Спроба поховати Предстоятеля Української православної церкви Київського Патріархату в Софійському соборі наштовхнулась на спротив з боку духовенства УПЦ МП та силові дії з боку загонів спецпризначення МВС України. То було перше жорстке публічне зіткнення релігії, держави та національної ідентичності в умовах постколоніального шоку 1990-х, а проблеми, які висвітлила та драматична подія, певним чином мають своє продовження і сьогодні.

Нагадаємо як і чому це сталося.

ЗАГАДКОВА СМЕРТЬ ПАТРІАРХА

14 липня 1995 року за загадкових обставин помер патріарх Української православної церкви Київського Патріархату (УПЦ КП) Володимир Романюк. Офіційна версія – четвертий інфаркт. Сталося це на лавці в Ботанічному саду. Патріарх, який був одягнутий як мирянин, начебто зустрічався там із двома невідомими жінками. Під час зустрічі йому стало зле; до прибуття бригади швидкої невідомі зникли. Спроба реанімувати патріарха виявилася марною. Син покійного Тарас Романюк, а також деякі представники тодішнього українського політикуму та громадськості висловлювали думки про насильницьку смерть священника, але поступово ця тема була закрита.

СУПЕРЕЧКИ ЗА МІСЦЕ ПОХОВАННЯ

Керівництво УПЦ КП і очільники держави довго не могли узгодити місце поховання спочилого. Ховати на території Софії Київської влада заборонила, так само, як і на території Києво-Печерської лаври. Йшлося також і про Видубицький монастир, один із найдавніших духовних центрів українського православ’я. Втім, влада не пристала й на цю пропозицію, запропонувавши натомість Байкове кладовище. Релігійній громаді й керівництву УПЦ КП ця ідея видалася не надто прийнятною – світське кладовище як місце поховання церковного ієрарха найвищого рівня. Втім, зрештою, начебто погодились. Хто був безпосередніми переговорниками з обох сторін, достеменно невідомо. На момент похорону вище керівництво держави було відсутнє, що свідчило про ігнорування постаті спочилого патріарха. Президент Кучма перебував з візитом у Білорусі, прем’єр-міністр Євген Марчук їздив по Київській області.   

КОНФЛІКТ І СИЛОВИЙ СЦЕНАРІЙ

18 липня відбулися велелюдні похорони. Вони почалися у Володимирському соборі – головному храмі УПЦ КП. Дзвонили дзвони, лунали звуки трембіт (покійний був родом з Гуцульщини). Після відспівування домовину на руках винесли з храму.

Варто зауважити, що в похоронах патріарха Володимира Романюка активну участь брали загони УНА-УНСО – молоді чоловіки під керівництвом Дмитра Корчинського і Олега Вітовича. Одягнені в камуфляж вони пильнували порядок у Володимирському соборі, очолювали ходу. Покійного патріарха вони називали своїм духовним наставником.

На розі Володимирської і Шевченка, замість того, щоб повернути праворуч і рухатися вбік Байкового кладовища, скорботна процесія повернула ліворуч, рушивши до Софії. Там на ходу вже чекав перший кордон міліції, який завдяки натиску унсовців вдалося прорвати. Висмикнувши металеві огородження, вони почали таранити загони міліції. Навіть віко труни пішло в хід… Силовий механізм розвитку подій було запущено. Другим кордоном стояв «Беркут», його прорвати вже не вдалося. Після перемовин Левка Лук’яненка з генералом Валерієм Будніковим, який власне й керував силовиками, поховальну процесію все ж пропустили на Софійську площу. Загони УНА-УНСО поводились дуже войовничо. На документальних кадрах хроніки добре видно й чутно, як народні депутати – навіть Степан Хмара і Левко Лук’яненко чинять тиск на очільника УНСО Олега Вітовича, щоб той дав вказівку своїм підлеглим припинити брутальну поведінку, «адже це похорони».

Прийшовши під стіни святої Софії, віряни УПЦ КП виявили, що її брама зачинена. Всередині ховалися міліцейські загони. Час спливав, наближався вечір, а покійника, згідно із звичаєм, треба було поховати до заходу сонця. Зрештою, роздовбуючи асфальт, почали копати могилу біля стіни святої Софії. Несподівано з території заповідника вискочили бійці «Беркуту» і почалось побоїще. Згодом з’явився генерал Юрій Кравченко – тодішній очільник МВС, який дозволив «допоховати» патріарха. Могилу засипали голіруч – лопати відібрали силовики. На тому 10-годинні похорони завершились, а кадри насильницького розгону похоронної процесії облетіли весь світ. Українській владі незалежної України було завдано серйозного репутаційного удару.

ПОШУКИ ВИННИХ, ЯКІ НІ ДО ЧОГО НЕ ПРИЗВЕЛИ

Після того почались пошуки відповіді на запитання: що то було? Чому подібне могло трапитись? Хто винен у насиллі? Прокуратурою було порушено кримінальну справу (складає 16 томів). Розслідування тривало 9 місяців, але жоден зі спецназівців, посадовців чи керівництва МВС не поніс відповідальності. Не виясненою в тих подіях залишилася і роль УНА-УНСО. Коментуючи ті події, Дмитро Корчинський зауважив, що «сталася невеличка бійка з міліцією і це нормально…» Мовляв, день, який мав би бути жалобним, став «днем драйву» і патріарх Володимир лише «міг мріяти про такі похорони». Підтримав його і заступник покійного патріарха Володимира Романюка митрополит Філарет, який незабаром став патріархом: «Після цього інциденту українська влада… нарешті почала звертати увагу на Українську православну церкву… і нормально ставитись до Київського Патріархату…» А ще зауважив, що патріарх Володимир Романюк «для утвердження незалежної української Церкви зробив більше своєю смертю, ніж своїм коротким патріаршеством».

Відтоді похорони Патріарха Володимира Романюка почали називати «чорним вівторком». Він став не лише назвою події, але й символом зневаги офіційної влади до церковних традицій і громадянських прав у пострадянській Україні, «прецедентом безкарності» у розгоні мирних і релігійних зібрань.

Український дисидент, шістдесятник Євген Сверстюк, згадуючи той день, назвав похорон «погромом», який «шокував своєю абсурдністю, а з іншого боку –  дивовижною безсоромністю».   

ВІД В’ЯЗНЯ ГУЛАГУ ДО ПРЕДСТОЯТЕЛЯ УПЦ КП

Патріарх Володимир, в миру Василь Романюк, народився на Гуцульщині в бідній селянській родині. В 19 років, за приналежність до ОУН був уперше заарештований; згодом, у 1972-му – вдруге. Загалом у сталінських і брежнєвських тюрмах і таборах провів майже 20 років. Вижити, як він сам зізнавався, йому допомогла Біблія, молитва і віра. У короткий проміжок між неволями закінчив духовну семінарію в Москві. В 1964 р. був висвячений на священника, служив у сільських парафіях Гуцульщини і Покуття. Він був пастирем гнаних і знедолених: дисидентів, родин репресованих, депортованих та всіх «неблагонадійних» для радянської влади. Закликав вірян не соромитися своїх давніх звичаїв, сміливо колядувати, одягати національний одяг, розмовляти рідною мовою. Саме священник Василь Романюк хрестив дорослого В’ячеслава Чорновола.

Під час другого терміну ув’язнення Василь Романюк теж чинив опір репресивній радянській системі. Писав листи, звертався до західних ЗМІ. У концтаборі відмовився від радянського громадянства, заявив про свою належність до Української Автокефальної Православної Церкви, яку тоді очолював Мстислав (Скрипник). У 1979 році вступив до Української Гельсінської групи. Тобто, він не належав до тихих дисидентів. Він мав свій голос і його було чутно. На заході навіть був створений «Комітет оборони отця Василя Романюка».

З початком горбачовської перебудови Василь Романюк виїхав до Канади, мав там як священник УАПЦ невеличкий прихід у провінції Онтаріо; виступав із лекціями. Але невдовзі повернувся на батьківщину «відбудовувати українську православну церкву». У 1993 році, після смерті патріарха Мстислава (Скрипника), став Предстоятелем УПЦ КП.  

СПРАВИ ЦЕРКОВНІ НА ПОЧАТКУ 90-Х

Тут варто сказати декілька слів про стан українського православ’я на початку 90-х років минулого століття. Не занурюючись у подробиці, ситуацію, яка склалася, можна означити так: спочатку в країні діяла РПЦ під назвою «Київський екзархат» і відроджена Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), яка в червні 1990-го на Помісному Соборі в київському Будинку кіно заочно обрала своїм Предстоятелем легендарного Мстислава (Скрипника), який мешкав у США. 18 листопада 1990 року в Софії Київській (влада дозволила!) відбулась інтронізація нового Предстоятеля.

ЯК РПЦ У НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ ПЕРЕТВОРИЛАСЯ НА УПЦ

А за декілька тижнів до того, 28 жовтня 1990 р., в тому ж таки Софійському соборі, новообраний патріарх РПЦ Алексій ІІ милостиво дарував митрополитові Філарету (Денисенку) Томос про «самостійність і незалежність» в управлінні УПЦ, але під наглядом Москви. Саме Філарет очолював УПЦ МП після своєї приголомшливої поразки під час обрання російського патріарха в травні 1990 року.

Зважаючи на те, що йшло бурхливе відродження здавалось би під корінь винищеної Кремлем Української Автокефальної Православної Церкви – Церкви розстріляних і закатованих сотень українських священників, Церкви Огієнка і Липківського, Москва, бачачи, як сотні парафій, наче прокинувшись від летаргійного сну, переходять до відродженої УАПЦ, поспішно скасувала меншовартісну назву «Київський екзархат» і надала власній структурі мімікруючу назву УПЦ. Все було б нічого, але наступного року Україна проголосила незалежність. Цілком природно, що постало питання і про незалежну від Москви православну церкву. Митрополит Філарет, розуміючи вагу історичної нагоди для здобуття церковної незалежності (у цьому його підтримував перший президент України Леонід Кравчук), скликав Собор у Києво-Печерській лаврі, який одноголосно проголосив автокефалію. Собор звернувся до Алексія ІІ про надання повної канонічної самостійності, але отримав відмову. Натомість у травні 1992 року в Харкові, під орудою Москви, відбувся Собор УПЦ МП на якому митрополитом було обрано Володимира (Сабодана). У Москві відлучили Філарета від РПЦ й позбавили сану. У відповідь він – із частини приєднавшихся кліриків РПЦ та УАПЦ утворив під час об’єднавчого Собору у червні 1992 року УПЦ КП. Таким чином в Україні виникла третя православна церква.

ТАКІ РІЗНІ ПРЕДСТОЯТЕЛІ…

Патріарх Мстислав не визнав новостворену УПЦ КП на чолі з Філаретом (Денисенком). До самої смерті він вважав себе предстоятелем УАПЦ, хоча вона була вже фактично ліквідована (позбавлена Статуту), а він був її номінальним очільником… Чимало його послідовників і соратників, зокрема й Василь Романюк, перейшли до УПЦ КП, підтримавши Філарета. Натомість в УПЦ КП вважали патріарха Мстислава Патріархом УПЦ КП, та й юридично вона вважалася правонаступницею УАПЦ. Для новоствореної структури, яка позиціонувала себе як Українська Православна Церква абсолютно незалежна від Москви, Мстислав був досить авторитетною і «зручною» в певному сенсі постаттю. Після його смерті в 1993 р. на Соборі УПЦ КП було обрано нового патріарха. Ним став Володимир (Романюк). Його головним суперником був митрополит Філарет.

Важко уявити більш діаметрально протилежних особистостей. Володимир, який майже 20 років провів у найвіддаленіших закапелках ГУЛАГу, битий долею сільський священник-ідеаліст, фанатично відданий національній ідеї (чого лише вартий його «Кодекс поведінки українця/українки в УРСР», написаний у співавторстві з Олексою Тихим) – і Філарет, досвідчений церковний управлінець найвищого рангу, якому вдалося зробити запаморочливу кар’єру в жорсткій структурі РПЦ: митрополит і навіть, донедавна, один із головних претендентів на Патріарший престол Російської православної церкви. Їхні відносини були дуже непростими. Зверхність одного, звинувачення іншого…

30 РОКІВ ПО ТОМУ: УПЦ НА ТЛІ МП

Відтоді минуло 30 років. Патріах Володимир (Романюк) і по сьогодні лежить за стінами Софії Київської, в якій він мріяв служити. 99% тих, хто проходить повз його могилу, не знають, хто тут похований і ким він був для Української православної церкви. Інколи плутають з митрополитом УПЦ МП Володимиром (Сабоданом). А тут лежить той, хто заклав підвалини відродженої Православної Церкви України.

Завжди бездоганно дипломатичний Дмитро Степовик називав патріарха Володимира (Романюка) «воїном на полі духовному й на полі національному. Він – мов птах-буревісник. І таких духовних лідерів якраз затребувала тодішня переломна доба». Безкомпромісний Семен Глузман – просто, щиро і по-братньому, «першим зеком Патріархом»… А проблеми, які не вистачило сил і сміливості розв’язати 30 років тому, зокрема остаточно й назавжди позбутися додатку МП, повстають перед українським суспільством і сьогодні, але в ще більш загостреному вигляді.

Світлана Шевцова, Київ

Перше фото: Тернопільська Єпархія ПЦУ; uapc.te.ua