жаль. Але поруч з осередком однієї з найдавніших українських традицій – з’являється надія. Хоча, можливо, просто пташки на рушнику, який ми веземо з собою, набагато сильніші за орлана над нами.

Юлія Савостіна, засновниця проєкту Made in Ukraine, експертка з нематеріальної культурної спадщини Офісу підтримки відновлення при МКСК

Фото надані авторкою

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства



Джерело

Continue Reading

Trending

© 2023 Дайджест Одеси. Копіювання і розміщення матеріалів на інших сайтах дозволяється тільки за умови прямого посилання на сайт. Для Інтернет-видань обов'язковим є розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на використаний матеріал не нижче другого абзацу. Матеріали з позначкою «Реклама» публікуються на правах реклами, відповідальність за їхній зміст несе рекламодавець.