Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, візитівками якого останнім часом є «Конотопська відьма» Івана Уривського  та генеральний директор – художній керівник, голос Майдану Євген Нищук, – 27 березня відзначив 105-річчя. Перегляд будь-якої вистави цього театру в Києві через високий глядацький запит треба планувати заздалегідь, а на топові постановки квитки розлітаються за лічені хвилини.

У період повномасштабної війни 19 працівників колективу захищають країну в ЗСУ. А вистави театру для вітчизняних і зарубіжних глядачів продовжують представляти сенси, що пояснюють мотивацію відстоювання нами, українцями, своєї ідентичності і незалежності.

До свого 105-го дня народження театр провів урочистий захід «Стоїмо на сцені, на своїй землі. 105 років театру імені Івана Франка», на якому побувала журналістка Укрінформу.

ПЕРШИЙ «ГРІХ», ГАСТРОЛІ ТА МІЛЬЙОНИ ГРИВЕНЬ ДОНАТІВ ДЛЯ ЗСУ

Театр завжди надихав і давав надію, а зараз, у час повномасштабної війни, став сокровенним емоційним укриттям, каже Євген Нищук, генеральний директор – художній керівник Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. І додає: «Ворог запускає десятки ракет, а ми йдемо у театр, сотні шахедів, а ми полюємо за квитком на улюблену виставу; атакує та стріляє, а ми витираємо сльози, що змішались із порохом від вибухів, та посміхаємось і поринаємо в магію театру. Квиток до театру сьогодні – це прописані ліки для наших зранених душ. Бути в театрі – це бути на боці правди, життя й любові! Аналітики та театрознавці світу ще довго досліджуватимуть феномен українського театру в час війни».

Місцем народження шедеврів, яскравих талантів та нових імен назвав Театр Франка міністр культури і стратегічних комунікацій України Микола Точицький. «Саме тут формується українська драматургія, починаючи з першої вистави, яку театр поставив в умовах війни більшовиків із УНР, – сказав він. – Історичні аналогії з нашим сьогоднішнім днем очевидні. У кожному творі, у кожному театрі України ми це бачимо. Четвертий рік протистоїть Україна російській агресії. У ці важкі часи Театр Франка продовжує бути джерелом сили українського духу, творчого натхнення і місцем правдивої, щирої розмови з суспільством».

Першою постановкою театру, який нині має назву Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, стала вистава «Гріх» за п’єсою Володимира Винниченка. Прем’єра відбулася 28 січня 1920 року. Відтоді створили понад 600 вистав. Прізвища франківців Гната Юри, Амбросія Бучми, Наталії Ужвій, Сергія Данченка, Богдана Ступки, сучасників – Наталії Сумської, Богдана Бенюка, Анатолія Хостікоєва – знають навіть ті, хто ніколи не мав змоги побачити і відчути магію їхньої гри на славній київській сцені.

Театр Франка є театром, який зшиває країну від часів свого народження, впевнений голова Національної спілки театральних діячів України Богдан Струтинський. Пояснює: «Тому що митці зі Львова і Києва під орудою Бучми та Гната Юри зустрілися у Вінниці. Пройшли довгий шлях гастролями на Донеччині. Потім зупинилися в «першій столиці» України – Харкові. А потім столиця перейшла, вслід за Театром Франка, –  у Київ».

Євген Нищук, який очолює театр із квітня 2024 року каже: «Сьогодні Театр Франка – це мультижанровий культурний хаб, який працює з темою пам’яті, історії, сучасного мистецтва, який створює платформи можливостей, впроваджує проєкти реінтеграції ветеранів у цивільне життя методами арт-терапії й драмотерапії, читає актуальні п’єси та реалізовує програму «Голос Театру», що зараз об’єднує усю нашу країну. Це голоси театрів із Маріуполя, Сєверодонецька, Харкова, Сум, Запоріжжя, Херсона, Чернігова та інших прифронтових міст. Це свідчення єдності нашої театральної спільноти та готовності допомагати».

Нині постановки франківців збирають аншлаги у Франції, Польщі, Німеччині, Чехії, Великій Британії, персонажі вистав отримали овації у Швейцарії. Нещодавно «Калігулу» за п’єсою Альбера Камю представляли в межах культурного фестивалю «Місяць України», що тривав у Празі.

«Конотопська відьма» за повістю Григорія Квітки-Основ’яненка пройшла шлях через Париж, Оффенбах, Дюссельдорф та Інгольштадт. Завдяки глядачам зібрали понад мільйон гривень! Ці кошти наближають Театр Франка до головної мети – придбання морського дрона «Магура 5», який посилить оборону наших воїнів на передовій. Минулого року благодійні покази вистави «Конотопська відьма» в Україні на потреби ЗСУ зібрали понад 5 млн гривень та мільйон доларів.

З гордістю згадує служіння колективу Михайло Захаревич, чия каденція гендиректора – художнього керівника Театру Франка завершилася рік тому. «Вистави, які ми зробили, їздять сьогодні по всьому світу. І мені це приємно», – коментує співрозмовник. Одним зі своїх головних досягнень на посаді очільника називає побудовану Камерну сцену імені Сергія Данченка, яка розпочала роботу у березня 2012 року. По суті, це поява ніби другого, малого театру. Пан Михайло нагадує, що у той час Кабмін закладав створення п’яти мистецьких просторів, утім запрацювала лише Камерна сцена Театру Франка.

ТАЄМНИЦІ ТВОРЧИХ ДИНАСТІЙ: РОДИЧІ ГНАТА ЮРИ, СТУПКИ, ЗАДНІПРОВСЬКІ, СУМСЬКА – ХОСТІКОЄВИ

З поміж багатьох інших цей мистецький колектив вирізняють творчі зіркові династії. Михайло Захаревич вважає, що у перші роки діяльності Театру Франка його існування  врятували родичі Гната Юри, яких він запросив, – коли Амвросій Бучма забрав 11 артистів і поїхав організовувати нову трупу в Херсон.

Одна із найвідоміших зіркових династій Театру Франка – Ступки. Харизматичного Богдана Сільвестровича не стало у липні 2012 року. «У батька був свій талант, у мене свій, – коментує Остап Ступка. – Я виріс у Львові за кулісами Оперного театру і Театру імені Заньковецької. Тому ніяких сумнівів не було, куди мені йти вчитися після школи. Першою виставою на київській сцені Театру Франка стала постановка «Тев’є-Тевель», де Богдан Ступка грав головну роль, а я був Перчиком».

Ролі у всіх виставах, у яких грав і грає Остап Ступка, є його улюбленими: у постановках «На полі крові», «Розбитий глек», «Фігаро», «Цар Едіп», «Візит», «Слуга двох панів», інших. Від знаменитого батька несе в житті кілька творчих настанов: найперше – повагу до оточуючих людей і колективу. Взяв у спадок і суто технічну пораду: де би не стояв артист на сцені – його мають чути глядачі навіть на балконі 2-го ярусу.

Найбільше число поколінь у Театрі Франка працює династія Задніпровських-Ткаченків. Нині це батько Олександр (Лесь) і син Назар Задніпровські. А театральним родоначальником творчої родини є Семен Ткаченко – режисер, а потім директор Київського театру імені Франка, який опісля, у 1947-1961 роках, був ректором Київського інституту театрального мистецтва.

Доньку, акторку Юлію Ткаченко (1928–2008), вирізняв гордий, або й суворий вигляд, інколи трохи відсторонений. Багатьом запам’яталися її героїчно-романтична Кассандра за твором Лесі Українки та образ невідворотної кари за заподіяне лихо – Клер Цаханасян у виставі Сергія Данченка «Візит старої дами» за пʼєсою Фрідріха Дюрренматта.

Син акторки Олександр Задніпровський одразу обрав театральну стезю. Внук Назар дев’ятикласником був на роздоріжжі. Хоча виріс за лаштунками Театру юного глядача, де працювала мама, і з дитинства йому найбільше у пам’яті закарбувався батько у виставі  «Камінний господар», потім – як грав Мазепу.

Уже більше двох десятків років Задніпровські – старший і молодший – із задоволенням виходять на сцену Театру Франка у різних амплуа. Назар, зокрема, –  Забрьоха у «Конотопській відьмі» та Никодим Дизма в «Авантюристі». А пан Олександр, якого інколи називають українським Річардом Гіром –  Генрі Джеймс Честерфілд у виставі «Загнаний кінь» за відомим твором Франсуази Саган та Барон Альфонсо у постановці «Моя професія –  синьйор з вищого світу».

Харизматичний Анатолій Хостікоєв працює у Театрі Франка з 1980 року. Акторський шлях на цій сцені його дружини Наталії Сумської розпочався на кілька років раніше. Виставу «Кін IV» режисера Анатолія Хостікоєва, в якій він виконував головну роль, показували із 1999-го рівно 20 років. «Енеїда» Сергія Данченка, де провідний актор грав парубка моторного, йшла 17 років. По 12 років – «Біла ворона» і «Пігмаліон». Прем’єра «Кайдашевої сім’ї» режисера Петра Ільченка відбулася у 2007 році й на тепер – незмінно у ролі Кайдашихи Наталія Сумська вийшла на сцену понад 370 разів.

Після закінчення у 2017 році Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого у Театр Франка прийшов працювати син подружжя В’ячеслав. Грає, зокрема, Халявського у «Конотопській відьмі». Проте, як і практично всі діти акторів, почав грати перші ролі ще дитиною.

«В’ячеславчик прийшов на сцену у два рочки, – розповідає Наталія Сумська. – Це була вистава за Гофманом «Крихітка Цахес». До того маленький чекав нас, батьків, за кулісами. А одного разу просто вийшов на сцену – і нам нічого не лишалося, як підхопити його на руки, і в поклоні ніби продовжувалася біографія закоханих Кандіди і Бальтазара. А потім ми пошили йому костюмчик, зробили окулярики – і маленький син постійно вже виходив з нами на поклон».

На відміну від тієї ролі, яку «дописав» у режисерський сценарій, у 5 років В’ячеслав створював роль Чарльза Кіна у п’єсі за мотивами твору Александра Дюма. У 9 років кумедно зіграв у «Сеньйорі з вищого світу» хлопця, який розносив газети».

Анатолій Хостікоєв каже: «Театр – це фантастична історія, в якій може статися все, що завгодно. Кожну історію можна розповісти різними методами, способами і засобами театральної мови. Тому театр, який має бути різним, одночасно несподіваний і жаданий».

Про сина актор розповідає: «Славко зовсім інший. Я до нього дослуховуюся в таких речах, в яких я би мав давати поради, зокрема, про розуміння молодшого покоління». Пан Анатолій нагадує ще про сина Георгія Хостікоєва, який працює у Театрі на Подолі і теж є продовжувачем творчої династії.

Театр Франка, як і всі вітчизняні театральні колективи, продовжує наповнювати змістом українські наративи. Генеральний директор – художній керівник Євген Нищук розмірковує: «Сто років тому на цій сцені у Києві творив та керував Театром видатний новатор Лесь Курбас. Радянська тоталітарна система знищила і його, і видатних сподвижників, прагнула стерти не лише його творчі здобутки, а й сам факт роботи тут. Проте через сто років ми повертаємо в ці стіни ті покоління й імена, які недотворили, недоставили, недописали, не долюбили. Ми творимо новий модерний Театр, про який мріяв Курбас».

Валентина Самченко, Київ

Фото Павла Багмута і надані театром