25 лютого 2022 року. Другий день великої навали рашистських окупантів. Льотчик першого класу, полковник Олександр Оксанченко без вагань здійснює один бойовий виліт за іншим. Він твердо переконаний: зробить все, аби захистити Україну та мирних громадян. І зробив – ціною власного життя.  

Напередодні річниці загибелі Героя України (посмертно) своїми спогадами поділилися доньки та дружина Олександра Яковича, бойові побратими та рідні. 

Світлана Оксанченко, вдова Олександра Оксанченка: “Бог подарував мені найкращого у світі чоловіка”

Бог подарував мені не просто чоловіка — він подарував мені цілий Всесвіт. Наша історія почалася так красиво, ніби з кінофільму: я впала на льоду, а він підхопив мене, як справжній лицар, підняв на руки й більше ніколи в житті не відпускав. Усі ці роки я справді була за ним, як за міцною стіною, відчуваючи його силу та захист кожною клітинкою. Він вів мене за руку крізь життя, і я знала: поки його долоня стискає мою, мені нічого не страшно. 

Зараз кожен мій день — це тиша, в якій немає сенсу. Він був моїм небом, а тепер я залишилася без крил. Без його теплих обіймів світ знебарвився, але в моєму серці палає найсильніше кохання, яке не підвладне навіть смерті. Мій сокіл, мій Герой…  

Він був, є і навіки залишиться для мене найкращим у світі. Таких, як він, земля народжує лише раз на вічність. Він — мій єдиний на весь Всесвіт, моя душа, моє вічне “кохаю”… 

Ганна та Анастасія Оксанченко, доньки: “Бажаємо всім дітям мати такого тата”

Ми часто кажемо: якби кожна дитина у світі мала такого батька, який був у нас, щасливих людей на Землі було б незліченно більше. Неможливо дібрати слів, щоб виміряти ту глибину любові, яку ми плекаємо до нього в наших душах. Він був втіленням природної мудрості, неймовірної доброти та того самого тонкого гумору, який міг розтопити будь-яку кригу. 

Його шлях до неба не був вистелений пелюстками троянд. Хлопчик із маленького села Маломихайлівка на Дніпропетровщині, він зростав без батьківської підтримки, бачивши свого тата лише раз у житті — на старому фото. Ми знаємо, звідки в ньому ця незламна відданість справі: його мама, наша бабуся Ганна, важко працювала на заводі, щоб дати синові майбутнє, і про її працелюбність навіть писали в газетах. Тато виховувався дідусем і бабусею, і ми досі з усмішкою уявляємо, як маленький Сашко ходив за дідом крок у крок, поважно склавши руки за спиною, копіюючи кожну його статну манеру. 

У тата залишилася сестра Любаша — їхній зв’язок був напрочуд ніжним. Коли вона нещодавно приїхала до нас, серце завмирало: у її погляді ми бачили татові очі… такі рідні, такі глибокі. 

Без високих покровителів, лише силою власної мрії, цей хлопчик із села довів усьому світові, що вершини підкорюються тим, хто має крила в душі. Він володів рідкісним даром — відчувати правильний шлях. Навіть коли вибір був складним і тернистим, тато обирав чесність. І він завжди мав рацію. 

Для нього не існувало статусів чи регалій. Він з однаковою повагою ставився і до поважного чиновника, і до простого робітника. Його альтруїзм був безмежним: він міг врятувати найскладніші перемовини одним влучним словом або просто вислухати так, що ставало легше дихати. 

Для нас він назавжди залишиться “рятувальним жилетом”. Його голос, його впевненість дарували нам сили тоді, коли здавалося, що їх уже немає. А його фраза: “Доця, все буде добре!” — тепер звучить у наших серцях як молитва, як вічна мантра, що вестиме нас через усе життя. Він прожив гідно. Він був Справжнім. Нашим найкращим Татом у світі. 

“Fluffy”, один із учнів Олександра Оксанченка: Мій улюблений інструктор, мій другий батько

У моєму архіві всього декілька спільних фото з Яковичем — можливо, два чи три. Але кожне з них варте цілого життя, бо за ними стоять спогади, від яких і досі перехоплює подих. 

Кінець п’ятого курсу. Вирішальні іспити. Саме Олександр Якович був моїм інструктором на Су-27. Це він “поставив мене на крило”, він приборкав мій страх і навчив керувати цим велетенським, могутнім сталевим птахом. Він не просто передавав знання — він передавав мені частку своєї душі. 

Я пам’ятаю той день, як зараз: практичний іспит, пуск ракети по світловій мішені. Коли я зарулив на стоянку і відкинув ліхтар кабіни (ліхтар – це “скляний купол” над головою льотчика – авт.), перше, що я побачив — його. Мій улюблений інструктор, мій другий батько, стояв там, осторонь, і просто посміхався. У тій посмішці було все: гордість, спокій і благословення в небо. Саме тоді, на емоціях від першої справжньої перемоги, ми зробили це фото. 

Вже після випуску я приїхав до нього в гості. Ми сиділи, згадували польоти й обмінялися подарунками. Знаєте, що ми подарували один одному? Ту саму фотографію. Обидва. 

На звороті мого примірника він написав лише два слова, які тепер стали моїм оберегом: “Разом назавжди”. 

Сьогодні це фото стоїть у моїй квартирі на самому видному місці. Кожного разу, коли я дивлюся на нього, знову відчуваю ту силу, ту впевненість і те неймовірне тепло людини, яка навчила мене літати.  

ChieF, побратим Олександра Оксанченка: “Якіч – це людина, яка навчила Україну літати”

Про Олександра Яковича Оксанченка мало писати статті — про нього треба писати книги. Бо як вмістити в декілька абзаців життя людини, яка була цілим Всесвітом для своєї родини та непохитною скелею для своїх учнів? Я не письменник, але я бачив його в ділі, і це було справжнє мистецтво. 

Він був Людиною з великої літери. Весь світ знав його як генія неба. Його тріумфи на міжнародних авіашоу, перші місця — то не просто нагороди, то визнання неперевершеної майстерності, від якої холола кров у жилах глядачів. Але феномен Яковича був значно глибшим за блискучі віражі в повітрі. 

Попри виснажливу службу, попри хронічну нестачу часу, яку диктує професія винищувача, він зумів стати ідеальним батьком, виховавши двох чудових доньок. Та його родина була набагато більшою — він мав величезну військову сім’ю, ціле покоління “окрилених” ним пілотів. Для кожного з них він був не просто інструктором, а батьком у небі, побратимом, який ділився не лише знаннями, а й самою душею. 

Ті, хто став пліч-о-пліч на захист Батьківщини у 2014-му і продовжує тримати небо з 2022-го — це його учні. Вони б’ються з ворогом, тримаючи в руках штурвал і в серці ті настанови, які Олександр Якович так старанно вкладав у кожного з нас. Він був еталоном у всьому. 

Навіть зараз, у найважчі хвилини, я часто питаю себе: “А що б у цій ситуації сказав Якіч?”. І ця думка, ніби радіокоманда з землі, допомагає знайти правильний курс. Стати професіоналом — важко, але стати тим, хто навчає — це найвищий дар. Лише з часом я по-справжньому осягнув, яке це неймовірне щастя: знати його, вчитися у нього, служити поруч і просто жити в одну епоху з такою Людиною. Кажуть, талановита людина талановита в усьому. Олександр Якович був саме таким — він показав нам, як треба жити, як треба любити і як треба перемагати.  

Олександр Мостовий, командир бригади тактичної авіації у 2022-2024 роках, Герой України: “Grey Wolf” – cерце, що продовжує битися в унісон із небом

Наше знайомство відбулося у 2011 році. Тоді Олександр Якович уже був заступником командира з льотної підготовки, але зустрів мене не просто як офіцер, а як старший брат — тепло і щиро прийняв до нашої великої родини “вісімсот тридцять першої” бригади. 

У нього було дивовижне поєднання сили та скромності. Спокійний, врівноважений, неймовірно справедливий. Це була людина, чий професіоналізм не потребував доказів — його тисячі годин нальоту та перемоги на світових авіапоказах говорили самі за себе. Але понад усе він був принциповим. У небі він був ідеалом: я не пам’ятаю жодного випадку, щоб він бодай на йоту порушив польотне завдання чи заходи безпеки. Ця залізна вимогливість починалася, перш за все, з нього самого. 

У цивільному житті він залишався простою, душевною людиною. Він обожнював волейбол і риболовлю. Здається, не було такої негоди чи пори року, яка б зупинила його на шляху до водойми. Навіть коли не клювало, Якович ніколи не повертався без “трофея” — у цьому теж був його характер: досягати результату всупереч обставинам. 

Усе змінила люта зима 2022-го. Коли ворог прийшов на нашу землю, українські пілоти з перших секунд прийняли бій проти сил, що в рази переважали. Одним із перших у те небо пішов полковник Олександр Оксанченко. Він бив ворога над Київщиною до останнього подиху, віддавши за нас найцінніше — своє життя. Це була наша перша, найболючіша втрата у 831-й бригаді… 

Після його загибелі мені випала важка і водночас почесна місія — передати родині його годинник. Той самий, подарований Президентом у 2016 році. Якович так дорожив годинником і ніколи не знімав, бо там був Герб України — символ країни, яку любив. Цей годинник був на його руці в тому останньому, запеклому бою. 

Сьогодні цей годинник знову йде. Його відновила донька Олександра Яковича, і зараз він цокає, ніби б’ється серце самої Людини-легенди. Це ритм відданості, героїзму та честі, що не зникають із фізичною смертю. 

Ганна Чобану, вдова Героя України Степана Чобану, подруга родини та колега Олександра Оксанченка: сусіди, побратими, Герої – останній політ у Вічність 

Наша спільна історія почалася у 2003-му, коли родини Оксанченків та Чобану отримали квартири в одному будинку. Тоді ми ще не знали, що цей будинок стане для нас фортецею спільної радості, а згодом — спільного болю. Ми стали більше ніж сусідами: ми стали однією великою сім’єю. 

Пам’ятаємо вечори за загальним столом, де розмови перепліталися з жартами. Олександр Якович, наш дорогий сусід, брав до рук гітару, і в повітрі лунав його чарівний голос… Пам’ятаємо спільні виїзди на риболовлю, де він із дитячим азартом показував свій улов. Це була світла, тепла людина. Поруч із ним кожен відчував себе “як за кам’яною стіною” — надійнішого плеча годі було й шукати. Він жив заради своїх дівчаток, своєї дружини, заради кожного з нас. 

Наші молодші діти росли в одному дворі, ділили іграшки й секрети, і цю дружбу вони пронесли крізь роки до сьогодні. А наші чоловіки — Олександр Оксанченко та Степан Чобану — разом тримали небо. Бойові чергування, навчання, нескінченні відрядження… Вони були єдиним цілим. 

Коли в лютому 2022-го почалося пекло, вони не вагалися ні секунди. Ці два досвідчені аси прийняли спільне, по-батьківськи шляхетне рішення: взяти на себе найважчу бойову роботу. Вони йшли у вогонь першими, щоб зберегти життя молодих пілотів, щоб дати їм час навчитися, щоб вистояти. 

Вони пішли у Вічність із різницею всього у три дні. Доля розпорядилася так, що їх ховали в один день — поруч. Назавжди побратими, назавжди друзі, назавжди сусіди на Алеї Героїв… 

У нашій пам’яті Олександр Якович навіки залишиться усміхненим, із гітарою в руках і тим добрим, мудрим поглядом, що дарував спокій. Вони зі Степаном Івановичем тепер тримають небесну варту разом, як і все життя до цього. Приклад мужності, який неможливо забути. Приклад любові до України, дорожчої за життя. 

Роберт “Tigger” Свертфагер, підполковник ВПС США, друг Олександра Оксанченка: Спільноті пілотів-винищувачів завжди бракуватиме його

Полковник Олександр “Grey Wolf” Оксанченко був наставником, другом і авіаційним лідером, чия спадщина продовжує формувати кожного пілота, який мав честь літати поруч із ним. Як один із головних розробників навчань “Безпечне небо – 2011” в Україні, коли винищувачі F-16 вперше з’явилися в українському повітряному просторі, він відіграв ключову роль у зміцненні партнерства та підвищенні бойових спроможностей Повітряних Сил України. Його увага до деталей, стратегічна ясність та непохитний професіоналізм стали еталоном того, що насправді означає майстерність авіаційного лідера. Його нагорода “Best in Show” на авіашоу RIAT у         2017 році була лише одним із багатьох прикладів його надзвичайного таланту пілота-винищувача. 

Серед незліченної кількості пілотів, з якими мені доводилося літати, Олександр стояв окремо. Він був втіленням принципів скромності, надійності та відкритості — рідкісне поєднання, притаманне лише найкращим офіцерам і справжнім лідерам. У кабіні літака його точність була неперевершеною; поза її межами — його особистість надихала кожного навколо. Його присутність дарувала спокій, наставництво вселяло впевненість, а дружба гартувала довічну повагу. Спільноті пілотів-винищувачів завжди бракуватиме його, проте його вплив, дух та приклад житимуть у кожному майбутньому польоті та в кожному пілотові, якому він допоміг знайти свій шлях. 

Власні спогади про Героя – від автора

24 лютого 2022 року стало пекельним для багатьох родин українців. У ніч з 24 на 25 лютого 2022 року я (тоді обіймала посаду пресофіцера 831-ї бригади тактичної авіації у 2016-2019 роках – авт.) написала Олександру Яковичу: “Ви живі?” Тоді навіть у найстрашнішому сні не могла припустити, що вже ніколи не зможу почути та прочитати його відповідь. Саме в цей час, захищаючи небо над столицею, у двобої із ворожою ракетою вступив найкращий льотчик-винищувач України, льотну майстерність якого неодноразово визнавали за кордоном. Він віддав своє життя, щоб не допустити удару по Києву. Але про це тоді, 25 лютого 2022 року, ще не знала. Молилася та відчайдушно шукала бодай якусь інформацію про нього… 

Вечірнє звернення Президента України 28 лютого 2022 року розвіяло всі надії. Одразу ж після цього я першою написала на своїй сторінці у Фейсбуці ці слова:  

На ранок це повідомлення отримало близько 3,5 тисяч реакцій та понад 4,5 тисячі поширень.  

Олександр Якович був душею льотної групи бригади. Надзвичайно талановитий льотчик, льотчик від Бога. Він не лише досконало володів залізною пташкою, але й щедро передавав досвід юним льотчикам. Поставив на крило не одне покоління військових пілотів.  

Щоб розповісти про Олександра Оксанченка, не вистачить часу, аркушів паперу та газетних шпальт. Можна розповідати багато і як про людину, і як про офіцера, до того ж не в минулому часі, а в теперішньому. “Смерть не може примусити нас перестати його любити і поважати”, – вкотре стверджують всі, в серцях яких живе пам’ять про Олександра Оксанченка. Я досі пам’ятаю кожну хвилину, яку мені пощастило провести поруч із ним. 

Я ніколи б не могла подумати, що фото, яке ми зробили на летовищі в Миргороді, облетить увесь світ. У липні 2022-го організатори міжнародного показу бойової авіаційної техніки “The Royal International Air Tattoo-2022”, який відбувався на британській авіабазі Fairford Royal Air Force, вшанували пам’ять полковника Оксанченка. На згадку про Олександра Яковича та його бойову машину Су-27 британці спорудили композицію на майданчику, де колись стояв цей літак, з фото льотчика та українським прапором. Поруч із композицією авіатехніки летовища за традицією розмістили колодки, що ставилися під колеса винищувача. 

Минуло чотири роки з моменту загибелі. Я часто ставлю його за приклад своїм курсантам, яким передаю власний досвід. Майбутні командири бойових підрозділів із цікавістю перепитуються про уславленого льотчика, просять показати відео його пілотажу та розповісти про нього більше… 

 

Понад усе полковник Олександр Оксанченко прагнув визволення рідної України від загарбників. Він одним із перших піднявся в небо у 2014-му, коли розпочиналось збройне вторгнення РФ. Першим став на захист всіх нас під час повномасштабної російської агресії 24 лютого 2022 року.  

Олександре Яковичу! Ви стали небесним янголом для всіх нас, хто зі зброєю в руках у військовому однострої продовжує виборювати нашу незалежність. Ваш подвиг назавжди вписаний у літопис української мужності. 

У ніч, коли ворог намагався знищити нашу столицю, Ви без вагань вступили в нерівний двобій із смертельною загрозою. Ви обрали шлях честі, захистивши небо ціною власного життя. Завдяки Вашій відвазі Київ залишився стояти, а мільйони українців прокинулися під мирним небом. 

Ви — приклад незламності, професіоналізму та любові до України. Ваше ім’я звучить як символ героїзму, а пам’ять про Вас живе в серцях тих, хто продовжує боротьбу. 

Ми низько схиляємо голови перед Вашою жертвою. Україна ніколи не забуде свого небесного захисника.  

Зовсім нещодавно я познайомилася із воїнами, що знищили ту саму установку російських окупантів, з якої була випущена пекельна ракета. І саме вони розповіли про участь в цій операції генерала Валерія Залужного. Але про це розповім згодом. Обов’язково розповім.   

Світлана Борисова

Фото автора та надане Ганною Оксанченко-Строїн

У рамках спільного проєкту Українського національного агентства Укрінформ, Українського інституту національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Відео з’явилося у мережі лише 23 лютого. На ньому зафіксовано понад 3000 знімків прольоту МКС від Бразилії до Росії.

Редактор цього відео Ріккардо Россі відзначає, що він відредагував сотні таймлапсів, однак жодного разу не бачив військових дій. Однак ця зйомка виглядає для нього схожую на те, що це були дійсно прильоти російських ракет.

“Спалахи навколо Києва не схожі на природні явища, такі як блискавки чи метеори: це вибухи. Ви можете побачити кілька об’єктів, що летять до міста (ймовірно, ракети), як пунктирні яскраві лінії”, — йдеться в описі до відео.

Науковий канал The Alpha Centauri, який спеціалізується на темі космосу, відзначає, що на відео помітні як збиття ракет, так і влучання в Києві та біля Трипільської ТЕС.

Атака в ніч на 27 грудня — що відомо

Вночі 27 грудня росіяни запустили по Україні балістику, крилаті ракети типу “Калібр” з моря та аеробалістичні ракети типу “Кинджал”. На тлі обстрілу у Києві пролунали потужні вибухи.

Після атаки у Києві на Лівому березі запровадили екстрені відключення електроенергії після масованої атаки Росії. Також без світла залишилася більшість жителів міста Бровари Київської області.

У КМДА після атаки повідомили про 22 постраждалих, серед яких двоє дітей. А Володимир Зеленський повідомив, що росіяни атакували Київ та область 40 ракетами та 500 дронами.

Також через атаку понад 40% житлових будинків Києва залишилися без світла та тепла.

Канада ще три роки тренуватиме українських військових у рамках операції UNIFIER.